Ученим членам Руської матиці

Антін Могильницький

(Нового року 1849)

1

З глубини лона темрявої ночі,

Котра, як з грузей всипана могила,

Жиюще тіло під курган звалила,

Запоморочила сліпотою очі,

Віки чотири на уми тяжіла

І світло правди казнила в Еребі

Зійшли-сте рясно, ясненькі світила,

Зірнички красні на галицькім небі!

Чи ж тото сонце, що світить вкруг світа,

Галицьку землю умисне минало?

Чи нам зірниця полудов покрита,

Щоби русинам і світла не стало?

Чи від природи, умом впосліджені,

Ми підметчата, не питомі діти,

Тайнами судеб вічно призначені

Образом скота в землю ся дивити?

Чи не тота то Слава, чесна мати,

Але мачуха грудьми нас плекала?

Наш ум і очі, ніби зведеняти,

Заглуздовала і долю закляла?

Чи-смо, як Ісав молодшому брату,

Продали чемність, честь і ум здоровий,

Щоби носити, за дешеву плату,

На очах пітьму, на руках окови?

Чи, як сироти, малолітні діти,

Самі, що треба, взяти не годні,

Мусим ся в руки мачухи дивити,

З плачем просити, відійти голодні?

Чи мають силу духу ослаблені,

А члени тіла уломні каліки

Глядіти світла крізь скла позичені,

Шукати правди чужими язики?

Чи так дух нищий руської дитини,

Що ум пізнання, чувства грудь не має,

Мусить чекати тої окрушини,

Що гдесь з чужого столу їй спадає?

Чи язик руський так дикий, убогий,

Що краси світла не годен сказати?

І без чужої, пустий, запомоги

Мусив так довго облогом лежати?

Ні! Від нас сонце геть не сторонило,

Бо Галичина на красній відсони,

Ані ся око полудов покрило,

Щоб не впустили світла темні блони!

Ні! Нам природа дала частку віна,

Яку в посагу беруть рідні діти:

Для ума таїн приступна глибина,

В світло ся можем, як орли, дивити!

Ні! Нас родила Слава, красна мати,

Грудьми плекала, до лона тулила

І добру долю любому дитяти

Сама вибрала і з нев заручила!

Ні! Ми з лакомства і плохої волі

Не загирили чемність свого роду;

Ми чули брем’я тяжкої неволі,

А нині любим світло і свободу!

Ні! Ми возрастом і віком простигли,

На душі й тілі черстві, не каліки,

Щоби-смо світла і правди досягли:

Нащо ж нам довше братньої опіки?

Ні! Талант ума, чувство руськой груді,

Як нора вічна, не знає посухи,

Многим багатством процвітає всюди,

Не чує нужди збирати окрухи!

Ні! Язик руський солодкий, багатий,

Ревний соловій красної природи;

Чим довше мусив облогом лежати,

Дасть в перелозі нам буйніші плоди.

2

Лежав облогом, бо Галича діти,

Як голубиці тужливі, ласкаві,

Братнов руков ся дали неволити,

Язик і світло погребсти в темряві.

Довго тяжіла пітьма мрачной ночі,

Бо брат, самолюб, хитрий і лукавий,

Сліпоти хмаров заслоняв нам очі,

На наших грузах клав храм своїй славі.

Довго тяжіла, бо где світла хиба,

Там руки й ноги не стрясуть окови,

Зароблять мовчки пчоли трутам хліба…

Кривду, неволю не відопруть слови.

Сли часом Русі синове удачні

З верстви низької вгору ся піддвигли,

Щоб, як Прометей, силов духу значні,

Самі си світла аж з неба досягли,

Ту ж побратимці, на свій хосен бачні,

Як в живім плоті вищий верх пристригли,

Або в облуді, миленькі і вдячні,

Перехрестили, до себе потягли.

Але як зілля, саджене в затіні,

Хоть городник го дверми замикає,

Тісненьков шпарков тисне ся крізь стіни,

Свіжого вітру і світла шукає;

Або соняшник головку розцвілу,

Хотя й бур’ян го кругом заслоняє,

За бігом сонця керує похилу

І крізь заслони світла досягає,

Так руські діти, хоть в темній неволі,

Ніч чтирьох віків в лінощах не спали,

Цвіли тихенько, як фіалки в полі,

Красу і воню потомству ховали.

