11. Страта опудала Мазепи

Богдан Лепкий

Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати.

В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене.

– Вечора доброго панам! – запищало.

– А! Рачок з болота виліз, – відповіли. – Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! – і котрийсь ухопив його на коліна.

Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів.

– Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне.

– Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся!

– Або у карман лізь!

– А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, – відтинався Рачок.

– Так ти за нас б’єшся, правда? Але язиком.

– А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, – і баламкав у воздухах ногами.

– А ваша милість, – приставали до нього козаки, – хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.

– Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, – лаявся Рачок. – Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі.

– Цитьте! – буцімто заспокоював великан своїх товаришів. – Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб’ють. Їх милість трудні – від дівчини вертають.

Козаки сміялися, Рачок також.

– Гадаєте, жадна мене не хоче? – говорив, зміняючи голос. – Ого-го! Та я, бачите, дорожу собою.

– Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради?

– А хоч би…

– Так повіжте, що там урадили такого?

– Що врадили?.. – І Рачок задумався. – Не твого розуму діло, – відповів і махнув рукою. – Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:

– А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався?

– Ов, пане Рачок, – схопилися козаки, – щось ви собі задуже позволяете. Не смійте обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був.

– У Лебедині? – і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того холоду в’янула охота до жартів. – В Лебедині… Так, так у Лебедині, – лебедів Рачок. – Там карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти бачив?

– Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, – відповів гість.

А Рачок додав:

– Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не придумав чого нового цей кат?

– Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги водою поливали, щоб примерзли.

Рачок скривився.

– Мовчи, вашець, мовчи, – і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке, ніби він не горілку, а людські сльози пив.

– І в Глухові був? – спитав по хвилині. – У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали. Бачив?

– Авжеж, що бачив, – відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково було.

– Так розкажи ж бо! – наставав Рачок.

– Розкажи, розкажи! – гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і він почав.

– Дня п’ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає. Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів, налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи.

– А як почують?

– Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була, а хоч би й недоліток тільки. «Мазепінець, ізмєннік!» – верещать. І вже такому світу Божого не видати…

Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла. Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум, який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали:

– І що? І що? – допитувався усякий.

– Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред помосту – шибениця.

– Шибениця, – зашипіло кругом.

– Москаль і шибениця – то одно.

– В царя шибениця – то ласка. Колесо, паль, розжарена шина – це йому страсть.

– Колесували б їх чорти на тому світі.

– Мала потіха, панове, що на тому світі буде. Але на цім, дивіть, що він з нами творить!

– Віддячимо, віддячимо, дасть Біг.

– Заки віддячите, розказуй, вашець! – перебив Рачок.

– Вдарили з гармат удруге, і майдан московське військо обступило, з фузіями біля ніг. Не знаю, чи якого супротивлення боялися, чи для більшої паради. Але народ не супротивлявся… – і оповідач зітхнув.

– Не супротивлявся народ, – повторив, – тільки деяка дитина зжахнулася московських страховитих облич і хлипати стала. Мами заспокоювали дітей: «Цить, донцю, цить, цар добрий, цар-батюшка кривди тобі не зробить».

– Не зробить. Підождіть! Прийде і на вас пора.

– Поки Москви, поти й Україні добра бути не може.

– Огонь не помириться з водою, а Україна з Москвою.

– То так ви гадаєте, а простий народ все москалі піддурять.

– Наш чоловік себе за хитрого має, та москаль куда хитріший.

– Бо не згідливі ми.

– Трускі. В нас тепер або Кочубеї, або Скоропадські, а Виговські і Богуни де?

– Розказуй, вашець, розказуй, – наглив Рачок.

– В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали. Коні іржать, квичать, на людей наступають, – крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих, духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани.

– Ведуть, ведуть! – зашумів народ і став до помосту перти, – гвардисти царські на силок порядок штиками держали. – Ведуть, ведуть!..

Двох катів у червоних убраннях, ніби з кривавої купелі повискакували, тягнули страхопуда, «чучело», як москалі кажуть. На ньому гетьманське вбрання, в руках коштур, ніби булава, а на грудях Первозванний Андрей, котрого, як знаєте, він був другим із черги каваліром. І поставили тую куклу під шибеницею, буцімто гетьман Іван Степанович стоїть… Стоїть.

– А народ що?

– Не знаю. Мені потемніло в очах. Не бачу нічого, ніби дим, ніби мряка якась. Чую тільки, читають щось. Вихвалюють царя і його ласки для українського народу, а гетьмана зневажають. Не цар, а він усякі здирства чинив, народ податями обкладав, віру святу православну єзуїтам запродати гадав, а Україну від Росії відірвати збирався, щоб її через руки Карла знов польському королеві Станіславові у вічне погноблення передати.

Народ слухав і охкав, бо що йому більше було робити? Полки Стародубський, Чернігівський, Ніжинський у царя під рукою, гетьман зі своїми вірними Бог знає де, а Чечель з Кенігзеном на господньому суді стоять. Що народ може, коли війська не має? Може, хто і кулак затискав, і скреготав зубами, може, кому й розривалося серце надвоє, слухаючи тих московських брехень, та ніхто вголос противитися не смів, ніхто…

І тоді виступив світлійший князь Меншиков і витолкував народові, що не годиться, щоб такий облудник та ізмінник, як Мазепа, був каваліром найвищого царського ордену, і тому він, князь Меншиков, з припоручення самого царя патент на чин каваліра, виданий свого часу бувшому гетьманові Мазепі, роздирає. І роздер напоздовж, напоперек і ще раз, і ще, і шматочки з вітром пустиа

А тоді орден св. Андрея з того чучела здерли і катюгам знак рукою дали. Оден з них почіпив на шию манекіна мотузок, прискочили, вхопили і чучело на шибеницю потягнули.

