7. Лемішковський і панна Зося

Іван Нечуй-Левицький

Нетвердою ходою підходив Яким до дому свого начальника. Вікна були освічені. На дворі коло ганку стояли коні приїжджих гостей. Не вперве траплялося йому бути в порядних гостинних в заможних панів, але вперве він йшов до свого начальника в гості.

Гостей в світлицях було чимало, та все поляків, як звичайно буває в повітових містах Західної України. Сам начальник Якимів був поляк, бо поляками тоді був закиданий в нас ввесь уряд. Ніхто не привітав Якима ласкаво, ніхто не подав йому руки, окрім товаришів по службі, хоча вся шляхта знала його дуже добре. Одначе панни були до його багато ласкавіші, як пани.

Гарна врода, краса його очей, краса лиця неначе закривали собою просту матір, міщанина батька, не шляхетський рід. Хазяйські дочки обступили його з усіх боків. Гості сходились. З’явились дами, гарно повбирані, надуті, вдаючі з себе значних, навіть великих паній. З’явились молоді панни, і чорняві, і біляві. Між матерями вились, як бджілки, маленькі дівчатка й хлопчики. Все повітове місто насунуло у світлиці начальника з своїми сім’ями, з горничними.

Вже пізно рипнули двері якось ніби голосніше; в прихожій кімнаті почувся великий шелест, неначе через неї тягали сіно, копицю за копицею. У двері було видко три сукні, котрі ворушились од кутка до кутка і зайняли собою трохи не всю кімнату. В залі замовк гомін. Всі дивились на двері і таки довгенько ждали появу нових гостей. Коли, це одчинились обидві половини дверей, і в залу вплили три панні, як три паві, три дочки станового пристава, пана Пшепшинського. Між широкими їх сукнями плутавсь маленький, старенький, лисий, як коліно, панок.

То був їх батько. Він був в старенькій, притертій сіртучині. Зате ж бундючні дочки тягли за собою хвости трохи не на всю залу. Голови гостей, що сиділи навкруги зали, з-за тих мушлинових суконь виглядали, неначе з-за білих хмар. Ніхто не вмів увійти в залу з такою повагою, як панство Пшепшинство; ніхто не вмів так поводитись, так поважно поставити лице, очі, губи, як ті три панні.

Лемішковський виглянув з другої кімнати і спинився на порозі од великого дива. Серед зали стояла та панна, котру він колись передніше, влітку, бачив на скелі, перед заходом сонця, котру він бачив в прозорій річці, в синій безодні одсвіченого там неба. То була найменша Пшепшинськівна. І тепер вона стояла, як і тоді, вся біла, в білій сукні, в білих рукавичках, в білих квітках на голові. Тільки тепер широка стрічка червоно-кров’яного кольору обхоплювала її тоненький стан і червоними смужками вилася по білій сукні на обидва боки. І тепер, як і тоді, ясні м’які коси вились кучерями навкруги тоненької білої, як папір, шиї. Чарівна споминка разом устала перед його очима у всій красі тодішньої обстави серед розкішного зеленого листу, на фоні темно-синього вечірнього неба. Проти волі Яким повів очима навкруги, наче шукаючи десь, ніби в прозорій воді, її чарівного одсвіту, що так принадно з’явивсь колись на хвилину перед його очима.

Гості вже пили чай. На столі стояли печені на маслі бублики, сухарці, варення і повний піднос великих, дорідних та добірних червонобоких груш. Хазяйка попросила панночок Пшепшинських сісти до чаю коло стола. Дві старші, вже доходжалі сестри сіли по обидва боки стола, а найменша саме проти Якима. Все в хаті ущухло. Всі вважали дочок станового за розумних, добре вихованих, статковитих, але надто вже цікавих й злющих та лепетух, що обсуджували сливе усей повіт. Дами їх трохи боялись, а чоловіки звали їх прехорошими гадюками.

Розмову повела хазяйка з старшими сестрами. Обидві вони цідили слово за словом з таким тоном, неначе на ввесь світ промовляли якісь закони доброго розуму і високої вподоби.

