6. Михалчевський

Іван Нечуй-Левицький

Проти острова Замка берег Росі дуже скелистий. Над самою водою стоять скелі рівною стіною, неначе виходять просто з води. В одному місці скелі розступились. Гора запала крутою невеличкою балкою. У тій балці, на крутому косогорі, неначе притулилось зелене гніздо з високих верб. То був грунт одного шляхтича-чиншовика Івана Михалчевського.

Од високої скелі, що стояла коло самого берега, починався рів, обсаджений густою дерезою, закручувався дугою вище балки на самому версі гори і спускався по другий бік косогору до другої скелі. На самій середині косогор був рівно скопаний настільки, щоб на йому вмістилась хата з маленькою повіткою. З того скопаного високого місця дивилась на Рось весела хатка Михалчевського з двома ясними вікнами, обведеними червоною фарбою. Одвірки коло дверей були помальовані темно-синьою, а двері ясно-синьою фарбою. До сіней була припнута повітка з широкими, плетеними з лози ворітьми. Кругом хати жовтіла призьба, неначе жовтий пояс. Маленька тераса на сажень перед хатою була твердо втоптана. Кругом хати росли кущі бузку та густі вишні.

Внизу, над самим берегом, росли здорові верби, спускаючи гілля над саму воду. Під скелею блищала у кам’яному жолобку криничка, в котру текла вода з узької розколини у скелі. Над самою криничкою, на кам’яній рівній стіні, було видно стерті сліди якогось напису слов’янськими буквами, од котрого зостались тільки титла. Окоп, обсаджений густою кучерявою дерезою, був схожий на зелену підкову, притулену до косогору. Біла хатка блищала серед того зеленого гнізда, як цяцька, й неначе дивилась на густі верхи верб, на Рось, на шпичасті скелі за річкою, на убогі хати других шляхтичів, котрі були розкидані по косогорах за Россю між камінням, між густими колючками та будяками. Ще за часів панщини пан подавав бідним шляхтичам такі вбогі грунти за чинш між скелями та глинищами, на сухих горбах та косогорах.

Іван Михалчевський служив за столяра на фабриках і заробляв чимало грошей. Дрібні стеблівські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на заводах за столярів, малярів, слюсарів, ковалів. Декотрі підряджались будувати доми, хати, церкви, а малярі наймались розмальовувати церкви. Покійний батько Михалчевського був простим теслею, але як настали по селах фабрики, його син став на роботу на фабриках і під рукою німецьких майстрів вивчився столярувати і робити досить чисту столярську роботу: столи, стільці, шафи й канапи. Фабрики випустили багато добрих майстрів на селах та в містечках.

Іван Михалчевський жив у хатині з своєю старою матір’ю, Ганною. Хатина була багато більша всередині, ніж здавалось знадвору. Невеличка кімната була одділена од пекарні дощатою тонкою стінкою. У хаті було чисто й гарно, як у віночку. За чималими образами католицько-уніатського малювання біліли вишивані рушники. Замість лавок стояла канапка та жовті помальовані стільці. На мальованому зеленому з червоними рожами миснику стояли рядами порцелянові тарілки, лежало кілька ножів і виделок. У кімнаті стояло ліжко з подушками, прикрите зеленим ситцевим укривалом, стояла зелена скриня. Зелені одвірки коло вікон та дверей веселили білу чистеньку хатку.

Іван Михалчевський був нежонатий. Йому вже минуло двадцять шість років, і він ще не міг знайти собі дівчину по душі.

– Чом ти, сину, не женишся? – не раз питала Івана мати.

– Нема мені, мамо, в Стеблеві пари, – говорив Іван, – нема гарних дівчат у Стеблеві.

– Чи вже ж таки нема. Мабуть, ти, сину, не дуже до них придивляєшся. Як не знайдеш собі пари в Стеблеві, то пошукай в Корсуні.

– Вже я, мамо, передивився ввесь Корсунь і Богуслав, трохи не всю Україну, та не знайшов такої, щоб мені сподобалась. Я не оженюся абияк, заплющивши очі. Мені треба такої гарної, щоб була як намальована.

– Це ти, сину, мабуть, дуже вже начитався тих книжок… А тим часом твої літа не стоять. Вибирай, сину, швидше, бо люди розберуть і те, що є.

Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки у священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочитав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька.

Природжене почування краси, трохи розвите поезією, зробило Михалчевського щодо дівчат трохи вередливим. Багато дівчат йому й сподобалось, та ні одні брови й очі не причарували його навіки. Він перестав уже й придивлятись до дівчат.

Але раз весною, у неділю, Михалчевський пішов до церкви. Він надів синій жупан з фабрицького сукна, підперезався зеленим поясом. На йому були широкі штани по жовтому полю з темно-червоними кров’яного кольору вузенькими смужками, пасові чоботи на колодочках. Круглий чорний повстяний бриль прикривав чорне, як смола, волосся, з проділом збоку. Михалчевський був високий здоровий парубок, з великою головою, з дужими плечима, з високими грудьми та здоровими жилавими пальцями. В його лице було матово-біле й делікатне, як у панича, довгі чорні брови, темно-сірі, ясні очі, лоб високий та круглий, короткий, але тонкий ніс, короткі повні щоки. Чималі повні губи, рожеві й блискучі, дуже виразно червоніли з-під густих чорних вусів. Повна біла шия ще здавалась білішою од чорної хустки, з-за котрої висіли широкі комірчики з білого, не дуже тонкого перкалю.

Михалчевський прийшов у церкву й став на криласі. Служба ще не починалась. Старий дяк дав йому книжку й попросив прочитати часи. Народ входив у церкву через троє дверей. Молодиці й дівчата заступили ввесь бабинець і притвор. Люди товпились до іконостаса, ставили свічки перед образами. Густа маса народу подавалась то на один бік, то на другий, ворушилась, човгала чобітьми. Одчинились царські врата: почалася служба. Люди замахали руками, хрестячись та легко кланяючись. По церкві разом пішов якийсь шелест, неначе од вітру в бору, але швидко разом й затих. З криласа було видно всіх людей у церкві на всі боки до самих далеких кутків.

Михалчевський кинув очима на середину церкви, залиту дрібними хлопцями, й повернув очима в бабинець. Бабинець цвів, як квітник: хустки всяких кольорів на молодицях, цілі вінки з квіток та стрічок на дівчатах, червоні намиста, парчеві широкі коміри на фабрицьких молодицях – все блищало й цвіло, неначе мак на городі. Між засмаглими лицями хліборобок біліли, як панські, лиця фабрицьких молодиць та дівчат. Михалчевський повів очима по молодицях та дівчатах й вже хотів обернутись до іконостаса, але за однією високою хусткою блиснули чорні, як шовк, високі брови, неначе веселки, а з-під брів бризнули іскрами чорні круглі очі, забілів високий лоб, матово-білий, неначе виточений з слонової кості. Висока хустка на голові якоїсь молодиці закрила ті чудові брови й очі. Михалчевському здалося, що якась дивна зоря блиснула з-за хмари й знов зайшла за хмару. Він повернувся до іконостаса, але почував, що якась сила манить його знов оглянутись й подивитись на ті очі та брови.

Михалчевський знов оглянувся. Він ждав, чи не розступляться де голови, чи не виглянуть з-за голів ті очі, а хустки на головах неначе злились докупи, а між ними, неначе пучки вогню, червоніли квітки на дівчатах…

Заспівали «Херувими». Загули люди, замахали руками, закивали головами. Михалчевський ще раз кинув очима у бабинець, одразу впіймав очима біле Василинине лице з ясними очима. Очі блищали, як дорогі камінці, вправлені в слонову кість, й були такі веселі, такі ласкаві, що Михалчевський стривожився. Він знов глянув у бабинець і примітив, що під тим пишним лицем біліла тонка шия, кругом шиї блищав широкий викладчастий парчевий комір, ввесь у золотих квітках на червоному полі. Комір закривав усі плечі, обхоплював шию, а на тому комірі червоніло намисто. Одлиск од золотих квіток на комірі, од намиста падав на тонку шию, на рожеві пухкі губи, на щоки. Біле лице було матово-біле, без рум’янця, тільки світ од намиста грав знизу на щоках, як зоря грає рум’янцями на білих хмарках. Світ сонця лився через високе вікно трохи не під самою стелею й тихо лився вниз, як через густе сито, на Василинині плечі та на чистий блискучий лоб.

Михалчевський не міг одірвати очей од того пишного лиця. Він перестав співати, забув, що стоїть у церкві на криласі. Перед ним неначе мріли в небі тільки високі брови та чудові блискучі очі. Високо позав’язувані хустки на головах знов заворушилися і закрили од його очей те лице, що вперве на віку так уразило його серце; він ледве задавив у грудях важке зітхання і закрив очі. А те дивне лице так і сяло перед ним, як літнє палке сонце серед дня.

«Ще зроду я не бачив такої краси, навіть між паннами», – подумав Михалчевський і заспівав голосніше. Йому хотілось чогось, щоб та чудова молодиця почула його голос, обернула очі й подивилась на його; йому хотілось, щоб служба тяглася без кінця. А час ішов; служба скінчилась. Народ заворушився й полився через усі двері течіями. Михалчевський вхопив шапку, кинувся на бокові двері, мало не звалив з ніг двох парубків і протовпився надвір, щоб зайти навперейми і подивитись на ту гарну молодицю. Молодиці й дівчата вже розсипались на всі боки: одна половина густою юрбою полилась вулицею на містечко, друга посипалась з скелистої гори до порона. Михалчевський не знав, кудою йти, де шукати, став коло брами і переглядів усіх фабрицьких молодиць. Чимало пройшло проз його молодиць в синіх жупанах з парчевими комірами, та між ними він не вглядів тієї гарної молодиці.

«Яка це молодиця? Певно, якась захожа. І чи заміжня вона, чи вдова, чи, може, покритка… Які ж у неї брови! Боже мій! Чи вже ж оце я закохався в тих пишних бровах?» – думав Михалчевський, вертаючись додому.

