20. Мир і війна з богом

Богдан Лепкий

– А ви вже, паніматко, благороднішого трунку не маєте? – питав сердюк, вихиляючи чарку.

– Дякуй Богові, що й такого націдила, – відповіла не стара ще хазяйка. – Люди по горілку, як по свячену воду, йдуть. Озеро випили би, не то що.

– Випили би! – притакнуло товариство. – І не диво. Зима морозить, а горілка гріє. За ваше здоровля, паніматко! Спасибі, шо не відправляєте нас, не напоївши!

– А кого ж мені й напоїти, як не вас? Та ж ви свої, не те, що який там швед або москаль. Гадаєте, мені від них легко відігнатися? Ой-ой! І набрешеться чоловік, і налається, поки позбудеться непроханих гостей. Буває, опівночі до брами шаблями грюкотять: «Пускай погріться!»… Важко тепер хазяйкою бути і гріха на совість не взяти! Ой, важко! – і рукою смажні губи обтерла.

Гарна була, хоч літ так під сорок, а може, трохи й поза сорок, але небагато. Та що літа! «Хоч ти й сива, так ти мені мила», – приговорював, бувало, сотник Мручко, дратуючи Веклу в Гірках. А роменська хазяйка трохи навіть на Веклу скидалася, тільки без тих ділочків біля уст, що то в них смішки у піжмурки грають.

– А як ви гадаєте, паніматко? – питався той самий сердюк. – Чи довго нам ще в тих ваших Ромнах сидіти доведеться?

– Не гадаю, щоб довго, бо переїли ви й перепили де що було, а нового окорму якось мало до нас довозять.

– Мало? – схопився сердюк. – Гетьман 24 тисячі волів та 40 тисяч свиней доставити велів! Так це мало?

– Кому доставити велів? – спитала.

– А кому ж би? Сотникам дооколичним: лохвицькому, лукомському, дубровському, пирятинському тощо.

Всім очі засвітилися, а хазяйка аж за голову руками схопилася:

– Сорок тисяч свиней! Сорок тисяч свиней!

– Та ще сто тисяч осьмачків борошна! – додав другий сердюк.

– Сто тисяч осьмачків борошна! – кивалася, як жид на шабасі, хазяйка. – Легко сказати, мої ви, та нелегко добути. А ще тепер. Тепер хіба псів гнати, а не худобу. І як тут крізь такі сніги з набором пробиратися?

– Правда ваша, – озвався той, що в кості щасливо грав.

– Куди там тепер транспорти доставляти. Ось Ромни ніби якийсь город числиться, а глядіть, сніги на вулицях по пояс лежать.

– Що по пояс, – поправив котрийсь, – по самі пахи! Якщо ти невеличкий ростом, то так і з головою задує.

– І не одного! Хай тільки з дороги зійде та відіб’ється від людей, – присипить чоловіка, як грабар землею домовину. Не хотів би я, паніматко, в тих ваших Ромнах веснувати! Тут, під отсими снігами, такого трупа буде, що подумати страшно.

– Ой, буде, буде! – притакнули кругом.

– Де його не буде? – зітхала хазяйка. – Де його не буде, мої ви золотенькі! Перше, на війні, побилися на одному місці, і край, як ось під Конотопом було. А тепер куди не глянь, чоловік чоловіка ріже, а вітер з ніг валить, а мороз кригою стинає. Жасно!

– Ой, жасно, паніматко, жасно, – притакували гуртом.

Біля порога дідусь почепки сидів, кійка, як патериці тримаючися. Нищий. Порожня торба через плече, шматок якоїсь овечої шкури на хребті, буцім кожух. Лівого ока немає. Лиш ямку зморщеною шкірою затягнуло. Друге за двоє глядить. То радісно, то злобно підглипує. Ніхто не бачив, коли він у господу увильнув, ніби хованець з-під долівки виліз, і дивується, побачивши людей.

– Наказаніє господнєє, мостивії панове, – озвався голосом, якого ніхто від нього не сподівався б, повним і звучним, як голос архієрейського дяка.

Всі зглянулися. Дідусь був сміховитий, а голос мав грізний.

