12. Мертві сорому не знають?

Богдан Лепкий

Тієї самої ночі у гетьманських покоях відбулася нарада.

Покликав на неї гетьман своїх старшин не так для обміркування воєнних планів, бо без відома короля Карла годі було про війну що-небудь рішати, а більше, щоб довідатися, які їх плани.

Від якогось часу гетьман помічав у своїх вірних деяке хитання.

Особливо з тої пори, як цар проголосив свій другий маніфест, це хитання більш помітним стало. І не диво. Цар обіцяв простити всякого, хто протягом одного місяця від зрадливого гетьмана до свого законного володаря верне.

Такого-то прийме цар і пригорне до груді, як блудного сина, як пастир вівцю, що відбилася від свого стада. Може, не так старшинам, як їхнім жінкам усміхалася ця ласка царська. Вони ж так багато всякого добра залишили в своїх хатах! Взяли от, що в руки попало. А цар вертає маєтки, землі, городи, ще й підвищує чини. От Полуботка, кажуть, обдарував усіми маєтностями його шурина Михайла Васильовича та причинив ще город Любеч і дев’ять сіл з млинами, перевозами і всяким другим добром… Погадайте!

Про тії ласки царські всякі казки ходили, а гетьман що? Його пісня вже, мабуть, відспівана, а його будучина – знак питання. Він тепер: «Або пан, або пропав», але це друге після Батурина, мабуть, правдоподібніше. Чечеля і Кенігзена не воскресити, 40 гармат, крім моздірів і муніції, не відібрати, скарбів, забраних Меншиковим, також. А десять тисяч щонайкращого війська де?

Гетьман почав:

– Зібралися ми, панове товариство, щоб у цей важливий мент обміркувати вкупі наше діло.

Устами промовляв, а очима блукав по головах слухачів. І здавалося їм, що це жагуча іскра скаче по них. Дехто не втерпів, голову схилив.

– Та поки що, – продовжав гетьман, – пом’янім товаришів наших добрих, Чечеля, Кенігзена і всіх тих, більше й менше відомих, що так хоробро обороняли нашу столицю, їх ім’я: тисячі!

Встав, а за ним піднялися й старшини.

– Лицарською смертю померли хоробрі оборонці безталанного Батурина, і колись нащадки наші, згадуючи імена їхні, зніматимуть шапки. Багато живих помре, а ці покійники житимуть от рода в род. Вічная ж їм пам’ять!

– Вічная пам’ять, – понеслося хором, аж шибки у вікнах задзвеніли.

– Вічная пам’ять…

І зробилося тихо, як у церкві.

Криваві марева понад похиленими головами перелітали…

Гетьман сів і дав рукою знак, щоб і старшини сідали.

– А тепер спитаюся вас, панове, чи є між нами такий, що схотів би жити, як Ніс, а не вмирати, як Чечіль? Порадьтеся своєї совісті і дайте мені щирий отвіт.

Перекидалися поглядами, не розуміючи, до чого гетьман веде.

Аж Данило Апостол почав:

– Не знаю, чому то милість ваша якраз нині поставив до нас таке питання. Невже ж дали ми який привід до того? Всі ми, Іване Степановичу, не днешні, і, мабуть, навіть наймолодші поміж нами заглядали вже смерті в очі. Може, й не раз. Знаємо тоді, яка солодкість у лицарському, а яка гореч у нікчемному життю. І хто з нас волів би пить помиї, ніж вино? Але ж бо й найшляхотнішим вином упиватися теж недобре. Так само лицарською славою п’яніти. Хоч би ми всі, так, як тут є, мов спартанці під Термопілами погибли, то яка з того була би для України користь? Скажеш «слава», так славою одною ситий не будеш. Для України треба не тільки вмирати, але й жити.

– Життя життю_не рівне, – почувся голос гетьмана, тихий, але виразний, що його і в найдальшому кутку чути було. – Буває життя гірше від смерті, і не про одного кажуть, що він пережив себе. Помер би в пору, то і славним остався б, а так жив і славу свою пережив… Не хотів би я пережити своєї слави. А як ви – того не знаю…

Здвигнув раменами, і останні слова повисли у повітрі та не розпливалися в ньому.

– А я гадаю, – стояв при свойому Апостол, – що всяке життя від смерті краще, навіть від лицарської, від такої, якою Чечель і Кенігзен погибли. Бо возьмім хоч би теперішню нашу війну. Живеш, так, значиться, мусиш обороняти своїх позицій, бо – мусиш, а згинеш, так тоді ворогові легше, а нашому ділу втрата. Як гадаєте, панове, ні?

– Мертві сорому не знають, – озвався компанійський полковник Кожухівський, і обличчя його зробилося якесь урочисте й грізне разом.

– Що ти, полковнику, кажеш! – скрикнув Зеленський, і здивування застигло на його устах. – Невже ж ми аж до такого дійшли?.. Мертві сорому не знають?!