Михалчевський пообідав з матір’ю, а думка про гарну молодицю не виходила з голови. Він сів на призьбі, глянув на берег, де зеленіло гніздо верб, подивився на Рось, на скелистий противний берег на острові, а йому все привиджувались високі брови та очі пишні, як зорі. Над вербами, над водою, сяло ясне весняне сонце. Сірі скелі, густі лози під скелями неначе грілись в теплому світі. На скелях блищали кущі жовтих весняних квіток, неначе хто натикав їх у щілини. Купи зеленого молодого очерету ледве маяли зеленим довгим листом. Вода грілась і лисніла проти синього неба, а доходжале серце в парубка і собі ніби грілось в гарячому весняному теплі, розмлівало й розтавало, як твердий віск на вогні.

«І де б її побачити? І кого б розпитати за неї? – снувала думка в голові в Михалчевського. – Не забуду я й не засплю тих дивних брів. Чогось мені здається, що за ті брови, за очі я б оддав усе на світі, такі вони мені стали дорогі».

А весняний день розгорювався. Сонце котилось все вище та вище по небі. Світ палав в синьому небі, на вербах, на воді. Пташки між вербами щебетали. Зелений острів заквітчався рясними жовтими квітками кульбаби, неначе хто посіяв по траві зорі. Вода в Росі мліла між теплими скелистими берегами, між лозами.

«Мліє моє серце, розвивається, як зелений пахучий садок!» – подумав Михалчевський і не всидів на призьбі. Він надів на густий чорний волос бриля і встав з призьби. Вгору по Росі було видно на скелі церкву, а за цвинтарем, обгородженим кам’яною стіною, над самою скелею, почали збиратись дівчата й хлопці, збирались на зеленій траві у купи, сиділи на камінні.

По Росі розлягався дівчачий голос: дівчата заспівали веснянки й почали грати у весняні іграшки, бігали, ловили одна другу, ловили хлопців. Михалчевський пішов на гору до церкви.

Коло цвинтаря між дівчатами з’явились молоді фабрицькі молодиці в синіх жупанах. Михалчевський вглядів сині жупани і почервонів. Він наблизився до тих синіх жупанів, але між ними не було тих дивних брів. Михалчевський сів на камені, де парубки грали в карти, посидів, подивився на Рось, на дівчат і пішов через хвіртку у панський сад. За хвірткою на косогорі сиділо ще кілька куп дівчат, хлопців та молодиць, але й між ними він не знайшов Василини. Вузенькою стежкою, що вилася понад самою кам’яною стіною, він спустився наниз, у глибоку вузьку долину, де текла у Рось маленька річка Боровиця, де був панський садок. Через річечку був перекинутий з скелі на скелю місток. Через місток ішли люди сюди й туди. За містком на камінні коло Росі сиділа ще одна купа хлопців та дівчат, – а Василини й там не було.

«Піду на місто, піду на музики до оранди, може, там побачу її», – подумав Михалчевський і вернувся на гору до церкви та й пішов на місто.

Од церкви, через короткий переулок, попід самим панським садком, було видно, як на долоні, все місто, широкий вигін, обставлений жидівськими хатами. Неділя була не ярмаркова, і через місто сновигали сюди й туди кілька жидків та жидівок. Коли це з-за однієї жидівської хати висипалась чимала купа хлопців. Серед тієї купи грали музики, а між чорними шапками та брилями манячило з п’ять жіночих хусток, неначе п’ять маківок. Купа помалу посунулась через місто до оранди. Михалчевський трохи не бігцем почав прямувати до тієї купи й догнав її серед міста. Через шапки та брилі він углядів парчевий комір, прийшов ближче й впізнав ті високі брови, те чудове лице, котре бачив у церкві. На ясному сонці пишні брови були ще чорніші, лице було ще біліше й неначе блищало у теплому сяєві.

«Це вона! Моє серце впізнало її, хоч би я й помилився», – подумав Михалчевський і пішов слідком за музиками в оранду. «Але чого це коло неї в’ється така сила бурлак? Невже їх притягують ті дивні очі так, як і мене?»

В оранду зібралось дуже багато людей: почалися музики й танці. З п’ять пар дівчат та бурлачок-молодиць пішли в танець, і між ними танцювала Василина.

– А яка це чорнява молодиця у синьому жупані? – спитав Михалчевський у одного парубка.

– А хіба ж ти не знаєш? Та це ж Василина, – одказав парубок.

– Здається, вона не стеблівська: я бачу її вперше, – сказав Михалчевський, не зводячи очей з Василини.

– Якби ти ходив на музики, то давно б її побачив. Вона щонеділі отут гуляє та п’є з парубками та з своєю подругою Янівною, – сказав парубок.

«Щонеділі гуляє та п’є з бурлаками… Невже така краса, таке золото гуляє та п’є…» – подумав Михалчевський, важко зітхнувши.

– Чого це ти, Йване, так важко зітхаєш? Може, й тобі Василина спала на ум? – спитав парубок. – Постав їй четвертину горілки, то й перестанеш зітхати, – сказав парубок насмішкувато.

«Боже мій, як же я скажу матері про Василину…» – подумав Михалчевський, не спускаючи очей з Василини.

А Василина танцювала, як метіль. Михалчевський стояв, немов кам’яний. Василина чарувала його і бровами, і очима, й тонкою білою шиєю, і тонким станом, повитим у синій жупан з вусиками з золотих стрічок. Він бачив, як її очі розгорювались, блищали іскрами та закривались білими віками з важкими чорними віями. На чистому лиці не видно було ні кровинки, а все лице неначе сяло якимсь тихим світом, як од першого снігу.

Михалчевський не зводив з Василини очей, як вона сіла коло столу, сперлась на стіл ліктем, як бурлаки поставили на стіл пляшку горілки, і Василина почала хилити чарку за чаркою. В оранді стояв шум та клекіт. Михалчевський не чув, що говорила Василина до бурлак, він тільки бачив, як бліді, трохи рожеві губи ворушились і через губи блищали дрібні білі зуби. Василина ще вкинула в рот чарку, і її очі туманом вкрились. Бурлаки обсіли її навкруги, брали за руки, торкали за плечі та все частували. Михалчевського здавило у грудях. Йому хотілось кинутись на тих бурлак, розігнати їх ломакою, взяти Василину за руки й вивести надвір, у садок, на скелі над Россю, побалакати з нею.

Стало вечоріти. Дівчата й хлопці почали розходитись. П’яні бурлаки затягли хрипкими голосами пісні. Василина сиділа кінець стола і неначе дрімала, а Михалчевський стояв все на одному місці, неначе кам’яний, і не зводив з Василини очей. П’яні бурлаки вже завили, як вовки в лісі… Декотрі сиділи за столом, а декотрі вже звалились на лаву. Мина обняв Василину й ліз до неї цілуватись.

«Красо моя, роже моя! Що з тобою діється?» – подумав Михалчевський, тихо ламаючи руки. В його виступили на очах сльози.

Тим часом Марія Янівна потягла Василину за руку. Василина встала, й вони обидві, побравшись за руки, вийшли з оранди. Михалчевський мовчки вийшов слідком за ними. Марія й Василина, коливаючись, перейшли місто й повернули до суконної фабрики. Михалчевський догнав їх і пішов поруч з ними.

– Ой козаче чорнобровий! Упилася на меду та й додому не дійду! Доведи нас, Іване, додому, бо, їй-богу, самі не дійдемо, – обізвалась Марія до Михалчевського.

– Добре, доведу, – сказав Михалчевський.

– А як ми попадаємо, чи донесеш нас? – спитала Марія.

– Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести, – сказав Михалчевський.

Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.

– Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу, – насилу говорила Марія. – Іване! Обтруси-бо мене.

– Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити, – сказав Михалчевський.

– Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї, – сказала Марія.

– Бо Василина краща й молодша од тебе.

– Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме, – сказала Марія.

– Де ви, Василино, живете? – вперше промовив Михалчевський до Василини.

– В Марії, – сказала Василина, липнувши на Михалчевського важкими віками.

Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія одімкнула двері. Вони увійшли в хату.

– От я у вас і гостем буду, – сказав Михалчевський.

– Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо вітати, а ти нас почастуй горілкою, – сказала Марія.

– Обтруси передніше жупана, Маріє, – сказав Михалчевський, – годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакаємо.

Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці.

– То й посідаймо, – сказала Марія, сідаючи коло Михалчевського.

Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Михалчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.

– Шкода, Іване! без чарки й розмова не розмова, – сказала Марія. – Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.

– Чи й ви будете пити? – спитав несміливо у Василини Михалчевський.

– А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю, – обізвалась Василина.

Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горілки. Випили по чарці й розговорились.

– Ви, здається, не з наших, не з стеблівських? – спитав Михалчевський у Василини.

– Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі, – з неохотою обізвалась Василина.

Михалчевський догадався, що у самої Василини він нічого не допитається, й замовк.

Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. «Як мені сказати за Василину? що скаже моя мати?» – вилась думка в його голові.

– Чи давно ви, Василино, живете у нашому Стеблеві? – знов спитав Михалчевський.

– Недавно: ще й року нема, – одказала Василина.

– Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?

– Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла, – сказала Василина й рукою махнула.

– Чи є у вас батько і мати? – знов спитав Михалчевський.

– Є батько й мати, убогі люди, – сказала Василина.

– Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніколи не сповідають нас, – сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського. – Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молодиці.

– Чого мені стерегтись… Я ж не красти ходжу, а поговорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Василино, живете у Стеблеві рік, а я вас вперше сьогодні побачив.

– Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились, – сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.

У Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги, і, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бурлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітити в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до його ласкавіша.

– А ви стеблівські? – спитала вона у Михалчевського.

– Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає, – сказав Михалчевський.

– Де ж ви на роботі? – спитала Василина.

– В рафинаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома, – сказав Михалчевський.

Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.

– Іване, чом ти й досі не женився? – спитала в його Марія.

– Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці, – сказав Михалчевський.

– Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю? – радісно спитала його Марія.

– А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом молодиці бувають кращі за дівчат, – сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому у вічі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.

Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї. В неї з’явилась думка, що Михалчевський прийшов до неї, а не до Василини. Вона почала вертіти головою й пишати губи.

