26. Войнаровський і Обидовська – 2

Богдан Лепкий

Саме тоді, як Войнаровський минав церковну огорожу, почув за собою голос:

– Андрію, пане Андрію!

Озирнувся і побачив Обидовську.

– Звідкіля це так рано, Анночко? – спитав.

– З церкви, – відповіла. Очі її сіяли розмоленим блиском, і на цілому обличчі розлилося те благе тихомир’я, яке людині дає свідомість, що вона поєдналася з Богом.

– Побожниця, – промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни.

– А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних.

– За мене також? – спитав.

Не відповіла, тільки глянула на його так, що й відповіді не треба.

– Уважно, Ганнусю, уважно! – крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті.

– А що, – правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, – жартував.

– Як коли і як з ким, – відповіла, спираючися на його рам’я…

Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками.

Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.

Над городом висів туман з димів і випарів.

Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим нависом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.

– А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? – спитала Войнаровського Ганна.

– Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.

– Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?

– Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.

– Незабаром буде відлига.

– Хто казав?

– Тамариха.

– Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.

– Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.

І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.

Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ганком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей.

Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували.

– От пізнати родовиту козачку, – завважив Войнаровський. – Дбає про наших людей пані Тамариха.

– А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.

В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.

– Кого я бачу! – крикнула. – Мосіє Войнаровський!

– Він самий; кланяється милості вашій. Пригорнула його, як сина.

– Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?

– Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? – відповів, цілуючи перстенями прибрану руку.

– Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші старосвітські звичаї кращі були.

– Бо наші, – відповів Войнаровський.

– Наші, – і собі притакнула Ганна.

– Ох, лишенько! – схопилася Тамариха. – Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, – а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: – Бо то, бачите, заховала я дещо на чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, – і побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею.

– Ходім до мене, – звернулася Ганна до Войнаровського, – ось туди, наліво.

Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим деревом.

Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі загратовані віконця. Попід стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи портрети предків. На середині здоровенний стіл.

– А де ж це пані Обидовська опочиває? – спитав Войнаровський, недобачуючи нігде ліжка.

– Ось тут, – відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби вбудований був у стіну.

– Жартуєш, – сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок, усякої форми і міри.

– Жартую? – і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що можна було пройти попри нього.

– Не бійся, в западню тебе не втручу, – сказала Обидовська і взяла його за руку. – От тут стій, поки світла не впущу. – А тоді знов доторкнулася якогось таємного сучка, і в стелі розсунувся оден з касетонів, пускаючи горішнє світло.

В стінах не було ані одного вікна, всі вони аавішені були образами.

– Ніс sunt tabernacula tua! – аж скрикнув Войнаровський, побачивши світлицю, як маленький музейчик. – Ось розкішниця яка! Так і хотілося б сказати: hic habitabo in aeternum! – з тобою, Анночко, розуміється, з тобою!

– Який шармант, мосіє Войнаровський, – покрутила головою, – і який брехун, – додала втихомовку. – Не диво, в дядька пішов. Ой багато ви лебединих душ на свою чорну совість взяли.

– Ах, ангелиці мої неповинні! – відповів Войнаровський, розглядаючися кругом.

А дивитися було на що. Оден килим що варт! Великий, на цілу світлицю, темно-вишневе дно, аж чорне, а на йому і пташки співають, і цвіти пахнуть, і винні китиці солодким соком наливаються.

– Ковер-казка! – аж скрикнув Войнаровський. – Дивишся і забуваєш про зиму і війну, про горе, як море, а хотілося б… ет! – і махнув рукою.

– Мабуть, хотілося б того, чого хотіли тії руки, котрі його ткали… – додала Обидовська.

І обоє на хвилину замовкли. Думали, чиї то руки могли такий гарний ковер ткати, двірської дівчини, що влюбилася в пайового сина, чи козачки-Пенелопи, що свого мужа Одіссея з далекого походу, як з Трої, виглядала? Хто б не ткав, не іглою він нитки крізь основу пересилював, а своєю власною тугою ті пишні узори мережав.

Вже, мабуть, руки, що цей килим ткали, давно в домовині зітліли, а пташки все ще співають, цвіти пахнуть і спіють ягоди в китицях.

– Ars longa, vita brevis, – сказав Войнаровський і обережно, щоб не потолочити квіток і не придусити пташок, підступив до канапи: – Боже ти мій, звідкіля вони такої штуки добули?

– Тамариха казала, що це таки наші полтавські майстри робили.

