30. Облога Веприка

Богдан Лепкий

Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.

Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.

– Вперед, вперед! – гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.

– Бог з нами! – пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.

Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.

– З нас навіть вітер сміється, – сердився, струшуючи ті зів’ялі лаври. – Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!

– Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, – потішав його генерал-майор Лягеркрона, – виглядаєте, як тріумфатор.

– Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, – кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталїонів.

Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.

Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз «самій смерті в зуби», то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.

Але баталіон буцім примерз до зимного поля.

– Каналії! – скрикнув нараз Реншільд. – Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!

– Vivat Carolus rex! – підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.

Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в’язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.

І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.

Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом.

Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.

– Це вже верх безголов’я! – гукав. – Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас – щоб тільки його хлоп’ячі забаганки були сповнені!

Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.

– Ексцеленціє! – промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. – Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!

Реншільд вовком подивився на його.

– Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.

– Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, – відповів Гілленкрок словами короля.

– Фі! – свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. – Фі!

Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.

– Ну, і що тепер? – спитав Реншільда.

– Що тепер? – повторив цей.

– Компромітація… – махнув рукою Піпер.

– О, чуєте, чуєте? – підскакував до Гілленкрока Реншільд. – Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.

– Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, – бідкався Піпер.

– А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. – Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?

– З королем Карлом, – відповів спокійно Гілленкрок. – Такої гармати в цілій Росії не знайдете.

Піпер і Реншїльд замовкли.

Піпер правою рукою тер своє ліве рам’я.

– Дідьчий мороз, – нарікав. – Нашому наймилостивішому лице раниться.

– Ми не хірурги, – кинув крізь рам’я Реншільд. – Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.

– Навіть Гультман не знав, – повторив Піпер. – А він більше знає, ніж ми всі накупу.

– Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.

– Ближчий, – притакнув Піпер. – Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.

Реншільд бігав, бігав, аж сів.

– Треба! – сказав, вп’яливши очі в Піпера.

Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав;

– На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів’ях, щоби він не міг відкинути.

Реншільд надув згірдливо губи.

– А на мою гадку, – відповів, – завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.

Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:

– За що? – спитався спокійно: – За що, мої панове?

– За що? – гукнув на його фельдмаршал. – Ви ще можете питатися за що?

Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, «Його милість король!» – промовив, стаючи у вояцькій поставі.

Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервенені, ропилися. Але він цього буцім не чув.

– Але ж бо дефендуються хоробро! – хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.

Піпер значущо кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.

– Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? – спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. – А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б’ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.

– Веприкові зима сприяє, – завважив Піпер.

Король заперечив рукою.

– Зима зимою, – говорив запалюючись. – Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б’ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.

З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдлива усмішка. Аж врешті не втерпів.

– Я також, – сказав, – умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.

– Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? – дивувався король.

– Авжеж, що буває, – обстоював свій висказ Реншільд. – Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати…

– То що? – спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.

– То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.

– А ви? – звернувся король до Гілленкрока.

Цей замнявся.

– Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то…

– Я вас не о це питаю, – перебив йому король. – Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?

Гілленкрок зацукався.

– Ну, кажіть, що? – наглив король.

– Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.

Король кивнув головою.

– Дякую вам, – сказав коротко. – Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. – Поклонився кождому зокрема і вийшов.

Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.

– Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач… – і показав пальцем на лоб.

Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.

– Що ж ексцеленція на те? – питав, стаючи перед ним, Реншільд.

– Нічого. Тішуся.

Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.

– Тішитеся? – наступав на Піпера Реншільд.

– Так, тішуся, – стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.

– Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.

– Не знаю, як кому, а мені ні.

– Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.

– Тішуся, – відповів Піпер, – що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 379 – 383.