– Чом тебе, Йване, ніколи не видно на музиках? – сказала Марія, моргнувши на його однією бровою.

– Коли нема часу ходити. В будень робота, а в неділю треба одпочити.

– Ти приходь до нас, та найми нам музики, то ми потанцюємо, а ти подивишся, – сказала Марія, нахиливши голову й поглядаючи на Михалчевського якось спідлоба, з-під брів. – Чого тобі сидіти з старою матір’ю? Коло старих і сам постарієшся, а коло молодих і сам помолодшаєш.

– Та я ще не дуже старий, – сказав Михалчевський, скоса поглядаючи на Василину.

– Так-то, Йване! Не засиджуйся коло матері та липни більш до нас, то, може, до кого й прилипнеш. Приходь у неділю на музики та й погуляємо, – сказала Марія й неначебто потерла рукою лоба. Вона пригладила пальцями брови.

– Коли будеш твереза, то й музики найму, – сказав Михалчевський. – А ви, Василино, будете танцювати в неділю?

– А чом же й не потанцювати? Тільки й нашого, що натанцюємось та нап’ємось, – сказала Василина.

– Чого ж «нап’ємось»? Хіба не можна гуляти, не пивши? – спитав Михалчевський.

– Чому не пити, коли поять, не знаю вже, чи добрі, чи лихі люди, – сказала Василина.

– Мабуть, лихі, – смутно обізвався Михалчевський.

– Тільки от що, Йване: як будеш йти до нас, то бери в руки доброго кия, бо кругом нас хлопці, як густа хмаpa, – сказала Марія, одкинувши голову назад і запишавшись.

– Я й без кия зумію обійтись. Мені б хотілось побалакати з вами без тих густих хмар, – сказав Михалчевський.

– А коли хочеш обійти ті густі хмари, то виходь у ту неділю в панський сад. Ми там будемо гуляти у неділю по обіді, доки зберуться музики. Там гуляють фабрицькі пани й паничі, й ті залицяються до нас, от що! – сказала Марія, крутнувши головою і зовсім присунувшись до Михалчевського.

Михалчевський ледве видержав. Марія дихала на його якимсь чадом, як старе горілчане барило. Він встав, узяв шапку й попрощався.

– Виходь же до нас у садок, а коли хоч, то приходь до нас і на вечорниці. Та не забудься принести медяників та волоських горіхів, – крикнула з порога Марія.

– А ти таки любиш медяники, га? – крикнув з-за воріт Михалчевський.

Надворі почало темніти. Михалчевський пішов городами понад самою Россю. Стежечка вилася високо над скелями по зеленому косогору, то вибігала на вершок скелі, слалася по камінні, то знов спускалась у маленькі западини. Унизу глибоко мріла вода. Надворі було тихо й тепло, а на серці в хлопця було ще тепліше. Кохання обливало його душу теплом літнього тихого вечора. Він прийшов додому й сів на призьбі. Стара Михалчевська вийшла з хати і винесла на призьбу вечерю. На Михалчевській було убрання, як на простих сільських молодицях. Тільки широкий викладчастий комір перкальової сорочки, хустка на шиї, хустка на голові, зав’язана просто без очіпка одрізняли її од сільських молодиць. Вона простелила на призьбі рушник і поставила вечерю. Михалчевський скинув жупан і бриль, взяв кілька ложок страви й поклав ложку на рушник.

– Чому ти, сину, не їси? – спитала його мати.

– Чогось мені не хочеться їсти, – сказав тихо син.

– Де це ти, сину, так довго барився? – спитала мати.

– Гуляв. Надворі так гарно та тепло. Я забалакався з людьми на місті, – сказав син.

Мати пішла в хату й лягла спати, а син ще довго сидів на призьбі та все думав, схиливши голову. Над чорним високим берегом Росі чорніло дерево в садках, неначе темні визубні були вирізані на гарячому червонуватому небі. Біла церква на скелі була легко облита рожевим одлиском. Внизу коло церкви на лиснячій воді чорнів серед Росі порон, а на йому ледве мріла біла сорочка поронщика коло кодоли. Рось мліла тихим олив’яним світом між чорними скелями, неначе засипала, дрімала. А в душі в Михалчевського розорювалась любов все більше та більше. Василинин вид не сходив з його думки.

«Мабуть, Василина була нещаслива, коли не хоче нічого розказувати про себе. Чи вже ж я візьму її за себе, не допитавшись, хто вона й звідкіль вона?» – думав Михалчевський, дивлячись на тихий світ вечірнього неба.

Над червонуватим, неначе розпеченим у вогні небом на заході блищала вечірня зірка. Перед Михалчевським неначе блиснули круглі веселі чорні Василинині очі. Він неначе заглянув у ті чудові очі.

«Хто б вона не була, яка б вона не була, а я її любитиму, доки мого віку. Недобра людина не могла б дивитись на мене так ласкаво й весело, та ще такими чудовими очима», – подумав Михалчевський, важко зітхнувши.

Тиждень тягся, як вік, для хлопця. Він насилу діждався неділі, убрався і пішов до церкви. Неділя була ярмаркова. Велика церква була зовсім порожня, тільки попід стінами тулились діди, баби та малі діти. Ярмарок недалечко од церкви гув, як рій бджіл, і той гук лився у церкву через одчинені двері. Михалчевський переглядів усіх людей. Василини не було в церкві.

Зараз по обіді, убравшись та причесавшись, Михалчевський пішов у панський садок. Він переліз через перелаз коло самої церкви і пішов з крутої гори вузенькою стежечкою у сад. Панський сад був зовсім запущений. Молодий польський пан жив за границею й тільки на кілька місяців приїжджав навідатись до господи. Садок ріс на волі в глибокій долині. Та долина була не більше, як широка розколина у кам’яному грунті. Долина то звужувалась між кам’яними стінами, то розширювалась між крутими косогорами. А на дні тієї долини шуміла маленька річечка Боровиця по кам’яному дну, падаючи з каменя на камінь, й вливалась у Рось під самою високою скелею.

Вся долина заросла високими старими вербами, осокорами, акаціями, липами та тополями. Розкішне дерево гналося понад водою вгору скільки в його було сили. Осокори й верби гніздами зеленого здорового гілля виганялися вище од скель. Місцями дерево розстеляло свої верхи над скелями по зеленій траві. Над крутими, як стіни, скелями зверху був насаджений дикий виноград. Цілі куделі, цілі гнізда густого винограду хапались за верхи зеленого дерева, проривались через його й звішувались униз по кам’яних стінах, як розкішні дівочі коси, як руна дорогого зеленого шовку. Тонкі кінчики винограду були жовто-зелені й звішувались з сірих скель, часом зарослих зеленим оксамитовим мохом, як нитки, як китиці оксамиту на дорогій зеленій тканці. Над густими зеленими масами дерева подекуди вискакували вгору високі тополі, рівні та тонкі, як воскові свічки.

Одним одна доріжка, колись вимощена цеглою, тепер до половини заросла зеленим мохом, то вилася понад самою Боровицею, то йшла місцями під самою кам’яною стіною, прикритою зверху гніздами гілля та винограду. Світ сонця ледве пробивався через листя й падав на доріжку крапельками золота. Під самими скелями стояла густа тінь. Якась дивна свіжість була розлита під тими скелями, завішаними зверху зеленими завісами з винограду та листя…

От доріжка вийшла з-під скелі на маленьку долину, вкриту акаціями та густими старими кленками, й побігла знов під скелі в печеру. Камінь висунувся з гори, як шапка, й прикривав зверху куток між двома кам’яними стінами. Доріжка з печери круто повернула на кам’яну дорогу по кам’яних, зумисне покладених східцях й дійшла до брами старого, давнього, трохи не в руїнах, костьолу з двома баштами, обведеного високою білою стіною…

Садок був покинутий. Трава росла понад річкою по долині, як на сінокосі. Заяча салата, фіалки вкривали долину круглими, як п’ятаки, листками. Над річкою вихоплювались між камінням пучки осоки та жовтих водяних лілій. А зверху, на всю долину, на садок лилося розкішне ясне проміння, освічувало густі липи та акації, кидало снопи вогню у гущавину на саму річку, на зелений килим з листя, на сіре каміння, скрізь розкидане в річці й понад річкою. Світ падав на бризки білої хвилі, що лилася по камінні, й хвиля блищала у густій зеленій тіні, як снопи срібла та кришталю.

Михалчевський переліз у панський садок, став на горі й почав оглядатись на всі боки. Недалечко сиділа купа хлопців у празникових чорних жупанах. Хлопці грали в карти, а недалечко од їх співали дівчата, граючи у жельмана. Михалчевський зійшов нижче на одну скелю й глянув униз. Через дерево світилося дно долини. Там, де Боровиця вливалась у Рось, сиділи над водою парубки й малі хлопці з вудками. Діти печерували у Боровиці раки, лапаючи руками під камінням. За Боровицею на камінні сиділа купа дівчат та молодиць й дивилась на Рось. Михалчевський обвів очима всіх. Між ними не було ні Василини, ні Марії. Він зійшов униз в садок по широких сходах, складених з каміння, й пішов по доріжці попід скелями. Пройшло кільки фабрицьких панків та панів, а Василини не було.

«Не вийшла Василина до мене. Мабуть, забула за свою обіцянку. Але, здається, Марія не з таківських: не забуде», – подумав Михалчевський, тихою ходою йдучи попід скелями по доріжці. Вода в Боровиці тихо шуміла по камінні й наводила на його душу смутні думи. Під однією скелею був неначе кинутий довгий камінь. Він тонув у траві та в зеленому вогкому мохові. На тому камені сиділи рядом дві молодиці, неначе виставились напоказ. Квітчасті хустки на головах дуже виразно манячили серед листя. Білі пікові керсети, білі сорочки з вишитими рукавами кидались у вічі здалека, як перший сніг. Михалчевський впізнав Василину й Марію. Обидві вони неначе не примічали його, сидячи до його боком, дивились на зелений лісок за річкою й лузали насіння.

Михалчевський підійшов до молодиць і поздоровкався. Марія почервоніла. Василина зиркнула на його очима й спустила довгі вії на щоки.

