Русин вояк

Антін Могильницький

Балада

1

Чи уміють руські діти

Отечеський край любити.

Чи уміють, або ні?

Тота правда, кому дома,

Хоть ю видить, несвідома,

Най спитає в чужині!

Кобись вітра від западу,

Від Дуная, Тиси, Паду,

Бесіду порозумів:

Ой учув бись, як русини

Тугу серця із чужини

Посилають з ним домів.

Кобись спитав тої птиці,

Що вертає з заграниці

В нашу землю навесні –

Прочитав бись любі вісті

На їх крилах, ніби листи

Написані в чужині:

«Хоч церкви тут і палати

Верхом хмари досягати

І здаються золоті,

Міста, села мармурові

Як дуб густо у дуброві

Стоять в світлій красоті;

Хоть хліб білий, смачні вина,

І дівчата як калина,

В полі рис замість вівса,

Легші зими, довші літа,

І природа цвітом вкрита,

Погідніші небеса;

Однак серце з туги в’яне,

Тебе доки не огляне,

Свята земле русинів!

Бо там кращі курні хати,

З сірячини м’якші шати,

Коломийки мильший спів.

Однак часто в день і в ночі

Рясна сльозка змочить очі,

І тяженько зітхне грудь:

Бо там рідний батько, ненька,

Брат, сестричка солоденька

Кажуть серцю: не забудь!

Однак гадка неустанна

Тяжить з вечора до рана,

Ніби брем’я тяжке диб:

Бо цвіт кращий в полонині,

Колос тяжчий на рівнині,

І вівсяний ліпший хліб.

Однак тужу і думаю,

З зірничками розмовляю

І питаюся вітрів:

Що ж там любка чорнобрива?

Чи здорова? чи щаслива?

Занесіть їй вість домів.

Однак в смутку чи в утісі,

Я в чужині, ніби в лісі,

Межи миром осамів;

Красні пісні і музики

Другим милі, мені дикі.

Бо не чую рідних слів.

Яка будьто судьба скрита

Зажене мя на край світа,

І за море аж зайду,

Вітця, матки і сестриці,

Чорнобривки-голубиці,

Отечества не знайду.

В кім ліки для серця болю?

Кому скажу мою долю?

І тугу поділю з ким?

Ах, коби ще з своєй хати

Раз хоть здаля оглядати

Підходящий вгору дим!

Сли мя тут смерть з життям простить,

Побілені ворон кості

Не занесе аж домів;

Преці дух мій з хмаров синов

Стане над землев родиннов,

Щоб над нев на звіздах сів.

Хто такой любві не має,

Своїм рідним ся встидає,

З того правду всю пізнай,

Як уміють руські діти

Отечеський край любити,

Чужини ся запитай!

2

Чи уміють руські діти

Отечества врагів бити,

Чи уміють, або ні?

Хто, хоч видить, ще не вірить,

Най ся з ними раз хоть змірить,

Попитає в чужині!

Отворім тоті могили,

Що землицю руську вкрили,

Чей сказати би могли,

Що в них порох руських костей,

Котрі били злобних гостей,

За отечество лягли.

Коби голос шуму знаний,

Розповіли би лимани,

Чорномор’я береги,

Як від руських людей фалі

З кораблями сь в дно нуряли

Бусурманські вороги.

Коби знали говорити

Тверді мури, мінарети,

От довідав бись ся знов:

Стамбул, Синоп, Перекопи

Показали б руські стопи,

Розточену врагів кров.

Коби бандуристи встали,

Давню думку заспівали,

А послухав руський син,

Як ся наші били давно,

Сказав би Львів і Журавно,

Снятин, Збараж, Обертин.

І як з Криму злі татари,

Ніби з вітром чорні хмари,

Заливали наш язик,

Потім бранцем обтяжені

Розпирхали, поражені

Їдким вістрям руських пік.

Коби книгів фоліяли

Щиру правду і сказали,

От бись много ся дізнав,

Як побіди грімкой хвали,

В котрих наші уділ мали,

Хтось на себе рахував.

