8. Як обирали Скоропадського

Богдан Лепкий

На війні так не боявся Сорич, як тепер, коли входив до гетьманської салі. Раз, що ніколи в великопанських покоях не бував, а друге, що не вірив, щоб гетьман міг його ласкаво приймити. Боявся, чи не піддурюють його мостиві пани, щоб насміятися. Та ж він нині цілу церкву стривожив, мало що великого нещастя не спричинив.

Увійшовши й побачивши гетьмана, як довгий, повалився йому до ніг..

– Негідний я милості твоєї, ясновельможний пане, ледар я окаянний! Не ласки, а кари твоєї прошу!

Але гетьман підніс його, ще й сідати казав.

– Коли б я тебе карати хотів, то не кликав би до себе, а в канцелярію на допрос післав би. Ти у Глухові був?

– І в Глухові був, і в Лебедині. В Лебедині бачив, як цар мазепинців (прости за слово) карав, а в Глухові Івана Ілліча в гетьмани вибирав.

– Так тоді розкажи нам про цей вибір, але коротко, бо часу не маю, а від очевидця послухати рад би.

Сорич перевів дух, глянув кругом, чи не сон це йому сниться і почав:

– Сотня моя, як це милості вашій відоме, до Ніжинського полку приналежить. Полковник наш, пан Журахівський, з царем кріпко держить, так кріпко, як і нас в руках своїх тримає. Казав з чолобитнею іти, так і пішли ми.

– Усі?

– Хіба хто нездужав або на час не поспів, так не пішов. А в мене здоровля кріпке, і сотня моя біля Ніжина стояла, годі було не послухати «начальства».

Гетьман притакнув:

– Годі!

– У Богданівці збиралися ми. Крім ніжинців, прибули ще: стародубський полковник Іван Ілліч Скоропадський, чернігівський Павло Леонтійович Полуботок і переяславський наказний пан Тамара. З ними їх полкові старшини, сотники і сотенних старшин та військових товаришів хмари.

– Коли це було? – перебив йому гетьман.

– Цього місяця з другого на третій день, у четвер якраз два тижні буде.

– І що?

– З Богданівки двигнули ми до Глухова. Супроважав нас царський драгунський Білозерський полк, казали для більшої честі, а я собі гадаю, щоб люди не разбігалися, бо як відомим стало, що нового гетьмана обирати маємо, то не оден захитався в душі. Як же так? Законний гетьман, славити Бога, жиє, а вже другого вибирати?

Гетьман порушився на кріслі.

– А що було в Глухові? – спитав.

– Перед Глуховом, гонів кількоро, вийшов тамошний сотник Туранський зі своєю сотнею назустріч, він же буцімто хазяїн в цьому городі, хоч, по правді сказати, скрізь там тепер москалі хазяйнують, наших за чуба водять. Ох і як водять! – зітхнув і на хвилину зупинився.

Нелегко йому було потрібне від лишнього, як зерно від полови, відділити. Надумувався.

– Перед самим Глуховом дожидало нас духовенство з хоругвами й іконами, їх милостей панів полковників благословили, городський старшина хлібом-сіллю вітав. А дзвони грають, а пушки ревуть, а з самопалів стріляють. Ніби принци які у цей Глухів в’їздили.

Войнаровський вертівся на фотелі, мовби там хто у волосінь шпильок навтикав. Бачив, що Соричеве оповідання немило гетьмана вражає, тому-то підійшов і шепнув йому щось до уха. Але гетьман заперечив:

– Ні, ні, най розказує докраю. Продовжай, Сорич!

І Сорич продовжав.

– Увійшли ми в Глухів і бачимо: шанує нашого брата москва. Здоровлять, привітливі такі, чого забажає душа, дають. Чуємо, нагороджують вірних цареві людей. У мазепинців беруть, а царевірних наділяють. Тільки писцеві заплати, щоб жаловинну грамоту на які там нивки-левадки або ставки і млинки зготовив, а на другий день вони вже й твої. Скортіло і мене окаянного, як той циган, так і я гадав собі: і треба брати, бо ще другий візьме…

Не докінчив, бо гетьман перебив йому:

– Не сповідайся з гріхів, а про вибір Івана Ілліча розказуй!

Сорич хотів знов гетьманові до ніг припасти, але цей спинив його рукою:

– Розказуй!