– Чого це ти, Йване, так довго барився? – спитала його Марія. – Може, тебе мати не пускала?

– Хіба я маленький, – сказав Михалчевський.

– Сідай коло нас! Чи, може, ти й молодиць боїшся, як боїшся дівчат, – задріботіла Марія й посунулась до Василини так, що трохи не зіпхнула її з каменя.

– Оце! Трохи мене не пхнула в траву, – обізвалась Василина, осміхаючись.

Михалчевський трохи постояв, подумав, а далі взяв та й сів з того кінця, де сиділа Василина, на самому кінчику каменя. Його плече торкнулось об Василинине плече. Василина повернула до його голову і глянула йому просто в очі.

Михалчевський почув, що його груди неначе зомліли. У густій тіні, у тихому світі, що лився зверху через листя,

Василина здалась йому ще кращою. Високі, як веселки, брови неначе сміялись на чистому лобі. Михалчевський не міг одвести од того лиця очей, а Василина несміливо ще раз обернулась до його, ще раз глянула йому у ясні тихі очі й почула, що її серце аж тепер почало оживати серед густого дерева, серед тихого весняного світу. Тихі ласкаві темно-сірі очі Михалчевського під довгими чорними бровами неначе повіяли на неї якимсь пахучим весняним духом.

– А я вже думав, що не знайду вас у садку, – промовив Михалчевський, обертаючись до Василини. – Ходив понад Россю, де гуляють хлопці та дівчата, заглядав за скелі, а вас не знайшов.

Низький голос Михалчевського пом’якішав, як тихий згук мідної струни. Той добрий голос неначе полився Василині на саме серце.

«Чи вже ж оце я знов покохаю…» – подумала собі Василина, пригадуючи, як вона гаряче колись кохала Ястшембського, як гаряче цілувала його повні, м’які, делікатні губи.

А тихий голос хлопця все м’якішав, неначе лився через саме серце, через саме кохання, лився, як тихий шум маленької Боровиці по дрібному камінні.

Василина глянула через дерево на гори, на синє чисте небо й легко зітхнула.

«Що ж вийде з цього кохання? Невже таке лихо, як вийшло й з першого?» – подумала Василина, схиливши голову.

З густого ліска вийшов молодий постригач, порівнявся з молодицями й на ході легко моргнув на них. Згодом на стежці з’явились якісь німкені з маленькими паннами і сердито обвели молодиць очима. Михалчевський встав з каменя, за ним встала Василина, а далі й Марія.

– Ходім звідсіль над Рось, – сказав Михалчевський, – тут ходять пани та якось скоса поглядають на нас.

Марія тихо посунулась по стежці. Вона спустила поділ дуже низько по-панській, так що зелена спідниця трохи не волочилась по траві. Як та пава, Марія посунулась по стежці, тихо махаючи набік одставленою правою рукою. Василина й Михалчевський пішли слідком за нею. Проти них вертався назад гарний білявий німець постригач. Марія не втерпіла й зачепила його.

– Де це ви, паничу, були? – сміливо спитала Марія постригача й спинилась.

– Ходив гуляти над Рось. Може, й ти зо мною підеш на гулянку? – сказав постригач.

– А чом би й ні. З таким гарним паничем я рада гуляти хоч би й до вечора, – сказала Марія, сміючись.

На стежці з-за скелі висунулись дві панни. Постригач підвів голову вгору й пішов далі. Марія й Василина з Михалчевським пішли над Рось. Вони пройшли між двома кам’яними стінами, між котрими ледве можна було пройти вдвох. Зверху над тим ходом ще держалась плетена дугою стеля, подекуди вкрита зеленими гніздами дикого винограду. Проти самого старого дерев’яного гульбища стежка йшла через Боровицю. Колись там був перекинутий з каменя на камінь місток, од котрого зостались тільки товсті залізяки, вбиті у камінь. Тепер доводилось скакати з каменя на камінь, що були розкидані по дні Боровиці. Вода шуміла й билась між камінням білими кипучими хвилями. Василина легко поскакала по камінні й вискочила на другий берег; за нею стрибнув Михалчевський, аж каміння захиталось під його важкими ногами; Марія спинилась над Боровицею.

– Ой боже мій! Їй-богу, не перескочу! Ще впаду у воду, – репетувала Марія, підобгавши обома руками спідницю.

– Та скакай сміливо! Як трохи замочишся, то висохнеш, – сміявся Михалчевський з другого берега.

Марія похитала станом, помахала головою, стоячи на круглуватому камені, й скочила на другий камінь нелегенько. Камінь заворушився під ногами. Марія завищала з усієї сили, аж заглушила шум води. Покричавши, вона якось доскакала до берега й таки замочила один чобіт.

– Не глиняна, не розкиснеш, – жартував Михалчевський, поглядаючи скоса на Василину.

Вони вийшли до старого гульбища й вилізли по камінні на високий берег Росі. Дерево порідшало. Через високі стовбури верб та тополь блиснула Рось, як широкий шлях між скелями. Високі береги, зеленувата вода, лози й верби попід скелями – все було залите дивним гарячим сонцем. Василина й Марія прямували до дівчат, молодиць та хлопців, що сиділи купами по камінні над самою Россю.

Михалчевському хотілось поговорити з Василиною на самоті, признатись, що він її любить, а Марія не оступалась од його і вчепилась, як реп’ях.

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегукуватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступили її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розщебеталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, й вони обоє спустились вниз над Боровицею і неначе пірнули у каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

– Василино! – почав Михалчевський. – Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас, то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, у самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рідної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах виступили сльози.

– Чого ви плачете? – знов спитав Михалчевський. – Може, я сказав що недоладне?

– Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива, – тихо сказала Василина, озирнувшись назад.

– Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики, – сказав Михалчевський.

– Не од добра й я прийшла сюди, та ніде дітись; нема куди голови прихилити, – сказала Василина й з тими словами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: й Ястшембський, й втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, і п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Василина була ладна розказати Михалчевському всю свою душу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла і слова промовити. Вона перемогла себе й задушила у собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Він не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж сад розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

– Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато дівчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

– Ат… що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі, – сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, оглянулась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й вгляділа через дерево червону хустку, що манячила далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже й не пищала й не ойкала, й пустилась стежечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й вглядів Маріїну спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

– Марія доганяє нас, – тихо сказав Михалчевський і пішов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

– Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швидко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене? – кричала Марія, наздоганяючи їх.

– Василино! коли ви звете себе гультяйкою, то й покиньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають, – говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

– Хто його зна, коли той мій час прийде, – сказала Василина, втираючи сльози.

– Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте! – репетувала Марія й пустилась бігти.

– А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробіглась, – сказав Михалчевський.

– А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника? – крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

– Еге, Василино! чи не од медяників ти оце плакала? – спитала Марія. – Гляди лишень, Іване, не зводь з ума наших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ребер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.

– На, Маріє, медяника та не плач, – сказав Михалчевський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

– Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох? – спитала Марія.

– А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку, – сказав Михалчевський і з тими словами витяг кілька жмень горіхів й подав Марії й Василині. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з лушпайками.

– Василино! чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала? – спитала Марія у Василини.

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! чого-бо ти плакала? Але яка ж ти потайна! В тебе нічого не випитаєш. А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присягалась, – лепетала Марія, трохи надувши губи.

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бурлаками, – обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич постригач, що ото зачіпав мене на стежці, – лепетала Марія.

Молодий Монтаг й справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках, – сказала Марія. – Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудьга бере,

– Про мене, й ходім, – сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, заглянути в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і одбігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шепнути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»

– Добре, вийду, – тихесенько сказала Василина й скочила через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почулися музики. У Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жидівської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

– От бач, де вони! – гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини. – А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас потягти на музики.

– Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома, – залепетала Марія, поглядаючи на Михалчевського.

– А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того синього жупана, – гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Михалчевського.

– Може, й для синього жупана, – дражнила Марія Мину.

– А тобі навіщо здався синій жупан? – спитав у Мини Михалчевський.

– На те, щоб він не топтав стежки до наших бурлачок. Буде з вас і ваших шляхтянок, – гордо сказав Мина.

– Бурлачки нічиї, хіба тільки свої, – сміючись, обізвався Михалчевський.

– Брешеш, шляхтичу, не свої, а наші, – чіплявся Мина, поглядаючи жадними очима на Василину.

– Хіба ти їх купив чи найняв за гроші? – спитав Михалчевський.

– Я їх не купив і не найняв, а так собі гуляю з ними. А як побачу тебе ще раз коло Василини, то так полатаю тобі ребра оцими кулаками, що ти й додому не дійдеш, – сказав опришкуватий Мина ще й показав Михалчевському два здорові кулаки. – Дивись, які! Бачиш? Не шляхетські, а бурлацькі, – сміявся Мина, тикаючи здоровими кулаками Михалчевському в очі; – як дам одного, то забудеш, кудою до Василини ходити.

– Поховай, парубче, свої кулаки у кишеню та понеси на снідання шинкареві. І в мене неабиякі! Ба! – промовив Михалчевський, показуючи кулаки, ще більші од Мининих.

– Дуже білі, шляхетські. Я оцими чорними бурлацькими як дам тобі стусана, то й юшкою вмиєшся, – сказав Мина, приступаючи до Михалчевського.

Ватага спинилась на місці. Музики перестали грати. Молодші бурлаки пороззявляли роти, поглядаючи на здорові, як довбні, кулаки. Василина злякалась, але не за Мину вона боялась, а за Михалчевського. Марія розсердилась: вона думала, що Мина ходить до неї, наймає музики для неї, а тут виявилось, що для Василини.

– Бурлако! не лізь! Кажу тобі, не лізь! – крикнув Михалчевський й зблід на виду.

– Не зачіпай Василини! Не ходи з нею, бо я тебе вб’ю! – крикнув Мина й собі побілів, як крейда.

– Яке тобі діло до Василини? Тобі нечля гуляти з нею! Хіба вона твоя жінка, чи що? Хіба ти з нею стояв під вінцем? – кричав Михалчевський.