Хотин, Орша, Віндобона

Дітей храбрих з Руси лона

Виділи рицарський чин;

Іван Третій, Кость з Острога,

Меч страшливий на ворога,

Чи ж не рідний Русі син?

Коби наші вечорниці

Знали давнії билиці

І родимий свій звичай,

Пізнали би, хто то були,

Котрих нині вже забули,

Хмельниченко і Нечай.

Вже не скажу всі пригоди –

Корсунь, Зборів, Жовті Води,

Бо когось би-м роздражнив,

Але скажу новше діло,

Що ся нашим придарило.

Як ся жваво Русин бив.

3

Коли герой, син Корсики,

Віків наших вождь великий,

Підвалини світа стряс,

А народи Еуропи,

Під його звалені стопи,

Застогнали в один час;

Коли князі і престоли

Змінялися з його волі,

І не один в грузи впав,

Він ордами з-над Секвани

В довголітній тяжкій брані

Край австрійський заливав, –

Тоді в ровенях Верони,

Для Ломбардів охорони,

Кароль, герой наш, стояв.

Під ним многих родів діти,

Як ізбрані весни цвіти,

Стерегли монарха прав.

Межи ними – руська слава,

Гожі хлопці з Станіслава,

З Коломиї легіні,

Полк Булії з хоругвою

Розпростирав силу свою

В нерозірваній стіні.

Вже не тямлю, як го звано.

Чи Арколе, чи Леньяно,

Чи котре з італьських міст –

Там точився бій кервавий,

А скінчив для наших слави,

Як вам кожний оповість.

День був красний, весна мила

Цвітом землю пристелила,

І поранок золотий.

Ми готові вже до бою,

Кожний зладив ясну зброю

І відмовив пацір свій.

В рядах тихо, глухо, сумно,

Гейби кожний в своє труно

Отворене поглядав.

Раз мороз піде по тілі,

Кров ударить в лиця смілі,

Аж стрясеться весь состав!

Товариші шепчуть прощі:

«Сли враг кулев наші мощі

В сиру землю повалить,

Кого цей раз не досягне,

Най на гріб наш землі кине

І родині ознаймить,

Що з тугов за своїм краєм

В чужій землі умираєм,

Як ся вояку годить,

І з собою той знак чулий,

Що-сьмо вірні царю були,

Понесемо в тамтой світ».

Офіцери з вождя волі,

Роздаючи нам паролі,

Додавали духа всім;

А вождь храбрий перед нами,

Оточений старшинами

На конику воронім,

Так промовив: «Мої діти!

Нині будем врагів бити,

Еуропи рицаря;

Ваша храбрість світу явна,

Страх геть на бік! бо смерть славна

За вітчину і царя!»

Ніби моря шумні фалі

Всі ся грімко відозвали,

Блисли зброєв і мечем:

«Що-сьмо вірні, днесь покажем.

Борше в бою всі поляжем,

Але з місця не втечем!»

Чи то бори з вихром грають,

Чи ся з шумом посувають

І вершками миготять?

Чи ся хмари десь урвали,

З берегів повиливали,

Валом грубим к нам летять?

Чи сигли ся запалили,

Густим димом світ затьмили,

В очеретах горит лім?

Чи воздушні Альпів щити

Хоче в пропасть повалити

З чорной хмари ясний грім?

Ні! то франків обороти,

Ніби в танець до охоти,

Смілий вождь складає в ряд,

Ручна зброя і гармати

Зачинають прокидати

Густі кулі, ніби град.

Улицями серед поле

Кукурузи, рис, тополі

Понад річки береги.

По сім боці наші роти,

А з тамтого – ніби плоти

Розставлені вороги.

«Гурра, хлопці! – загриміло, –

В ім’я боже, лише сміло!»

Гомін в хмарі ся відбив.

Курки блисли, кульки свисли,

Пушок пащі пожар присли,

Дим ся клубом покотив.

Бистрі коні чвалом гонять,

Шаблі ясні іскри ронять,

В похід гучно банди тнуть;

Гучно – а нам не до того,

Бо під боком не з одного

Піски теплу кровцю п’ють!

Крик, зойк, гриміт глушить вуха,

Вид тьмить диму заверуха,

Середодня паде змрок.

