[Рідна мова]

Антін Могильницький

Кождий нарід, хоть би дикий,

Любить свій родимий край,

Любить отцівські язики,

Свою мову і звичай.

Дикий, котрий в курній хаті

Довгу зиму сам сидить,

В сльоті, студені на маті

В лісах і вертепах спить.

Мильший єму край родимий,

Мильший отців тісний кут,

Як багатий світ ізмінний,

Де з золотих кубків п’ють.

Мильша єму отців мова,

Як бесіди глас чужий;

Хоть убога в красні слова,

Предці то забиток свій!

Завези го до палати,

Най в золотім ложу спить:

Завсе він до своєй хати,

До ліп’янки затужить.

Сам невдячний син Бескидів

Згорднв свій любимий рід,

Жичить мови від сусідів,

А до своєй чує встид!..

Ледво письмо з заграниці

В нашу землю загостить,

Як по воду до кирниці,

Кождий до него спішить!

І мудрості в нім шукає,

А мудрості – ані слід,

Нема правди – він читає

Повний блудів дивоглєд.

Голову ним завертає

І невинність ісказить,

А свого ся відрікає

І чужого бога чтить.

Як мотиль з вітром іграє,

Б’є крилами і гуде,

З пустих цвітів мед збирає,

Але меду не знайде;

Там нам книги зверха красні,

Мудрі, пожиточні всі,

Всередині ж пусті басні,

Ніби тіло без душі.

Ми їх предці вихваляєм,

Чуже – красне, своє – бридь…

Отців мови ся встидаєм?..

Ах, невдячний, гидкий встид!

Тадже руський язик милий

Колись в честі красно цвів,

Колись князі говорили,

Нині власність простаків!..

Ним колись великі царі

Становили брань і мир,

Ним колись світлі бояри

Оздобляли князей двір!

Ми, невдячні їх виродки,

Топчем отців чесний дар,

Не смакує, хоть солодкий,

Хоть легкий, то нам тягар.

А коли нам чужі слова

Так припали до смаку,

Відречімся!.. Руська мова

Най загине до знаку!..

Нове собі ім’я даймо,

Вже не русин, якесь інне!..

Але, браття, погадаймо,

Що з язиком плем’я гине!

Може, мовлю вам замного?

Нудить вас мій простий стих?

Я не мовлю ніщо злого,

Бо що правда, то не гріх!

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р., ч. 2, с. 23 – 26, без назви.

Твір був написаний у 1839 р. і виголошений у тексті промови «Слово о повинностях підданих…», з якою А. Могильницький, тоді студент Львівської духовної семінарії, виступив 9 листопада 1839 р. перед студентами, викладачами і гостями семінарії. У тексті цієї промови твір і був опублікований в альманасі «Вінок русинам на обжинки».

Автограф промови, де на четвертому від кінця аркуші записаний текст вірша, зберігається в ЛНБ, архів А. Могильницького, од. зб. 1.

Подається за першодруком, без чотирьох перших рядків, які пов’язували твір з текстом промови:

Но пробачте, що так сміло

Ганьблю Ваш вроєнний встид;

Серце ся з жалю розплило

На так марний дивоглєд.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 456 – 458.