– А хоч би й не стояв, що тобі до того. Мої гроші, моя горілка – то й моя жінка, – крикнув гордо Мина, – я не роблю назря нічого; кому нечля, а мені чля.

– Твоя горілка, та не твоя жінка. То у тобі кричить уже горілка, а не ти сам. Як дам тобі кулаками, то витече горілка твоїми боками, – сказав Михалчевський, замірившись кулаком, неначе довбнею. Він побілів, як стіна, а губи стали неначе одморожені.

– Ану, ну! Тільки зачепи! Побачимо, хто кому виточить горілку через боки, – сказав Мина, піднявши вище голови здорового кулака, у котрому пальці чорніли, неначе паліччя на сухому дереві, а нігті синіли, неначе гладенький кремінь.

– Дай боже вам побитись, а нам подивитись, – сказав один парубок.

– Та починайте ж! От і поставали, піднявши кулаки, – сказав другий парубок.

Чотири страшні кулачища разом впали на плечі, як залізні молотки на ковадло. Двоє здорових грудей разом загуло, неначе бондар набивав разом двоє барил. Михалчевський телепнув Мину по щоці. Кров задзюрчала у Мини з носа й полилась по губах, по комірі й по сорочці. Обидва парубки обхопили один одного руками й почали борикатись. Курява піднялась з-під їхніх ніг, неначе там бились два роздратовані воли. То подавався назад Мина, то оступався Михалчевський; то обидва вони крутились кружком, неначе дві дівки крутились у метелиці, то ніби замирали на одному місці й тільки давили один другого з усієї сили.

Здорові страшні Минині руки вп’ялися у синій жупан Михалчевського, як обценьки. Нігті на руках посиніли, як запечена кров. Михалчевського руки блищали на Мининій свиті, як залізо, побілене фарбою. Михалчевський щільно притулився до Мининих широких грудей, поклавши йому голову на широке плече. Він розтер своєю щокою кров на Мининому лиці й замазав собі щоку, комір, синій жупан і навіть волосся на одному виску.

Коли це разом Михалчевський, трохи вищий за Мину, вхопив його обома руками, підкинув угору й посадив на землю. Вся ватага, що мовчки дивилась на борикання та войдування, кинулась обороняти Мину й вирвала його з рук в Михалчевського. Михалчевський встав, плюнув і пішов до оранди, щоб обмити замазане кров’ю лице. А Мина схопився, став на одному місці й ніяк не міг перевести духу, тільки дивився чогось на оранду, витріщивши очі, неначе вглядів на оранді якесь диво.

Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб подивитись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.

– Як стогне, неначе його чорти хапають, – промовив один чоловік.

– Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив? – спитав один чоловік.

– Мабуть, тим, що оранда дивиться на його, – промовив другий чоловік.

Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи страшну подію на місті. Перед нею неначе манячило замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з страшними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто били на базарі когось іншого, а не його. Василина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

– Боже мій! що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

– Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив кулаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

– За що ж ви бились? – питала мати.

– Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

– Яку молодицю? – спитала мати.

– Та там одну бурлачку Василину.

– Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурлаками? – крикнула мати на всю хату.

– Не за неї, а може, через неї, – сказав син.

Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.

– Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина? – спитала Михалчевська. – Яке ж тобі діло було до неї?

– Не діло, мамо… а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й сунувся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.

– Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гультяйка на всі три заводи.

– Не знаю, мамо, може й так!

– Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця, – сказала мати.

– Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала плакати. Марія Янівна – оця так зроду не заплаче.

– Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?

– Того, мамо, що вона мені сподобалась.

– Хто? Бурлачка Василина? – спитала мати.

– Бурлачка Василина, – тихо сказав син.

– Ой боже мій! – крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви. – Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?

– Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас, – сказав син.

– Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався, – говорила мати, ламаючи руки.

– Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде, – сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки. – Я знаю, що її люблю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.

– Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже ж у нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.

– Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.

– Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах, – сказала мати.

Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце пронизувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пірнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, й у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чудовий Василинин вид.

«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»

А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого світу, що лився через блискучий вишневий лист на густі кущі бузку, на зелену траву.

Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спустилось над панським садком, й Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими скелями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.

Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає у грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею у маленькій долинці, й впав на траву.

«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» – думав Михалчевський, прикладаючи гарячі щоки де холодної трави.

Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалчевського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то у панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячив дивний Василинин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ятався, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим світом. Михалчевський перебіг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок мурованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого горба у ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. У вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Василина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалчевського.

Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім темно, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міцні плечі.

– Це ви, Василино? – тихо спитав Михалчевський.

– Я, Йване! – обізвалась ще тихіше Василина.

– А де Марія? – спитав Іван.

– В хаті, варить вечерю, – тихо сказала Василина.

«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б», – подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.

Вони пішли вздовж яру. Глибокий вузький яр ввесь заріс вербами. На його дні слизила цівкою криничана вода, падаючи по камінчиках. Під вербами була криниця з низькими цямринами. Од криниці йшла стежка у город.

Михалчевський переступив здоровою ногою через перелаз. Василина перескочила слідком за ним. У городі під самими вербами ріс густий вишняк, неначе зелене гніздо. Над вишняком стояла зелена гора, з гори спускалось вниз довге гарбузиння, виглядали на яр, примітні й уночі, жовті соняшники. Пахощі од м’яти, од зілля, од конопель розливались по долині, як чад, чарували, як мрія.

Михалчевський ступив по траві й став під вишнями. Василина ступала слідком за ним, і не встиг Іван обернутися до неї, вона впала йому на груди. Михалчевський впився в її щоку гарячими, як вогонь, устами і почув, що Василина плаче й її сльози сиплються йому на шию.

– Не плач, Василино! Ми будемо щасливі вдвох у парі. Ти мене любиш, Василино?

– Якби я тебе не любила, я б до тебе не вийшла. Од того часу, як я вийшла з батьківської хати, ти перший покохав мене щиро й пошанував мене, й пожалував мене. Коли б ти знав, я оце неначе десь блукала усе по якихсь пущах та нетрях і, як упала тобі на груди, то неначе знов вернулась додому, до рідної матері.

– Чи підеш ти, Василино, за мене заміж? – спитав її Михалчевський.

– Я піду з тобою на край світу, бо знаю, що ти не вчиниш мені ніякого лиха.

– Хіба ж тобі хто заподіяв яке лихо? – спитав Михалчевський.

– Од того часу, як я вийшла з батьківської хати на заробітки, я тільки зазнала одно лихо. Жила я в наймах у одного пана, він мене знеславив й трохи не вигнав з двору без шматка хліба. Прийшла я сюди на роботу на заводи, не було мені спокою, доки не прийняла мене у свою хату оця весела добра Марія, нехай їй бог дасть здоров’я. Кругом мене всі ладні гратись зо мною, поїти мене горілкою, але ніхто мене не пожалує, не приголубить.

– Чи здалека ти, Василино, сюди прийшла? – спитав Михалчевський.

– З Звенигородщини, з села Комарівки. В мене є батько й мати, брати й сестри, та я не можу тільки вернутись туди….

Василина замовкла. Михалчевський догадався, яка тому була причина, й не допитувався більше. На всіх заводах, одначе, всі говорили, що Василина покритка, хоть за те напевно ніхто не знав.

Ще довго розпитував Михалчевський Василину за її батька й матір, за журавського посесора Ястшембського, про заробітки на заводах. Василина вперше розказала йому все, все… окрім одного страшного вчинку: як вона вкинула дитину у Рось. Вона почувала, що їй на душі ставало все легше та легше, неначе вона скидала з себе якесь каміння, котрим вона була закидана. Але як дійшла розмова до того страшного вчинку, Василина спинилась, замовкла й почула, що один камінь зостався у неї на душі, й камінь найважчий. Вона знов впала Іванові лицем на широке плече, притулилась лобом до його м’якої шиї й якось тихо плакала, неначе хотіла задавити й перемогти якусь глибоку скорботу.

– Не плач, серце Василино! Як повінчаємось та поживемо у парі, то підемо у твій край, побуваємо у твого батька й матері. Ти побачишся з своїми сестрами та братами, – втішав Василину Йван.

Василина дивилась на темне глибоке небо й неначе бачила свою Комарівку в тихий вечір всю в садках, неначе бачила й свій садок, і батька, й матір, і сестер… «Мабуть, повиростали мої маленькі сестрички та братики!» – думала Василина, прихиляючись лобом до гарячої щоки Михалчевського.

– А я сьогодні говорив матері за тебе, – сказав несподівано Михалчевський.

Василина почутила, що всі дива неначе залила холодна вода. Вона побачила перед собою тільки чорне гніздо густих вишень.

– Що ж сказала твоя мати? Чи вона мене знає?

– Знає… вона трохи не плак… вона трохи боїться тебе, – насилу промовив Михалчевський.

– Знаю й вгадую. Я бурлачка, якась приблуда в Стеблеві. А тутечки як тільки бурлака, то всі кажуть, що то або злодій, або п’яниця, або ледащо-волоцюга. Люди не знають, яке то гірке бурлацтво.

– Мати, бач, боїться, що ти п’єш з бурлаками. Покинь, Василино, ту гулячу компанію, перестань з нею пити.

– Треба перестати. Я пила й гуляла, бо мені од того якось легше на душі ставало.

– Та, бач, гуляти й танцювати невелика біда, але п’янствувати, то це вже немала річ.

– Не сама я п’ю, а мене бурлаки поять. Як почнуть чіплятись, як почнуть липнути, то мусиш випити чарку, а за однією вип’єш й другу, та, їй-богу, незчуєшся, як нап’єшся й все лихо забудеш, – сказала Василина.

Вже на містечку стало скрізь тихо. В яру було так тихо, що було чути, де лазить у траві кузка. Верби й вишні чорніли, тільки високе небо горіло зорями од краю до краю й здавалось ще вищим, ще глибшим над глибоким вузьким яром.

Михалчевський вийшов з вишень й тільки що хотів переступити через перелаз, коло криниці йшло щось біле од голови до ніг, в білому картузі, в білому сюртуці й білих штанях. Вся постать біліла серед чорної ночі, неначе була вироблена з снігу й світилась сама з себе.

