5. У Стеблеві серед бурлак

Іван Нечуй-Левицький

Лейзор Рабиненко взяв у стеблівського посесора-жида підряд ставити робітників на заводи. Хазяїн платив йому чистими грішми за кожну душу, а Лейзор був повинен напитувать робітників, ставити їх на заводи, платити їм вже од себе за роботу ще й харчувати. Як тільки жид не настачав робітників, директори заводів мали право од себе ставити до машин робітників і давали їм подвійну плату, записуючи її на підрядчика. На таку ціну легко було поставити людей з самого Стеблева. Тим-то жид мусив напитувать робітників заздалегідь і для того держав своїх агентів скрізь, де тільки було можна вигодніше найняти людей.

По близьких і далеких селах нишпорила Лейзорова жидівська поліція, роздавала гроші наперед, у той час, як селянам доводилось дуже тяжко, а найбільше під час оплати подушного. Лейзорова поліція, окрім того, заплутувала мужиків у довги і за страшні проценти тягла людей за шию до Лейзора на заводи.

Коли в Лейзора була тисяча робітників і од кожної душі зоставалось по карбованцю на рік, то й то вже був для його непоганий заробіток. Але Лейзорів інтерес був той, щоб з кожної душі зоставалося у його кишені як можна більше карбованців. Окрім того, він платив од кожної душі проценти своїм агентам. І Лейзорів заробіток й проценти для його поліції – все це падало на людські душі, до котрих йому було мало діла. Ті душі були не жиди, а гої, а він би й жидів не помилував.

І він їх не милував: харчував так, що люди не видержували, кидали пашпорти, кидали роботу і втікали з заводів, куди тільки можна було втекти. Місцеві люди знали жидівські руки і не йшли на заводи. Лейзор їздив у великий піст на далеке Полісся, у бідний Могилевський та Мінський край, давав завдаток бідним білорусам саме під час оплати подушного або під час голоду, брав в волості їхні пашпорти і потім перевозив їх на заводи. На українських заводах з’явились безщасні поліщуки, чи, як звуть їх на Україні, литвини, або лапацони. Лейзор держав їх у таких казармах, харчував такими харчами, що безщасні литвини, звикши їсти невіяний та несіяний хліб, кидали заводи і тікали в свій голодний край.

Марія привела Василину до жидової контори. Лейзор жив у одному мурованому домі, недалеко од фабрики. Коло Лейзорового дому стояли вози з хлібом та салом. Сам Лейзор важив на терезах сало, у котрому вже ворушились черви. Лейзор не дуже гидував тією харчею, забороненою законом Мойсея: він скуповував сало по селах і посилав цілі хури в Одесу, у жидівські контори.

– Ей, стережися, Лейзоре, бо оскоромишся, – жартували люди.

– Що вам до того! То я оскоромлюсь, а не ви, – обізвався Лейзор.

– Чи вже ж ти не боїшся свині?

– Чого її боятись? Хіба вона мене покусає, чи що, – говорив Лейзор, але все-таки одвертав носа од того сала, у котрому вже кишіли черви.

Зате ж сало було куплене дешево, а Лейзорові тільки того було треба.

Василина показала Лейзорові квиток од Лейби. Лейзор прочитав допотопний квиток, у котрому чудні слова неначе собака накрутила хвостом, і повів Василину до контори. У конторі стояло з десяток чоловіків, котрих прислала у Стеблів Лейзорова поліція. Чоловіки стояли, як воли, ждучи свого ярма.

Лейзор помив руки, сів за стіл і почав крутити у книжці якісь бублики, записуючи людей. Він записав Василину у суконну фабрику. У конторі вертілись жидки, сухі, довгі, проворні, вони герготіли безперестану, зовсім як гуси, що знялися летіти на воду. У Лейзоровому подвір’ї притулилось вже три жидівські сім’ї: одна у одній кімнаті, в його квартирі, друга на подвір’ї, у надвірній хатині, а третя – у мужиковій хаті, що стояла на городі, зараз коло Лейзорового двора.

То були його поліцейські: Шмулі, Срулі, Гершки, котрі нишпорили у Стеблеві й в близькій околиці, бігали по селах бідками або й пішки, зналися скрізь з шинкарями, з підрядчиками на заводах, з жидами-мірошниками, з жидами-посесорами; знали всю околицю, як свої п’ять пальців, скрізь справлялись за ціни на хліб, на сало, на дьоготь, на ріпак, збирали пашню з бідних мужиків за проценти й звозили до свого начальника стеблівської околиці, Лейзора Рабиненка.

В Лейзора в Одесі були свої ще вищі начальники: жидівські губернатори і міністри, котрим він подавав звістку за все і приставляв їм пашню. То були міністри пшениці, жита, міністри гречки й проса й навіть міністри свинячого сала, олії й дьогтю: то були взагалі українські губернатори мужицького поту та сліз, міністри людської кривавиці…

Лейзор Рабиненко, не більше як начальник повіту, ще не мав гонору й аристократизму одеських міністрів і поводився з мужиками по-простацькому, запанібрата: жартував з ними, підлещувався до них, одбріхувався, коли було треба, але потихеньку закидав скрізь через своїх жандармів – Шмулів та Шулемів – тонку павутину, ловив нею мужиків і висисав з них гроші, як павук висисає кров з мух. Лейзор ходив ще в довгому каптані до самих п’ят, носив жидівський капелюх, але лице його вже наливалось, як яблуко у спасівку. Чорна борода залисніла, як шовк, руки стали повні, м’які, а пальці були налиті ситтю. По лиці було вже видно, що йому небагато зосталось дослужувати до уряду жидівського губернатора України.

– Чи ти, молодице, станеш на заводі на своїх харчах, чи на моїх? – спитав у Василини Лейзор.

– А де ж я наберу своєї харчі? – сказала Василина. – Я не тутешня.

– Коли ти бурлачка, то ставай на моїх харчах. Ти будеш робити у постригальні. На моїх харчах будеш робити по два карбованці на місяць, а як на своїх, то по три. Першого місяця ти вернеш мені ті гроші, що тобі позичив Лейба та ще з процентом.

Лейзор записав Василину в книжку, послав її у фабрику. Марія повела її у постригальню.

Постригальня була у нижньому поверсі фабрики. Марія одчинила двері в той відділ, де вона сама стояла коло «вовка», й повела за собою Василину. Василина глянула на машини і оторопіла. У неї закрутилась голова. Гук, свист од машин, шум води під помостом, свист од паровиків – це все так заглушило її, що вона боялася йти далі. Над нею крутились колеса, кругом неї крутились, ледве повертаючись, гарячі, як огонь, парові барабани, неначе барила, а на тих барабанах накручувалось мокре сукно, парувало й зараз сохло. На других барабанах сукно хватали довгі ряди ворсильних колючих шишок і наводили на йому блискучу ворсу. Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода, прориваючись через щілини помосту. Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню.

– Василино! Стережись, щоб часом машина не вхопила тебе за одежу, – крикнула Марія до Василини, стаючи до роботи коло «вовка» й тикаючи йому в зуби між колючки та гачки вовну, – йди до тих дверей; там тобі покажуть у постригальні твоє місце.