– Чи знають, чи не знають, – перебив їх охочекомонний полковник Гнат Галаган, – хіба нам яке до цього діло? Ми ще, дякувати Богові, живі. А поспішатися до смерті – це не лицарство, лиш дезерція. Бо що воно таке значить: боротися хоробро? На мою гадку, це значить з усіх сил обороняти свойого життя і не погоджуватися з гадкою про смерть, не складати оружжя. От що!

Сказав і так якось ворожо глянув на Кожухівського, так йому зморшками постягало кутики уст, буцім він шкірився до нього. От-от і – вкусить.

– Мертві сорому не знають, – повторив Кожухівський голосом сумно-рішучим. – Невже ж ви бачили сором на обличчях батуринців? Я бачив у них завзяття, жах, злість, навіть розпуку, а сорому ні. Сором тут, поміж нами…

Останні слова він вимовив тихо, і обличчя його стало беззахисне, сумно-всміхнене, ніби на все готове.

За вікнами вітер гудів. Щось гуляло по даху і реготалося злобно…

– Пан компанійський полковник Кожухівський, – перервав тишину Галаган, – каже, немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? – І зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей. Ліве прижмурилося, ніби питалося: «Еге ж?»

Кожухівський відкашельнув і встав.

– Хочеш, полковнику, знати, так слухай!

Голос його нараз змінився. Звучав певно і безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним.

– Миргородський полковник натякнув перед хвилино» на Термопіли. Si parva magnis comparare licet, порівняймо себе з тими спартанцями, що в Термопілах на певну смерть сіли. Не гадали вони, як і куди їм спасаться, хоч ясна річ, що коли Єфіяльт якусь там стежку знав, так і їм могла вона бути відома. Але не шукали вони тієї стежки, лиш повечеряли востаннє з вождем своїм, розпрощалися і на другий день, здержуючи навалу ворожу, трупами своїми загатили їм вхід до рідного краю… А було їх лиш триста. Триста героїв!

– А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? – схопився Галаган.

– Еге ж, еге! – притакнув Апостол. – Хто тобі сказав?

– Хто? Слова ваші говорять, – відповів Кожухівський.

– Які слова?

– Ті, що ми їх перед хвилиною чули.

– Ті, що ви перед хвилиною казали, – схопився і собі Андріяш. – Про дезерцію і про те, що нікчемне життя краще лицарської смерті.

– Нікчемне? – спалахнув Апостол. – Я про нікчемне життя не казав.

– Ти, полковнику, казав «усяке», так тоді, значиться, і нікчемне, – відрубав Андріяш.

– Нікчемне? – І Апостол зірвався з місця. – Постривай, голубе, я тобі зараз пригадаю, що і як я сказав!

Але Галаган сіпнув його за рукав.

– Сідай, товаришу. Панове компанійські все краще знають.

– Краще компанійський, а вірний, ніж настоящий, а… Не докінчив, бо гетьман постукав рукою об стіл:

– Я вас, панове, не кликав на сварку, а на раду. Кінчи, що почав, Кожухівський!

Кожухівський шукав рукою спинки свого крісла. Видно, хвилювався.

– Не штука втікати з корабля, якщо він тріщить, а штука боротися з вітрами, щоби він не потонув. Наш корабель у небезпеці. Ми врятуємо його лиш тоді, коли будемо рятувати згідно, слухаючи нашого капітана.

– Або врятуємо, або ні, – перебив Апостол, закручуючи карлючку на вусі.

А Кожухівський:

– Отож-то й біда, що в нас віри немає, біда, що між нами є люди іншої гадки.

– Якої ж то, якої? Виразно кажи! – наставав Галаган.

– Такої, щоб примиритися з царем, – сказав Кожухівський, ніби кістку виплював з горла.

І всім так якось зробилося, буцімто їм довго щось в горлі і в грудях стояло, а тепер воно уступило і зробилося легше.

– Недовго треба чуба мняти, щоб відповісти тобі, – почав Апостол. – Не про царя ми з Галаганом гадаємо, а про наше діло. Кождому вільно свою гадку мати, а за слова ловити – це негарно і не по-товариськи. Ми не ретори, а козаки, що зуби свої на війні з’їли, і воювали вже тоді, як дехто ще на деревляному коникові їздив і бодякам голови стинав.

– Молодість нікого не обиджає, – завважив Андріяш. – Деколи старий більшу дурницю зробить, ніж молодик.

– Ти, полковнику, знову кусаєшся, – шарпав свій вус Апостол. – Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти.

– Дай, Боже, і вам, – побажав йому Андріяш, а гетьман знов пальцем об стіл застукав. – До речі, панове, до речі! Ти, Кожухівський, скінчив?

– Я тільки хотів сказати, що не дай, Боже, щоб ми тепер один до ляса, а другий до саса тягнули. Вийдемо на тім, як на двох королях Польща. І в нас ось тепер двох гетьманів настало. Але ми стіймо при тім, якому присягали. Доволі того віроломства на Україні, пора показать, що й ми знаємо честь.