Михалчевський спинився, Василина притаїлась за його широкою спиною. Вона впізнала молодого постригача. Постригач пішов на гору, просто до Маріїної хати. Доки Михалчевський і Василина йшли попід вербами, постригач недовго барився на горі й зараз вернувся, спускаючись з крутої гори наниз. Страшна думка блиснула у голові Михалчевського: чи не ходить часом постригач до Василини.

Постригач пройшов проз Михалчевського й Василину, обернув до них голову й трохи неначе спинився на ході, приглядаючись до них.

– Василино! він до тебе ходить, – сказав Михалчевський Василині дуже тихим голосом. – Я його дожену й задушу отут на стежці.

Михалчевський вхопив однією рукою Василину за плече. Вона почула, що здорові пальці впилися у її плече, як обценьки. Рука трусилась так, що її плече затрусилось.

– Йване! Бога бійся! Схаменись! Він ходить, мабуть, більше до Марії, ніж до мене. Але що тобі до того? Аби я до його не ходила та його не любила.

– Може, ти його любиш, то признайся мені. Не муч мене, Василино, бо я й так перемучився за тобою.

– Голубчику! Соколику! нащо ж ти себе мучиш, коли я тебе люблю? Нехай собі постригач топче стежку до наших воріт. На те він молодий панич. Я ні в чому тут не винна. А що ж я маю робити? Не повиколювати ж їм усім очей, коли вони на мене дивляться.

Михалчевський випустив з руки Василинине плече. Його важкий дух у грудях став легшим. Він похилив голову й мовчки пішов поруч з Василиною на гору. Мовчки вони дійшли до самих воріт, мовчки перейшли двір.

– Прощай, моє серце! коли ти мене вірно любиш й думаєш йти за мене заміж, то кидай бурлакувати; перестань пити та гуляти з бурлаками, – сказав Михалчевський вдруге, – виходь, моє серце, у цій добі до криниці, під вишні, хоч на годину, бо як не вийдеш, то я не знесу муки, а ти одна даси полегкість моєму серцю.

Голос його знов задзвенів ласкавим тихим, тихим тоном, у котрому було чути глибоку, щиру, палку любов.

Михалчевський пішов додому. Василина ввійшла у хату й почувала, що вона ще ніколи не верталась з гулянки, з музик такою веселою, такою щасливою та спокійною. Для неї здалося, що вона до цього часу все йшла та йшла якимсь довгим, скелистим шляхом на пекучому сонці, а тепер прийшла додому й сіла у холодку на одпочинок.

«Ой, час мені спочити на його міцному плечі, під поглядом його тихих, ясних, ласкавих очей. Вже я неначе втомилась, танцюючи та гуляючи», – думала Василина, роздягаючись та ховаючи у скриню одежу.

– Зоряла зіронька, зоряла, – з ким ти, Василино, й досі стояла? – спитала Марія. – А тут у хату заглядав постригач, побачив, що тебе нема, та й зараз пішов.

– Нехай він одчепиться од моєї душі. Огидли вони мені всі, – сказала Василина.

Михалчевський вернувся додому. Мати вже лягла спати.

– Чи знов ходив до тієї Василини у гості? – спитала мати.

– Ходив, мамо. Ніде правди діти.

– Ти, сину, не дуже хапайся з тим сватанням. Василина молода. Нехай трохи перебіситься. Я знаю тих бурлачок. Як тільки зайде на заводи, то зараз починає дуріти та біситись, а потім як утомиться, то трохи й осяде. Може, й та Василина осяде.

Трохи не кожного вечора ходив Михалчевський до Василини; трохи не кожного вечора виходила до його Василина у вишневий сад коло криниці. В неділю Василина не ходила в оранду на музики: вона втікала од Мини та од других бурлак. Бурлаки стрічалися з нею, сміялись їй у вічі Михалчевським і затягали в шинок. Василина одмикувала од гульні з ними.

Але однієї неділі Марія й Василина пішли за Рось у гості до якоїсь фабрицької молодиці. Тільки що вони перевезлися пороном через Рось, проти них йшла ціла валка бурлак й між ними Мина. Бурлаки вели за собою музики на місто до оранди, вгляділи Василину й Марію й обступили їх навкруги. Василина була прибрана, неначе цяцька. Щаслива од кохання, вона почала розцвітати. Щоки почали наливатись. На лиці, колись блідому, схопився легенький, наче тінь, рум’янець. Губи стали повніші й червоніші, а очі стали такі веселі, як сама радість.

Бурлаки роєм обступили Василину й не хотіли од неї одчепитись. Вони тягли її до заросянського шинку погуляти й потанцювати останній раз перед вінцем. Шинк був недалеко од порона під горою над самим шляхом. Було навіть видно од порона вікна й двері, й самого шинкаря на призьбі.

– Та ходім-бо, Василино, та вип’ємо останнього могорича, – говорив Мина, потягнувши Василину за руку.

– Та ну-бо, не пручайся, та йди з нами, козаками, мед-вина напийся. Та йди ж, коли тебе просять, а то й силою поведемо, – говорив Мина й вхопив Василину за рукав та сіпнув так, що сорочка залущала.

Другий бурлака попхнув Василину в плечі.

– Та ходім уже, Василино, та погуляємо останній раз. Це ж не оранда, а заросянський шинк. Хто нас тут побачить? Твій Михалчевський і не бачитиме й навіть не чутиме.

Василину й Марію повели до шинку. Ватага ввійшла в шинк й зачинила двері, щоб музики було чути не дуже далеко. Почалися танці, а за танцями могоричі. Мина обнімав Василину та все частував горілкою. Василина напилась і взрушилась. Мина почав плакати і прощатися дуже жалібним голосом, мішаючи докупи Василину й Марію.

– Прощай, Василино! «А вже мені не ходити в лісок по горішки, а вже мені минулися веселії смішки; а вже мені не ходити ранком-позаранком; а вже мені не стояти з козаком Іванком!» – затяг Мина плаксивим голосом пісні.

– Прощай, Мино! – прощалася Марія, неначе то вона виходила заміж, а не Василина. – Прощай, серце, та не журись!

– Отак буває на світі: з одним гуля, а з другим під вінець іде, – міркував п’яний Мина, «Ой як буду вінчатися, прийду, серце, прощатися», – затяг Мина таким страшним голосом, неначе вовк заскиглив. – А пам’ятаєш, Василино, як ми колись танцювали, а ти понабивала на лобі такі бурульбашки, як картопля? – питав Мина, не розбираючи Василини й Марії.

– Пам’ятаю, серце, пам’ятаю, – насилу лепетала язиком Василина.

– Все минуло, все минуло! Ой господи милосердний! Ой-ой-ой! Все минуло, – говорив Мина, важко зітхаючи.

– Все минуло, – сказала Марія, так само важко зітхаючи.

– І бурульбашки минули, і синяки минули, – насилу белькотав Мина і з тими словами звалився на лаву і стукнув головою, показуючи, що синяки і бурульбашки ще не зовсім минули для його.

– Маріє, прощай! А пам’ятаєш, як ти рила носом діл! Все минуло, все пропало, – хрипів Мина на лаві.

Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їхні голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали і душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.

Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захиталась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.

Василина лежала на гатці, бліда, як смерть, розкидавши руки. Гаряче сонце палило її просто в лице, сипало вогнем на груди.

Чудова квітчаста хустка на голові мокла в калюжі. Нова, зелена, в червоних квітках, спідниця розіслалась по тарасі та гною. На білому піковому керсеті чорніли бризки грязі. Василина спала як убита. Люди валками йшли і їхали проз Василину. Грязь од коліс падала на білу вишивану сорочку, на білий керсет. Декотрі люди, а найбільше молодиці, жалкували за Василиною, старі діди гримали з гнівом, чоловіки й парубки жартували і кепкували. Один чоловік наливав воду в барило, глянув на бліде Василинине лице, набрав у черпак води і вилив Василині на голову й на лице. Хустка на голові вся змокріла. Вода полилась на намисто, на керсет, на сорочку і обмочила Василину до самого пояса. А Василина не поворушила навіть бровами і лежала наче мертва. Чудове лице, пишні брови на блідому високому лобі були схожі на дорогі перли, котрі неначе хто кинув в гній та в грязюку.

– Поверни її на другий бік! – крикнув один чоловік з порона. – Облий ще з другого боку, може, вона прочумається.

Чоловік підняв Василинину руку, рука впала на тарас, неначе кам’яна,

– Така гарна, така молода молодиця і так розпилася на тих фабриках, – гомоніли молодиці, стоячи на гатці над Василиною.

– Чи вона стеблівська, чи захожа? – питали молодиці з чужих сіл у стеблівців.

– Де там, серденько, стеблівська? Якась захожа бурлачка; і хто його зна, звідкіль вона приблудилась сюди. Чи то їх мало є тут на заводах? – говорили стеблівські молодиці.

Довго Василина пеклася, лежачи на сонці. У неї не було ні батька, ні матері, ні брата, щоб прийняв її з такого людного місця і прикрив її од людських очей.

Чужі люди йшли і минали її. Кожний хапався з ярмарку додому. В кожного був свій клопіт.

В той час Михалчевський сидів дома і нудився. Він пішов до Василини. Хата була замкнута; зайшов він в оранду, в оранді нікого не було. Михалчевський побрів з містечка шляхом у возвіз, пішов понад Россю проз порон; він хотів вийти на гору до церкви й зайти в панський сад, бо думав, що Василина й Марія пішли гуляти в сад.

Тільки що він вийшов з возвозу й перед ним заблищала Рось, його стріли люди і сказали йому, що Василина лежить на гатці п’яна, мов мертва.

У Михалчевського затрусились ноги. Він побіг вниз до порона. На гатці, на гарячому сонці зеленіла й біліла одежа, і бліде Василинине лице було таке, як в утопленика. Михалчевському чогось здалось, що Василина втопилась, що її тільки що витягли з води. Мокра одежа зразу навела його на ту думку. Йому здалося, що люди тільки дурили його, щоб його не злякати.

– Ой боже мій, боже мій! – заламав руки Михалчевський, стоячи над Василиною і дивлячись на її бліде лице, на мокру одежу.