– Господь довготерпеливий, але справедливий, – гомонів.

– Не по правді жив народ, а тепер наказаніє приходить. Такий закон, нічого не порадиш.

Хазяйка повернулася до нього:

– Чого ж бо ти, діду, біля порога чепиш? Там студено!

– Щоби вам тепло, а я привик. І до голоду, й до холоду привик. Я з бідою запанібрат.

– Сідай отут! – промовила і показала рукою на бокун. – Хіба ж ти не чоловік?

– Я нищий.

– А нищий що?

– У Бога всі ми рівні, – приказував, – а між людьми – ні. Люди по драбині до щастя лізуть, хто на першому щеблі, хто на другому, а дехто вже й останнього хапається. Ось-ось і щастя за полу зіме. Аж нараз щастя висовгнулося із жмені, і він полетів шкереберть… Хе-хе-хе! – засміявся злобно.

Козаки зглянулися по собі.

– Всім на одному щеблі стояти годі, – завважив котрийсь. – Не здержав би. Щеблі мусять бути.

– І мусить хтось на них стояти вище, а хтось нижче, – доповідали. – На світі скрізь: є дерева, а є корчі, є коні й кошенята, так само й поміж людьми.

Дідове око злобно всміхнулося:

– Але ж бо великий кінь на кошеняті не їздить, а дуб на верболозі не росте.

– Люди – окрема стаття. А до щастя всякому спішно.

– Отож-то й зле, що спішно, бо воно так: хоч би ти, чоловіче Божий, не знати як за своїм щастям ганявся, не спіймеш, – і не спіймеш, – бо воно не там, а тут! – І гепнув кулаком у груди. – Тут! – повторив, показуючи рукою на серце.

– А чому не там? – питався сердюк, прикладаючи палець до лоба.

– Бо в голові лиш розум, а розум і щастя – це не одно. Може бути розум щасливий, а може бути й ні.

– Не розуміємо.

– Знаю. Ось вн розумні і нещасливі, а я нерозумний і щасливий.

– Не видно того по тобі, діду.

– Бо не показую. Пощо? – присів на кінчику лави і по капельці пив горілку з чарки, якою його пошанувала хазяйка. – Погадайте лиш, панове. Ви нещасливі, бо лишили родини свої по хатах і від статків-достатків своїх віддалилися, журитеся, що зима, що ворог в силу росте, що хто його зна, чи він де за углом не причаївся. А я щасливий, бо на хвилину в теплу хату увильнув і з мостивими панами політичну розмову маю. Для вас чарка горілки – що для мене ковток води, а мені вона розкіш несподівана, бо я її хіба з ласки таких милосердних душ, як ось наша хазяйка, вживаю. Скажіть же мені тепер, будь ласка, хто з нас щасливіший, панове? Ви по щеблях драбин спинаєтеся, а я лежу собі біля неї і приглядаюся спокійнесенько. Хто вище підлізе, той нижче впасти може, а мені вже й падати нема куди.

– Бачимо, бачимо, але ж бо годі всім під драбиною лежати. Як воно тоді й виглядало би на світі, коли б всі на нижчих посходили, кращої жизні навіть не бажаючи собі.

– Бажайте… – захехекав дід. – Бажайте, не бороню. Одного щебля діб’єшся, другого забажаєш, і так все. Не шукай щастя у світі, лиш у собі, в своїй душі. Можеш бути багатий, славний, сильний, а нещасливий, і можеш бути бідний, такий, як я, і щасливий… Хе-хе-хе. Гадаєте, дітоньки, що дід все дідом був?.. Куди, куди! А я колишнього навіть згадувати не люблю, бо гріх. Я з Богом примирився, а ви ще з ним войну ведете.

– Ми? З Богом! Щось також верзеш!

– З його законами святими, щоб ближнього любити, як себе, щоб іміння поміж нищих роздать, щоб гордості не допускать до серця… – проповідував, як священик у церкві. Аж нараз спитав: – А про гадяцьку полковницю ви чували?

– Чули, що дзвонять, та не знаємо де.