Василина насилу добрела до других дверей і ввійшла в довгу здорову постригальню. Проти сонця заблищали здорові, широкі, як ворота, вікна. Проти вікон стояли рядками п’яльця, на них було міцно напнуте біле, тонке, як шовк, сукно, а коло п’яльців стояли дівчата й молодиці. Вони витягували гачками товсті або чорні нитки, зрізували ножицями вузлики та реп’яшки. Декотрі сиділи з п’яльцями й гаптували жовтими та червоними нитками береги на сукні та фабричні клейма. Постригач, молодий гарний німець, привів Василину до п’яльців і поставив її проти тонкого білого сукна. Сукно світилося проти вікна наскрізь, так що було видно кожну нитку. Постригач дав Василині крючечки, ножички й маленькі обценьки, показав роботу і пішов собі,

Василина оглянулась на обидва боки. Довгими рядками через усю фабрику сиділи дівчата і молодиці в чистих білих сорочках. У всіх були білі руки, білі види, неначе вони були панського роду й ніколи не робили чорної роботи. Всі глянули на Василину й почали шепотіти.

– Ця молодиця не стеблівська. Мабуть, бурлачка, – говорили стиха дівчата.

– Це та молодиця, що її знайшли без пам’яті над Россю; їй-богу, це та сама, – шепотіли дівчата, скоса поглядаючи на Василину.

Василина все те чула, висмикуючи товсті нитки та вузлики з сукна.

У постригальні стало тихо, тільки часом лущали нитки та бубоніло сукно, як бубон, під дівчачими руками. Перегодя одна дівчина почала пісні, до неї пристали другі дівчата й молодиці, розважаючи свою нудьгу. Одна пісня лилася за другою, гучно розносячись по високій фабриці. Коли це одна дівчина почала пісню, а за нею почали другі дівчата:

Ой у нашому Стеблеві стала новина:

Породила Биківночка малеє дитя.

Ой узяла мале дитя під білі боки

Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Ой закиньте, рибалочки, шовковую сіть,

Та зловите щуку-рибу панам на обід!

Не зловили щуки-риби, зловили риб’я:

То ж тієї Биківиочки малеє дитя.

Ой узяли Биківночку під білі боки

Та вкинули молодую в Дунай глибокий.

Стала, стала Биківночка, стала потопать,

Стала вона, молодая, матінки бажать.

Ой маєш ти, моя мати, іще дочок три:

Не пускай їх на вулицю, двері підопри.

Василина слухала кожне слово, й кожне слово капало на її серце, наче розтоплений віск. Їй здалося, що дівчата співають за неї, що вони знають, як вона породила дитину і вкинула її в Рось. Вона глянула на дівчат, дівчата неначе поглядали на неї скоса, й по їхніх очах неначе було знать, що вони все знають, що вони бачили, як вона кинула дитину в воду.

У Василини затрусились руки. Вона випустила з рук ножиці. Ножиці дзенькнули об столик. Всі глянули на неї.

У Василини закидалось серце, а далі неначе вмерло. Вона охолола, сіла на ослін й сперлась на столик. У неї голова закрутилась, в вухах задзвеніло. Натягнуте біле сукно перед її очима стало зеленим, а далі синім і затрусилось, як лист на вітрі.

«Боже мій! Це ж ти мене караєш за мою провину! Це ж вони за мене склали пісню і співають навмисне проти мене! Боже мій! Чим же я спокутую свій великий гріх»? – думала Василина, неначе через сон.

Василині здалось вже, що от-от справдяться слова тієї страшної пісні, що зараз одчиняться двері, ввійдуть люди, візьмуть її й вкинуть у воду. Її мука була така важка, що вона була ладна й сама кинутись у воду.

«Не переживу я цієї муки! Пошли мені, боже, кару, яку найважчу! Я все видержу, усім спокутую свій гріх», – думала Василина.

А шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва. Серце знов прокинулось і застукотіло в грудях, як пташка в клітці. Через стіну було чути, як гули машини, шипіли десь далеко паровики, стугоніло важке залізо, глухо шуміла під помостом вода. Василині здалося, що то шумить вода в Росі під скелями. Вона виразно почула серед шуму страшний гук: бовть, бовть, бовть…

– Боже мій! За що я маю терпіти таку страшну кару! – зашепотіла Василина.

Була хвилина, коли Василині прийшла думка схопитися з місця, впасти навколішки й розказати всім голосно за згубу своєї дитини. Але її тверда вдача перемогла ту страшну гадку. В неї десь узялася сила, й вона задушила в собі ту думку. Вона зціпила зуби, взяла в руки ножиці і почала ніби вистригати вузлики на сукні. Її очі втупились в прозоре сукно, між тонкі нитки, але вона нічого не бачила і тільки водила по сукні ножицями.

– А чого ти, молодице, насилу соваєш руками? – крикнув на Василину постригач, – ти робиш, неначе три дні не їла.

На Василину неначе будлі-хто линув холодною водою. Вона опам’яталась і почала примічати товсті й тонкі нитки, вузлики, реп’яшки. Нудна робота прохолодила її гаряче серце і притягла до себе всю її увагу.

Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кинули роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли, десяцькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шовку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, одставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засоромилась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.

– Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо, – сказав москаль, оглядаючи Василину кругом, – звикнеш, то й червоніти перестанеш.

– А може, вже й звикла, – обізвався з других дверей москаль. – Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.

І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба тільки лаялась та плювала.

Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова:

Ой узяла мале дитя під білі боки

Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Василина пішла до казарми. В подовжастій темнуватій казармі на столах вже стояли миски з борщем. Бурлаки й бурлачки сиділи за столом довгими рядами. Лейзор бігав з пекарні в казарму, а з казарми в пекарню. Василина сіла між молодицями та дівчатами. Вона взяла ложку борщу й трохи не виплювала додолу. У борщі була сама за себе бутвина. Він був навіть без картоплі й одгонився старим смердючим салом. Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах. Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало. Василина через велику силу з’їла трохи борщу. Каша тхнула старим салом. Василина згадала те сало з черв’яками, яке вона бачила на терезах, і поклала ложку.

– Чому ти, молодице, не їси каші? – спитали у Василини молодиці.

Василина мовчала, спустивши очі на стіл.

– Це якась горда бурлачка, – судила голосно Василину одна дівчина, скоса поглядаючи на чорні Василинині брови, – й говорити з нами не хоче.

– Де та й гордість дінеться, як поживе з нами у цій казармі, – судила Василину друга бурлачка. – І ми колись були горді, поки не довелось бурлакувати.

Василина встала з-за стола, не ївши; бурлаки закурили люльки. По казармі пішов страшний чад. Василина, ще не зовсім здорова, закашлялась.

– А що, молодице, не звикла до такого кадила? – засміявся один молодий бурлака, присовуючись до Василини і пускаючи дим під самий ніс Василині. Василина одвернула од його лице.

– Це якась панія, – сказала одна дівка наздогад. – Ой дівчина-вишня, та не будь така пишна! – заспівала вона весільної пісні так само наздогад Василині.

А бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном.

– Ану, чи видержить! – жартував другий молодий бурлака, – а ота чорнобрива вже видержує, – сказав він до однієї дівчини і моргнув на неї однією бровою.

