16. Апостол має перейти до царя

Богдан Лепкий

– Гу! Яка студінь! – нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. – Чоботи до землі примерзають.

– Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.

– Пощо спішить! Поспіємо до смерті.

– А діло не вовк, до лісу не втече, – правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отсе до мене не йшов, а біг, то, може б, тобі і вуса так не понамерзали.

І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки, а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.

Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.

– Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.

– А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?

– Такий, та інший.

– Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.

Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.

– Я тебе, пане миргородський полковнику, – почав, зміняючи голос гетьман, – попросив отсе на довірочну розмову.

Апостол поклонився злегка.

– Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.

– Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.

– Тим більша честь для мене, ясновельможний пане.

Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.

– Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.

Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.

– На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.

– Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!

– Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, – відповів обидженим голосом Апостол.

Гетьман заспокоїв його.

– Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.

Апостол поправився на кріслі.

Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.

– Ваша милість можуть приступити ad rem. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.

Гетьман стиснув його за руку.

– Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.

– Я перечеркнув старі рахунки, – відповів Апостол.

– А я їх подер, – підхопив гетьман. – І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.

– Радо послухаю, Іване Степановичу… Кажи!

– Важкі часи переживаємо, брате, – почав гетьман. – Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.

– Я також.

– Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.

– Кінець діло хвалить, – потішав гетьмана Апостол.

– Кінець діло хвалить, – повторив за ним гетьман. – Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане.

– Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав?

– Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла… І мабуть, що останеться, – сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав.

Апостол зніяковів. Не міг догадатися, куди то гетьман веде. Чи не підступ який? Може, Галаган знов щось накрутив, бо він до усього спосібний?

– Ти, пане гетьмане, – почав Апостол, – ще не одного з нас переживеш. Твій рід довговічний.

– Але ж бо ніхто з мойого роду не переходив того, що я.

– І ніхто не мав такого розуму, як ваша милість.

– Розум виснажує тіло… Будучим я тривожуся, Даниле, будучим, – коли мене не буде.

Апостол хотів перечити, так гетьман не допустив його до слова:

– Послухай, пане полковнику, послухай і подумай, а зрозумієш, чи даром я тебе покликав… – В тім танці два кінці. Маю на гадці теперішню війну. Можемо побідити ми, а може побідити цар. Всяка побіда – припадок. Побідимо ми, так тоді все в порядку… Маємо своїх людей і мудрих голов позичать не підемо. Але що станеться тоді, як побіда останеться за царем? Він Україні Мазепи не простить, ані Батурина!.. Ми їм усьо маємо прощати, а вони нам нічого. Тепер карають мазепинців, а тоді карати стануть Україну… З порожнього не ллю. Знаю я, знаю тії царські плани… Іван Ілліч їх не помішає. Він людина добра, та м’яка. Москалям зубів не покаже. Це вже з тих універсалів слідно, які він під диктат царський пише. А якщо і йому посовгнеться нога або як умре Іван Ілліч, так що тоді?

Питання було таке просте, але разом із тим так несподіване, що Апостол зжахнувся. Дійсно, що буде після смерті нового гетьмана, Івана Ілліча Скоропадського? І як це він, Апостол, не завдав собі досі такого простого питання? Що буде, як не стане і Мазепи, і Скоропадського?

– З наших старшин, – говорив дальше гетьман, – що залишилися біля царя, бачу тільки одного, котрий у таку прикру годину міг би двигнути булаву.

– Полуботок, – підхопив Апостол.

– Він оден, – притакнув гетьман. – Так що! Павло Леонтійович людина, щоправда, чесна і вояка хоробрий, але голова неполітична. Купаний він у гарячій воді. З нього був би добрий гетьман, але колись, як Україна на кріпкі ноги стане, а не тепер, як вона валиться. Апостола якби хто ножем шпигнув:

– Так ти, Іване Степановичу, значиться, у побіду не віриш?

Гетьман поклав йому руку на коліно.

– Великий коровай розчинили ми, брате! – сказав і задумався. – Великий! – повторив ще раз. – Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зимі про літо гадає. І тому, брате Даниле, ти мусиш бути там!

– Де? – аж крикнув Апостол.

– У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, – спокійно докінчив гетьман.

Апостол ушам своїм не вірив.

– Жартуєш, ясновельможний, – відповів, усміхаючись, – жартуєш! А може, гадаєш собі: має втечи миргородський полковник, так краще хай за моєю згодою іде. Тому знай, що навіть якби я мав коли-небудь намір покинути тебе і йти до царя, як не оден пішов, бо що тут багато говорити, усі ми люди слабі і нелегко нам устоятися супроти покуси, коли би я, кажу, і мав коли-небудь такий грішний намір, так нині, після цього, що від тебе перед хвилиною почув, я каюся такої поганої думки, відкидаю її геть від себе і кріпко й непохитно бажаю собі одного, а саме: остатися при тобі до останньої хвилини життя і разом з тобою гинути або побідити!

Гетьман вислухав довгого речення спокійно і стиснув Апостола кріпко за руку.

– Спасибі, брате!.. А все ж таки тобі йти треба… Треба! Знаю, що місця твого ніким не заступлю, знаю, що за тобою ще й другі потягнуть, бо exempla trahunt, – але годі! Ти потрібний нам, щоб у важкий мент рятувати справу. Вернеш, і цар приверне тебе до ласки своєї. Знатнішого від тебе поміж старшинами не буде, і – не мине тебе булава. А тоді – держи її кріпко і рятуй, ще врятувати можна. Числю на тебе, тепер і – поза гробом.

Апостол встав і хотів похилитися гетьманові до ніг, але цей пригорнув його до себе і поцілував у праве рам’я… Чув, як під панцирем Апостола товклося серце.

Так тривали хвилину у мовчанню. Аж з лазарету крик перервав тишину.

Гетьман сів і показав Апостолові рукою на крісло.

– Пам’ятай тільки одно: «Salus patriae suprema lex!»

Апостол понурив голову і незамітно обтирав своє око. Те, що почув, було для його так несподіване і неподібне до правди, що уста йому заціпило. Стільки літ знав Івана Степановича Мазепу, а щолиш нині впевнився, що фальшивий образ його носив у душі. Гетьман не самолюб, він до найбільшої жертви для справи спосібний. Ось тепер. З такими малими силами залишився, армія короля Карла теж останніми часами ослабала, цар росте на силах, на значінню, на грошах, які на Україні здобув, а гетьман замість турбуватися собою, журиться тим, що може статися з Україною.

І, роздумавши те все, миргородський полковник Данило Апостол, не відаючи навіть, коли і як, встав і обхопив гетьмана за коліна.

– Бог з тобою, брате Даниле, що це ти робиш? Лиши!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 310 – 314.