– Весь день гостили нас і всю ніч бенкети й бешкети йшли, весь Глухів не спав, а другої днини вранці сам цар, його величество, туди прибув. Нахлинуло москалів, як сарани, аж страшно нам зробилося. Отож і вільний вибір буде, як на нашого чоловіка десятьох москалів припадає! На другий день по приїзді царя, – зачав Сорич і замнявся: подумав собі, що не годиться розказувати гетьманові, як його там з великою зневагою поза очі з гетьманства скидали.

– Ні, на третій день, – поправився, – мав відбутися цей вибір. Цар доручив свому ближньому бояринові, князеві Довгорукому, щоби цей раду скликав і заправляв нею, а до помочі додав йому дяка Радостамова і двох піддячих. Довгорукий зараз-таки і почав наших старшин до себе закликати та переговорювати з ними, кого б то гетьманом обрати. Козаки за Полуботком стояли, бо і любили його, і батька його, Леонтія, теж у добрій пам’яті мали. Але князь Довгорукий носом.крутив, казав, що цар Полуботкові не радий, бо Павло Полуботок хитрець, з нього ще другий Мазепа вийти може. А що совершенних полковників лиш двох на тую раду прибуло, а саме Полуботок і Скоропадський, так тоді на Скоропадській стало.

– А Левенець? – спитав гетьман.

– Полтавського полковника Левенця цар і прохав, і закликав до себе, але він не спішився. То сотників не міг зібрати, то знов полк боявся оставляти, бо часи непевні, Січ рухається і шведи надтягають. А наші казали собі, що Левенець хитрить, на двох стільцях сів і чекає, щоб побачити, за ким більша сила – за царем чи за його милостю гетьманом Мазепою, тоді і рішиться.

– А Полуботок і Скоропадський, не надумуючись, прибули? – спитав гетьман.

– Скоропадському, – відповів Сорич, – не було що й багато надумуватися. До його полку увійшла московська залога, він був окружений москалями з усіх боків. Що йому, безталанному, оставалося робить? Головою муру не переб’є, хоч не рад, а мусів слухати царя.

– Так, мусів, – притакнув гетьман. – Розказуй!

– Отож, сього місяця дня шестого ранком відслужено обідню та молебень у церкві св. Тройці, і всі ми вийшли на шлях, де стояла вже чимала купа козаків і поспільства. Князь Грицько Федорович Довгорукий виголосив промову, вихвалюючи ласкавість царську і його велику прихильність до України, а посольський дяк Родостамов виліз на стіл, що стояв на чималому, наскорі збитому помості, і прочитав грамоту царську. Прочитавши, відійшов собі геть. Буцімто дав нам волю голосувати, на кого хочемо.

Глупо зробилося нам, бо хіба п’яний не розумів того, що з нами кумедію грають. І хіба п’яному не розколювалося серце надвоє, дивлячись, як то наша Україна знов, як колись, за часів руїни, розколюється надвоє. Але ніхто того вголос не виявив, що йому діялося в душі. Одних, як ось мене, грішника розкаянного, несподівана ласка царська з пантелику збила, другі великої сили московської перестрашилися, а ще інші такі п’яні були, що навіть не пам’ятали, де вони і що роблять.

А поспільство, як звичайно поспільство при такій нагоді, – шуміло – Нарікали на старшин та на панів, що кривдять бідноту, грозили, що порахуються з ними, а були й такі, що вигукували, буцімто нам жадного гетьмана не треба, хай за гетьмана буде цар. Зчинився заколот, вже й до шарпанини доходило, як хтось із старшин гукнув: «Бути за гетьмана стародубському полковникові Івану Іллічу Скоропадському!» А другий додав: «Він вірний царській величності!» А ще інші хвалили його заслуги козацькі та його досвід воєнний. «Кращого нам і не треба, кращого в нас і немає!» – викрикували стародубівці.

А чернігівці знов свого полковника хвалили, та їх менше було, бо старшини змовилися заздалегідь, що вибраним буде Скоропадський, бо цар Полуботка не хоче. «Бути за гетьмана стародубському полковникові! Івана Ілліча Скоропадського вибираймо!» – залунало кругом.

Аж і вийшов на поміст стародубський полковник, поклонився громаді і каже: «Дякую вам за велику честь, панове товариство, над яку більшої і бути не може, але я чоловік старий, де мені гетьманувати! До такого важного і важкого уряду треба людини заслуженої і не старої. Виберіть чернігівського полковника Полуботка». Видно було, що щире казав, і тому багато притакнуло тим словам, і тоді Полуботкові люди знову почали за ним гукати.

