Судьба поета
Антін Могильницький
Вид утопивши в красоті небесній
Межи цвітами замаєних лук,
Діла природи півець чтив чудесні,
Пив чулов грудев соловіїв звук.
Піднісши хижо понад земський тлум
В країни духів восхищенний ум,
Гадок крильцями несен в інні світи,
Почав з внутр серця піснь ревниву піти.
«Красна Русалко! Надобна богине!
Тобі складаю жертви на престіл,
Чувство гаряче, і серце невинне,
І вдячні плоди моїх умних сил.
Рано, і ввечер, і в кождій добі
Звучить піснь моя похвали тобі,
З тобов ся тішу, за тобою тужу,
Скажи ж, чого при тобі дослужу?»
Втім легкий гомін в зелененькім гаю
Змішався мило з пісеньками птиць,
Плюскотом рибки в тихонькім ручаю
Завторив шелест студених кирниць.
Лучами світла, як красков дуги,
Зарум’янились цвітучі луги,
А з холодного деревин затіння
Вийшла з тхом вітру надобна богиня.
Красна єсть рожа і гожа лелія,
Милі світила зірничок сестриць,
З снігом рівняєсь Лебедева шия,
Славуті коси русаві дівиць.
Но, як пред сонцем порання роса,
Никне пред нею вся тота краса,
Лиця уроду і повабні шати…
Був би-м зухвалим, хтівши описати!
В руці тримала весняні звістуни:
Квітку з фіалки, рясту, веснівок,
В другій бандурку з золотими струни,
Родичку красних тужливих думок.
А як ся вимкло з коралевих уст
Слівце, як меду солоденький спуст,
Гадав би-сь: певно, якась вища сила
Зайняла душу і серце прошила!
«Півче побожний! Я твою піснь щиру,
Вітром несену, прийняла в мій слух;
Що мені служиш, же-сь потрібен, вірю,
Бо тіло земське, хоч небесний дух!
Но сли душею пнешся в умний рай,
Би-ся не каяв – добре подумай.
Скажу, як можна умом в раю жити,
Але двом газдам годі ти служити.
Колись стояли, як світильник істий,
Близько моєго престолу вокруг
Умні Бояни, славні бандуристи,
Вік посвятивши для моїх услуг,
Їх то бандурка, гусля і торбан, –
Чувственной груді солодкий орган
Луги, і села, і бори, і скали
Думок урочих звуком колисали.
Помисли хижі до своїх утворів
Черпали щедро в чувства джерелі,
Не малпували заграничних взорів
Ані правилов на шкільнім столі.
Що в серці тліло, що видумав ум,
Тоє прибрали в шати красних дум;
Чи жаль, чи радість, чи пісні похвали,
Все з своєй груді, все з природи брали.
Співали чулой любві м’які узи,
І опущених тугу коханок,
І нев’янучі вплітали галузи
В нерозрішимий дружества вінок;
І брань ужасну, і мирний покій,
І мужественних атаманів бій,
Пастирів думи, і бранців пригоди,
Важкі случаї вічної природи.
Костур в долоні, гусля під пахвою
Гостили мирно з села до села.
Всюди приятно піснь співали свою,
Где їх охота, любов завела,
Чи где в палаті серед ясних стін,
Чи під віконцем убогих хатин, –
Всюди готові сердечно співати,
Ще й без надії якоїсь заплати!
За умні труди – умні надгороди:
Чувство подяки, котрим серце б’є,
Споминка вічна, що в потомні роди
Чрез покоління і віки жиє!
Бо хоть, тут живши, удалось гдесь
Взлетіти духом до чистих небес,
Однак лакнуще і прагнуще тіло,
Окрім похвали, що ж ще приобріло?
Чемне «прости біг», кусень хліба з сіллю,
Ложечку страви і кубок води
На Україні, Підгір’ю, Поділлю
Давали півцям заплату тогди.
Більше не ждали. Но довольні з тим,
Всіх восхитивши голосом святим,
Відгомін пісней потомству лишали,
Самі, спрощавшись, далій поспішали.
Так-то безсмертні брали самоуки
Нуту до пісней із природи рук,
А незрівнянні мелодійні звуки
Ще-сь відзивають нині з грудей внук
Чи в полонині легонький скотар,
Чи в оболонях прагнущий косар,
На вечерницях, при гарячім жниві, –
Сли думку поють, здаються щасливі.
А ваші, півче, перевчені уми,
Які там жертви приносять мені?
Що як навесні дрібних птичок тлуми
Яли бриніти по зимовім сні?
Гдесь-те бували, як мій світлий храм
Столочений стояв пустков сам?
Котрий з вас в хвилях тяжкої недолі
Витрвав статочно при моїм престолі?
Щось вас немного, лиш сільська простота
В полі, в хатині чтила мя тогди.
Хоть судьба храму заперла ворота,
Не уляклися розличной біди!
Нині, где храм мій отвором стоїть,
Зиму і мраки випер сонця світ,
Где навіть внішной не бракне принуки, –
Не штука стрійну взяти гуслю в руки.
Возьміть до серця, що-м вам об’явила,
Щоби з вас кождий довольно пізнав:
Має хранити свято три правила,
Щоб в моїй службі надаль позістав,
Сли ми ся в нужді не спроневірив,
Гуслю до звуків природи строїв,
І пошлюбує так ми піснь співати,
Щоб могли менші брати хіснувати.
Як где застрягне корабль на мілизні,
Тягар скидають, щоб сплив догори,
Так покинь дневні всі печалі жизні,
В путь надповітрний легко ся бери!
Сли ся пускаєш духом в умний рай,
Брем’я тілесне на землі лишай,
Забудь о зиску і земській потребі,
Радощей чашу вип’єш в моїм небі.