Ми, обляні тяжким зноєм,

Прем французів сильним боєм,

Платим кров’ю кожний крок.

Вже олова смертна сила

Густі лави прорідила,

Як покіс мертвець лежить.

З обох сторон многі страти,

Ми б’єм жваво, лиш не знати,

Хто з нас поле удержить?

Втім ад’ютант дає знати:

«Хлопці! моста добувати,

Що на річці нижче геть

Ворог хутко зачав класти,

Щоби з боку на нас впасти.

Ступай, Булія, вперед!

Набій острий! – а багнети

В стрільби сторцом застромити!

Жваво! кроки подвоїть!»

Нім скінчив, а ми в тій хвилі

Густов лавов повалили

Ворогові на зостріт.

Ту ж на річки боці лівім

Вже ся франкам в очі дивим,

І приступом берем міст.

Рясні кулі і багнети

Валят мужів, як з трепети

Сильна буря жовтий лист.

Вже-сьмо трупом загатили

Бистру річку, моста взяли

Крвавим боєм більшу часть,

Сил остатніх добуваєм,

Тяжкий напад відпираєм,

Чей ся решта з щастям вдасть!

Але чи їх чортів сила

Принесла? чи птахів крила?

Як ся взяли в рівнині?

Десь там нижче швалієри

Чвалом річку перебрили

І взяли нас в два вогні!

Смерть, погибель, браття, всюди,

Шаблі в плечі, кулі в груди,

Многий вояк з моста мик!

Мутна річка з руськой кровці,

А з нашої хоруговці

Не зістався – лиш патик.

Ми передні, ослаблені

І від наших відотнені.

Слово «пардон!» не рекли.

В рядах задніх більші сили,

Врагів стіни проломили

І – до своїх утекли.

Нас на мості – гірка біда!

Обскочили, як пси діда,

Вороги і горнуть в плінь.

Відобрали, де що було,

Гвер, багнети, порох, кулі,

Нічим бити – ану гинь!

Ми голіруч, з оружинов

Прощаємся як з дружинов.

Сльоза капле долі лиць:

Так сто мужа з батальйону

Геть займили до прейзону,

Як телята до різниць.

А втім з заду – що за диво?

Чи зірвався вихор живо

І туманом копотить?

Ах, то нам на оборону

Кірасирів пів-швадрону

Через поле вчвал летить.

Ніби з хмари разом впали,

З рук чужих нас відобрали.

Гордий ворог хутко зник,

Бо тельмом, як вода з спусту,

Всіх посікли на капусту.

Лиш з оружжям віз утік.

«А слава ж Ти, Боже милий,

Що живцем нас хоч не з’їли.

Що вертаєм хоч такі!

Честь вояцьку чей не стратим

І французам ся відплатим,

Ще здорові кулаки!»

А комендант нас в дві лави

Геть за фронтом так поставив:

«Ви беззбройні стійте тут,

Щоби ворог не взрів люки!»

А ми, поспускавши руки,

Дивимося, як нас б’ють!

Оссина му! Француз лютий

І тут не дасть відотхнути:

Так нас дуже полюбив!

Не дость, що нам побив мужі

І забравши все оружжя,

Ще з нас дурнів поробив.

Скоро заздрів – сюда – туда,

Що коло нас грубше люда,

Вицілив на нас пушки.

Цілісенька батарея

Заричала ніби змея,

Летять кулі як грушки.

Ледво кілька хвиль минає,

Вогонь дужче докучає,

Видим близько свій кінець.

Куля кулю постигає,

Муж по мужу полягає,

Ніби січня пластовець!

Ад’ютанта слова чути:

Тамтих треба в бік цофнути,

Бо ціль взяли вороги.

Вони, з зброї обголені,

Стоять ніби осуджені

І погинуть до ноги!»

Старші інші надбігають,

Бригадиру предкладають.

Конче взяти нас хотять.

А бригадир – цапу-лапу!

Розкладає якусь мапу:

«Так план каже, най стоять!»

Падоньку наш нещасливий!

Чого ж ми ще тут дожили!

Такий план – ай, гіркий світ!