– А я знав її, тую полковницю гадяцьку, – почав, зміняючи голос з грізного на сумовитий. – Гадяцького попа одиначка. Та яка! Хіба в київській Софії на образі таку знайдете, і то не знаю. Неземська красота. Люди охкали, побачивши її, а дехто спльовував, щоб відвернути вроки. Крутилися парубки біля неї, як біля квітки бджоли. Перебирала. Аж багатий сотник навинувся – пішла. І так її все, як з платка йшло, ще не забажала, вже має. I багатство, і честь – усьо. Не минуло літ кілька, аж і полковницею стала. Четвірнею в золоченій кареті їздить, дзвони переїзд сповіщають, з гармат гримлять. Ціла в саєтах, оксамитах, від самоцвітів аж горить. І стали завидувати її того щастя люди; особливо жінота. Так що! Яка позавидує і заворогує – вже її нема. Або занедужає, або нещасливий припадок – і нема. Аж і зашушукали люди: відьма! Не знати від кого воно пішло, коли й чому, досить що: відьма, відьма, відьма!.. І погадайте: не поміг муж-полковник, не помогли багатства, нічого не помогло. Настягали всілякого патиччя на майдан, склали костер і тягнуть відьму палити. І згоріла би, коли б не протопіп. У ризах церковних з хрестом у руках вийшов і ледве тим хрестом пожар угасив і полковницю від соромної смерті ізбавив… У черниці пішла… Ось вам і щастя, – кінчив оповідання дід: – На високому щеблі стояла, а черницею вмерла.

– До чого ви це, діду, ведете? – спитала перестрашена хазяйка.

– Не до тебе, донечко, не до тебе. Ти промишляєш, як умієш, заробиш, не прогайнуєш, великого достатку в тебе не бачу. Але другі. Ой, не по правді вони живуть ті наші дуки, що в них млини і луки, а нечисті руки. Не по правді, і добра нам від них не буде. Не буде добра, поки люди на Божії дороги не повернуть. Кровопроливство щастя нам дати не може, лиш закони христові, лиш милосердіє, лиш любов ближнього як брата. – Підняв голову вгору, тим одним оком задивився у стелю, яблуко на гортанці задрожало, і з поганого дідового горла полилася прегарна, пісня:

Із Києва, із Єрусалима, Алилуя!

Із Києва, із Єрусалима,

Відтіль ішло а три черниченьки,

Алилуя!

Первая йде, на главі хрест несе,

Друга йде, Євангелію несе.

Третя іде, кадильницю несе,

Алилуя!

І співав дід, як тії три черниці з Божою Матір’ю зустрінулися. І спитала їх Божая Мати, де вони бували і що вони видали. І відповіли вони, що бачили, як душа з тілом розставалася, як розставалася і пізнавалася:

Чом же ти, тіло, чом ти не терпіло,

Чом же ти, главо, умом не зносила,

Чом же ти, душе, неділі не чтила,

Алилуя!

Будеш ти, тіло, в сирій землі пріти,

А ти будеш, душе, у огні горіти,

А ти будеш, душе, у огні горіти,

Господи помилуй!

Співак замовк. Буцім дух його спалився в огнистих словах пісні, а на тапчані лиш купка попелу сиділа. Такий нікчемний зробився собою.

Слухали козаки, задивившися перед себе, слухала хазяйка, сльози втираючи, аж лебединський попович озвався:

– Гарна пісня, та не нам її співати. До царя, діду, пішли би, може б його жорстоке серце сокрушили, а ми тут що? Ми останків волі Божої та людської обороняємо, наше діло святе, а не грішне.

В господу увійшов Мручко з Чуйкевичем.

Обсніжені, інеєм обволохачені, запарі їм у руки й ноги позаходили, насилу «добрий вечір» сказали. Сердюки позривалися з місць. «Сидіть!» – махнув їм рукою Мручко, і оба стали тупцювати по хаті та здорово молотити себе руками по плечах, розгріваючись. Хазяйка спорі чарки їм подала. Випили й подякували щиро, бо горілку нелегко було в Ромнах добути, хіба червону, і то за великі гроші. Дійсно, шведи й козаки повипивали й повиїдали, що було, а довіз із-за снігів був неможливий.