– Пора! – притакнув Зеленський, а Горленко, Ломиковський і Чуйкевич повторили й собі: – Пора! Пора!

Гетьман з-під ока на них дивився. Ніби байдуже слухав, як вони перемовлялися, а на ділі добре бачив, що його старшини поділяються на два гурти, на непримиримих з Москвою і на таких, що ладні були би й помиритися, щоб не втратити своїх чинів та маєтностей. Не віднині знав це, але треба йому було доказів, щоб діло вивести на чисту воду. Хай рішаються, бо з хиткими годі по одній-дорозі прямувати.

– Панове скінчили? – спитав.

– Цьому ділу ще далеко кінця не видно, – завважив Галаган.

– Отож я і хочу, щоб було видно, – почав з притиском гетьман. – Мені треба знати, кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую.

– Не потрібуєш, Іване Степановичу, – перебив Апостол. – Не потрібуєш. Ти знаєш нас, а ми тебе. Не одну ложку солі з’їли і тому-то й обиджати себе не дамо.

– Ніхто вас не обиджає, – гукнув Андріяш. – Самі ви себе обиджаєте, якщо про нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий, хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно!

Галаган вертнув собою на кріслі:

– Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя балакав?

Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався.

– Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але війська ми й одної сотні не пустимо.

– Ого! – гукнув Галаган. – Не пустите? А то ж то як?

– Спробуй а побачиш! – відповів, аж зубами заскреготав, Андріяш.

– До речі, до речі, панове! – заспокоював їх гетьман.

– Не пустить! Фі! – свистав Галаган.

– Не пустить, – карлючкою на вус мотав Апостол.

– А щоб ви знали, що не пустимо! – – почувся нараз голос Чуйкевича, але такий, що тамті лиш глянули на його і – принишкли, буцім знітилися у собі. Галаганові тільки зморшки біля уст дрижали, Апостол перестав сіпати вус і кашляв…

По даху ніби чорти гуляли й реготалися «хі-хі-хі», Чуйкевич стояв, як з білого каменя витесаний, одна рисочка йому не дригнула, лиш очі від Апостола на Галагана перебігали.

– Хто зі старшин втікати хоче, хай іде, але сам, хіба з чурою, так, щоб не бачило військо. Війська тривожити не вільно. Полева варта наладжена. Дезертирам смерть і смерть тим, що затіють змову. Ви собі того, панове, навіть у голову не кладіть, щоб дальше мали воду мутить. Вам усе давні часи навертаються на думку, так тії часи минули. Козаків не дамо, вони не цареві, а гетьманові, вони – українське військо.

Говорив, ніби спокійно і стримано, але слова його перетинали воздух, як меч.

Апостол глянув на гетьмана, що він на те.

Але гетьман мовчав.

Галаган сопів. Плечі його здригалися. Ніби хотів щось казати, та не зважувався.

За вікнами буря гуділа. Шибки у вікнах жалісливо бриніли.

Аж о слово попросив Орлик. Всі відсапнули, почуваючи, що момент найвищого напруження минув. Політичний розум Орлика помирить непримиримих. Він звичайно снував з голови гадку, як нитку з повісма, рівно і гладко, без гудзків, і будь вона тонесенька, як павутинна пряжа, а не прорветься у його. Та ще знали, що Орлик любив мирити, а не підштовхувати одних на других.

– Не знаю, панове товариство, – почав, – з чого тут такий колот учинився. Дозвольте завважити, що нам ще до Термопілів далеко. Положення наше важке, але ж не безнадійне. Ще час балакати про смерть, а пора турбуватися життям. Велика війна великі зміни спричинити мусить. Так, як перед війною жили, по війні жити не будемо. Цього дійсно навіть у голову нема собі що класти. Його милість пан гетьман зі щирої душі бажає, щоб життя наше зробилося краще і свобідніше, щоб стало воно життям державного народу. Гадка велика і незвичайна, але здійснення її вимагає не менше великих жертв. Може, й Батурина замало… Так, так, панове, може, й Батурина замало!

Старшини слухали, журливо пронизуючи очі. Лубенський полковник, Зеленський, раменами здригав; не знати було, чи він зітхає, чи плаче. Орлик шанобливо розглядався кругом.

– Всі ми любимо Україну, але ж бо любов любові не рівна, оден корчує ліс, щоб засіяти пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від України жадає. Міркує собі: «А може б, без них обійшлося?» Я перший до такого, гріха признаюся; ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає…

Гетьман притакнув головою.

– А тепер, – продовжав Орлик, – бачу, що годі, і вже про мир навіть жадної думки не маю. Він прийде, як скінчиться війна. Але нам її не спинити, бо ця війна – це не забаганка наша, а конечність.

