9. Сердюки у вартівні

Богдан Лепкий

Вечір злодієм підкрадався.

Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася…

У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають.

Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають.

У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять.

День був доволі теплий, а тепер похолодніло.

– Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, – затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки.

– Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, – радять йому.

– А повивертало би вам очі! – відбуркує сердито, піднімається і простує спину.

Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне.

– Також якийсь чорт вигадав тії кості! – нарікає. – Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який фіш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця.

– Кождого чоловіка мусить щось манити, – потішають його. – Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав?

– Найгірше спокутує земля, – притакнув. – Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.

Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.

– Ото новину мені повів! – почав вигравший товариш. – Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.

– В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.

– Плеканця має.

– Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.

– Ану-те, покажи, покажи! Приставали до нього, що ледве відганявся.

– Гетьте, бо поб’ю! – грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.

– Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? – гукав.

– Бо п’єш! – підхопив котрийсь.

– П’єш, братичку, п’єш, як смок, – твердили другі.

– А горілка теж страсть.

– І шкідлива, здоровля псує.

– Бабам, – боронився той. – А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.

Переконав. На хвилину замовкли.

– Найгірша страсть, – перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, – найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш – і її доглянеш… – балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.

– Тю, дурний! – почав програвший у кості. – Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді – ого!

– Ого! – підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.

Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.

– Задер лоб, як до місяця собака, – казали йому, – і за дівкою виє.

Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.

Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав.

– То не жарти, панове, – почав, – жінка – велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а…

– На Мотрю натякаєш?

– А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив…

Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.

– Що ти рахуєш Мотрю! – почулося. – Із-за такої то й пострадати варто.

– І вмерти не жаль.

– Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.

– Краса…

– Розум…

– А хоробрість?

Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.

– Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, – почав програвший. – Вона знов біля його.

– З чоловіком, з Чуйком.

– Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.

– Любов найгірша страсть, – зітхав той, що в небо дивився.

– Гетьманові тепер не до того.

– Усім нам не до кохання.

– Наше кохання – війна.

Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.

– Мабуть, хтось повісився у лісі.

– Може, Ніс?

– Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і – удавився.

– Наші Юди не з тих.

– Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.

– Бо повісився?

– А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.

– Може…

– Мабуть.

– Не діжде. Я сам при першій зустрічці, мов бішену собаку, простромлю. Погадати – тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він «настоящим» зробився. Такого ще в нас не бувало.

– Всяке бувало, а такого ні.

– Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.

– Вони ще й гетьмана відступлять.

– Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.

– Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: «Пиши!»

– Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають… Добрий та м’який чоловік Скоропадський.

– У нас як добрий, так м’який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.

– Сумно!

– Страшно!

Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.

Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.

– Зимно?

– Рута, що на два кроки не бачиш.

– Стелиться нам на війну дорога.

– Ой, стелять її чорти.

– Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!

– Бо ми того не вчинили би з Москвою.

– Як треба, то вчинимо!

– Ой ні!

– Вчинимо. На війні дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.

– Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.

– Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м’якого чоловіка роздавить.

– Чоловікові м’якосердному нема що нині робити на світі.

– Нема…

Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.

– Там ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? – питався.

– Що я маю хотіти?.. Гадаю.

– Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі – лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч – різун… А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.

– Особливо, як виросте такий великий, як ти.

– Великий, а розуму мало.

– А в тебе і росту, і розуму чортма, – боронився великан.

– Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, – кінчив.

– Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.

– Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.

Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив – навіки. Якби так тепер хто гукнув: «До бою! Москалі йдуть!» – то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.

Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Що вони врадять? Биться чи мириться?..

Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував її немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості… Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд.

Так міркували собі.

Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.

Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав.

Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих ланців на Батурин, тепер знов Меншикову прив’язати велів…

А як пустить?.. Як пустить?..

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 261 – 266.