– От молодці! На тому сідалі хоч би шістьом Полуботкам сидіти, так не завалиться. А все ж таки яка вона у своїй формі легка, яка вигідна і притульна, як гарно жовтий ясень, мов слонова кість, до цих малинових обоїв підходить. Казка, не канапа!

– Дійсно, як сиджу на ній, то хотілося б слухати якоїсь гарної казки, не про дванадцятьох розбійників, ані про Бабу Ягу, а такої якоїсь, ну, я сама не знаю якої!

– Яку розказував собі в душі столяр, що цю мебель стругав, – доповів за неї Войнаровський.

Стояли біля себе рам’я об рам’я і розглядали портрети. Русява паня з синьою квіткою в одній руці, а з молитовником у другій, і сотник якийсь лівою рукою на стіл сперся, а правою собаку по голові гладить, і козачка у багряному контуші і в рантусі білім, попід бороду і.кругом голови, ніби з церкви вернула, а її спідниці хлопчик-п’ятиліток тримається і дівчинка з перекотиполем на розтуленій долоні, ось-ось, хай тільки вітер повіє, і обоє кудись полетять.

Вже, мабуть, й полетіли, бо образи не нинішні, а днедавні були. Золочені рами почорніли, хоч тут ані мух не видко, ані ніхто люльки не курить. Де ж би в такій святині!

– Всі вони, Анно, турбувалися колись маєтками, рангами, славою, всі вони страдали і кохали, і бач, що осталося по них! Ars longa, vita brevis.

Ганна притулилася до нього.

– А по нас і того, мабуть, не останеться, Андрію. Ворог пильно всі сліди загладить, ніби їх вітер снігом замете, – пророкувала.

– І пом’янути не буде кому.

Але подумала хвилину і додала:

– А може, Величко що напише, він тепер у мойого брата Василя сидить. Гарно пише.

Войнаровський, щоб відірвати її від сумних гадок, показував у скляних шафах фарфорові тарілки, чарки всіляких виробів і полтавські глиняні цяцьки, левиків, медведиків, котенят з повигинаними хребтами, то перестрашених, то знов ніби грізних, а так гарно вироблених, що не можна було дивитися, щоб не сміятись. Але Ганна все до образів вертала. Питалася, чи тямить у гетьмана в Бахмачі портрет батька Богдана, подовгастий, як двері в рамах різьблених, в листя і в степові бодяки.

– Отой, знаєш, у темній киреї, як скрепла кров, і з булавою, обсипаною самоцвітом. Тямиш?

– Як же забути тую силу і цей біль, що з нього б’є. Ліва брова трошки піднята, і від неї морщина робиться на чолі, така дивна, аж болюча, якої вовік не забудеш.

– А Богуна забув, що у нас у батьковій опочивальні висів? Я собі його все чомусь-то чорнявим уявляла, гарним, але грізним, а він, білявий, синьоокий, на Виговського скидався. Тільки ніс менший і рівний, лиця гладкі, білі, а лоб високий-високий. Жупан на йому синяво-зеленавий, як морська вода, і наопашки плащ червоний, як огонь. Сам він стрункий, ставний, ну, прямо орел. Дивно, що з полотна не зірветься й не полетить…

Так вони згадували, ніби про весь світ позабули.

Згадували дворики старі з ганочками на тесаних стовпцях і зі сходами, що скрипіли, ніби знати давали, що гість іде, і зі стовпами біля ганку, до яких залізні обручики поначіплювано, щоб було до чого коня припнять, поки хазяїн не вийде й не гукне на прислугу, щоб до стайні забрати, знак, що гостя так скоро не відпустять, бо любий.

І згадували ті троянди під вікнами дівочої боківки, і маруну, й васильки, і м’яту, й руту та ще й соловеїв, як розспіваються у маю, і місяця, як у вікна глядить і вснути не дає, – усього згадували, а про війну забули.

– І всього того, мабуть, нам не побачити, Ганнусю. Що москва пограбувала й попалила, а що свої поруйнували.

– Як же так, свої і руйнують?

– Гадають, що як двори понищать, то й пани не вернуть, бо не буде до чого. А забувають, що самі себе руйнують, бо що з землі виросло, те й до землі належить, земля ж народна, не чия. Усі ми народ і всім нам треба обороняти її, бо візьме чужий і не такі палаци побудує. Тоді й жалувати стануть.

В голосі його бриніла щира нотка жалю.

– Отак, що одно покоління побудує, те друге поруйнує. Руїнницьким духом на нас з Азії несе, степ, ми, Ганнусю, степ…

– Степ гарний, хвилястий, шумить.

