13. Відступ з Бахмача
Богдан Лепкий
Шведська армія, як це влучно передбачував гетьман, зайняла чотирикутник між Ромнами, Гадячем, Лохвицею і Прилуками, яких десять миль простору.
Була це земля, доволі густо залюднена і не дуже виснажена війною.
Скрізь по селах і хуторах сиділи люди, курилося з димарів, чути було іржання коней і рев худоби. Урожайна земля і народ скоро багатів, а розбагатівши, нерадо кидав ті багатства. Це лиш пани при першій тривозі зриваються з місця, як наполохана птиця, а селянин кріпко тримається землі. Він покидає її, як мусить, коли бачить, що вже все пропало і що осталося тільки одно: спасати життя.
З отсього ж чотирикутника ще й тому не втікав ніхто, бо гетьман перед шведською армією післав туди свої універсали. В тих універсалах толкував він «їх милостям панам полковникам і панам осаулам полковим, панам сотникам, отаманам, війтам, їх мостям благородним особам і всякого чина людем, в городах і селах обрітающим», задля чого то він покинув протекцію царську і приєднався до високовладного короля шведського, котрого побідоносна армія увіходить отсе у їхні гради й веси… Не як ворог вступають шведи в глиб України, а як союзник вірний і безпечний, котрий нікому й ніякої кривди ні на здоровлю, ні на маєтку не зробить.
За те ручився гетьман словом своїм і своєю особою.
А що із Січі доходили теж голоси до гетьмана прихильні, так тутешній народ не турбувався дуже і спокійно дожидав приходу побідоносних військ короля Карла.
Аж і прийшли, а з ними прийшло все те, що звичайно, як тінь, волочиться за всякою армією: недостача квартир для людей, а стаєн для коней, суперечка за провіант і фураж та всякі непорозуміння, неминучі, особливо, де одні других не розуміють, бо не знають чужої мови.
Хоч шведи вже по Польщі й по Білій Русі таки добре походили та деякі слова затямили собі, а котрий так і речення умів по-«людському» зліпити, а все ж таки був це чужинець, людина другої віри, та ще до того лютер.
А тут і від царя маніфести, як чорні круки, надлітали, а новий гетьман, Іван Ілліч Скоропадський,і свої, царською канцелярією вимушені, прокламації надсилав.
Тож і не диво, що подекуди до сутичок між українцями і шведами приходило, дехто вже й нишком нарікав «чому-то ми царя не держимося», а інший так прямо й погрожувавши, що до царя верне, якщо гетьман шведського нахабства не спинить. А цар, як на те, й недалеко, стояв.
Бо невже ж з Гадяча до Лебедина далеко? Тільки рукою подати. А в Ніжині і в Миргороді, як два ножі в тіло Гетьманщини встромлені, два царські сильні полки залогами стояли, головні ж московські сили розтаборилися здовж східної границі.
Так тоді гетьманові негайно треба було спішитися до короля Карла. Раз, що гостям краще, коли хазяїн у хаті, а друге, що небезпечно відставати від головної сили, щоб ворог не скористав з того і від Ніжина або від Глухова не напав на невеличку козацьку армію.
Сула і її численні притоки замерзали, не треба було дуже й оглядатися на ті мости, що їх позрушувала шведська армія у своїм переході, можна було поспішати
І поспішало тих три тисячі вірних гетьманові козаків, які залишилися під його рукою.
По дорозі дехто приставав, а дехто відставав, але зміни ці були не дуже-то й помітні. Відставали звичайно ті, що з перевтоми або із-за недуги не могли поспівати, а приставали охотники до боротьби зі зненавидженою Москвою, котра своїми «безеценствами» скрізь собі чимало ворогів натворила.
Довгою, начебто безконечною валкою потяглися козацькі відділи, як мереживо чорне по білій скатерті снігу. Вершники, піші, сани, вози. Женуть череди овець, гукають чабани за стадами скоту, підпригують собаки, висолопивши червоні лизні.
На возах жінки, діти, домашня птиця, котячі очі визирають цікаво з-під діточого тулубця. Хочуть затямити собі дорогу, щоб вернути назад.
Бахмач з пригородками своїми зірвався з місця і пустився за гетьманським військом.
Де? Куди? На який кінець?..
Тікати, тікати, тікати!