Як вівця під ніж лягати

І без помсти умирати

А чи ж то ся так годить?

Ще нас вісімдесять чтири,

Як бидлята на офіри

Стоїмо без оружин:

Втім вискочив з першой лави

Підофіцер, легінь жвавий,

Десь з-під гір попівський син:

«Ану, хлопці! нам то знати,

Чи сяк, чи так умирати!

Раз умре, хто сь раз родив!

Припомніть си, як то дома,

Де чуприна як солома

Лежит в корчмі попід стіл!

Сли бувало левізори

За бакуном із-за гори

Зазирають у люльки.

Або часом при аркані

Якийсь ляшок у жупані

Зачепив вам гуцулки.

Або в корчмі коло груби

Збирав пейса, лічив зуби,

Сли не долив кварту жид.

Ви свідомі той роботи,

З медведем ся побороти

В полонині вам не встид!

А ту руки поспускати

І спокійно смерті ждати

Чи ж то слава для жовнір?

Щоби французи – псі жили!

До одного подушили.

Ніби з бантів кури тхір?!

Ану, хлопці! так по свому,

Чесну вість пошлем додому,

Най гуцулів знає світ!

Дивіть, онде в винограді

Грубе тиччя стоїть в ряді,

З красним кіллям довгий пліт!

Ану!» а сам плюнув в жмені,

А ми роєм гей шершені

Повалили за ним в чвал,

Кожний вирвав, що міг скоро,

Тичку, кіл або підпору,

Аби в руки щось дістав.

Тепер далі, в ім’я Бога!

На француза нам дорога,

Що нас досі люто бив!»

Ми ся всі перехрестили,

З вітром навздогін пустили,

Аж ся порох закурив!

Вже-сьмо близько, а в тій хвилі

Ясні люнти заблищили,

Явна, але славна смерть!

Вони мислять, що вар’яти

Біжать з кіллям на гармати,

І ще собі строят жарт!

В бійці жарту ми не знаєм,

Чимраз ближче підбігаєм,

Вже-сьмо кілля піднесли.

Ах, як сипнуть з пушок разом!

Десять наших стелять плазом,

Аж землею потрясли!

А ми скоком на лафети,

Як зачнем кіллям валити,

Кого-сьмо лиш засягли!

Хоть нам кляли і квичили,

О, вже пушок не набили,

Всі до ноги полягли!

«Так вам треба, песьї діти!

Знайте, як кров руську пити,

Тепер землев закусіть!

Многі з ваших рук померли,

І нам єсте честі вдерли

Так ся вояк кривди мстить.»

Скорше коні припрягаєм

І з пушками відбігаєм.

А французів густий рій

Ту ж за нами, а ми далі.

Як мартові з вихром фалі,

Забігаєм за фронт свій.

Хоть маленьке наше діло.

Ціле войско покріпило,

В сумних свіжий дух вступив.

«Враз до бою!» – закричали

Цілим горлом генерали, –

«Неприятель підступив!»

Тут зачався на багнети

Бій кервавий і завзятий,

Як згадаю, ще ми страх!

Сонця лучі вже згасали,

Нім наші врагів прогнали

І побили геть на прах.

Ми тим часом, як на грани,

Обвиваєм свіжі рани

Лахманами наших шат.

Бо французькі каноніри

Шаблями нас густо зрили,

Нім потахли від гармат.

Супочинок наш минає,

Бо полковник надлітає,

Сопить як в кузні мішок.

Кричить, сварить, що му сили,

А не видить, що-сьмо взяли

Від французів шість пушок!

«Як ви сміли без бефелю

Іти з місця в таку хвилю,

Чувши «гальт!» на кожний крок?

Тепер кожному куйону

Кажу дати без пардону

Тугих п’ятдесят палок!

А фельдфебель зуховатий,

Що смів других бунтувати,

Зухвальством си скопав гроб;

Авдітора суд воєнний

Осудит його провини

І дістане кулев в лоб!

Тут маєте рядом стати,

Що ся стане, мовчки ждати,

Суд вам зараз обвістить!

От таке ж! за наше жито,

Як то кажут, ще нас бито.