Таких вас впишу букви золотими
В славних Боянів, бандуристів чин.
Кождий з вас буде ізбран межи ними,
А в моїм храмі возлюблений син;
Взнесеться духом в країну святу,
Уздрить моєго лиця красоту –
Кілько раз хоче умних благ зачерти,
Знайде для себе завше рай отвертий!
Але за земські заплати не ручу,
Тих в раю умнім для тіла нема,
Тих я слуг моїх желати не учу,
Бо як дам, чого не маю сама?
Буде читав хтось, хтось відкине геть,
Десять вас згудять, оден похвалить,
Но хоть би й двадцять согласно хвалило,
Чи ж схлібна слава погодує тіло?
Дітоньки мої смак си зноровили;
Чуже голублять, а своє хулять.
Пісні родимой звук не всім єсть милий,
Півець родимий – погорджен, проклят!
Не уповайте ж на общий уділ.
Хоть би з вас кождий піснь небесну пів,
Хоть би, як сокіл, сів над хмарів щити, –
Тут буде в нужді ліктями світити.
Но не сама я так надгороджаю,
Сестриці мої також так платять.
Всім судьба спільна: вінець в умнім раю,
Земським – безсмертність валяти не хтять.
Гомер на старість з костуром ходив,
Сервант за пісні гдесь в козі сидів,
Кеплер, зчисливши умом пространь неба,
Скінчив десь в нужді без кавальця хліба.
А сли-сте у мене непрошені гості,
Що не держаться речених правил,
Що погорджають звуки чулі, прості,
Летять високо, щоб ніхто не взрів,
Не видять повних отчини джерел,
Ждуть, чей би хто що з чужини завів,
Потім ся гублять в уроєній мряці, –
Пожалься, боже, їх мозольній праці!
Котра в желізне Мадеєве ложе
Втискає в форми нездібні слова,
Рве, натягає, хоть все не поможе,
Сли грудь порожня, пуста голова.
Вірує сліпо в натягнений рим
І піснь бездушну украшає ним,
Перо кусає, мірить пальців члени, –
Ах, ніч безсонна і папір згублений!
Гляньте на мої розплетені коси,
Лице без ружу, без шнурівок грудь,
Предці мя красну всі-сте чтили доси –
Отже ж з вас кождий так природний будь!
Краще природне сонце в гущі хмар,
Як то, що чисте змалює маляр.
І лице краще в жиючім утворі,
Як божка образ в парійськім марморі!
Цвіт на папері, в барві золотавій,
Красний, но вдячной воні не ширить,
Ялові струни в бандурці красивій,
Сли в ній согласних відношеній ніт.
Все життє красне з внутренной душі,
І пожиточне, сли піймають всі;
Но, порушене машинами діло,
Завше зістане безживотне тіло.
Іскуство умне, в союзі з природов,
В народах мало золотий свій вік,
Но само в собі, без животних плодів, –
Як Прометея з глини чоловік.
Аж гди ся к сонцю по світло двигнув
І ним в бездушну землі брилу тхнув,
Тогді аж духом оживлене тіло
Ділам природи вінець наложило!
А ваші пісні, сли, з природов в сварці,
Краси шукають в формах неживих
І в кождій рими малозначній шпарці
Кленуть натхненний самоуків стих,
Що після штучних своєй волі прав
Хтіли б браттям надати устав, –
Чи й тоті, може, горді стихолати
Схочуть у мене просити заплати?
Мирських пристрастей – земська надгорода,
Вищої – скверний не осягне дух;
За свої кривди помститься природа:
Піснь накручена пійде мимо ух.
Запорошений фоліялів збір
Послужить мишам за щоденний жир.
А ви будете, в доказ слушной плати,
Під храмом моїм за дверми стояти!
Пісеньки ваші, шумом напушені,
Не будуть мати возросту, краси,
Не наповнять вам користю кишені,
Не взищуть слави в потомні часи.
Як пестрокрилий, слабенький мотиль,
Поглиплять шумно, кілька хижих хвиль,
Невчасні плоди штучного виробу
В віку дитиннім загостять до гробу».
І так Русалка, по щирій промові,
З хмарков легоньков піднеслась вгору.
Лиця оздобу і шати шовкові
Скрив тонкий сумрак, як мряка зорю.
Півець в задумці, гейби вритий, став,
Що чув, глибоко в серці заховав;
Зітхнувши чуло, взніс за нею руки:
«Ах, як же вищі від нас самоуки!»
Комарів, 1/IV 1850
Примітки
Вперше надруковано в газ. «Зоря галицька», 1850, № 33, с. 200; № 36, с. 216; № 37, с. 223 – 224. У кінці тексту дата: «Комарів, 1/IV 1850».
Твір має яскраво виражену полемічну спрямованість. Поет виступає проти позиції Йосипа Левицького (1801 – 1860), українського письменника, автора першої друкованої «Граматики руської, або малоруської мови у Галичині» (написаної німецькою мовою), який різко критикував фонетичний правопис «Русалки Дністрової», заперечував необхідність вживання народної мови, висміював учасників «Руської трійці» як самоуків. Алегоричним образом Русалки А. Могильницький висловив свій погляд на мистецтво, підкреслюючи необхідність його народної основи.
Подається за першодруком.
Сервант за пісні гдесь в козі сидів… – іспанський письменник-гуманіст Сервантес де Сааведра Мігель (1547 – 1616) кілька разів сидів у в’язниці внаслідок несправедливих звинувачень.
Кеплер Йоганн (1571 – 1630) – німецький астроном, відкрив закони руху планет, тим самим ствердивши і розвинувши геліоцентричну систему світу Коперніка, за що зазнав переслідувань з боку католицької церкви.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 469 – 475.