Доля безталанного Батурина червоним опирем попід плотами блукає і тривожить людей. Хочеться бути якнайдальше від нього. Хочеться забути, що був такий город на світі, нехай він переміниться у казку, в твориво буйної уяви… в дійсності не було його ніколи…
Тікати, тікати, тікати!
– Чого лізеш на голови людям? Шлях на гони простягнувся широко, а йому місця нема!
– Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого?
– Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі.
– І воюй же тут з такими!
– Бо то найгірше, як невоєнний народ поміщається з козацтвом, тоді вже і ладу не вдержиш!
– Який тут лад! Безладдя окаянне… Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику. Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш!
І висували віз чи там сани із довжезної валки, становили на полі і не дозволили їхати скорше, поки вся валка не перекотиться.
– Я тебе, парубче, страх кохаю, – приговорював Mручко до котрогось зі своїх, – прямо душі в собі не чую, але якщо ти мені лінії не триматимеш, то здмухну тебе, як свічку. Побачиш!
Козак схоплювався, ніби зі сну будився, стягав коня і старався їхати рівно поруч других, щоб не допускати нікого до тих возів, на яких везено гетьманові скарби.
Двох товаришів перешіптувалося:
– У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони?
– Виговський добув та витратив на війну.
– Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає.
– Великі мастки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма!
– Тому-то в тебе і шаг не загріє місця.
– А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити.
– Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути.
– Найкраще, коли б їх не було на світі.
– Вицідив би півведра горілки і заплатив конем.
– Чогось, зараз конем!..
– Не знати, куди ми йдемо? – питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. – Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер.
– Кашель, а до кашлю колька, – відповідав йому товариш.
– А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду.
– Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус.
– Але куди?
– Або я знаю!
– Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отсе вже і Сулу переходим. А за Сулою що?
– Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів.
– Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хоругвою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?!
– Жаль, що тебе гетьманом не зробили.
– З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало.
– Добрий козак своєї сотні не покине.
– То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають.
– Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає.
– Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший.
– Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти?
– Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!
– Послух велика річ. Без нього і побіди нема.
Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Дония табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили, робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.
– От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.
– Щоб москалі наскочили знічев’я. Правда?
– Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.
– В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.
– Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.
– Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда?…
Мовкли.
Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло… А-у! А-у! А-у!
Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на осі вертілося, або людська рука вітру хапалася – знак, що туди недавно тому перейшли шведи. Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона розмішана, як тісто, як «чортяча розчина», у котрій ноги грузнуть.
Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів, що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії.
Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну пустиню.
Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпіку кості, ранили й калічили його.
Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.
Але такий вже зі своєї дрімки не будився.
Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше» ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!
Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.
Так люди не давались.
Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.
Між ними Мотря.
Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков’яз.
Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився – сам-оден.
Мотрі він з гадки зійти не може.
Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.
А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?
І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.
Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.
Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя!
Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе – «ау! ау! ау!».
Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.
Заморозь від кінських копит відривається, б’є візника в лице, до Мотрі скаче.
Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння… Втікати, втікати, втікати!
Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю… За останні два годи вічність пережила… Не жалує… І не думає про себе… Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона – це вони, а вони – це вона… «Забути про себе, щоб не бути забутим», – сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути… Забула… її нема… Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть… Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться… Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м’якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили…
Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б’є від нього.
Чуйкевичеві очі горять.
– Не змерзла, Mотре?
– Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!
Він повертає конем.
Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним, Виють, заводять, харчать…
Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть.
Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: «Ха-ха-ха»…
Сунуться сани – то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, – хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить…
Гетьманське військо назустріч невідомому ступає…
– Мотре, сонце моє!
– Пане мій!
Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.
«Забути, забути про себе, щоб не бути забутим»… – нашіптує другий голос, той, що в душі сидить.
Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього…
Валка посувається вперед.
Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.
Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські шди.
Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних.
Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив.
На горбку біля дороги щось бовваніє.
Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б’є, землі шукає.
Хоче встати і за другими йти.
Не може…
Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров’ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання.
Якби хтось пилою залізо пилував.
«І-і-і!»
Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може.
Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п’яна. Так будить її вітер і штовхає вперед.
Гетьманське військо – не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде.
Жахливе іржання біжить по його слідах – здоганяє.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 294 – 301.