– Конечність? – перебив Орликові Галаган. – Коли б Карло сидів у Швеції, так і війни не було б. Заманулося йому лицарських пригод, Олександра Македонського вдає. І якого це біса нам в ту авантюру встрявати?

– Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда. Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва. Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по стороні царя – це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове, що в такій імперії місця для вільної України немає.

– І бути не може, – доповів Зеленський.

– І бути не може, бо імперія мусить бути суцільна, з одною армією і одним ладом, інакше вона розлетілася б.

– Авжеж, – притакнув генеральний осавул Максимович. – Чим більше хазяйство, тим пильніше його доглядай, бо й не зчуєшся, коли втратиш.

– Цар, – говорив дальше Орлик, – ще не виграв війни, ще не поборов короля Карла і не збудував великої Росії, а вже він загадав скасувати останки тих свобод, якими всі ми так дорожимо і за які голови наші покласти готові. Це не страхи на вас, панове, це суща правда. В нас є докази на те, що цар загадав скасувати гетьманщину і завести такий лад, як у Москві.

– А вибрав же гетьманом Скоропадського, – завважив Галаган.

– Вибрав на час, поки не скінчить війни. Невже ж ми хлопчики, щоб не розуміти цього?

– В універсалах впевняє, що вольностей наших не нарушить.

– Універсали пишеться так, як треба, універсал – це не Євангеліє.

– Але ж бо слово царське?

– А котрий же то цар свого слова дотримав?

– На чиєсь же слово покладатися треба.

– Покладатися треба на свою власну силу і на свій розум, котрого Ніякі маєтки в світі не заступлять. І якщо ми в теперішній війні тієї сили і того розуму політичного не виявимо, так тоді і з нашою волею попрощаймося на довгі часи.

– Може, й на віки, – додав Максимович.

– Може, й на віки, – залунало кругом.

– Важких часів дожили ми, панове.

– Такого ще не бувало.

– Ні, не бувало.

Апостол повернувся до стіни. Горленко хусткою обтирав лице, ніби йому нараз чогось-то дуже горячо зробилося, як улітку. Ломиковський зітхав, аж крісло під ним тріщало.

– Так, так. Головне – то розум, – притакнув.

– Піпер – розумна голова, чорт його не взяв, – підхопив котрийсь.

– Довкола нього світ вертиться, – пригадав Горленко те, що про Піпера газети писали.

– І Карло політичний чоловік, хоч молодий.

– З такими не пропадеш.

– Куди москалям до шведів!

– З москалів насміхаються в Європі.

– Подумати, де Швеція, а де Москва, а Карло на Москву іде.

– Ще й турків проти царя рушить, – славили шведів козаки.

– В тім танці два кінці, – спинив те славословіє Апостол.

– Гадаєш? – повернувся до його Зеленський.

– Бачу, король Карло, хоч вояк хоробрий і полководець, якого давно не бувало, та купаний він у гарячій воді.

– Себто?

– Похибки великі робить.

– Які?

– От хоч би те, що Фінляндії і Ліфляндії не взяв та ще 1703 року миру не заключив.

Орлик порушився на кріслі.

– Такий мир не потривав би довго. В цій війні не о мале ходить, а о велике. Ще попередники Карла, Густав Адольф II і Карло X, відпирали москалів від моря, так що з того? Король Карло розуміє, що Москву треба поборкати не на побережжі морськім, а в її власнім краю, щоб вона не була спосібна до нової війни.

– Щоб не пхався до моря і до Європи.

– А так, щоб вона й на будуче осталася Москвою, а не імперією Російською.

– Не спинити шведові Москви, – завважив Галаган.

– Шведи – невеличкий народ.

– Не в числі, а в енергії сила, – заступався за шведами Орлик. – Римлян як мало було, а все ж таки заволоділи світом.

– А де вони тепер?

– Не рішаємо про вічність, а про віки.

– Карло не поборе Петра. Ось Лейенгавпт програв бій коло Лісної. А другий шведський генерал, Лягеркрона, теж не списався, бо Стародуба не взяв, а знаємо, яке значіння має у цій війні Стародуб. Упадок Батурина був наслідком тамтих двох невдач. У Батурині знов сила гармати й муніції пропало.

– Не менше, як їх Карло має, – завважив Апостол.

– А все із-за упрямства короля Карла, – піднімав голос Галаган. – Чому він ще тогідь не прийшов на Україну? Тоді тут московського війська було менше, а нашого більше. Тоді й народ легше можна було підняти, ніж тепер, по втраті Батурина і по виборі нового гетьмана. Тепер коло короля оден гетьман, а коло царя другий. Цар також не дурний.

– Того ніхто й не каже, – озвався Ломиковський.

