2. Гетьман і Мотря

Богдан Лепкий

– Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна!

– Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурина

– У Батурині?.. Де він?.. Його нема.

– Він у серцях наших, в пам’яті людській, у майбутності.

– У майбутності, – повторив, гірко всміхаючись, гетьман. – У майбутності.

– Так, у майбутності, Іване Степановичу, – стояла при свойому Мотря, – бо навіть цар землі і неба знівечити не може.

– Але люди, Мотре! Де люди?

– Люди з землі і з неба.

– Правда твоя, – притакнув, – люди з землі і з неба. Я з землі, а ти…

Не дала йому докінчити.

– Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, – більше нічого не хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти!

Гетьман зжахнувся.

– Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.

– Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, – і що нам за це? Земля наша – толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч…

Гетьман з острахом дивився на Мотрю.

– Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов.

– Ха-ха-ха! Багато вона натворила, – відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.

– Так, справді, – притакнув гетьман, – ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, – може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.

– Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не фати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.

– Про Конотопи забули, – повторив гетьман і поник головою.

І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не така чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, – але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.

Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:

– Мотре! Мотре!

Мотрі мороз пішов по спині. Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати – просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.

Але почула, що любов побіджує її.

– Іване Степановичу, – проговорила тихо, – важко тобі?

Не знімаючи очей, відповів:

– Важко, як ніколи.

Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж. сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…

Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.

– Гадаєш, Іване Степановичу, – почала, – що мені легко?

– Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.

– Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, – відповіла.

– Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!

– Мусиш, – крикнула, – мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: «Вертай!» Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.

– Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.

– Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочитували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.

– Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір’ю покора, – покоління рабів.

– Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам’ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.

Гетьман очі на неї підвів.

То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, оп’янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побіджувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.

– Ти страшна, Мотре! – сказав і закрив рукою обличчя.

– Страшна, як доля України, – відповіла.

Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.

Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.

– Увійди, Кендзеровський, – сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. – Що нового?

– Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?

Мотря зірвалася з місця.

– А це куди? – спитав її гетьман.

– До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. – І вийшла.

Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.

– На Гончарівці був? – питався його гетьман.

– Збігав, милосте ваша.

– І що?

Кендзеровський мовчав.

– Камінь на камені не остався, правда?

Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.

– На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, – промовив.

– А в Бахмачі?

– Бахмача не спліндрували.

– Хоч оден дах мені над головою лишили.

– Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.

– Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?

– Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.

– Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? – І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.

Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішно різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.

Нігде й сліду людського животіння…

Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.

Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.

Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.

Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.

Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:

– Mотре, ви не дорожите собою.

– Я?

– Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.

– А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, – скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.

– Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв’язків.

– Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.

– Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.

– А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні – Її кість, а другі – сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і î розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.

– Мотре! – промовив гетьман. – Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.

– Вони для мене ясні.

– Та небезпечні.

– Для мене ні.

– Але для других і – для мене…

– Для вас, Іване Степановичу? – I глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку.

Взяв її за руку.

– Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.

– На м’ясо й дивитися не можу.

– Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.

– Гореч на моїх устах.

– Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.

Голос його звучав м’яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.

Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.

– Багато пережили ми, Мотре, багато!

– Пережили ми велике, і не бути нам малими!

– А що ви про Чечеля гадаєте? – спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.

– Дай, Боже, більше таких.

– А Кенігзен?

– Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.

– Супроти зради не маємо ради, – відповів гетьман. – Одинока, щоб зрадники не родилися більше.

– Клин клином вибивають.

– Як гадаєте, Мотре?

– Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.

– Гадаєте?

– Хочу.

– Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, – мов у раю!

– Силою треба хотіти.

– Силою… – І гетьман похитав головою. – Без згоди і сила безсила.

Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.

– Гетьмане! – почала нараз Мотря. – Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?

– Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.

Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:

– Нещастя? Чого? Що зв’язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю… Побідимо, Іване Степановичу, побідимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь!

Руку свою на її худі руки поклав:

– Амінь.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 231 – 237.