Дівчина засміялась, а бурлаки обсіли кругом Василину, як мухи мед. Чорні очі, чорні чудові брови манили їх. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепкувати з неї.

– Ану, я тебе вщипну, чи видержиш? – сказав бурлака до Василини і присунувся ще ближче.

– Геть, сатано, бо як дам, то й перекинешся! – крикнула Василина, махнувши на його рукою.

– Та й бриклива ж! Ще такої й не було у нас на фабриці, – сказав бурлака.

– Потривай, ось я вщипну її; од мене видержить, – сказав другий бурлака, присовуючись до Василини з другого боку.

Василина не встигла обернутись на другий бік, як обидва бурлаки присунулись до неї й здавили її з двох боків.

– Одчепіться од моєї душі! Чого це ви причепились до мене? – крикнула Василина й насилу видерлась з бурлацьких рук. Вона, вся червона, вибігла з казарми.

– А як зачервонілась! Потривай, прийдеш ти до нас у казарму на ніч, – крикнули бурлаки вслід Василині.

Знов задзвонили у дзвоник. Бурлаки рушили до фабрики. Василина знов сіла перед прозорим сукном, і її очі пірнули у нитки та вузлики. Вона передумала все, що витерпіла того дня, і зажурилась.

«Важке буде моє життя на фабриці, але така вже, знати, мені доля судилася, – думала Василина, важко зітхаючи. – Нащо мені було йти на ті буряки? Нащо я найнялася у того пана? А тепер зав’язала голівоньку, не розв’яжу довіку».

Ввечері знов задзвонив дзвоник. Десяцькі знов обтрусили робітниць і випустили їх з фабрики. У казармах подали бурлакам на вечерю куліш з одним кропом без сала. Голодна Василина поїла кулішу, постелилась між двома молодицями й лягла спати, прикрившись свитою.

Бурлаки й бурлачки полягали покотом на полах, де хто схотів.

Тільки що Василина задрімала, чує вона крізь сон, що з неї в одну мить хтось стяг свиту, неначе її вхопив вітер і поніс кудись. Василина кинулась.

– Хто це стяг з мене свиту? – крикнула вона на всю казарму.

– Та це, мабуть, хтось жартує, – обізвалась та молодиця, що лежала поруч з нею. – Хтось потяг свиту через мене.

– Оддайте мені свиту! Чого ви чіпляєтесь до мене! – крикнула Василина, сидячи на полу.

У темряві було чути здушений сміх. Молодиця повозила руками, налапала свиту й кинула на Василину.

У казармі знов стало тихо. Тільки що Василина задрімала, з неї свита знов знялася й полетіла на другий бік. Василина крикнула.

– Якого це ви дідька до мене чіпляєтесь! Оце лихо та й годі! Не дадуть заснути! – кричала Василина крізь сльози.

Молодиця по другий бік Василини почала кричати на бурлак, налапала свиту і подала Василині.

Не встигла Василина задрімати, чує вона, – чиясь тверда широка долоня переїхала через її лице. З другого боку хтось смикнув її за ногу.

– Гвалт! Рятуйте! – закричала Василина не своїм голосом.

Хтось побіг по казармі й трохи не вищав од сміху. В казармі всі попрокидались і загомоніли. Молодиці почали лаятись та кричати на бурлаків.

Перегодя знов всі затихли і поснули, тільки одна Василина довго не спала і тихо плакала.

«Не видержу я у цій казармі», – думала Василина, засипаючи.

А їй через легкий сон сниться пишний батьків садок, чудовий квітник, де цвіли настурці, півонія та зірки. Сонце грає чудовим маревом на квітках, на садку, на пишних садках та лісах. Легкий туман криє всю Комарівку, що потонула у яблунях та черешнях, і розлягається тонким покривалом на густих лісах.

Минули жнива. Лейзор Рабиненко поїхав у Могилевську губерню й навіз на завод білорусів. У казармі стало тісно. В неї набилась сила народу. Робітники поскладали свої мішки з одежею в одному кутку. Для одежі не було опрічної коморки, де можна було б поскладати й замкнути свої бурлацькі манатки. У казармі почала пропадати одежа: в одного вкрали сорочки, у другого свиту. У Василини хтось украв свиту. Вона перенесла свою одежу на схованку до Марії Янівни.

Білоруси були народ спокійний, тихий, дуже вбогий. На чоловіках білі свитки та білі шапки-магерки світилися наскрізь. На молодицях плахти та запаски висіли, як шматки дрантя. І чоловіки й молодиці носили личаки, обгорнувши ноги білими онучками.

Молоді бурлаки не давали Василині спокою ні вдень, ні вночі. Через її молоде гарне лице, чорні брови до неї горнулись всі бурлаки. Навіть білоруси задивлялись на неї та зачіпали її.

– Вот гарна маладіца! – говорив один білорус до Василини. – Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

– Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка, – говорив другий білорус.

– Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков – насипала черв’яков, наваріла каші – насипала сажі», – сміялися білоруси.

Бурлаки жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувати деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

У суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики раніше, ніж у другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

– Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жиди, що вже ледве соваю ногами.

– Не знаю, серденько, – сказала Марія. – А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

– Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

– А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю, – сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

– Ой, гарна ж спідниця! – аж плеснула у долоні Марія. – Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А розгорни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

– Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Дивись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі неначе котики побігали білими та червоними лапками. А розгорни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крутились крючкуваті червоні здорові квітки.

– Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости, – промовила Марія.

– А яка оце в тебе хустка? – сказала перегодя Марія і розіп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

– І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ластівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й зав’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила головою, торочки кругом голови заворушились.

– А приміряю я оту червону спідницю! Може, прийдеться на мене, – сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

– Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички низками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

– Добре. Бери, коли хочеш, – сказала Василина.

– Або потривай… А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

– Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала у дзеркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши ліву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по хаті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

– Чи гарно лежить на мені? Чи рясно лежать на боках фалди? – питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

– Господи, як гарно, – говорила Василина, важко зітхнувши і підперши рукою голову.

– А може, я куплю оцю синю… Як тобі здається, Василинко?

– Як тобі подобається синя, то бери синю, – сказала Василина.

– А котра мені краще пристає до лиця?

– Обидві пристають, але синя неначе лучче, – сказала Василина.

– Куплю синю, – сказала Марія. – Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

У Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

– А що ж ото зосталось у тебе в мішку? Хвартух, чи що? – спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

– Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче писанка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

– І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Василино, хто це тобі накупив такого маку?

– Ат… заробляла потроху та й насправляла, – сказала Василина.

– В такому хвартусі хоч зараз ставай у танець, – сказала Марія й задріботіла маленькими ногами. – Продай мені, Василино, і хвартух.

– Про мене, купи і хвартух, – сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.

– Таку чудову одежу варт покропити, – сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.

– Будьмо ж здорові, Василино, – сказала Марія, наливаючи чарку горілки.

– Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись, – одказала Василина до Марії.

Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.

Випили по одній, а потім по другій. У Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.

– Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич насправляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?

– Дещо справляв батько, дещо сама купила, ат…

Василина тільки рукою махнула.

– А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться – не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами… Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Василино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?

Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і неначе вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.

– А ти, Маріє, давно вже зосталась вдовою? – сказала Василина.

– Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне, – сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів. – Набралася я на своєму віку всякого лиха.

– Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці? – спитала Василина.

– Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у , а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво, – сказала Марія й задумалась. – Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої недалеко, зараз за Керелівкою.

У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.

– Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на роботу. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах вештається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стереглася, та й не встереглась… А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в квітки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце було йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!

– Пішла моя краса марно, наче лист за водою, – сказала Василина.

– Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.

Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, довге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавочкою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.

– Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чіпляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся палицею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей – не люблю вас, бо ви нехороші.

А тут прийшов на фабрику один парубок. Глянула я на його, і мене неначе хто у вогонь вкинув. Високий, рівний станом, парубок саме в силі. Лице рум’яне, очі чорні, сміливі, соколині, волос чорний, вус чорний, аж вилискується. Вбив він мене своїми очима, наче орел горлицю. Чи ти, Василино, кохалась на своєму віку щиро, гаряче?

– Кохалась гаряче, кохалась щиро, – сказала Василина, здавивши пальці рук на грудях. – Я вся неначе згоріла од кохання, як лляні пачоси на полум’ї, й там згоріло моє щастя…

У Василини очі заблищали, високі брови піднялися ще вище, бліде лице спахнуло.

– Отак і я, – сказала Марія, – як упала я йому на груди, мені здалось, що всі зорі з неба посипались на мене й запалили всю мою душу. Я ледве одійшла й опам’яталась… Які очі дивились на мене! Які брови я цілувала! Ой серце Василино! Як згадаю, то й тепер серце в’яне од тих очей: чорні й блискучі, горді й гострі, наче ножі, й милі та ласкаві, наче в дитини. З тих очей на мене посипались іскри, посипались ніби якісь пахучі квітки, вдарили гострі ножі, повиті рожами, й пройняли наскрізь моє серце. Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя…

Питаю в його, як тебе звуть? Він каже: Петро. Питаю в його, як тебе прозивають? Звідкіля ти? А він каже: «Не питай, чорнобрива, бо швидко стара станеш… Я бурлака, та й годі».

Я вже його й не питала. Я тільки тліла на якомусь пекельному вогні й боялась його питати. Причарували мене ті дивні очі.

Ходить він до мене та й ходить, носить мені гостинці, справляє квітки та стрічки, а я йому кажу: «Нащо ти мені купуєш квітки? Я тебе кохаю і кохатиму, хоч би мала сухий хліб їсти, ходити босоніж по терні та по колючках». Я так йняла йому віри, що була ладна душу мою віддати йому.

Ходить він до мене рік, та нічого не каже. Розпитую його, він не промовляє до мене. Чи вже ж, думаю, в тебе, Петре, нема правди для мене? Коли мене любиш щиро, то чом не береш мене за руку та не ведеш до свого батька? А тут настає мій час. Бурлаки почали жартувати та кепкувати з мене. Я раз таки не видержала та й кажу йому: «Я покинула дома стару матір. Як же я покину її на весь вік? Хіба піду з тобою до твого батька?» А він мені одказує: «Я не поведу тебе до свого батька, бо в мене дома є жінка».

Сказав він ці слова, – неначе застрелив мене, як голубку. Ввесь світ закрутився передо мною.. Мене так запекло коло серця, що я думала, вже не буду жива. І сліз не знайшлося плакать.

Марія глянула на Василину й злякалась. У Василини лилися сльози із очей й сипались горохом по щоках на скатерть. Вона сиділа бліда, як смерть. Круглі очі стали страшні. Вона неначе була ладна кинутись й згубити кого-небудь з світу.

– Чого це ти, серце Василино, так плачеш? Не плач, а то й мене жаль бере, – сказала Марія та й сама заплакала, у неї голос затрусивсь, як струна.

Василина мовчки втерла сльози рукавом.

– А тут, на моє лихо, прийшла в сахарню якась молодиця. Він покинув мене та пристав до неї: ходить за нею слідком, купує для неї горілку, справляє хустки. Коли б вона була гарна, то мені не так було б жаль, а то ж така тобі погана, що й глянути гидко: здорова та товста, як мур, щоки товсті та червоні, як буряки, брови, як підошви, губи, як постоли, а ніс кирпатий, як бараболя. Йде проз мене, задере свою кирпу, неначе хмари нюхає. Проміняв Петро мої тонкі брови на якісь підошви! А я ж тоді цвіла, як маківка! Якби мала силу, я б задушила її й його разом з нею. Шкода було мені його чудових очей. Ой очі, очі! Які то були очі! Якби він був зглянувся на мене, промовив до мене ласкаве слово, я б йому простила все, пішла б з ним на край світу. І тепер сняться мені ті гострі милі очі, але що було, те навіки минуло. А ти, Василино, забула свого милого, чи й досі кохаєш?

– Забула, Маріє, забула – не хочу згадувати, – сказала смутно Василина. – Я була дуже нещаслива.

– Ото, Василино, впросилась я до однієї бідної вдови, перележала важку годину… Пішла я з дитиною на руках в сахарню, мене не приймають на роботу. Що ж мені тепер на світі божому робити? Йти додому до матері? Але що мені скаже мати! Що скажуть люди на селі? Вони ж мене осміють, заплюють. Яке їм діло до того, що я, молода, покохала так, що трохи не вмерла. Стрілась я з Петром та й кажу йому: «Порадь мене, моє серце, що мені робити, як на світі жити?» А він згорда одказує мені: «Як жила, так і житимеш». «Де ж мені сина подіти?» – питаюсь в його. А він каже: «Про мене, де хоч дінь, хоч на вулицю викинь».

– Петре, Петре, – кажу я до його, – я ж тебе кохала, як свою душу. Ти ж цілував мої брови, мої очі! Ти ж божився, ти присягався, що мене вірно любиш.

– Хіба трудно божитись та присягатись? Цього добра за гроші не купують, – каже він, та все смокче люльку, та блискає чорними очима.

– Коли так, то нехай мій гріх впаде на твою душу, – сказала я та й побігла од його сама не своя. А там коло сахарні лежала здорова, як гора, купа попелу. Я бачила, як раз вивозили ту купу й викинули з неї багато дитячих кісток. Як божевільна, побігла я до казарми. Йду коло сахарні, аж передо мною біліє здорова купа свіжого попелу. В мене потемніло в очах. Озирнулась я кругом себе – ніде нема й душі. Надворі вже смеркло. Я взяла та й кинула дитину в сухий попіл. Дитина навіть не писнула й пірнула у попіл, аж бовтнула, неначе у воду впала…

Василина схопилася з місця, крикнула страшним голосом і знов упала на місце, бліда, як смерть. Вона вхопилась рукою за серце й неначе хотіла вдержати його в грудях.

– Чого це ти, Василино, так злякалась? Та то ж не ти кинула дитину в попіл, а я, – сказала Марія.

Але й сама Марія злякалась. Горілка розв’язала їй язик, і її розмова, як річка весною, винесла все наверх, що було на душі.

Вона схаменулась.

– Ой боже мій! Не кажи ж, серденько, нікому, що я колись вчинила такий гріх. Я нікому не признавалась, тільки призналася попові в одному селі, на дорозі. Не кажи ж, не кажи нікому, не губи мене, бо я й так набралась лиха на своєму віку, – просила Марія Василину, вхопивши її за руку.

