24. Куди йти далі?

Богдан Лепкий

Самого Гадяча москалі не здобули.

Зацілів на горбку замок, з високими вартовими вежами, обведений грубим муром і глибоким ровом. На мурі стояли гармати, а в порохівнях лежали кулі і порох.

В погребах бочки старого меду, гори сухарів, колеса воску і лою. В складах чимало сукна, скір, кожухів, заліза й олова.

Гетьман був дбайливий хазяїн.

Щолиш в Гадячі переконалися шведи, що він їх не замалював пустими обіцянками, і щолиш тут зрозуміли велетенські страти Батурина.

Гетьман зі своїм двором замешкав на замку, король також. Він нездужав. Мав відморожене обличчя. Та незважаючи на те, об’їздив села й хутори, в яких стояли його батальйони, і часто-густо навіть Піпер не знав, де його шукати. Старий канцлер голову собі сушив, укладаючи скрутні дипломатичні плани, а коли запопав короля і став звірюватися йому, король буцімто вислухував уважно, а тоді завдавав питання, яке з тими мистецькими мереживами затійливих думок не мало ніякого зв’язку. Піпер працював над тим, яким би то чином короля Августа перетягнути на свій бік і погодити з Лещинським, а король питався, кільки миль буде до Веприка і кільки гармат може бути у Зінькові. «Це прецінь eine Flohfestung – правда?»

Піперові зі злості жили, як посторонки, на висках набігли, але його уста всміхалися солодко, і він, розкладаючи безрадно руками, виправдовувався, що не знає навіть, чи є на світі який Зіньків та Веприк.

– Треба знати, ексцеленціє, треба знати! Вони для нас під теперішню пору важніші від Лондона й Парижа.

Кінчилося тим, що король казав собі подати Аякса і з двома-трьома трабантами або з яким недосвідченим молодим хорунжим, як окаянний, чвалав полями на те, щоби, стрінувши московську патрулю, звести з нею божевільний бій.

– Нашому наймилостивішому, мабуть, мороз на мозок б’є, – сердився Реншільд.

Піпер затикав долонями уші.

– Ексцеленція чули, що я сказав? – питався його Реншільд.

– Ні, не чув. Мені мороз вдарив на уші, – відповідав Піпер.

Левенгавпт курив козацьку файку, до якої привик, і хвалив собі, нарікаючи тількч, що тютюн надто крепкий.

– А ви що на це, генерале? – підступав до нього Реншільд.

– Я – нічого, – відповідав Левенгавпт і пускав таку густу хмару диму, що Реншільд кривився і, чхаючи, зневажав не лиш український тютюн, але й цілу Україну.

– Я гадаю, – казав тоді Левенгавпт, – що другого такого героя, як король Карло, Швеція вже не буде мати, а що герой так само, як і геній, ненормальний, бо незвичайний, себто не такий, як другі люди, так треба нам погодитися з тією гадкою і – мовчати.

– Мовчати, коли чоловік бачить, що король нас у погибель веде?

– Куди не поведе – піду. А ви – це вже не моє діло.

– Але ж бо я не бачу ніякої цілі, щоб король дальше посувався на схід, – гарячився Реншільд. – Це його туди Мазепа тягне; чорт його знає пощо!

– Ви сумніваєтеся в вірності козацького гетьмана?

– Не сумніваюся, але й не вірю старому лисові. Пощо він Апостола пустив? Кажуть, Апостол тепер у ласках в царя і до гетьмана також якісь там листи пише. А кождий лист можна так написати, що одно вичитає адресат, а друге невтаємничений у шифри чоловік. Це вже краще від нас ексцеленція Піпер знає.

– Знаю, – відповів Піпер, – знаю, що гетьманові можна довіряти у всім. Маємо найкращих закладників у наших руках, старшинських жінок.

– Щонайкращих, це правда. Між ними є дійсно дуже гарні, – заспокоювався Реншільд.

– Правда? – підморгував до нього лівою бровою Піпер. – Правда? А скажіть, будь ласка, котра вам більше подобалася – Чуйкевичева чи Обидовська?

– Тая чорнявка, Мручкового ад’ютанта дружина чи любка, теж гріха варта, – відповідав, складаючи губи, як до поцілуя, Реншільд.

– Ex, ексцеленціє! – підморгував Піпер. – Бережіться, щоби ви на цій війні не попали в полон!

І розмова сходила на тему жінок, так близьку лицарському серцю.

– Чи ваша милість дійсно короля на схід тягнуть? – питався Орлик гетьмана.

– Так, намовляю його.

– А не краще б нам повертатися на захід й шукати зв’язків з королем Станіславом?

– Король най шукає зв’язків з нами, якщо він ще може яких зв’язків шукати, – різко відповів гетьман. – Для нас важніше шукати зв’язків з Запорожжям. Запорожці на захід за нами не підуть. Добре, коли у Гадяч продеруться. Це одно. А друге – нам важно, щоб ворога виперти з України і війну перенести на його територію. Війна – це найприкріша конечність, а для країни, у якій бої йдуть, більшого нещастя не може бути, як вона. Україна досить поранена війною. Пора гоїти рани.

Орлик мовчав.

– А козаки що? – питався гетьман, не підводячи очей.

Орлик розказував про втрати, спричинені походом і морозами, згадував, кілько людей приблизно погибло в сутичках і кілько лежить у лазаретах. Не забув і про міщан. Їх також померло чимало від недуг.

– Від чого ж тії недуги беруться? – питався гетьман.

Орлик вказував на гнилу воду в Псьолі. Трупи у воді гниють, сотні стерв валяються на леду. Вода смердить, люди анижем її заправляють, не помагає. Ще яка чума прийде. Гетьман брови хмурив:

– А ранені?

– Шведські хірурги помагають нашим. Відрубують ноги й відпиловують руки, ходять червоні, як різники.

– Так і в Ромнах було, – завважив гетьман.

У Гадячі ще гірше, ніж у Ромнах. Люди божеволіють з болю. Божевільні по городі снуються і проповідують про прихід антихриста, про кінець світу і про Страшний Суд. Не оден хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина.

Гетьман дав рукою знак, що досить.

Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров.

– А народ?

– Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі немає.

– Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів… Та мене не розуміють… Може, зрозуміють колись.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 355 – 358.