– І ніхто не заперечує похибок короля Карла, – вертав до слова Орлик. – Але й найбільші вожді програвали битви й робили великі похибки. Для нас найгірше те, що він місяць часу в Могилеві прогавив і задовго над Десною стояв. Через те ми й утратили Батурин. Але ж не прийшли ми тут, панове, щоб короля Карла судити, а тільки, щоб обміркувати наше діло, як це на початку нашої наради його милість пан гетьман заявити зволив. Та міркувати треба щиро, не лукавлячи з собою і не скриваючи жадних гадок. Таким способом, як дотепер, до нічого доброго ми не доміркуємося. Досить ворогів маємо в світі, не шукаймо їх поміж собою.

Орлик скінчив. Ніхто не голосився до слова. Мовчали. Але видно було, що його спокійна бесіда втихомирила розбурхані уми. Тепер вже можна було й до розуму промовляти.

– Дозвольте і мені слово сказать, – почав гетьман.

Всі порушилися на своїх місцях. Дехто з кріслом сунувся вперед, щоб краще чути.

– Мій генеральний писар сказав, що теперішня війна – це не забаганка, а лиш історична конечність. Шведи хочуть вдержати море і не втратити дотеперішнього свого значіння, а Москва хоче здобути море і з князівства Московського стати Російською імперією. Це правда.

І правда, що в такій імперії місця для вільної України немає. Дивуюся, як хто не доглупався до того. Це ж діло не нове. Із-за його ще покійний Богдан Хмельницький нав’язав був зносини зі шведами. Жаль, що не пожив довше і не докінчив діла. Прийшлося нам кінчить. Як хто гадає, що я із-за особистих ураз або із-за користі якоїсь до шведів перейшов, – глупий.

Двадцять літ витратив я на те, щоб Україну зробити якщо не самостійною, так автономною державою. Нині хоч як нашому народові важко живеться, а все ж таки ми маємо якийсь свій власний суд, скарб і, що найголовніше, своє власне військо. З глузду збився, хто собі гадає, що старий Мазепа все те міг би ставити на непевну гру, заманений хитрощами Піпера. А ще більший дурень, хто вірить, буцімто мене єзуїти та польські пани в халепу тягнуть, а я йду, як віл на заріз.

Такі гадки дуже обидливі для мене. Роблю, що мушу, почуваючи відповідальність велику за наш край і за вас усіх, панове. Нічого легшого, як залишитися з царем і пособити йому, щоб побідив шведів. Але що тоді? Тоді в заплату я мав би приняти титул герцога і дивитися спокійно, як Україну перемінять в царську провінцію, скасують Гетьманщину, а вас або пустять на зелену пашу, або переіменують у майорів царських, бо це вони, як добре Орлик сказав, мусять зробити.

Не знаю, як вам, але мені така будучність не всміхається, панове. Мені краще вмерти, ніж такої нечесті дожити. І тому-то я, за вашою згодою і слухаючи ваших безнастанних прохань, перейшов до короля Карла. А перейшовши раз, нехай це всякий чує, назад до царя вертати навіть у думці не маю. І не верну!

– Не хочемо вертати під кормигу московську!

– Краще зі шведом, ніж з москалем!

– Не осоромимо себе перед нащадками нашими.

– Постоїмо за волю України.

– Хай живе гетьман Іван Степанович Мазепа!

– Хай живе вольна Україна!

Робився такий шум, наче тут бралися до збруї. Та гетьман не спиняв того зриву ненависті до Москви. Стояв, пустишив очі понад голови зібраних кудись у далечінь.

– Хай живе гетьман Іван Степанович! – загуло знову.

– Слава гетьманові Іванові Мазепі! – лунало чимраз голосніше.

– Слава! Слава! Слава!

Гетьман шаблею постукав.

– Дякую вам, панове товариство, за вашу вважливість до мене. Та що я таке? Представник тієї частини нашої землі, яка бажає волі і за те бажання готова постояти аж до кінця, до вирішення теперішньої великої війни. Не гадайте, що це вирішення близьке і легке. Я свідомий тієї натуги, якої від нас жадає конечність, свідомий тих великих жертв, яких від нас воля вимагає. Але ж бо знайте, що великого задуму без великих зусиль здійснити годі, і знайте, що ніхто не може бути певний, що задум такий здійснить. Хто зі мною іде, хай на всяке буде готовий!

– Ми готові… Підемо… Підемо з тобою, Іване Степановичу! – кричали оден наперед другого.

Орлик, Войнаровський і Чуйкевич мовчали, не почуваючи потреби впевняти гетьмана в своїй вірності і готовості робити все, що він прикаже.

Гетьман перечекав хвилину, аж втишилося трохи, а тоді провадив дальше раз почату розмову.

– А все ж таки дозвольте вам сказати, що ніколи я авантюристом не був. Ніколи не починав діла, не розміркувавши всього як слід. А такого, як теперішнє, тим паче. Може, ви за шаблею про політику забули. Так я вам її пригадаю. Теперішня війна йде між королем Карлом і царем Петром. Але, як кожда велика війна, вона захоплює чимраз ширші круги. Бо не байдуже для Англії і Голландії, чи Москва стане морською потугою, чи ні.

