Згадка старовини

Антін Могильницький

Колись русин з-під Бескида

Так тяженько не думав,

Бо ся в добрім щастю видів,

Злої долі не дізнав.

Але того щастя мати

Давно в темнім гробі спить;

Не хочу єй споминати,

Бо жаль серце розранить!..

Сонце скрило ясні лучі,

Що галицький гріли край;

А нещастя рясна туча

Злялася на руський рай.

Як облаків чорні хмари

Шлють на землю град і грім,

Так на руський рід татари

Смерть і згубу несли всім.

Відкіль рання сходить зоря

І новий світає день –

Там здалека, з Чорномор’я,

Меч нас нищив і огень.

Видів русин, як з городів

Дим ся в облак підносив,

Як з побитих многих родів

Чорний потік крові плив.

Видів, як міста багаті,

Красні села рабував,

Бранців з отцівської хати

Поган до неволі гнав;

А старенький отець рідний

В гірких сльозах ся купав,

Потрачених діток, бідний,

Із неволі виглядав.

Коли мати вдень і вночі

Ізливала сльозів здрій,

Не могла по сину, дочі

Утолити жаль тяжкий.

Жена вірна свого друга,

Муж дружину виглядав;

Дітям тяжка в серцю туга:

Отця, матку ворог взяв!

І вкладав на них окови,

Гонив в степи, в пущі, в Крим:

«Рідний краю! Будь здоровий!

Вже ти більше не узрим!»

Дармо русин із чужини

До домоньку воздихав,

Дармо з вітром до родини

Жаль тяженький посилав.

В єго землі все спустіло,

Лиш плач чути по лісах;

Поле трупом ся покрило,

Всюди жалість, смерть і страх!..

В церквах божа мовчить хвала,

Не голосить в свята дзвін;

Земля плодів не видала,

Облогом лежить загін!

Тілько всипані могили,

Що отців кості покрили,

Споминають смутний час,

Гіршу долю, як у нас!

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р., ч. 2, с. 42 – 44, за підписом: «Ант. Могильницький».

Автограф твору, записаний в тексті промови «Слово о повинностях підданих…», зберігається в ЛНБ, архів А. Могильницького, од. зб. 1.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 458 – 459.