3

Днесь, где звістуни нової погоди

Чотиривічну пітьму розігнали,

Змарніле личко тих дітей природи

Світлом свободи рясненько обляли.

Як ранній мравій, до нового діла

Встаньте розсвітом во общій потребі,

Засвітіть браттям народні світила,

Зірнички умні на галицькім небі!

Хоть тоті ревні русалочки діти

Неприкрашеиі, плохі, соромливі,

Як оболоння самородні цвіти,

Порозкидані на галицькій ниві;

Не оброблені ученими труди,

Не посвячені шумно славній музі,

В простачка умі, в нескаженій груді

Думку сумують, як пташина в лузі,

Без тепла, влаги, без прикраси штуки,

Хоть в’яли, зябли сльотавої ночі,

Хоть обривали пуп’янки злі руки,

Биллє, листочки гордий враг толочив.

Власне з причини, же обліг одвічний

Не стратив соки, щороку не м’ятий,

Видасть цвіт красний, овоч пожиточний

І буде плоди потомству давати.

Пустять в управнім городці коріннє,

Руки сплетуть їх в віночки красаві,

Взростуть під облак, руське поколіннє

Збудує храм з них народної слави.

Котрі з нас світла з-під спуда дістати

По борбі многій були так щасливі,

Розпочинаймо храм той будувати,

Берім будівлю з отечества ниви!

З грудей, свободи чувством упоєних,

Положім перву основу храмини,

З уст, соловія звуком солоджених,

Пов’яжім угли і позводім стіни!

З любві горячой к любій Галичині

Покриймо стріхов сміливе склепіннє!

З талантів ума заткнім верх в храмині:

Най стоїть славна в соте поколіннє!

4

Як руська вовна, в руна покручена,

Іде в чужину на штучні варстати,

Там в сукно сткана, барвов украшена,

До нас вертає, дає красні шати, –

Так цвітки умні з неуправной грядки

Зірвім на храма внутрінні оздоби,

Нашов науков приберім в порядки,

Віддаймо браттям учені вироби!

Щоб красов щиров всі часті сіяли,

Не приліпляймо чужі окружини,

Чужі відкиньмо геть матеріали,

Серця, язика не жичмо з чужини!

Сли коли в ума джерелах посуха,

І бодрий Гомер зачне вже дрімати,

Сли грудь застигне, згасне огень духа,

Чувства і світла тяжко з них дістати!

Нащо ж скликати музи Гелікону,

Нащо рушати Пеліон і Осса,

Коли гаями від Сяну до Дону

Рядить русалка золотоволоса?

Нащо прагнути води Гіпокрени

І на Пегаса спускати ноги,

Сли в лоні Русі кождий здрій стулений,

Гомонять славов Дніпрові пороги?

Нащо ся дерти, де Парнас і Іда,

Богів престоли, під облак сягають,

Сли хребет, боки нашого Бескида

Красов багатов природи сіяють?

Нащо зривати струни Аполліна,

Зичити ліри в старого Орфія,

Сли краснов думков дзвенить полонина,

Аж завстидає не раз соловія?

Нащо бродити в Скамандрі, Цефісі,

В намулах Стікса, в вирах Еридану,

Сли чисті струї і в Дністрі, і в Тисі,

І в норах Пруту, і джерелах Сяну?

Нащо піснь здасться золотого руна,

Як ся Язони і Тезеї били,

Сли храбрість Русі скаже кримська луна,

Славу козацьку – степові могили?

Нащо думати, як за красні лиця

Бився завзято Гектор із Ахіллом,

Сли руські гожі, надобні дівиці

Сталість і вірність лучать з личком білим?

Що ж ся журити, як брав на коркоші

Еней Анхіза, як горіла Троя,

Сли нам не завше сміються розкоші

І часто нужда докучає своя?

Нащо черпати натхнення для вітій

З джерел кастальських і з Дельфів триножка,

Сли знайде в грудях колодязь багатий

Віщун, і знахар, і своя ворожка?

Що ся сміяти з Плавта, Молієра,

Где склад чужих слів до сміху наводить,

Сли радість в оці, на устах сміх щирий

З вільної груді, з гаразду походить?