– Борони боже, щоб я кому сказала. Хіба і я мало перетерпіла горя на своєму молодому віку, – сказала Василина, трохи заспокоївшись.

– Я, бач, Василино, думала, що й з тобою була така пригода коло Росі в той день, як ми тебе знайшли коло річки… Бо й ти така гарна, як і я, кругом тебе бурлаки роєм в’ються.

Василина мовчала, зціпивши губи, і все дивилась на скатерть, закривши свої круглі очі.

– Ото, моє серденько, кинула я дитину та давай бігти, неначе хто гнався за мною. Вибігла я за Вільшану й пішла шляхом. Я нічого не бачила й не чула, неначе в мене одібрало очі й вуха. Я не йшла, а бігла й зайшла в якийсь ліс. Настала ніч. Я ввійшла в ліс. В лісі було поночі, як у темній хаті. Мені здалося, що я ввійшла десь глибоко в сиру землю, й тільки тоді опам’яталась.

Боже мій! Де це я? Що це зо мною сталося? Дивлюся кругом себе, скрізь поночі й тихо, тільки над моєю головою видно смужку неба, неначе маленьку стежечку поверх лісу. Чую я, в мене ноги трусяться; я вся охолола, тільки голова вогнем горить. Я сіла на землю й ледве оддихала.

А в лісі темно, тихо та сумно, тільки чую в голові якийсь шум та шелест. «Чи йти далі, чи вернутись?», – думаю я, сидячи над шляхом. Коли чую, щось гуде десь далеко, неначе млинове колесо, та все наближається до мене помаленьку. Ляснув батіг, і по лісі пішла гучна луна; заскрипіли колеса. Хтось крикнув на воли: «гей» і заспівав пісні. Я неначе прокинулась і почала прислухатись. Колеса загуркотіли й зашелестіли по траві. Дорогою їхав якийсь чоловік. Я притаїлась і задержала дух. Чоловік проїхав коло мене та все співав пісні, неначе розважав себе серед страшної темряви. Він поминув мене, я встала й тихесенько, крадькома пішла слідком за возом. Мені стало не так страшно. Йду я і боюсь, щоб чоловік не примітив шелесту од моїх ніг. Коли це стежка на небі над моєю головою розступилась. Серед неба заблищали ясні зорі.

«Зорі мої ясні, як рідні сестри! – подумала я. – Світіть мені, не ховайтесь у хмари, бо на моєму серці стала страшна ніч!» Глянула я на зорі, й моє серце трохи заспокоїлось.

Я зійшла з гори, й на яру, над лісом, заблищало широким плесом небо. Серед яру, під лісом, стояв хутір. У вікнах світилося світло. Чоловік поїхав собі далі, а я думаю: «Зайду на хутір та, що бог дасть, попрошуся на ніч». Підійшла я під ворота. В дворі загавкали собаки. З хати вийшла молодиця й спитала, хто там такий за двором.

– Пустіть мене, тіточко, на ніч, – крикнула я з-за воріт.

– А хто ж ви такі? – питає в мене молодиця.

– Та я йду на заробітки в сахарню, та оце опізнилась і боюсь сама йти через ліс. Пустіть, будьте ласкаві! – прошусь я в молодиці.

– Та коли опізнились, то йдіть до господи, – сказала молодиця й вийшла до воріт, оборонила мене од собак і просила в хату. Я ввійшла в хату, сказала «добривечір». Чоловік з дітьми сидів за столом і вечеряв. Добрі люди, спасибі їм, попросили мене вечеряти. В мене боліло серце, боліла душа. Не до вечері було мені тоді.

Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з батькового двору й пустила по світу бурлачкою.

Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.

– Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде? – спитала Василина.

– У Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а потім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлюпала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холодної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожувала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.

Пожила я на заводах, а мене парубки так і обступили кругом. Чи стрінуть мене на вулиці, тягнуть на музики, наймають мені музики до танців; стрінуть на вечорницях – частують мене горілкою, танцюють зі мною. Чи йду я селом, – за мною, молодою, слідком іде сім кіп хлопців чередою. Жила я собі на волі, як птиця, ніхто мені не гриз голови. З ким хочу кохаюся, з ким хочу цілуюся. Вбрали мене хлопці, як ту паву.

А тут приступив до мене вже немолодий парубок, Яненко. Ходить та ходить за мною, як та тінь. Йду на музики, він за мною, йду з музиків – він за мною. Полюбив він мене, як душу, й заслав до мене старостів. «Чом же, – думаю, – не піти за його заміж?» Парубок гарний, чорнобривий, з карими очима, має свою хату. Ще його батька пан перевів у Стеблів з другого села, з-під Канева, з другими людьми. Пан поставив у Стеблеві всім хати, дав городи, але не дав поля й записав всіх на завод. Як вийшла людям воля од панщини, пан не дав тим фабрицьким людям поля. Так зостався й мій чоловік без поля. Пожила я з ним два роки та й овдовіла.

Отакий мій талан. Любила я одного, як свою душу, та не довелося з ним жити в парі. Другий покохав мене, та й сам умер. А я, молода, не накохалась і не навтішалась на своєму віку. Ой, вже я не знайду таких пишних очей, які я цілувала. Ой очі, очі, горе моє, щастя моє! Чом мені не довелося ввесь вік дивитися на вас? Коли б мені довелося хоч раз на віку стрінути ті очі, раз глянути на них і вмерти…

– А я б такі очі виколола ножем оцими руками, – сказала Василина, бліда, як смерть, показуючи свої обидві руки.

Марія сіла кінець стола, сперлась на руку і задумалась. У хаті почало темнішати. Тільки скатерка на столі ясно біліла й кидала тихий світ на бліде Маріїне лице, на високий білий Василинин лоб та на квітчасті здорові хустки на головах в двох молодиць.

За ворітьми заграв ріжок різким, голосним тоном, заграла скрипка. Обидві молодиці неначе прокинулись і заворушились. Марія схопилась з місця й почервоніла на виду. Вона вхопила пляшку й чарку, кинулась до дзеркала, пригладила пальцем тонкі брови, поправила на шиї намисто з дукачами.

– Ой, подивися, Василинко, чи гарно стоїть на мені юбка, – сказала Марія, повертаючись до Василини, – обсмикай на мені складки. Нехай, серце, побуде на мені твоя хустка, бо вже не встигну другою зав’язатись. Це йде Мина на вечорниці та ще й з музиками.

Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Ріжок та скрипка розлили по сінях голосний гук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сорочка й червоний пояс. За ним ввійшов невеличкий парубок із скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.

– Добривечір тому, хто в цьому дому, – сказав Мина товстим голосом. – Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії, – сказав Мина, глянувши на Василину.

– Ба, одна Марія, а друга Василина, – сказала Марія, почервонівши, як маківка.

Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.

– Яка ж це Василина? – питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.

– Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш, – сказала Марія. – Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.

– Та й гарна ж ця друга Марія, – сказав Мина, – та шкода, що в хаті поночі. Дай лишень, Маріє, світла!

– Не дам, нехай кортить, – сказала Марія.

Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.

– Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки, – сказав Мина.

– Як вип’ємо одно, то й друге принесеш, – сказала Марія, крутячи перед Миною головою.