А для Туреччини це важливіше, як царський флот, оволодівши Балтійським морем, захоче й на Чорному запустити якір. Туреччина до того допустити ніяк не може. Вона мусить піти проти царя. Тому-то цар і вживає всіх заходів, щоб затіяти війну між цісарем і султаном. Таким чином хоче він зробити султана нешкідливим для себе. До війни Порти з Москвою пруть також татари, бо Москва робиться небезпечною для Криму. Це політика з нині на завтра.

А на довшу мету Москва як імперія загрожує цілій Європі. Найгірше ж загрожені Польща й Україна. Та, на жаль, вони цього не розуміли й не розуміють. Польща, як вам відомо, розкололася надвоє. Ті, що передбачують небезпеку з боку Москви, тримають з королем Станіславом і з Карлом, інші, засліплені давніми порахунками зі шведами і піддурені царем та Августом, стають сліпим оружжям у їхніх руках і самі собі яму копають. Бо хто таке Август? Ставленик царя, чужинець, котрий Польщу кождої хвилини продасть, як йому добре заплатять за неї. Зрадник Паткуль намовив його до нападу на Інфлянти вкупі з царем Петром і до поділу Балтійського побережжя на випадок побіди. Але Август не від того, щоб і Польщу поділити.

– Невже ж? – аж скрикнув Апостол.

– Можливе це? – і собі спитав Галаган.

– Король своє королівство продати хоче?

– Я вам не розказую казок і дивуюся тільки, що ви цього не чули. Невже ж Август не поспішив перший з привітанням електора Фридерика, коли цей року 1701-го оголосив себе королем прусським, хоч це була узурпація титулу польської провінції? Мало того. По погромі під Ригою він підсилав до короля Карла свою коханку, славну графиню Аврору Кенігсмарк, предкладаючи йому мир за ціну поділу Польщі.

– Це ж нікчемність! – крикнув Апостол.

– Це найподліша зрада і ошука! – вигукував Галаган.

По гетьмановім обличчю перебіг гіркий усміх, котрого старшини боялися гірш найгострішого слова. Така усмішка соромом палила.

– А як же ви назвали би мене, коли б я так тепер післав котрого з вас до царя та попросив у його вибачення і миру за ціну розбору України між царя Петра і короля Августа?

Гробова мовчанка була відповіддю на це питання. І гетьман теж мовчав хвилину. А тоді:

– Літом року 1704-го, коли скинено Августа, а королем вибрано Станіслава Лещинського, Август посилав до Фридерика того самого Паткуля, про якого я вже казав, і знову предкладав йому поділ Польщі між Москву, Пруси, Данію і Саксонію. Значиться, хай вона пропадає, щоб тільки якась частина досталася йому як електрові саському.

– Подлість!

– Нікчемність! – озвалися ті самі голоси, а гетьман спитав таким же голосом, як і передше:

– Як же ви гадаєте, панове? Добре я себе почував би в такому товаристві? І чи можна покладатися на таких союзників?

– Ніяк!

– Нам не по дорозі з ними!

– Не підеш на совіт нечестивих!

Гетьман дав знак – утихли.

– Так само, як Польща, – продовжав свою промову, – розкололася і наша Україна. Не хочу з могил викликувати кривавих тіней. Але пригадайте собі, що робив Василь Леонтійович… Я боронив його, доки міг, аж коли він своїми затіями став загрожувати не лиш мені, але й Україні, сталося те, що статися мусіло. Не міг же я дозволити, щоб із-за його і Любові Федорівної амбіцій пропала Україна. Хотів я і хочу, щоб Україна осталася з’єдиненою і вольною.

Ось чому-то я і порвав з Петром та з Августом, а перейшов до Карла й Станіслава. Вважаю їх певнішими й не такими небезпечними для нас, як тамті. Це мені наказував мій розум, котрого я в нікого позичати не потребую, і моя совість, котрої я за ніякі маєтки в світі не проміняю. Це совість будівничого, який двадцять літ будував храм волі і тепер його власними своїми руками бурити не бажає. І знайте, що не збурить, хоч би йому за це Бог вість-що обіцяли! Бог вість-якими карами грозили.

– Честь тобі за це! – залунало кругом.

– Слава гетьманові Мазепі!

– Слава! Слава! – І в салі знов знявся такий шум, ніби тут до збруї хапалися.

Довгу хвилину відпочивав гетьман, поки не заспокоїлося настільки, щоби він міг продовжати свою промову.

– А тепер подивімся, які я мав підстави, щоб піти з королем Карлом проти царя, бо сказав же я, що ніколи не починаю діла, не розваживши вперед усього як слід. Московсько-сасько-датський альянс, починаючи війну з Карлом XII, вважав його молодцем палким, котрий шукає лицарських пригод, північним Дон Кіхотом або прямо напівзбожеволілим дегенератом.