Нащо гадками старого Віргіля

Справляти скиби родимого плуга,

Сли тяжкий колос Покуття, Поділля

Жнеться при піснях і джерелах Буга?

Що плюндрувати Шіллера і Гете,

Томка, Адама, Бальзака, Байрона,

Сли з руської груді виснують поети

Родимой пісні найсолодші тони?

Нащо мудрості правди і вимови

Брати з Пандектів, з Гегля, з Ціцерона,

Сли звук родимий і розум здоровий

Мудрість і правду візьмуть з свого лона?

Як світло боже, правди святой віри

Чужий язик нам голосити сміє?

Чи праву віру і молитви щирі

В язиці нашім бог не розуміє?

5

Хто силам духа і правилам штуки

Питомим, своїм ще не довіряє,

Світло розуму і ядро науки

В чужих язиках усильно шукає.

Як кравцям вільно з чужої сукмани

До сукна свого узори крою брати,

Але огидно в не свої лахмани

Чужі вшивати різнобарвні лати.

А тих виродків неудачна щипта,

Що любві свого язика не мають

І за м’ясними горшками Єгипту,

Як жиди в пущі, тужать і вздихають;

Котрі питому солоденьку мову

Родимим звуком віддати не годні,

Ніби безчесну власність простакову

Ногов погорди толочать виродні, –

Най з пустоцвітів чистять чужу грядку,

Як джмелі, оси беруть спад з росою,

В дуплах без уля не спрячуть пожитку,

Хісном вощину не зароблять свою!

Хоть цвіти красні зірвуть гдесь на чужині,

Не пустять корінь в родимі загони;

Хоть пустять зрана, в нешпірній годині

Зів’януть, згаснуть без пахнущой воні.

Хоть би мудрості джерела глибокі

З чужин в порожню голову налляли,

Чужов прикрасов, як плохі сороки

Перами пави, шумно ся прибрали;

Як хміль, фасоля, на тичці спилені,

З тичков зломленов в грузи ся зваляють,

І самі пави пера позичені

Плохим сорокам геть повиривають.

Як скупих гроші, в шкатулах замкнені,

Не дадуть бідним в нужді запомоги,

Як лучі світла, густо заслонені,

Сліпим не вкажуть правої дороги,

Так шумна мудрість, але чужа мова

Світла прагнучих не покріпить братій,

Будуть з уст руських чужозвучні слова,

Як Тантал воду, без скутку хапати.

6

Але хоть в кождій умності галузі

Лиш своє світло розжене темноти,

Раз чужій мусим жертвувати музі

І повторити Геркула роботи.

Любов чужини, встид язика свого,

На що хорує чесна вищість наша,

Вимести треба, ніби сміття много,

Що загаїло стайню Авгіяша.

Голосну напасть, хитрості лук скритий,

На плем’я наше наносячи біди,

Мужество ума мусить прискромити

Перекинчиків смрідні Стимфаліди,

Що як страшливий лоб змія із Лерни,

Хоть го меч сто рази відотне,

Січе жалом ще і к нам ся оберне,

На одній шиї росте в число сотне.

З глибокой пащі таких дивоглядів

Вільність народну мусимо тягнути,

Як старий герой овоч Гесперидів

Аж гдесь в Атласа внутреностях замкнутий.

А на зводливе ставши роздоріжжє,

Як подумаєм, котрий нам путь правий,

Зачнуть лудити дві богині гожі:

Одна в облуду, а друга до слави.

Хоть путь до слави стрімкий і жестокий, –

Світлий, багатий храм той богині;

Хоть рясним потом скропим трудні кроки, –

З рож вінець красний росте на тернині.

А тота друга, що звуком Сирени

Вабить до себе, і хоче приспати,

І розпестити тіла бодрі члени,

І розірвати тіло рідних братій,

Хоть віри своєй голосить догмати

«Союз братерства, свобідний, зрівняний»,

Страх нам з Улісса рук дари приймати,

Бо рівень – пропасть, бо вільність – кайдани.

Спитаймо лучче плохого голуба:

Чого втікає, хоч мало тривоги?

Бо вже му в очі зазирала згуба,

В гострих го шпонах тримав яструб срогий.

Чого ся рибка аж на дно нуряє,

Сли где на плесі заздрить піни грудку?