Михалчевський вхопив Василину за плечі й підвів її дужими руками, наче билину. Василина схилила голову назад і опустила руки. Вона важко дихала. Плечі, руки й голова були розпечені й пашіли, як огонь. Люди на пороні сміялись, а Михалчевський нічого не чув і не бачив. Він зачерпнув води в пригорщі, полив Василині лоб, виски і лице, взяв її за стан і не повів, а ніби поволік в своїх дужих руках понад Россю до своєї хати. Стежка вилась на круту скелю. Михалчевський вивів Василину на гору, наче дитину, привів до своєї хати і поклав на призьбі на причілку.

Василина махала руками, щось лепетала та белькотала, а далі знов впала в важкий сон.

Стара Михалчевська вибігла з хати і вгляділа на призьбі Василину. Мокра одежа, грязь на керсеті, на лиці – все це злякало стару молодицю на смерть.

– Нещастя, сину? – спитала вона, збліднівши.

– Нещастя, мамо, і велике нещастя, тільки не для вас, а для мене, – сказав син, сідаючи в ногах у Василини.

Михалчевська придивилась до Василини і зараз вгадала, що Василина п’яна. Стара мати стояла, згорнувши руки, і тільки мовчки хитала головою.

– Не буде з неї, сину, людей, – тихо сказала мати, як говорять над слабими без надії.

Син мовчав, схиливши чорноволосу голову на широкі груди. Михалчевська важко здихнула, пішла в хату, винесла невеличку подушку, підклала Василині під голову, зняла з своєї шиї стару хустку, розв’язала мокру хустку з Василининої голови і зав’язала сухою, стягла мокрий керсет, зняла намисто й дукачі і прикрила Василину своєю старою кацавейкою.

Чудова голова, пишні брови, маленькі вуха, тоненька шия, пишна краса блідого лиця вдивила й вразила стару Михалчевську. Вона знехотя задивилась на ту красу і тільки важко зітхала. Їй жаль було такої молодої пишної краси.

Старій на думку прийшло, що в цієї молодої молодиці десь є батько й мати, і вони не знають, що сталося з їх безталанною дитиною на заробітках. В доброї Михалчевської виступили на очах сльози.

«Боже мій! А що якби моя дитина так десь поневірялась на фабриках», – подумала Михалчевська.

І та думка змінила трохи сердито складені старі губи і обмочила старі очі сльозою. Ще раз глянула Михалчевська на бліде лице і пішла розвішувати на сонці мокру одежу. Михалчевський як сів в ногах у Василини, як спустив свою важку чорноволосу голову на груди, так і сидів, доки сонце не повернуло на вечірній пруг. Михалчевська кільки раз наверталась, заглядала за причілок: Василина спала наче мертва, а Іван усе сидів на призьбі, похиливши голову, і думав важку думу. Він терпів муку і од свого кохання, терпів і за Василину, неначе ввесь сором її перед людьми в той день впав на його.

Вже надворі стало вечоріти. Стара Михалчевська затопила в печі й зварила вечерю. Василина прокинулась, кинула кругом себе очима на зелені кущі бузку, на Рось, що лисніла глибоко внизу під вечірнім сонцем. Вона ніяк не могла пригадати, де вона лежала, що з нею трапилось, які то були кущі бузку, чия то була хата, під котрою вона лежала; Василина тільки чула, що в неї важка голова, неначе од якогось страшного чаду.

Михалчевський побачив, що Василина заворушилась, і спитав її:

– Чи ти, Василино, не спиш?

Василина зирнула на його і ще більше здивувалась. В неї в голові все переплуталось: і день, і вечір, і глибокий яр коло криниці, і той вишник, де вона сходилася з Іваном, і порон, і шинк…

– Чи це ти, Іване, – спитала вона в Михалчевського.

– Я, Василино, – смутно обізвався Іван.

– Де це я лежу? Що це сталося зо мною? Де ж це мій керсет? – питала Василина, озираючись на всі боки.

Михалчевський розказав Василині все, – як вона пила з бурлаками в заросянському шинку, як перевезлась через Рось і впала на гатці, як один чоловік облив її водою, як люди сміялись з неї, як він привів її до своєї хати і поклав на призьбі.

Василина слухала і почала пригадувати все, що діялось з нею з самого ранку. Вона почала гірко плакати. Для неї здалося, що Михалчевський одкинеться од неї після такого вчинку, а стара Михалчевська зроду не прийме її в хату як свою невістку.

– Не плач, Василино! Не плач, моє серце! Ти думаєш, що я буду на тебе сердитись та лаяти тебе? Я не буду тобі докоряти, бо ти вдруге не зробиш того, щоб над тобою всі люди знущались так, як сьогодні знущались на гатці коло перевозу.

– Іване, голубчику мій. Не женися ти зо мною! Я пропаща навіки на цім і на тім світі! Мабуть, мене бог карає за якісь тяжкі гріхи. Я всею душею рада б покинути пити й гуляти по шинках, та не маю сили. От і сьогодні… Тільки твоє кохання держить мене наче на крилах, і ти неначе м’ята та васильки для мого серця.

Василина затулила лице обома руками і почала плакати. Сльози річкою текли через її тонкі білі пальці і капали на призьбу. Вона неначе почула над собою якусь страшну силу, котра карає її за минувше життя, за тяжкий вчинок, за проступство.

– Серце Йване! пропаща я на віки вічні, пропаща, пропаща, пропаща! Прости мене, що я тебе так вірно любила. Я тобі тільки зав’яжу світ. Але ти ще молодий. Знайдеш кращу од мене і будеш щасливий.

– Не плач, Василино, і не вбивайся. Я тебе ні за що в світі не покину, хоч би з мене сміялися всі люди на світі. Як станеш господинею в моїй хатині, ти забудеш своє бурлацтво. Не плач, не край ножем мого серця. Я тебе ніколи не покину, і хіба тоді тебе перестану любити, як навіки очі заплющу. Нехай люди сміються з тебе, нехай глузують з мене, – мені байдуже, аби ти мене любила.

Тим часом прийшла на причілок Михалчевська і побачила, що Василина прокинулась. Михалчевська принесла їй висушену одежу і не промовила до неї ні одного лихого слова.

– На, дочко, свою одежу та приберись, щоб часом з тебе люди не сміялись, як будеш вертатись додому. Біжи, Йване, та принеси кухоль з водою та винеси рушничок! Вмийся, дочко, та йди повечеряєш з нами, – сказала Михалчевська.

Михалчевська знала, що син дуже любить Василину. Для неї шкода було сина, жаль було й Василини, її молодих літ та дивної краси. Її старе добре серце взрушилось і вона здержала докірливі слова.

Василина прибралась, умилась і ввійшла в хату. Михалчевська посадила її кінець стола. Василина покірливо сіла, наче мала дитина, і не сміла підвести очей. Для неї було сором дивитись людям у вічі. Михалчевська зняла з мисника миску, зняла тарілки, витерла рушничком, поставила три тарілки на столі й почала насипати в миску вечерю. Василину обняло якесь тихе, хатнє спокійне життя. У печі весело палали соснові стружки. Чистий білий комин, чистий припічок аж лисніли проти ясного полум’я. Останні червоні проміння вдарили в одно вікно, й червоні огнясті пасма впали на’мальований зелений мисник, на рядки чистих білих тарілок та полумисків на миснику.

Хата була невеличка, але дуже чиста. Одвірки аж лисніли, так були чисто вимиті. В кутку на покуті висіли образи. На образах висіли вишивані білі рушники. Стіл був застелений чистою скатертю. Через двері в кімнаті було видно лежанку, ліжко, застелене веселим ясно-зеленим укривалом. Кінець стола проти Василини сидів Михалчевський і дивився на Василину тихими ясними очима з невимовною жалістю. Василина глянула в ті очі, і з тих очей неначе полився на неї тихий ласкавий світ.

Михалчевська поставила на стіл вечерю і сама сіла. За вечерею вона розпитувала Василину за її матір, за батька, про рідне село, а найбільше за матір. І Василині чогось здалося, що коло неї сидить рідна мати, така сама добра і ласкава, недокірлива, що вона сама сидить у батьковій хаті за столом, що тут недалечко за стінами росте розкішний батьківський садок, в садку цвітуть квітки. І на Василину разом повіяло рідним духом рідної хати, рідної сім’ї, рідного села. Вона почутила, як її серце пом’якшало, подобрішало, забажало рідної хати, свого кутка, де б можна було прихилити голову на все живоття.

Всі встали з-за стола і перехрестились перед образами. Василина не сміла підвести очей на Михалчевську, тихо подякувала і попросила вибачити їй, нещасній, за той клопіт, який вона вчинила Михалчевській.

– Ти, дочко, приходь до нас щонеділі, та посидимо, та поговоримо. Я тебе поведу в гості до своїх стеблівських людей, до знайомих. Одцурайся, серце, од тих бурлак. Ти така молода! Тобі так легко збитися з пуття у твоїх літах, – говорила стара Михалчевська на прощанні з Василиною.

– Спасибі вам за хліб, за сіль, – сказала Василина, виходячи з хати.

Михалчевський провів Василину через городи до самої фабрики і просив прийти до матері в гості другої неділі.

Вже сонце зайшло, як Михалчевський вернувся додому. Мати сиділа під хатою на призьбі й ждала його.

– А що, сину, буде з цієї Василини? – спитала в його мати.

– Кажіть уже ви, мамо, що з неї буде. Але що б з неї не було, я од неї не одкажуся до самої смерті. Вона мене навіки причарувала своїми очима.

– А як така чарівниця щонеділі буде качатись п’яна на гатці на сміховище людям? – спитала тихо й сумно мати.

– Не буде вона, мамо, щонеділі валятись п’яна на шляху. Її затягають та поять бурлаки, бо в неї така краса, що якби вона мене не любила, я б, мамо, сам пив до смерті й її поїв, щоб тільки вона дивилась на мене своїми веселими очима та моргала високими бровами.

– Цур вам і з тими очима й з тими бровами, – сказала мати. – І мені вона здалась людиною доброю, смирною й привітною. Її, може, справді бурлаки збивають з пуття. А ти, сину, все-таки підожди який там час. Вона ж не втече з Стеблева, а ти не вмреш-таки через її очі. А там побачимо.