Гіркий же наш, темний світ!

І вже бубни з плечей зняли,

І капралів поскликали:

Конче бити, та й сейчас!

Втім летить штаб генеральний,

В середині вождь начальний,

З боєвища впрост на нас.

І питають: «Що такого?

За що в суді люда много?

Хто з них і що провинив?

А полковник – страх згадати!

Як зачне їм шварготати,

Вдесятеро причинив!

Тут фельдфебель прип’яв борту,

Мельдується до рапорту,

Кладе руку на чоло:

Всі цікаві, що приносить,

А він сміло все голосить

Так до крихти, як було.

Врешті мовить: «Так зухвало

Серце наше не жадало

З місця бою утечи.

Але гнав нас жаль розпуки,

Що нема що взяти в руки,

Аби браттям помогти.

От стоять тоті гармати,

Що вдалося нам забрати.

Осьде рани, весь наш блуд!

Ми послушні для старшини,

Отечества вірні сини,

Приймем вдячно правий суд.

Втім прискочив к нам близенько

І промовив лагідненько

Кароль, вождь наш, архікнязь

«Послушенство здобить зброю,

Покріпляє сили в бою,

Запевняє нам звитязь.

Сли би-сте то в іншій цілі!

В такім разі учинили.

Острий суд би на вас впав.

Але взявши на розвагу

Вашу вірність і відвагу

І той чин, що вам ся вдав,

Вертаєм вам честь повинну,

Відпускаєм всю провину,

Славна ваша храбрість будь!

На пам’ятку тої хвилі,

Де-сьте врагів побідили,

Хрест оздобить вашу грудь.

Всіх о степень посуваю,

Нагороду прирікаю,

А що сотник ваш упав,

Сей фельдфебель, що провадив

Вас до слави і не зрадив,

Його місце днесь зайняв!»

«Віват! герой наш най жиє!

Що карати так уміє.

Слава, честь му! гурра-га!»

Так ми грімко закричали,

Бо під ним лиш певні хвали

Всюди йшли-сьмо на врага.

Чи правда, чи небилиця?

Кажуть, що сама цариця

Вишивала хоругов,

Котров по тім страшнім бою

Доповнену силу свою

Булія здобила знов.

Так ми Сава із Підгір’я,

Старий вояк, годен віри,

Розповідав давну вість.

Хто з книжок більше читає,

Або відкись ліпше знає,

Най вам ліпше оповість!

Примітки

Надруковано в журналі «Зоря галицька», 1849 р., т. 2.

Львів – Хмельницький два рази, р. 1648 і 1655, облягав місто Львів, і тільки за зложенням значного окупу відступив від облоги.

Журавно – Під Журавном король Ян. Собеський стримав напад турків і виєднав відтак корисний мир (1676 р.).

Збараж – пам’ятна облога цього міста Хмельницьким р. 1649.

Обертин – тут в 1531 р. поляки побили молдавське військо.

Хотінь – під Хотином над Дністром польське і козацьке войско побило 1620 р. турків і татар.

Орша – місто над Дніпром повище Могилева, пам’ятне побідою (1514) славного войовника, руського князя Константина Острозького (10), над москалями.

Віндобона – Відень, яке в 1683 р. облягли були турки; їх перемогли з допомогою польського війська під проводом Яна Собеського.

Хмельниченко – старший син Богдана Хмельницького Тиміш оженився з Розандою – донькою молдавського господаря Василя Лупула, та загинув від гарматного пострілу в обложеній поляками Сучаві.

Нечай – хоробрий полковник козацький за гетьманства Богдана Хмельницького, прославлений в народних піснях.

Корсунь, Зборів, Жовті Води – місця славних перемог Хмельницького над польськими військами.

герой син Корсики – цісар французів Наполеон 1-й, уроджений на острові Корсиці.

Секвана – давня назва Сени, ріки, на якій стоїть Париж.

Верона – укріплене місто в північній Італії.

швалієри – рицарі, тут замісць шволежери – легка кінниця французька.

прейзону (франц. prison) – полон, в’язниця.

куйон (франц.) – шельма.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 358 – 375.