27. План Меншикова

Богдан Лепкий

Москалі числили, що шведи з Мазепою подадуться за Дніпро, щоб розбити Сенявського, получитися з королем Станіславом і з Крассовом, а що лиш тоді всею потугою звернуться проти Москви.

Друге, що міг король Карло зробити, було: піти у Слобідську Україну, очистити її з москалів, заволодіти Воронежем, де цар будував собі флот, та приневолити запорожців, а може, і татар, щоб воювали Москву.

Але це друге видавалося менше важним і тому менше до правди подібним.

Тих кілька тисяч шведського певного війська під орудою Крассова у Польщі повинні були мати куди більшу вартість для Карла, ніж хоробрі, але не карні і своєвільні запорожці, а приборкана і під скиптр короля Станіслава підчинена Польща теж куди більше значила, ніж Крим.

Мати Польщу з королем Станіславом – це значило забезпечити собі зади і тримати в своїх руках дорогу для довозу війська і всякого воєнного знадіб’я зі Швеції, де бракувало усього, тільки не доброго оружжя, котрим славилися шведські фабрики. Утратиш Польщу – це все одно, що втратити побіду над королем Августом, роздерти власною рукою Альтранштадський мир, лишити короля Станіслава на леду, а в додатку, на випадок програної на Україні, мати на тилах Сенявського, котрий шведам заступить перехід через Дніпро. Ні, того король Карло зробити не може.

Але король Карло любив якраз робити те, чого не зробили би другі, він з Гадяча рушив на Веприк.

Як про це довідався Меншиков – скипів, бо якраз він стояв кріпко на тому, що королеві Карлові після програної битви під Лісною, після утрати Батурина і після страшних морозів на Україні нічого другого й не остається, як тільки через Дніпро прямувати на південний захід, шукати зустрічі з Сенявським і новими побілами підкріпити надшарпану славу непобідимого вожда.

– Це, певно, той старий лис, Мазепа, нацькував Карла на мене. Поки я його в свої руки не дістану і не задавлю, поти й не матиму спокою. Він мені всі мої плани понівечить. – А тії плани Меншикова, – то було винищити і пограбувати Україну доостанку, бо в кождому городі, в котрім ще його нога не ступила, всякого добра залишилося чимало. От у Гадячі скільки багатства лежить у замкових льохах…

І Меншиков рішив, що б там не було, позбутися зрадника Мазепи. І для царя який це буде сюрприз! Більшого й придумати годі. В битві дістати «старого злодія» не вдалось. Вже кілька разів здавалося ось-ось, і він наш. Та за кождим разом вихопився, як в’юн. Оставалося одно – наслати когось, щоби засівся і знічев’я кулю в нього пустив. Спосіб простий, певний і не коштовний.

Скажім, кілька тисяч треба заплатити заговірникові, а що воно значить супроти голови Мазепи!

Без нього король Карло в чужому, незнайомому краю буде, як без правої руки. Хто йому порадить, хто покаже всі ходи й переходи, хто позичить грошей? І між мазепинцями смерть Мазепи викличе такий переполох, якого й подумати годі. Настане безголов’я, в якому можна їх буде усіх, як рибу, в сак нагнати…

І Меншиков став розглядатися за надійним чоловіком.

Недалеко шукав. Мав біля себе покоєвого з Мазепиної батуринської палати, шляхтича, того самого, що за добрі гроші і за обіцянку гарного уряду по війні виявив місце, в якому переховані були гетьманські клейноди.

Казав його покликати до себе. Подав руку і просив сідати.

– Добре тобі у нас? – спитав князь.

– Дякувати Господу Милосердному і вашій світлості княжій, добре, – відповів.

– А хочеш, щоб ще краще було?

– Хто з нас кращого не бажає, князю!

Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, спокійно і рівно, як щось найзвичайнішого й найбуденнішого в світі:

– Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть руські, то покажеш подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув:

– Розумієш?

Гірчиця стрепенувся.

– Розумію, світлосте ваша, – відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди.

– Бачу, що тебе розуму вчити не треба, – сказав ласкавіше, щоб осмілити перестрашеного Гірчицю.

– Біда навчила, – притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах.

Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці оперстененим пальцем, взяв щипту табаки і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив монотонно:

– Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана, або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, – мабуть, таких у Гадячі маєш?..

– Маю, світлосте ваша, – притакнув Гірчиця.

– А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи поночі, самотреть чи з конвоєм і… (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при помочі Божій покажеш, що умієш.

Гірчиця чомусь-то вп’ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом.

– Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, – цідив слова крізь зуби. – Діло важне й нелегке.

– Нелегке, – повторив Гірчиця.

Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, – князь встав і пустився по хаті. Походивша добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем:

– Ніж найпевніший інструмент, – сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю.

Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт.

– Чого мовчиш? – почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. – Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?

Гірчиця низько поклонився:

– Розумію.

– Ну, так, – відсапнув Меншиков. – Так, тоді, значиться… – І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. – Так тоді чого ж ти захитався?

– Бо я ще в такому ділі не бував.

– Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.

– Авжеж… – притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.

– А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?

– Довільно, милосте ваша.

– Так, значиться, підеш?

– Піду, – відповів Гірчиця рішучо.

Меншиков кинув ніж на стіл.

– Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, – говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: – Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.

– Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

– Пам’ятай! – кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. – Покликати мені писаря Сливу!

Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.

– Напишеш походний лист на ім’я сего чоловіка, – приказував Меншиков, – але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.

Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: «Божиєю милостию пресвітіійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствующим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, повольность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от’єздит… і т. д.»

Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлійший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.

– Скрутиш і всунеш за халяву, – говорив, вручаючи письмо Гірчиці. – А пройшовши територію під нашим рейментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.

– По приказу вашої світлості.

– А тут тобі на витрати в дорозі, – і, як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.

– З Богом!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 370 – 374.