Але з тих вісток, які до мене дійшли, я його іншим побачив. Його промова в шведськім сенаті, його незвичайна рішучість, скорість, з якою він виконував свої воєнні плани, справність його армії і доцільність дипломатії заповідали нову історичну зорю, що раз на сто літ своїм сяєвом ясним озарює політичний небосклін. Він від предків своїх перебирав, що добре, а відкидав їхні похибки. Його блискучі побіди вказували на великого вожда, а те, що не заключував миру з побідженими, добре свідчило про його політичний розум. За союзника вибрав я собі таким чином не авантюриста, а великого чоловіка, з яким і впасти не сором.

– Як падати, так з великого коня.

– Як пропадать, так не за будь-що, – притакували кругом.

Гетьман продовжав:

– І тому-то я тільки ждав тієї нагоди, щоб нав’язати зв’язки з королем Карлом. Як це важко було, зрозуміють ті, що колись по нас прийдуть. Вони й осудять мене… Біда зменшує провину. Я був у великій не біді, але скруті. Сучасним годі її зрозуміти. Будучність зрозуміє і подякує мені, навіть тоді, коли б мій задум не вдався. І пшеницю сіємо восени, а вона щолиш літом колоситься, пролежавши цілу зиму під снігом.

Я не зраджував царя. Він мене хотів вивести в поле, а я лиш не давався, дякуючи розумові, котрий мені Бог дав, і досвідові, котрий я собі важкою працею добув. І короля Карла я теж на манівці не зводив. Від самого початку війни готувався я до того, що тепер зробив. У Батурині зібрав я мало що не сорок гармат, значиться, тільки, скільки їх шведи мають, а муніції, провіанту й фуражу куди більше від них. Про гроші й не кажу. Їх було в мене більше, ніж у шведів та в москалів укупі. Війська ж мав я тисяч 50 і кілька, стільки, що Карло, й не дуже-то менше, ніж цар.

І коли б Карло не загаявся був у Саксонії, коли б він ще тогідь дав мені нагоду пристати до нього, я підняв би був на Україні такий зрив, як колись за Богдана Хмельницького вчинився, бо хто каже, що народ проти мене, цей краще б своєї совісті спитався, може б, вона відповіла йому, на кого то нарікає народ. Невже ж церкви й школи будував я для себе і для тих своїх дітей, котрих не маю, і невже ж я маєтки збивав для них? Складав я їх на будівлю Української держави і для їх хазяїна, для мойого наступника, хотів я озолотити булаву, а дехто брався ожемчужувати пірнач. Та невже ж я тому винуватий?

– Ні, ні, ти не винуватий!

– Ти прав, – притакували вголос старшини. А гетьман продовжав:

– Цар Петро хотів, щоб його боялися, я хотів, щоб мене любили. Бачу, що в нас страх від любові сильніший. Це мій гріх. Бог і будучність да розгрішать мене! Але щоб народ за мою любов до його ненавидів мене – це брехня! Брехня! – повторив, і голос його заломився. Видно було, що доторкнувся болючого місця в душі. – Коли б народ ненавидів Мазепу, то звідки цей Мазепа брав би ті полки, які на кождий його заклик неначе з-під землі виростали? Якщо народ ненавидів Мазепу, то чому ж так хоробро обороняв його столицю? Якщо народ ненавидить Мазепу, то звідкіля ж беруться ті мазепинці, що їх тепер цар у Лебедині карає?.. Мазепинці є і будуть, поки Україна вольною не стане, поки не здійсниться весь задум Мазепи.

– Хочемо бути учасниками задуму твойого.

– Хочемо й обіцяємо!

– Заприсягнемо! Гетьман попросив о спокій.

– Кажете, що згинете або побідите зі мною. Побідимо не ми, лиш ідея наша, як ми її не закопаємо живою. Коли б ми нині вернули до царя і попросили його о вибачення і ласку, то вирили б таким чином яму для нашої ідеї. Того я не зроблю, а ви, як хочете. Не силую нікого. Хто хоче, хай іде, не заверну його з дороги, ні силою, ні словом. Але ж хто останеться нині на те, щоб опустити мене завтра, цей буде відступником і гробокопателем нашої волі.

– Вб’ємо такого, як паршиву собаку!

– Як зрадника, як Юду повісимо на сухій гілляці.

І почувся бренькіт шабель, так зловіщий у подібних припадках.

Довго прийшлося гетьманові ждати і стукати кулаком об стіл, заки заспокоїлися розгарячені голови старшинські.

– Спасибі за готовність вашу не опускати мене при нинішній важкій годині.

– Доживемо кращої, – потішали його.

– Вірю і надії не трачу. З нами тут козаків тисяч три з лишком. Але ж бо Левенець ще не рішився, а Полтавський полк чималий.

– Левенець на вибір Скоропадського не поїхав.

– І Скоропадський по добру булаву не прийняв. Його присилували. Він наш однодумець. Як матиме нагоду, верне до нас. І залоги теж не всі вже перейшли до царя. Подбаємо, щоб вони получилися з нами.