Бо й тіні своїй вже не довіряє,

Коли на остру раз застряла вудку.

Як орли смілі вгору ся взвиваймо,

Минаймо здаля принади і сіті,

Крізь густой хмари світла добуваймо,

Щоб раз зажжене не далось згасити.

А хоть не раз ще густа тьми залива

Примрачить світла лице нам любезне,

Вийде наверх, як на воді олива,

Перед тхом правди ложна гущ іщезне.

Най рве честь нашу єхиднино плем’я

І сила пекла не згубу порушить,

Глибокі рани кривд погоїть врем’я,

Злості ся жало в сталій груді скрутить.

Ні їдь солодка, ні галас роз’їлий

Любві родимой з серця нам не видре,

Не загородить дорогу до цілі

Блуд Діаніри ні зуби гідри.

Долонь не вкриє сонця лице любе,

Кремінь без сталі іскорку не скреше,

Тим ся спокіймо, сли к нам острять зуби:

Таже й на бога пес бреше!

В Комарові 1 (13).1 1849

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Новини», 1849, № 6, с. 23 – 24; № 7, с. 28; № 9, с. 37 – 38; № 10, с. 40 – 44, за підписом: «Антоній Могильницький».

Автограф зберігається в ЛНБ, архів Барвінських, од. зб. 4323.

Подається за першодруком.

Ереб – у грецькій міфології підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять у потойбічний світ – Аїд.

як Ісав молодшому брату… – За біблійною легендою старший син патріарха Ісаака Ісав підступним способом був позбавлений спадщини і вигнаний з дому молодшим братом Яковом.

Прометей – у грецькій міфології один з титанів. За легендою Прометей вкрав на Олімпі вогонь і дав його людям, за що був покараний богами: у прикутого до скелі на Кавказі Прометея орел клював печінку, аж доки його не визволив Геракл.

ревні русалочки діти… – йдеться про альманах «Русалка Дністровая», виданий 1837 р. у Будапешті членами літературного гуртка «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич. Я. Головацький), який дав початок новій українській літературі в Галичині.

Гомер – легендарний давньогрецький поет, з іменем якого пов’язують створення великих епічних поем «Іліада» та «Одіссея». Час життя Гомера точно не встановлено, його визначають дуже по-різному – від XII до VII ст. до н. е.

Гелікон – гора в Греції, на якій, за уявленнями давніх греків, жили музи.

На що рушати Пеліон і Осса… – Пеліон і Осса – дві сусідні гори в Середній Греції (тепер – Плессіді і Кіссово), що їх, згідно з давньогрецькими міфами, намагалися підняти на Олімп гіганти, які замислили добратися до неба, щоб домогтися кохання богинь Гери і Артеміди (в іншому варіанті – щоб заволодіти небом). У переносному розумінні вираз «рушати Пеліон і Осса» означає намагання здійснити щось грандіозне.

Гіпокрена – джерело на горі Гелікон у Греції. Згідно з легендою, джерело виникло від удару копита Пегаса, і його вода приносила натхнення поетам. У переносному розумінні Гіпокрена означає джерело натхнення.

Пегас – за давньогрецькими міфами, крилатий кінь, на якому їздили музи, символ поетичного натхнення.

Парнас і Іда… – Парнас – гірський масив у Греції, де, за переказами, проживали музи і бог Аполлон. Іда – гірський кряж поблизу Трої, де, згідно з міфами, відбувся суд Паріса.

Аполлін – Аполлон, бог сонячного світла і муз у давньогрецькій міфології.

Орфій – Орфей, міфічний поет і співець, музика якого мала чарівну силу.

Скамандра – за давньогрецькими міфами, річка біля Трої.

Цефіс – Кефіс, річка у Греції.

Стікс – за давньогрецькими міфами, ріка у підземному царстві.

Еридан – у пізніших грецьких міфах – одна із рік підземного царства.

Язон – міфічний герой, який очолив похід аргонавтів за золотим руном.

Тезей – міфічний богатир, який, подібно до Геракла, здійснив багато подвигів.

Гектор – герой «Іліади» Гомера, троянський вождь загинув від руки Ахілла.