При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.

– Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? – спитала скрипка.

– А хто любить грибки,

А я печерички;

А хто любить дівки,

А я молодички!

– затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.

– Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? – спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.

– Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати, – сказала Василина, одхиливши назад голову.

– Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! – сказав Мина, вхопивши Марію за плече.

– Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь, – крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.

– Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди, – сказав Мина і сів попліч з Василиною.

– Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу, – сказала Василина, посунувшись од Мини.

– А кому ж ти скажеш правду? – спитав Мина.

– Скажу тому, кого люблю, – сказала Василина.

– А хіба ж ти мене не любиш? – спитав Мина.

– Я тебе вперве бачу у вічі, – сказала Василина, глянувши на його.

– Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може й нам? – сказав Мина, скоса поглядаючи на Василину.

– Не знаю, – сказала Василина.

Рипнули двері. У хату почали сходитись дівчата, позакутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозкутувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На дівчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То були фабрицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабрицької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібною швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.

Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. Задріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паляницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. У хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позасукували рукави, затопили й опатрали курку й вкинули її в юшку. У хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату полетіло порося й впало серед дівчат.

– Ой лишенько! Хто це кидається поросям! – підняли гвалт дівчата і розсипались на всі боки.

Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов високий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.

– А я вам, дівчата, гостинця приніс, – сказав він, скидаючи шапку.

– А де ж твій гостинець? – спитала Марія.

– А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скриню, – сказав парубок-штукар. – А одчини, Маріє, скриню!

Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.

– Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям! – кричала Марія на всю хату.

Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.

– От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти, – сказала Марія. – Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.

– Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці, – говорили дівчата, сміючись.

Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.

– Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки? – сказав до неї Мина.

– Колись пила, та вже забулась, – обізвалась Василина.

– А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук? – спитав Мина.

– Не знаю, може б і випила, – сказала Василина.

– Для такої молодиці не шкода й заходу. Нате, хлопці, гроші, та побіжіть на місто, та принесіть пляшку наливки! – крикнув Мина, витягаючи з кишені гаманець.

Один хлопець побіг за наливкою, а другі попарили окропом порося, розтягли його за ніжки, штовхали його, скубли, плескали долонями, смикали за хвіст та за вуха.

Тим часом парубок приніс наливки. Мина почастував Василину, Василина випила й повеселішала.

– Грайте-бо, музики, бо я хочу танцювати, – сказала Марія. – Заграй-бо, Мино!

– Як Василина піде танцювать, то ладен грати, – сказав Мина, скоса повернувши брови до Василини.

Василина мовчала. Марія налила чарку горілки й подала Василині. Вона трохи подумала, а далі взяла чарку та й вихилила всю до дна.

– От за це люблю! – крикнув Мина, наливши й собі чарку і вихиливши до дна за здоров’я Василинине.

Скрипка заскрипіла. Смичок спробував струни, а далі впав разом на струни і затанцював на них козачка. До скрипки пристав Минин ріжок, ще й знайшлась сопілка. Дівчата стрепенулись. Василина неначе оживала, неначе прокидалась од якогось важкого сну. Молода челядь, дівоче щебетання, наливка й горілка – все те неначе посипало на неї приском. Молода душа заворушилась, і перед Василиною неначе зацвіла весна в комарівських садках: запахли васильки та м’ята на гарячому сонці. Дівчата стали рядками й почали танець, а музики аж ногами притупували.

Василина неначе почула, що на неї полилось гаряче сонце з неба серед розкішного садка у Журавці, запалило її кров, розлило у жилах якийсь палкий вогонь, палкий і пахучий, веселий, як молоде живоття. Вона ніби піднімалась од землі над розкішним зеленим садком, над пишними пахучими квітниками, піднімалась все вгору та вгору на проміннях гарячих, як вогонь. У неї ніби росли крила і несли її, як ластівку, над зеленими лугами, над темними дібровами. Од музик, од дівочих танців у неї заморочилась голова.

– Василинко! Василинко! Ходім, серце, у танець! – крикнула Марія й потягла Василину за руку.

Василина встала з-за стола і вийшла з Марією на середину хати. Дівчата розступились. Музики зумисне вдарили вдвоє дужче у струни. Василину неначе якісь крила підняли вгору. Вона одійшла, стала проти Марії, а далі пішла в танець, дрібний, легкий, неначе вона не танцювала, а плила. Вона підвела лице й очі вгору. Чорні круглі очі загорілись вогнем, сипнули іскрами. Високі брови піднялись дугами ще вище. Чудова картата хустка з торочками блищала, неначе вся голова була повита пучками квіток.

Василина розходилась у танцях. Вона то плавала лебедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою, а далі вдарила дрібного тропака і пішла крутитись з Марією, вхопившись з нею за плечі. На Василині хустка тільки миготіла, як блискавка.

Всі дівчата перестали танцювать; хлопці задивились на Василину. Вони ловили очима її чорні, тонкі брови, ЇЇ чудові гарячі очі. У хаті все замовкло, тільки музики грали та шелестіли на молодицях нові спідниці.

– А хто любить грибки,

А я печерички;

А хто любить дівки,

А я молодички, –

почав приспівувати Мина під дрібного козачка.

Василина задихалась і сіла на лаву, втираючи гарячий лоб хусткою.

Музики стали. В хаті стало тихо. Всі мовчали. Краса молодої молодиці, її чудове лице, чудові очі, плавкі й жваві танці – все те так вразило і дівчат і хлопців, що вони тільки дивились на неї.

– Ну, Василина, так Василина! – сказав Мина, сідаючи коло Василини. – У нас на всіх заводах не знайдеш такої. Випий, Василино, чарку наливки для прохолоди.

– То й вип’ю! чому пак і не випити, – сказала Василина.

Мина налив чарку. Василина випила до дна. Вона почутила, що з тієї чарки якісь чудові чари розливаються по її жилах і палять кров якимсь солодким та теплим вогнем. Вона забула все: і Комарівку, і буряки, і Журавку, і пана Ястшембського, і свого сина, що вкинула в Рось. Перед нею тільки цвіли ніби якісь пишні квітки, а на неї світило гаряче сонце й розливало у душі щастя без міри, без кінця.

Тим часом дівчата зварили вечерю й подали на стіл.

– Тепер, дівчата, їжте ви курку, а ми з’їмо ціле порося, – сказав Мина, закотивши рукави.

– «Їли парубки, їли, цілого вола з’їли, на столі ні рісочки, під столом ні кісточки», – сміялась Марія з парубків, пригадуючи слова пісні.

Затріщало порося в руках. Хлопці поламали його на шматочки. Затріщало воно і в зубах. Дівчата і хлопці кинулись на його, як вовки на вівцю, й в одну мить зостались у мисці самі кісточки. Чарки ходили кругом стола. Василина не стільки їла, скільки пила.

Вже пізньої доби Марія поприбирала з стола, а дівчата й хлопці і не думали розходитись. Після вечері знов заспівали дівчата, а далі заграли музики Дівчата знов пішли у танець.

– Набік, дівчата! Нехай ще погуляють молодиці, – крикнула Марія, розпихаючи дівчат обома руками. – Василино! Ану, до танців! Чого ти сидиш та куняєш?