– Подбаємо! Не пощадимо себе.

– І високу Порту приклонимо якось. Коли б не Лісна, турки були би вже тут. Але що найважніше для нас, так це Січ. Я на Гордієнка числю. Він нібито ворогував зі мною, бо запорожці не дуже прихильним оком глядять на Гетьманщину, і на наші буцімто панські порядки, але в рішаючий мент рішить у них здоровий розум. З царем проти свого гетьмана не підуть. України не зрадять.

– Честь їм!

– Слава січовому лицарству!

– Хай живе Гордієнко! – гукали старшини, буцімто запорожці вже й справді за порогом стояли.

Гетьман свого наміру добився. Пригноблення, яке почувалося з початком наради, уступило місце бадьорому настроєві. Не хотів його псувати. Галаганові не вірив, хоч цей укупі з другими зривався з місця і кричав те саме, що вони. Розмову з Апостолом відложив на пізніше. Це не Галаган, з ним треба побалакати на розум. Зеленський, Горленко й інші лукавити не вміють. Вірні йому. Треба тільки підтримати їх духу. І гетьман кінчив:

– Як бачите, панове товариство, діло наше не таке-то вже безнадійне. Воно важке, але до Термопілів ще нам далеко…

– Далеко, далеко… – тихим голосом завважив Чуйкевич.

– Ой, далеко… – покивував головою Андріяш.

– І не треба, щоб близько було, – спротивився гетьман. – Не треба!.. Горі імієм серца! Не пропала ще козацька мати. І не дамо їй пропасти! Заступимо безталанну грудьми нашими, виведемо її з дому сорому і неволі на ясні зорі та на тихі води. Підемо назустріч невідомому, з’єдинені невгнутим бажанням здійснити наш задум великий, підемо на змагання важкі з нашим старим козацьким кличем на устах: добути або дома не бути!

– Добути або дома не бути! – загуділо в гетьманській світлиці, аж стіни задрижали,і вітер на хвилину ущух.

Добули шабель і блиснули ними.

– Хай живе воля!

– Слава гетьманові Мазепі!

– Не опустимо його!

– Присягнім жити й умирати вкупі!

– Присягнім!

– Присягнім!

Даром супротивлявся гетьман, казав, що вже присягали йому, а він їм,і впевняв, що віри в своїх людей не втратив, – не заспокоїлися, поки Орлик не поставив хреста між двома ярими свічками і не засвітив їх. Повторилося те, що було колись у Києві після від’їзду царя з гетьманського пиру на Печерськім.

– Кличу всемогучого Бога на свідка, во Тройці святій всюди сущого, і матір Божу, заступницю нашу, і святого Михайла, опікуна лицарського, українського, кличу й заприсягаю вам і народові нашому, споконвіку вольному, а тепер невблаганним ворогом нашим катованому, що не ради користі власної, не задля почестей марних, для багатства нікчемного, а для вас усіх, що під моїм рейментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для вічного добра Матері нашої рідної України безталанної, для користі Війська Запорозького й усього народу українського, для збільшення і помноження прав і вольностей наших, хочу і бажаю всею душею моєю і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками й дітьми своїми і весь наш край з Військом преславним Запорозьким ні під царською, ні під ніякою другою кормигою чужою не пробували, лиш у своїй власній державі як люди вольні і від нікого не залежні, хіба від власних законів своїх, во віки вічні проживали, що дай Господи – амінь!

– Амінь! – повторили усі, цілуючи хрест з мощами святими й заприсягаючи вірність гетьманові аж до самої смерті.

Сіріли шибки, перлилися зіниці козацькі, то синяві, то зеленаві відтінки блукали по невиспаних обличчях.,

Линяли саєти на контушах старшин.

Розп’яття між горючими свічками колисалося в очах.

Ніби Христос був перемучений докраю і ніби за хвилину промовить голосом благальним: «Боже, Боже, пощо ти оставив мене!»

Але Христос мовчав.

Орлик тривожно споглядав на двері… Коли ж відчиняться вони? І коли на порозі появиться дід, ростом ще вищий від царя, з очима, полинялими від сонця, в сорочці, на дощах праній, на вітрах сушеній, з великою незгійною раною на груді?.. Що за жаль, що за шум! Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили і кінця їм немає. Слава воскресения чекає, від Воскресения до Вознесения з року на рік, весь вік, і нема нам спасения.

Він чи не він? Живий чи мрець? Увійшов чи так тільки Орликові здається?

Сверлував простір – діда не було. Це був лиш образ, закріплений в душі. Бажання так сильне, що аж вбиралося в тіло.

Двері були зачинені, і ніхто не відчиняв їх.

Дід не входив і не кричав, наступаючи на гетьмана: «Двигни цей камінь! Двигни!»

Орлик приступив до стола і здмухнув свічки.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 261 – 293.