Що дальше – не знаю, бо я вже не слухав і не дивився. Розказували тільки, що того ж дня увечері полковників по одному до князя Довгорукого закликали, і вони послушно і без ніякого супротивлення обіцялися усе робити, чого тільки від них цар зажадає.

Оповідач скінчив. Слухачі мовчали. Довго ніхто не важився перебивати тишини. Розуміли, що зневага, заподіяна гетьманові, була їх зневагою, слиною, якою Москва плюнула в лице України. Мовчали, бо іноді мовчанкою люди краще порозуміються, ніж словами.

І якщо вечером у деякого з гетьманських сердюків, може, й являлася грішна гадка покинути його і або вертатися додому, або переходити на бік царя, так тепер всі вони згідні були в одному, а саме: витривати біля гетьмана аж до останньої побіди, або до загину. Московському: «Десять разів мір, заки раз відріжеш» вони протиставляли своє: «Або пан, або пропав».

Мовчали. Аж Рачок зіскочив з лавки і, спльовуючи, промовив:

– Блазні, блазні!

З тими словами він підійшов до вікна, бо не хотів, щоб люди дивилися в його жалюгідне обличчя. Голову до зимного вікна притулив.

– Блазні!

Шибки у вікнах сіріли. Мороз повирізьблював на них цвіти, зірки і всілякі кунштики. Вітер обкидував їх снігом, і як хто з варти вертав, то він крізь відчинені двері у вартівню вдирався і снігом на сердюків кидав.

А вони ніби поприкипали до своїх місць.

Уявляли собі цей гидкий образ, цю комедію, яку цар, мов у театрі, на глухівському майдані виставив, а глухівці дивилися, не розуміючи, що москва насміхається над ними. Що глухівці! А полковники і старшини де були?

«Блазні! Блазні!» – лунали Рачкові слова по мозках сердюків.

«Блазні!..» Хто? Цар, Меншиков, Головкін, що комедію грають, чи наші, що позволяють грати комедію з собою?

«Блазні!»

Оповідач, як перше не поспішався розказувати, так тепер, вже й не прошений, продовжав:

– А на другий день вибрали нового гетьмана. Після вибору стародубський полковник, а тепер буцімто гетьман український, до Троїцької церкви поїхав. Там після єктеній і його за іменем царя уперве пом’янули, там він за глухівським протопопом Борзаківським на вірність цареві присяг, до царя з поклоном їздив і від нього в царській кареті вертав. А ми дивилися і жалували доброї та слабої людини. Після того вибору цар, Меншиков, Головкін, московські вельможі й канцелярія царська на кілька день залишилися у Глухові. Аж ось днів тому три, чуємо, і митрополит Йоасаф Кроковський і переяславський єпископ Захарія Корнилович зі своїм духовенством надтягнули.

Пішло по городі – Мазепу виклинати мають.

Нова дивоглядія, нове зрище народне. В Лебедині мучать людей, а в Глухові розважають народ. Погадайте! Тієї комедії я вже, як чули, до кінця не бачив. Але знаю, як її підготовили. В тій самій Троїцькій церкві, у який тиждень тому чи скільки там, присягав новий гетьман, мали відправити після служби Божої молебень, на якому мали бути цар, його вельможі, а також і новий гетьман зі знатними українськими людьми. Після молебня митрополит з рештою духовних високопоставлених осіб мали виголосити анатему й вічний проклін «злодієві і зрадникові Мазепі».

Знаю, що перед тим мала бути проголошена краснорічива проповідь, у якій цар мав бути виславлений, як заступник віри Христової, поборник всяких злих сил, оборонця бідного і приниженого народу, а на гетьмана мали посипатися щонайгірші і найобидливіші слова, як на Каїна, як на Юду Іскаріотського. Поруч тетраподу приготовлено великий та погано намальований портрет гетьмана Мазепи, щоб усякий бачив, що про його, не про кого другого мова.

Після проповіді митрополит мав сказати: «Нам, що зібрані во ім’я Господа Бога Ісуса Христа та його святих апостолів, від самого Бога дано зв’язувати й розривати, і якщо ми зв’яжемо на землі, буде зв’язано й на небесах, а що розірвемо на землі, буде розірвано й на небесах, – Іван Мазепа – зрадник! За нарушения присяги і за зраду великому цареві: анатема! анатема! анатема!»

Повторяючи ті грізні слова тричі, повинен був митрополит тричі вдарити жезлом в образ і подірявити його, а решта духовних мала гасити свічки, ломити їх і кидати під портрет. Народ же повинен був, мов від чорта самого, від портрету «злодія-ізмінника» з церкви втікати і той жах передавати другим, від покоління у покоління на довгі віки.

– Поки Україна розуму не набереться, – промовив великан.

– Поки ми замість анатеми слова не кинемо на них анатеми чину, – додав оповідач.

– Анатеми чину, – повторили й другі і тихо виходили з вартівні, бо вже благовістилося на день.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 270 – 276.