Але старшини, які добре розуміли, що треба вибрати Скоропадського, ухопили його попід руки і поставили на стіл. «Не гідний я такої честі, не достоїн». – відпрошувався стародубський полковник. Але де там! «Ти гідний, ти достоїн! – кричала старшина. – А це, що старий, то ще й краще, бо тепер великого досвіду треба!» – І стали тиснутися до нього й вітати як обраного за гетьмана.

Аж отсе і Довгорукий з клейнодами, мов із-під землі виліз. Уручив новому гетьманові бунчук, хоругов, булаву, царську грамоту і печать України, на зразок правдивої свіжо зготовлену. Що мав робити Іван Ілліч? – брав оден клейнод по другім, а тоді й його взяли і повели в церкву.

А там уже де яка свічка була, засвітили, де який піп, в ризи вбрали, єктенію правлять. Поминають царя, чуємо, і нового гетьмана вперве пом’янули. Дивно так якось. Але що, коли нивки і левадки дають…

По єктенії глухівський протопіп Бузаковський розгортає присяжний лист, що йому з Посольського приказу принесли, і проводить присягу, а Скоропадський за ним слово в слово присягає,що буде вірним цареві, з його ворогами ні словом, ні листовно в ніякі зносини не увійде, так само, як і зі своїм попередником, та ще про всяке баламутство на україні пильно цареві доносити стане, так йому, Боже, допоможи!..

Полковники зі своїми старшинами стояли коло самого Скоропадського, а ми дальше, але добре чули і зніяковіли, бо нелегко було на таке присягати. Так що ж, – чия сила, того й правда, нічого не порадиш.

Увесь час дзвонили і стріляли, по присязі гетьман зі старшиною рушили до царя на поклін, а цар у Меншикова стояв. Мене там не було і не знаю, як цар нового гетьмана гостив, але бачив я , як він з царської гостини шестірнешю в царській кареті до свого двора вертав і як гроші, у папір завинені, від семигривенника до гривни в кождому завитку, між народ розкидали. І мене чорт скусив, я теж такий завиток схопив, бодай би мене…

Але гетьман не дав Соричеві докінчити цього речення.

– Про вибір кінчи! – наглив.

– Того ж дня був обід у нового гетьмана, і чернігівський єпископ Іван Максимович чернігівську пресвяту богородицю царю дарував, а що там ще було, то вже краще й не казати. Ходив я, ніби п’яний, ніби дві душі в мене сварилися з собою, чорна і біла, аж отсе нині біла побідила.

Сказавши це, до гетьманових колін припав.

– Посилай мене, гетьмане, куди хочеш, на найгіршу небезпеку, а піду, приказ твій сповню. Прозрів я нині і побачив правду.

– Стань! – відповів різко гетьман. – Вертай до свого дому і пильнуй землі та хати, щоб вони в ворожі руки не попали. Чуєш?.. Пильнуй землі!

Сорич вийшов. Розійшлось гетьманське товариство.

Гетьман остався сам.

«Ось як воно. Розкололи Україну надвоє. Дві булави і двох гетьманів, Скоропадський і Мазепа. Нової отруї хорій матері завдали. Чи видержить вона?»

Сидів у старосвітськім фотелю серед великої салі і думав.

«Іван Ілліч – добряга. Товариш і однодумець. Не гадаю, щоби він підкопувався під мене. Заскочили його москалі і в шори старого вбрали. Хіба дружина поможе йому скинути ті шори. Але великої надії не маю, бо що гетьманша – то не полковниця, доскочив булави, так, значиться: тримай, хоч булава і не на його руки. Де, де! Зам’які. Полуботок твердіший… А Левенець хитрун. На вибір не приїхав. Хмарно… Чекає, щоби прояснилося. Га, що ж! Кождому життя миле… Нічого нового. Це вже не раз було».

І мимохіть став перебирати в гадках події за останньої півсотні літ… Чорні ради, вибори гетьманів – то Москва, то Польща, часом для відміни турки і татари… Шарпанина, бої, ясир, руїна. Тільки пісня над пустирем скиглить…

Задумався, і здавалось йому, що стіни в танець пішли, де були двері, там тепер вікно, а де вінко, там тільки сліпий кут, – і там, і тут, і скрізь…

За дверми Рачок співав. Поганеньким, ні то діточим, ні то дівочим голоском виводив:

Кривого танця йдемо,

Кінця му не знайдемо,

То вгору, то вдолину,

То в ружу, то в калину.

Гетьман голову обома руками обхопив: «Мотре, Мотре!»

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 256 – 261.