– Ну, славити Бога, – промовив Мручко. – Сніг перестає падати і вітер теж тихне. Шлях до Гадяча прогорнули. Завтра рушаємо, панове!

Загомоніли козаки, як джмелі:

– А мороз? – спитав котрийсь.

– Рівно мерзнути тут чи там. А йти треба, бо такий приказ.

– Треба, – почулося кругом. – А дідові дамо толубець і гринджоли здорові та заберемо з собою, – звернувся Мручко до сліпця.

– Спасибі за ласку. Мені й того доволі, що маю, а до походів не спішусь.

– Ов, може, ти, діду, шпигун. Може, тебе на звіди післали.

– Господь мене на звіди між людей післав, – відповів і знітився у собі, буцім його вже ніяке людське слово обидити не може.

– Ну, панове, – гукав Мручко, ще й не обігрівшися гаразд. – Кому в дорогу, тому й час! Підемо! Завтра похід. І нелегкий. Мороз це не будь-який ворог. Від його більше наших погибло, як від московської шаблі. А все ж таки ми не дамось!

– Не дамось! – загомоніло кругом.

Піднімалися з лав, цілували хазяйку в руку, а вона благословила їх на дорогу, бо тепер навіть з хати до хати дісталися нелегко.

Чуйкевич підняв комнір від своєї лисячої шуби і, йдучи, думав над тим, що його батько «непевний». З останньої розмови покмітив, що генеральний суддя зневірився у добру справу. Нічо дивного: Апостол, Галаган, – тінь не лиш від дерева на дорогу лягає, але від душі на душу паде. Мало тепер поміж нашими таких душ, щоб від них світло било, самі тіні. Немов одна велика чорна тінь від царя на цілу Україну кладеться.

Мороз палив. Шинами по лицях пекло, віддих у грудях спирало. Очі мерзли.

Чуйкевич вертав від Орлика, з яким мав довшу розмову. Орлик кріпко тримався. Ніякого хитання в його словах не почувалося.

Це добре. Але батько?

Думка про батька не давала Чуйкевичеві спокою.

Господи, коли й він гетьмана покине, так хто залишиться біля його. 1 як тут пережити такий сором, як гетьманові в очі зирнути?

Хотілося побалакати з Мотрею, почути її мудре слово. Але як її це сказати? Про батька мова, не про кого! Зараз вона і свого покійного згадає. Сумно робилося Чуйкевичеві на душі.

А до того – господа! Невже ж так козаки забавляються? Без жартів і без сварки, без слів і без сміху, невже ж і сердюків обгортає цей похоронний настрій, який між старшинами панує? Це погано, це навіть дуже небезпечно. Нищі не віднині поміж народом снуються, співаючи всяких побожних пісень, про правду і кривду, про розлуку тіла з душею, про Страшний Суд, але тепер нам тих пісень не треба. Тепер нам не нищих, а якнайбільше Мручків давай. Зневірився народ, сотники приказів гетьманських не сповняють, самочинні ватаги формуються, на шведські відділи нападають, а ще як сердюки носи похнюплять, що тоді буде?

І Чуйкевич,замість на квартиру до Мотрі, поплівся у табор. Заходив до вартівень, до канцелярій, до стаєн, рад був роботу за десятьох робити.

Так зайшов аж там, де на відшиб’ю одна батерія стояла – кілька гармат. Їх так завіяло снігом, що ні дул, ні коліс не було видно, лиш кілька білих горбків майоріло. «І їм зима заткала горло, обессилила, – погадав собі Чуйкевич. – Нелегко було би стріляти», – і на тую гадку аж зжахнувся. Підступив до вартового. Цей не питав клича ані не спиняв Чуйкевича, стояв біля дула випрямлений, як свічка. Вітер снігом присипав його по коліна.

Чуйкевич підступив, глянув і побачив, ніби з криги викуте гарне молодецьке обличчя, – опішнянський сотниченко, багатих батьків одинокий синок. Так кріпко фузію в закостенілих жменях тримав, що жаден ворог не вирвав би її.

«Цей витривав на свойому місці», – погадав собі Чуйкевич, зняв шапку з голови і поклонився.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 333 – 340.