Марія смикнула Василину за рукав так, що у неї рукав затріщав. Василина трохи не впала додолу.

Дівчата посідали кругом на лавках. Марія й Василина з посоловілими очима стали серед хати.

– Де ти, Василино? Щось я тебе не бачу! – сказала Марія, протираючи очі.

– Та осьдечки! Починаймо, Маріє, – крикнула Василина коло порога.

Марія пішла дрібушки не до Василини, та до груби. Василина виступила і собі, розминулась з Марією та давай танцювати до дверей. Дівчата почали осміхатись. Обидві молодиці крутились то до кутка, то до печі. Марія спіткнулась і з усієї сили ударилась об піч лобом. Хлопці зареготались. Марія примітила смішки і хотіла поправитись.

– Смійтесь, смійтесь! Ви думаєте, що я п’яна. Я ще й тверезих перетанцюю, – сказала Марія, насовуючи на лоб хустку й очіпок.

А очіпок на Марії все з’їжджав на потилицю. У Василини коси висунулись з-під очіпка на лоб. Молодиці закрутились серед хати та вдарились лобами так, що аж голови загули. У хаті піднявся регіт. Молодиць брала злість. Вони закрутились по хаті, як вихор. Василина спіткнулась і простяглась серед хати. Марія наскочила на неї й дала сторчака.

У хаті піднявся не сміх, а гвалт. Дівчата аж за боки брались. Музики перестали грати. Мина реготався, кинувши ріжок на піл. Василина й Марія поспинались рачки і насилу встали на ноги.

– Чи вперше, Василино, спотикаєшся, чи вже тобі не первина, – спитав Мина, сміючись.

Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пилом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.

– От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час уже додому! – закричали дівчата. – Але потривайте, дівчата! Ще побачимо, як хлопці зариють носом об землю!

– Або дівчата! – закричали хлопці.

– О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом! – обізвались дівчата.

Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як виточений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі. Василина спала, як мертва, а її лице світилось якимсь світом, у котрому просвічувалось одно добро.

Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з хати.

– А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! – крикнув Мина.

– Мабуть, Мина! – обізвались хлопці з сіней. – А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.

Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.

Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві молодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату кури, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і доставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя вилетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, перекинула горщик і сама з горщиком впала додолу.

Василина прокинулась й озирнулась по хаті.

«Господи, де це я? – подумала Василина. – Здається, неначе в Комарівці у батьковій хаті… ні, неначе у Журавці у пана Ястшембського в пекарні… Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».

У той час прокинулась Марія, схопилась й сіла. Василина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.

– Василино! Чи ти спиш? – спитала Марія.

– Ні, не сплю, – обізвалась Василина.

– А чом же ти не встаєш?

– Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову каміння.

– Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? – сказала Марія.

– Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною, – бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку. – Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.

– Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.

– Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? – сказала Марія.

Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.

– Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки, – сказала Марія, встаючи з лави, – не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!

– А я неначе б їла солоні огірки, – обізвалась Василина з полу.

– Але як оце ми поспались у новій одежі? – питала Марія у Василини.

– І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? – спитала Василина.

– Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.

Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.

– А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені – й собака у хаті порається коло печі. А вон, проклята! – крикнула Марія, схопившись з лави.

Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.

– Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! – крикнула Марія. – Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?

– Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім, – сказала Василина.

– Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі… Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?

Марія й Василина поскидали нову одежу і повбирались у буденну.

– Ой господи! У чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку, – бідкалась Марія.

– Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та приберешся, то й з церкви вийдуть.

Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому лобі. То йшов Мина.

– Ой, Мина йде! – крикнула Марія й кинулась до дзеркала. Вона в одну мить пригладила обома долонями щоки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках виступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.

Рипнули двері. У хату ввійшов Мина.

– Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень, – сказав Мина.

– Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? – спитала Марія.

– Та пропасниця ж, – сказав Мина, глянувши на Василину. – Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.

– Оце полізу до служби в погріб по огірки! – крикнула Марія.

– Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.

– То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно, – сказала Марія.

– Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь в погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..

Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим часом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.

– Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків? – гукнув Мина.

– А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе, – сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.

– Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак! – сказала Марія.

– Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе, – сказав бурлака.

Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.

– Еге, заманулось солоних огірків – сказав Мина, уплітаючи кислу капусту на ввесь рот.

– А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті потекла.

Мина почастував горілкою передніше молодиць, а потім себе, а парубків поминув.

– Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що, – обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.

– А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте, – сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.

– Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла? – спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.

– А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв, – сказала Марія, обідившись.

– А що то в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку? – спитав Мина насмішкувато.

– Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве бачиш? – огризалась Марія.

– А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Їй-богу, неначе маляр намалював, – дражнився Мина.

– Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками, – крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.

– Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече! – крикнув Мина, схопившись з місця.

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

– Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше кислої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Молодиця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бурлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

– Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьогодні піти до церкви, – сказала Марія, хрестячись і зітхаючи.

– Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені, – сказав Мина. – Чи підеш молитись, чи на хлопців дивитись?

– Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на витрішки. Ой господи! Опізнюся й у церкву не протовплюсь.

– Неначе ти й справді будеш протовплюватись у церкву. Станеш ти під церквою та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я гарна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

– Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття, – закричала Марія спересердя. – Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

– Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Стеблів, – обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови підняли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

– Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й у тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть, – спитав Мина у Василини.

– Мовчу, бо нема чого говорити з тобою, – сказала Василина.

– То хоч моргни на мене, – сказав Мина й знов моргнув на Василину.

Василина спустила очі.

– Авжеж! Заходжусь моргать! – сказала Василина.

– А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво! – сказав Мина солодким голосом.

– Не мала куди дивитись, та на тебе.

– А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

– Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

– А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

– Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

– Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю? – крикнув Мина, піднявши голос.

– Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю, – сказала Василина.

– І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага, – обізвалась Марія.

– Овва, а це що? Чуєш? – сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

– Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібняки ти вже давненько витрусив з гамана.

– Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків, – сказав Мина.

– Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу, – сказала Марія.

– Як же ти понесеш свої синяки на музики? – сказав Мина.

– Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи! – сказала Марія, моргаючи на Мину.

– Та й за мої брови не забудь, – обізвалась Василина.

– Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.

До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по сухих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вкинув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашлялись.

– Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою, – загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив надвір. За ним потяглися всі парубки.

Марія й Василина поприбирали в хаті, зварили обід, пообідали, помили ложки й почали прибиратись перед дзеркалом, одпихаючи одна другу.

– Знаєш що, Василинко! Кидай свою казарму, переходь до мене та й будемо жити вдвох. Моя хата не буде тісна для нас двох. На тих жидівських харчах ти зовсім захлянеш, – сказала Марія.

– Добре, Маріє, спасибі тобі, коли ти приймаєш мене до себе. На харч жид прикине мені з карбованця на місяць, то, може, я сяк-так і переб’юся.

– Авжеж переходь! Я зароблятиму і ти зароблятимеш, та складемо заробіток докупи, та й будемо жити. Коли вже поліщуки не видержали на жидівських харчах і повтікали, то куди ж тобі видержати. Обсмикай мені, серденько, ззаду хвалди на спідниці та порозкладай до ладу, щоб було рясно, – сказала Марія, розкладаючи на грудях разки доброго намиста з дукачами.