Другої неділі, тільки що Василина пообідала з Марією, в хату всунувся Мина, а з Миною ще п’ять парубків. Василина неначебто вийшла в сіни, але з сіней тихенько вискочила надвір та через город втекла до Михалчевської. Михалчевська була дуже рада, тричі поцілувала Василину, посадила за стіл, любенько побалакала, а перегодя повела її в гості до своїх знайомих в Круглик.

– Чи ти, дочко, була коли в Круглику? – спитала Михалчевська Василину.

– Ні, не була ніколи, – одказала Василина.

– Ти, дочко, розказувала за свій край та за свою Комарівку, що вона вся в садках. От побачиш Круглик, то пригадаєш собі й Комарівку, – сказала Михалчевська, накидаючи на шию хустку.

Михалчевська з сином та з Василиною пішли в Круглик до своїх знайомих шляхтичів Мостицьких.

Куток Круглик стоїть вище од усього Стеблева на косогорі, котрий легко піднімається вище та вище вгору. Широкий косогор неначе луснув і запав посередині. Ввесь Круглик на косогорі до самого верху гори, вся довга западина серед Круглика – все потонуло в розкішних садках, в темній та ясній зелені, а сама середина яру неначе була закидана густими вербами.

Невважаючи на косогір, колись в тому довгому яру йшли рядком ставки. Ставки повисихали, і тепер зостались тільки левади – такі чудові, такі дивні, що на їх не можна й надивитись. Там, де колись були греблі, обсаджені вербами, тепер зосталися тільки рядки старих верб, пишних, чудових, неначе одна левада була одгороджена од другої чудовою зеленою стіною, підпертою знизу товстими колонами. По обидва боки ставків колись були посаджені верби над самою водою; тепер ті старі верби стоять попід горами довгими рядками над самими левадами і, замість води, спускають свої віти на пухку зелену, густу, як руно, траву.

Через той довгий рядок левад стелеться маленька стежечка. Підеш серед гарячого літнього дня тією стежкою і неначе увійдеш в якісь дивні покої, дивніші й кращі од царських! Ідеш стежкою і неначе переступаєш з одного гарного залу в другий, ще кращий і дивніший. Зелені левади з чотирьох боків обставлені рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, і такі густі та рясні, що кожна верба була похожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадюки і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови.

Переходиш через одну леваду, вступаєш, неначе через двері в стіні, в другу і знов бачиш перед собою розкішну залу, з чотирма зеленими стінами. Серед тієї зали вискочив з землі здоровий круглий кущ калини з червоними китицями ягід, неначе хто поставив і засвітив серед зали розкішний канделябр. Перейдеш ще кілька покоїв, ніби висланих чудовими м’якими килимами, і перед очима знов впоперек яру стоїть вербова зелена стіна, неначе хто обставив леваду розкішними ширмами. Молоді буйні верби вже поросли тут подекуди по леваді. Одна верба опустила тоненькі віти з дрібненьким листом до самої землі і її матове листя неначе пилом припало. Друга верба розчахнулась однизу на два стовбури і погналась вгору двома зеленими гніздами з блискучим листом, неначе помазаним лаком…

По обидва боки левад, через високі стовбури верб, видно на косогорах густі садки. По один бік – густі старі груші вище й вище виганяються по косогорі, неначе густі хмари наступають згори; по другий бік левади – страшенна садова гущавина; там, за вербами, густі вишняки, сливи угорки злились докупи з широкими кущами бузини та калини. Хміль вхопився за стовбур високої верби, обмотав її, в’язкою впав на вишню, обплутав увесь верх, перескочив на бузину, обмотав її рясними низками і сховався десь у сливах та в калині. Сонце било в ту гущавину навскоси, освічувало її наскрізь, пронизувало її золотими нитками, перероблювало листя на зелене скло. Все зелене гніздо світилося наскрізь, пашіло вогнем, теплом. Червоні кетяги калини під вербами, не сказати б, горіли на сонці, як свічки.

І по обидва боки тих левад, на крутих косогорах, скрізь видно розкішні старі садки. Садки неначе заглядають в долину через верхи верб, а ще вище од садків стоять на самих горах білі хати і неначе висять на зелених хмарах, пливуть проти синього неба, як на синьому морі! І всі рядки старих верб, і всі садки, як темні хмари, і вся розкіш густої трави на левадах – все залите гарячим, палким сонцем, все блищить та сяє; а з левад внизу видно ввесь Стеблів, всі фабрики, далекі гори під Корсунем, далекі старі ліси на покручених горах понад Россю до Богуслава…

Стара Михалчевська показувала Василині садки по обидва боки левад. Василині здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарівку, у садок свого батька.

В левадах під вербами скрізь були рублені криниці. Вода в криницях стояла врівні з травою. Стара Михалчевська сіла на цямринах однієї криниці спочити. З гори прибігла стежкою дівчина, набрала в відра води, Михалчевські й Василина напилися води, трохи одпочили і пішли далі по левадах, а потім повернули на гору і пішли садком. То був садок далекого родича Михалчевських, шляхтича Мостицького.

Стежка йшла через старий садок. Старі груші були високі, як дуби, і стояли так густо одна коло другої, як дерево в лісі. Широкі яблуні неначе полягали на землю важким гіллям.

– Ой господи, які тут гарні садки! – сказала Василина.

– Чи такі, дочко, і у вас в Комарівці, як тутечки в Круглику? – спитала Михалчевська Василину.

– Такі. Як побачила я ліс та оці садки, то мені аж легше стало на душі, – сказала Василина.

Стежечка вела просто до хати. На краю старого садка, на самій горі росли густі вишні та черешні. Коло хати було невеличке порожнє місце, вкрите зеленою соковитою травою. Мостицького хата була стара, але чимала, з маленьким ганком, з мальованими зеленими одвірками коло вікон та дверей. Під вікнами по обидва боки ганку росли кущі бузку та рож. Густі кущі мальви цвіли здоровими червоними та рожевими квітками. Хата стояла на горі чиста, біла, весела, з блискучими вікнами.

Михалчевська з Василиною ввійшли у сіни. До них вийшла з світлиці вже немолода Мостицька, з повним свіжим лицем, з хусткою на шиї, і попросила їх у світлицю. Світлиця була просторна. Стеля трохи ввігнулась посередині. Ввесь куток за столом був завішаний образами. За образами були затикані васильки.

Господиня попросила гостей сісти коло стола. В світлицю ввійшов старий Мостицький, з сивим волоссям на голові, з чорними довгими вусами. Він сів коло Михалчевського і почав з ним розмовляти за фабрицьку роботу, за своє малярство, за свій підряд у сусідньому селі, де він малював церкву.

Стара Мостицька винесла пляшку горілки, а її дочка, молода дівчина, винесла на тарілці паляницю. Гості й хазяїн випили по чарці й розговорились. Молода дочка Мостицького покликала Василину в садок рвати черешні; Василина ввійшла в садок, обійшла його кругом і не могла натішитись.

– Ходю по тобі, садочку, та не находюся, гуляю – не нагуляюся! – говорила Василина.

Вона вилізла на товсту черешню, а з неї перелізла на другу, нарвала черешень повну козубеньку й понесла у ганок. Господар і гості вийшли на ганок, посідали на лавках й балакали до самого вечора.

Вже надвечір Михалчевська з Василиною та сином вернулася додому й попросила Василину помогти їй готувати вечерю. Василина скинула з себе керсет, обв’язалась рушничком й несподівано чогось їй здалось, що вона дома…

Кров кинулась їй у лице. Вона глянула на Михалчевського й трохи не кинулась йому на шию: потім розтопила в печі, приставила в вогонь горщик, поралась коло припічка, неначе в себе дома. Вона бачила, що тихі Іванові очі не сходять з її лиця, ходять за нею слідком, за її руками, за її очима. І тихе домашнє життя, тихе щастя у сім’ї повіяло на Василину, неначе теплий, пахучий весняний вітер з заходу.

А сонце ясно било в двоє вікон, пронизувало всю хату золотими пасмами та стрічками, обсипало червоним жаром зелений мисник, чисті фарфорові тарілки, грало якимись червоними чудними взірцями на білому чистому комині, на білій сорочці у Василини, на її пишному білому лиці.

Вечеря була готова. Василина поставила на стіл тарілки, подала вечерю. Після вечері вона кинулась до посуду, перемила й перетерла й розставила на миснику. Вже пізненько Іван провів Василину додому. Тихо, помалу йшли вони стежкою понад скелями над самою Россю, часто ставали, дивились на Рось, на далекий порон, що переганяли люди з одного берега на другий, на високу скелю, де біліла церква в акаціях, на червоне небо на заході, проти котрого чорніли, неначе вирізані, визубні на верхах панського садка.

Вряди-годи тією стежкою йшли молодиці та дівчата, зглядалися між собою й осміхалися, показуючи пальцями на Василину та Михалчевського. До пізнього вечора вони стояли над скелями, доки висипали густі зорі й заблищали на небі й у воді під чорними скелями.

– Приходь же до нас, Василино, знов у неділю та знов підемо у Круглик, – сказав Михалчевський до Василини, й з тими словами він обняв Василину й не міг одірвати своїх гарячих уст од її лиця.

Другої неділі Василина знов прийшла до Михалчевських. Стара Михалчевська знов повела її у гості в Круглик до своїх родичів. Поки стара Михалчевська гостювала та балакала з старими, Василина з дочкою Мостицького бігала по садках, ходила до дівчат на кутку, гуляла у лісі, котрий ріс на горах зараз за садками, рвала квітки та ягоди.

– Ой рідний мій краю! Садки мої, ліси мої! Як гляну на вас, як ходжу у вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю, – говорила Василина, гуляючи у садках з дівчатами.

Минуло ще кілька неділь, Василина все приходила у неділю та в празники до Михалчевської, сиділа у неї, помагала в роботі або ходила з нею у гості до сусід, до родичів й потроху почала забувати оранду. Бурлаки почали одхилятись од Василини і вже більше не зачіпали її.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 3, с. 253 – 294.