5. Поминання загиблих

Богдан Лепкий

На другий день в Бахмачі поминали душі усопших батуринців.

Не лиш церква, але й площа кругом неї і вулиці, що збігалися тут, заповнилися народом.

Переважали жінки. Деякі поприходили з немовлятами на руках.

Склепи позачинювано, так само шинки і гостинниці.

На стріхах білівся сніг, на небі висіли хмари, здавалося, трохи лиш вище церковних бань.

Жінки в чорних хустках або в рантухах білих, перев’язаних попід бороду і кругом голови, подобали на черниць і, як черниці, пошепки розмовляли з собою, тиху розмову голосними зітханнями перебиваючи.

– Боже, Боже, за що ти нас так тяжко караєш!.. Стада галок, крякаючи, з дерев на дерева пролітали.

– Ще їм людського м’яса мало. Ще й над нами крячуть.

– Що ви це! Ще вимовите в лиху годину.

– Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив.

– Усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти нині.

– Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко!

– Цитьте-бо! Не накликуйте лиха!

Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат.

– Ось знов одну небіжчицю потаскали.

– Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив’язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив.

– Сейм червоний був.

– Кривавими слізьми ридав.

– У нашій церкві Пречиста теж ридала.

– Кажете?

– Не чули?

– Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці.

– А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали.

– Боже ти наш!

– Кажуть, це на велике горе.

– А хіба вам нинішнього мало?

– Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи.

– Та за які?

– Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема.

– То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту.

– Бог знає, що робить.

Нахилилися до себе і нашіптували до уха:

– Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо…

Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли.

– Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб.

Народ розступався, як міг.

– Дорогу там! Дорогу! – залунало знову. – Гетьманські повози їдуть.

Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили.

Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір’я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай.

– Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?

– Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.

– Та чогось туди, попри церкву.

– Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.

– Так, але чого ж бо вони лежать?

– Не знаєте? Це недобиті.

– А тая молодиця між ними?

– Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.

– Вона? Та й гарна ж бо!

– Що її з краси, як Бог долі не дав?

– Правда.

Валка гетьманських возів покотилася і зникла.

І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки.

– Це не сніг, а шматочки леду.

Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче.

– Ще вас не так болітиме, – заспокоювали їх молодиці. – Змалку привикайте до болю.

– І зима ж бо, зима!

– Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що.

– Таких ранніх морозів ніхто не пам’ятає.

– Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав.

Поверталися від вітру, щоб смороду не чути.

– Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить.

– Душі батуринські молитов просять.

– Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить.

А все ж таки хрестилися і мовили молитву.

– Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде! Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов.

Вдягнений у чорну шубу, на голову – баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.

У його ході видно було втому.

– Подався наш Іван Степанович, – почулося в товпі.

– Ой подався!

– Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, – всьо на його совість паде.

– З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.

– Кождий за себе відповідає, а він за всіх.

– Бо своїм розумом робить.

– Зі старшинами радиться.

– Старшини собі раді, не кому.

Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.

Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовський, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам’яті батуринських героїв ішов.

За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.

– Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.

– А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.

– А доньки з гетьманом тримають.

– Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.

– І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.

– Так мало.

– Мало гарних людей на світі.

У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам’яних плитах лежала.

На домовині одно тільки слово: «Батурин». Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.

Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався… «Батурин!»

Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в’язало, – і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту – всіх!

Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: «Чи надовго це?»

Гетьманські співаки «Вічную пам’ять» на хорах заспівали.

Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.

Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі, ніколи так звуки ножами не впивалися в серце… «Батурин!»

Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте… росте… росте…

Невже ж це смерть?.. Невже ж це йому «Вічную пам’ять» співають?.. Ні, ні, не допусти, Господи, до того… Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна… Не зупиняй його, Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед п’ятдесяти роками… Добре, що тут Мотрі нема… Горячо так… Тільки сліз, – не воздух, а біль вдихаєш… всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь… Двигни цей камінь, двигни!.. Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його?

Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною ударити чолом… «Батурин!»

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 245 – 249.