Ще Марія не встигла вбутись у жовті чоботи, за ворітьми загуло решето, забряжчало і зашелестіло, як очеретяний лист на вітрі, запищала скрипка, заспівав Минин ріжок. Марія й Василина кинулись до вікна. У ворота йшли музики, а за музиками чорніли смушеві бурлацькі шапки цілою купою. За парубками бігли діти. Музики сіли на призьбі вигравати козачка, щоб подражнити трохи молодиць. Парубки і діти обступили кругом музик, неначе бджоли обсіли матку. Люди йшли проз Маріїн двір, питали з-за воріт, чи не справляє часом Марія свого весілля.

Незабаром з сінешніх дверей вискочила Марія, зав’язана чудовою здоровою червоною хусткою з синіми торочками, у білій катанці, у жовтих чоботях. Намисто червоніло на білій свиті, як пучки калини, й кидало свіжий рожевий світ на гарне бліде лице. Чорні брови ясно малювались на рівному лобі під червоним пружком хустки. За Марією вийшла Василина у чорній свиті, у червоній спідниці з зеленими квітками. На хвартусі червоніли маківки, неначе блищав жар у печі. Чорні очі, чорні брови були чорніші од чорного сукна, а молоде лице при чорній одежі стало ще біліше і молодше.

Всі парубки обступили молодиць. Музики встали з призьби і пішли за ворота. За музиками пішли Марія й Василина, а за ними рушили всі хлопці цілою юрбою. За хлопцями бігли діти. Вся ватага посунулась потихеньку на місто до оранди. Музики грали, молодиці реготались до хлопців, хлопці жартували. Веселе осіннє сонце світило на веселу юрбу. Чорні парубоцькі шапки та свитки чорніли, як пооране поле, а між ними, неначе на чорному полі, цвіли дві розкішні квітки, дві молодиці.

Куди йшла весела ватага, скрізь одчинялись двері у хатах, скрізь вибігали надвір хлопці, дівчата, навіть чоловіки і жінки. Парубки перескакували через перелази і приставали до музик. Молодиці та баби тільки хитали головами, поглядаючи на Марію та Василину.

– Ну та й Янівна! Манить за собою цілу низку бурлак. Бий тебе сила божа! Ще й приманила до себе Василину, – говорили молодиці, спльовуючи набік.

– Невідомо, хто кого перетягне, чи Марія Василину, чи Василина Марію, – говорили чоловіки, – бач, як убралась! А станом крутить, як чорт перед заутренею. Треба держати дочок далі од цих писанок.

Музики перейшли місто і пішли в оранду. Як не держали матері дочок, а дочки все-таки повтікали з дому у оранду на музики. В оранді, у здоровій просторній хаті челядь посідала на лавках, по бочках з горілкою, а музики сіли на столі. Хлопців та дівчат натовпилось повнісінькі хати. Марія й Василина перші пішли в танець.

– Хлопці! Наймайте-бо нам музики, бо, їй-богу, не видержимо, – гуконули дівчата на хлопців, – і доки ці молодиці гацатимуть! Проженімо їх та ходім у танець.

Одначе Марія й Василина не так швидко потомились, як того хотілось дівчатам. Василина розчервонілась, як мак, і літала по оранді, неначе на крилах.

– Та й пальона ж оця бурлачка Василина! – гомоніли хлопці так тихо, що було чути на всю оранду.

– Їй-богу, дівчата, вона буде вибивати тропака до вечора й нам не дасть і ногою тупнути, – гомоніли дівчата, лузаючи насіння.

Тим часом в оранду поприходили хлопці з далеких кутків. У хаті стало так тісно, що трудно було протовпитись.

– Що це за молодиця танцює? – питали хлопці один у другого, – вона не стеблівська?

– Певно, якась бурлачка – гомоніли парубки.

– А хіба ж ви не знаєте? Це бурлачка Василина, недавно прийшла звідкільсь на заводи, – одказували дівчата.

– Чи вона вдова, чи покритка? – питали хлопці.

– А хто її зна. Підіть та спитайте у неї, – говорили дівчата.

– Та й гарна ж оця Василина! Дивись, бра, які в неї брови! Їй-богу, неначе хто намалював! А очі як блищать! – говорив один парубок, прицмокуючи.

Всі хлопці тільки й говорили, що про Василину, неначе більше молодиць та дівчат не було в оранді.

Василина й Марія потомились, стали у гурті між дівчатами і втирались хусточками. Мина крикнув на шинкаря. Шинкар виніс пляшку горілки. Мина почастував своїх приятелів музик, а потім Василину й Марію. Дівчата торкали одна одну ліктем і сміялись у рукава. Слава про Василину пішла скрізь по фабриках, по всьому містечку.

Ще довго грали музики, ще довго танцювали дівчата й хлодці. Вже надвечір Василина й Марія вийшли з оранди і пішли додому.

– Ну, нагулялась же я сьогодні, Маріє, – говорила Василина, скидаючи празникову одежу. – Так натанцювалась, так напилась горілки, що забула все своє горе. Нехай піде за вітром моє лихо! Добре жити у вас в Стеблеві! Їй-богу, весело.

– Чи набачила ж, Василинко, хоч одні чорні брови до вподоби? – спитала Марія.

– Ат, дай покій! – сказала Василина, зітхаючи. – Мені здавалось, що я до цього часу неначе лежала у домовині… І тільки тепер знов неначе розцвітається моє серденько. Як я давно весело гуляла! Як давно я тішилась та танцювала.

Василина сіла на лаві, підперла щоку долонею й задумалась. Вона пригадувала, коли вона в останній раз була щаслива, і ніяк не могла пригадати.

– А моє серце завжди неначе цвіте. Бодай же воно швидко не зів’яло. Я все шукаю тих чудових очей, тих чудових брів і ніяк не знайду. Мені все неначе хочеться пити; п’ю й ніяк не нап’юся, неначе я у гарячий час жито жну на полі, – сказала Марія. – Ой, очі чорні! Де мені знайти вас?

Вже сонце зайшло. Веселі молодиці повечеряли й довго не могли спати: музики, танці, чорні брови – все снувалось перед ними й дражнило, й манило. Василина почувала, що вся давнина одійшла од неї далеко і неначе потонула у якомусь тумані. Вона сама незчулась, як заспівала пісні про кохання козака й дівчини, про кохання до смерті, до чорної домовини; про таке гаряче кохання, котре не можна ні заспати, ні забути, ні вигнати зіллям-отрутою. Марія заспівала разом з Василиною, складаючи у скриню хустки та керсети. Світло ледве мріло в хаті, дві молодиці довго співали:

– Ой у мене та на мислі твоєю не бути.

Ой дай мені таке зілля, щоб тебе забути!

Буду пити труту-зілля, краплі не пропущу

Хіба тебе я забуду, як очі заплющу.

Настала зима. Замерзла Рось. Ліс залиснів між двома стінами скель, наче дзеркало у темних рамах. Василина оговталась з людьми, привикла до Стеблева. Щонеділі за нею роєм вились бурлаки, наймали музики, поїли її наливкою та горілкою. Василина гуляла, та не знайшла чорних брів до вподоби…

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 3, с. 219 – 252.