– Гарний, та негарно жити на ньому. Хто захоче, цей його й толоче. Людей, як худобу, з одного боку на другий переганяють. Чи бачила ти де таке?

Перервала сумні гадки питанням:

– А що тобі пан Понятовський сказав?

– Нічого доброго. Київський воєвода й великий гетьман коронний у криваві піжмурки граються. По цілій Польщі вганяють за собою, винищуючи край до краю. Ми тут на короля Станіслава ждемо, а він lentissimo passu посувається, бо шведський генерал Крассов, котрого йому король Карло з кількома тисячами доброго війська до боку придав, контрибуції з народу здирає. По кілька талярів з диму і на кілька місяців наперед, так само, як Рибінські, каже собі давати. А їм тим часом треба би якнайскорше на Поліссю з військом литовським получитися, щоб Синявського знести, а Рибінського до послуху королеві Станіславові приневолити, чого як не зроблять, то свою справу проріжуть і нас ворогам у кліщі кинуть. Король Станіслав людина мудра й чесна, але вождем там не він, а отсей дерун Крассов, – от в тому то й біда!

– А Іван Степанович вже знає?

– Понятовський скаже йому, бо мусить.

– А може б, краще замовчав, даром гетьмана збентежить.

– Не бійся. Це він лиш зі мною по щирості балакав, бо ми собі добре живемо, а гетьманові та королеві Карлові іншої співатиме. Не буде ж на Станіслава доносити, бо він тут резидент.

– І це погано. Наші вожді повинні правду знати.

– І так зле, і так недобре, Ганнусю. Погано діло стоїть, а Івана Степановича треба нам жалувати і не тривожити поганими вістками, бо він і так горем прибитий.

Були би вони ще далі журилися, але почувся голос Тамарихи, що до сніданку їх прохала.

Войнаровський відпрошувався, казав, що діла багато має, та почув на те, що вона йому до смерті не простила б, коли б погордував її хлібом-сіллю. Як поснідає в неї, так у себе не снідатиме, а час оден.

На столі звідкілясь і індик начинюваний узявся, і пиріжки усякі, і наливки, а хазяйка все-таки турбувалася, що такого славного гостя Бог у її хату привів, а вона його гідно пошанувати не може, – бо війна.

– Скажіть ви мені, – питалася, – чим і коли вона скінчиться, отся війна?

– Того, паніматко, крім одного Господа Бога, ніхто більше не знає. І добре, що не знає, бо, може, не оден життя б себе позбавив, якби знав, – а так бореться, поки може.

– Бореться, кажете, а пощо ж тієї боротьби? Гріх оден і кривда людська. От хоч би й ми. Дещо по батьках надбали, дещо придбали самі, працювали, клопоталися, ночі спокійної не мали, прийшла війна, Бог синів до себе покликав, і на кого ми тепер нашу працю оставимо?

Хустину до очей підняла – схлипувала.

– Краще б я на кількох десятинах сиділа, а з синами, ніж на багатствах, а сама. Коли б знаття, що із-за маєтків люди воюють, то роздала би усе-усе, бо краще біда, ніж таке кровопроливство.

Войнаровський заспокоював її. Казав, що війни з давен-давна бували і, мабуть, остануться довіку, бо в цілій природі йде безнастанний бій, а хоч би в нас ні дворів гарних, ні ніякого багатства не було, то все-таки ворог по нашу землю піде, а землі боронити треба, бо раз нас Бог посадив на ній, так вона наша, не чия. І звірина свого леговища боронить, бо воно її, а що ж про чоловіка казати? Народ, що не боронить землі, не варт її, це не народ, а стадо безмозкої худоби.

Розмову перервав гаркіт бубнів. Войнаровський зірвався.

– Пора мені! Спасибі, паніматко, доброго здоровля, пані Анно, не поминайте злом!

– А то ж куди? – скрикнули обі нараз.

– Мабуть, король на Веприк іде.

– Чого він там шукає?

Войнаровський подумав хвилину:

– Може, слави, котру Левенгавпт біля Лісної загубив.

– Ох, лишенько! – нарікала Тамариха. – І знову людська кров поллється.

– Хай і ллється, щоб лиш не надармо, – відповів Войнаровський, вискакуючи на ганок.

Ганна прилипла до вікна. Весь світ перемінився для неї в одно питання: піде Андрій чи ні?