Ахілл – популярний персонаж давньогрецьких міфів, виступає як герой Троянської війни. Мстячись за смерть свого друга Патрокла, убиває вождя троянців Гектора, але й сам гине під стінами Трої. Подвиги Ахілла широко описані Гомером.

брав на коркоші Еней Анхіза… – За давньогрецькими міфами, при падінні Трої ватажок троянців Еней виніс свого батька Анхіза, осліпленого Зевсом, із палаючого міста на плечах.

Кастальське джерело – у давньогрецьких міфах джерело на горі Парнас; у його воді очищались паломники, що приходили в Дельфи. У переносному розумінні означає джерело натхнення.

з Дельфів триножка… – Мається на увазі один з елементів ритуалу, яким супроводжували свої пророкування жерці давнього храму Аполлона у Дельфах (IX ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Жриця-піфія, яка тільки одна мала право входу в потаємну частину храму, перед тим, як виректи думку оракула, випивала ковток води із священого струмка Кассотиди, прожовувала листок священного лавра і сідала на золотий триніжок над розколиною у скелі.

Плавт Тіт Макцій (250 – 184 до н. е.) – давньоримський комедіограф.

Молієр – Мольєр Жан-Батіст (1622 – 1673), французький драматург.

Вергілій Марон Публій (70 – 19 до н. е.) – римський поет, автор «Енеїди».

Томко – Томсон Джеймс (1700 – 1748), англійський поет, автор поеми «Пори року», яка була одним із перших виразів сентиментальних настроїв у літературі. Поема мала великий вплив на європейські літератури.

Адам – Адам Міцкевич (1798 – 1855), польський поет.

Пандекти – можливо, «Пандекти Антіоха», книга християнської моралі.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ-ідеаліст.

Ціцерон Марк Туллій (106 – 43 до н. е.) – давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і письменник.

Тантал – за давньогрецькими міфами, улюбленець богів, покараний ними за образу на вічні муки – терпіти спрагу, стоячи по шию у воді.

Геркул – Геркулес, популярний герой давньогрецьких міфів, який здійснив дванадцять подвигів.

загаїло стайню Авгіяша. – Мається на увазі один із подвигів Геракла, який полягав у тому, що він за один день вичистив надзвичайно забруднені стайні царя Авгія.

смрідні Стимфаліди… – Птахи-чудовиська з мідними кігтями, крилами, дзьобами і пір’ям, яких убив з лука Геракл (п’ятий його подвиг).

страшливий лоб змія із Лерни… – Знищення дев’ятиголової Лернейської гідри, у якої на місці відрубаної виростали дві нові голови, – другий подвиг Геракла.

овоч Гесперидів… – Золоті яблука в саду німф Гесперид, які здобув Геракл, убивши дракона Ладона, що стеріг сад.

Атлас (Атлант) – у давньогрецькій міфології титан, велетень, який за участь у боротьбі титанів проти богів за наказом Зевса повинен був тримати на собі небо.

Сирени – за давньогрецькими міфами, напівптиці-напівжінкн, які живуть на острові і своїм чарівним співом приваблюють мореходів, щоб потім їх знищити.

«Союз братерства, свобідний, зрівняний» – Натяк на демагогічний характер політики польських пансько-шляхетських кіл у Галичині під час революційних подій 1848 р.

Страх нам з Улісса рук дари приймати… – Йдеться про троянського коня, тобто великого дерев’яного коня, якого, згідно з легендою, греки подарували захисникам Трої, посадивши в нього своїх воїнів. Тільки таким підступним способом грекам вдалося здобути місто. Троянський кінь був споруджений за порадою Одіссея (у римському написанні Улісса), царя острова Ітаки.

Блуд Діаніри… – йдеться про Деяніру, дружину Геракла, яка стала мимовільною причиною його загибелі. Кентавр Несе, звалений отруєною стрілою Геракла, умираючи, дав Деянірі підступну пораду – зібрати його отруєну кров, бо вона, мовляв, має чародійну силу повертати втрачене кохання. Побоюючись, що Геракл покине її заради іншої Деяніра прислала йому одяг, просякнутий отруєною кров’ю, від чого він загинув.

зуби гідри – За давньогрецькими міфами, із зубів убитого аргонавтами дракона виростають воїни, які готові кинутись на них.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 460 – 469.