Коли б не те, що в Ромнах старшинська жінота вже й так стала на ній свої язики гострити, то бігла би на його квартиру і просила, щоб її не лишав самою. Вона ж дійсно сама. Батько там, а мати і рідня по другому боці греблі. Біля неї лиш Мотря. Так Мотря непритяменна. По лазаретах, по таборі снується, ніби нічого не знає, не розуміє, своїм ділом занята. Для Ганни Войнаровський і брат, і друг, і товариш. З ним вона може і про прежнє, і про майбутнє побалакати, душу сирітську розвести. Без нього світ переміниться в пустиню. «Андрію! Андрію!» – кликала за ним її душа…

На Тамаринім дворі кипіло. Люди суєтилися. Не знали, які частини мають іти, а які ні. То сідлали коней, то розсідлювали і вели до стаєн. Крик, гамір, біготня.

Не вміли козаки так тихо в похід виступати, як шведи.

Шведи йшли, як машина, а наші шуміли, як Дніпро. Без супротивлення і шарпанини ніколи не обійшлося.

А вже коли б так хоч сотна часть того сповнилася, що вони собі і другим тоді бажали, то хіба весь світ мусів би провалиться.

– Iдуть, ідуть! – і що жило в Тамаринім дворі, вибігло на ганок й на ворота, – в чім хто стояв, незважаючи на мороз, що шинами палив.

В Ганни душа завмерла: піде чи ні?

Мов крізь мряку бачила прапори, коней, людей, уродливих трабантів, сурмачів з сурмами блискучими, цілу тую процесію богині війни, що з шумом грізним, мов позасвітним, перевалювалася біля воріт.

Не лопотять порвані прапори, не ревуть грізно труби і навіть коні не іржать і не порскають весело. Ой, не будуть їм раді ті, до яких вони на криваву гостину ідуть!

Поміж трабантами король…

І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно, ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав… Біля його молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля.

Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози, аж підскакують ганкові колонки. І знову імла, і знову мряка – пустиня.

Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці. Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш на малпячих мордочках буває… Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула.

Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман, значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій… Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я не люблю пана Андрія… пригадала собі і засміялася весело.

Тамариха притулила її до себе:

– Донця моя!..

Засоромилася Ганна і рум’янцем гарячим облилася.

– Це не сором, дитино, кохати, не сором, – гладила її по голові сотничиха.

– Я не кохаю, – відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх.

– Боже мій, Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку.

На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.

– Може, це наші? – майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.

– Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.

– А вам хто казав?

– Знаю. Ходім на обід.

– Невже це вже полуднє?

– Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло… Ходім!

По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.

Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було – не переч ислити.

Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.

І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає…

Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться…

Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав. Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить.

Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з гостей туди не просять, це святая-святих.

Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів.

Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, – о, куди!

А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так далеко, далеко…

…Де воно?

Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з них хто був щасливий? – питає.

Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і більше, більше нігде…

На килимі і на портретах погляд Андрія застиг.

Як він любить те все і як жалує, що. війна руйнує красу…

Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря.

– Ось де ти заховалася, Ганно! – вітається.

– Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така.

– Є ще добрі люди на світі, та мало.

Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж, може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді:

– Яка ти гарна, Мотре! – і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від себе:

– Дурненька ти моя! – каже і по голові гладить.

Хотіла розказати її про свої походні лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували, але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно.

– Гарно тут, Ганнусенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? – питається нараз.

Ганна паленіє.

– Бачила, Мотре.

– І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього.

– Не знаю.

– А хто ж має знати, як не ти?

– Я? – і Ганна складки на своїй спідниці поправляє. Мотря пильно дивиться на неї, ніби вона старша й мудріша, ніби мама, а не сестра.

– Га! Що ж! – зітхає. – І любові треба на світі. Може, більше, як чого. Тільки вважай, щоб із того якої біди не було.

– Мотре, що це ти? Невже ж я дівчинка, недоліток?

– Не сердься. От так на гадку прийшло, бо безталанні ми. Проклін над нашим родом, як над Пельопідами. повис. Сама не знаю за що… Треба переломити його.

– Переломити? Чим його переломити, Мотре?

– Жертвою, Ганно, великою жертвою життя. Ганна, як перестрашена, дивиться на сестру.

– Зжахнулася? – заспокоює її Мотря. – Нема чого. Це не про тебе слово. Комусь же бути щасливою, Ганно… Будь щасливою, будь!

І Мотря кидається Ганні на шию…

Сонце світить, ніби в його більмо на оці. Десь далеко вітер скиглить, ніби голодні вовки під лісом виють. Смуток мандрівкою утомився. Сів під дубом і плаче… Вечір сестер в обіймах застав.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 359 – 370.