Найменша сестра не схотіла чаю (мабуть, щоб одрізнитись будлі-чим од інших), а взяла найбільшу, найчервонішу грушу за довгий, загнутий хвостик двома пальчиками, підняла до світла, зогнула трохи набік голову і, з невимовним кокетством запитавши губки, оглядала її червоний бік; а потім, як уже дала на себе надивитись гостям, мов на картину, промовила до сестер – звичайно, по-польській:

– Що за чудовий овощ натури! що за краса! Здається, ніякий маляр не вдав би такого любого рум’янцю на людськім лиці, як тут природа намалювала на щоках груші!

Вона схилила голову на другий бік, оглядаючи ту грушу, мов яке невидане диво, з другого боку. Густе пасмо русої коси скотилося з плеча. Великі синюваті очі розплющились, веселі брови піднялись угору. Осміх блищав на рожевих устах, виразно обведених навкруги. Вона підняла руку з грушею до самого світла. Рука, маленька, як у дитини, з одного боку забіліла, як найбіліший мармор, а проти світла вся світилась наскрізь, ніби налита калиновим соком. І рука з грушею, і сама панна і справді здавалась гарною цяцькою серед гостей.

Яким не зводив очей з тієї руки з грушею, з того червоно-рожевого просвіту її перед світлом. Після чаю старші панни Пшепшинські почали гуляти по залі і зашелестіли своїми сукнями. Найменша не пішла, а ніби покотилась до дверей, дріботячи ніжками. Коло Якима вона ніби ненароком випустила з рук хусточку. Яким в одну мить нагнувся і подав їй. З невимовним осміхом вона подякувала йому, спинившись на льоту, і пурхнула до другої кімнати щось поправляти на голові перед дзеркалом.

Вертаючись назад, вона промовила, дивлячись на Лемішковського: «Ох, як же мені хочеться пити!»

Мов несамовитий, кинувся він і приніс їй води. Вона кокетно взяла шклянку двома пальчиками, ледве помочила свіжі губи в погожій холодній воді і вернула Якимові, промовивши: «Який же пан ласкавий і звичайний».

Яким не втерпів і простісінько промовив: «Чи не вас то я бачив колись влітку на скелі над водою в цій самій сукні? Ви стояли навколішки так надвечори і молились богу, згорнувши руки?»

Панна трошки почервоніла, а Лемішковський спахнув полум’ям до самих брів: йому здавалось, що він її зневажив.

– Ні, я ніколи не лазю по скелях, – промовила вона, осміхаючись. – Може, то була мрія вашої дуже палкої фантазії?

– То була мрія, котрої я ніколи не забуду, – промовив Лемішковський просто й щиро, аж кокетна панянка здивувалась.

Свою розмову панна вела по-польській, а панич по-московській – така чудасія частенько трапляється на нашій Західній Україні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз танцював з нею під бренькання розбитого клавікорда. Старі дочки хазяїна понадимались, а Лемішковський літав по хаті з своєю панною, забувши про все і не зводячи очей з її білого личка.

Як танцювала вона з іншими, він водив очима слідком за її легким літанням, за тонким станом, за ясними локонами, розвіяними по голові в танці.

– Чи ви пак не нудьгуєте у нашому невеселому місті? – спитала Зося (так звали найменшу панну Пшепшинську). – Може, ви маєте доволі розваги у сім’ї з братами, з сестрами?

Лемішковський почервонів од цього натякання, та переміг себе і одказав:

– Мої батьки старі, а сестер не маю. Моє життя дома невеселе.

– Чому ж ви не шукаєте знайомості?

– Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

– А пан думає, що мені весело жити в сім’ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, – от і всі мої забавки й радощі.

– Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? – каже Лемішковський.

Зося осміхнулась.

– Тільки й мого щастя, – промовила вона, – що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

– Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

– Зосю, – сказала вона, – чи не час пак нам додому?.

– Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, – промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личком Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дому, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Леміщиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи:

«Отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!»

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм’якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, – щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохолоджував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп’яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум’яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

– Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пшепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

– А ви, мамо, як знаєте про Зосю? – спитав син.

– А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

– А хіба ж ви, мамо, там були?

– Хоч і не була, та бачила…

– Чи не заглядали часом ви в вікна? – промовив син.

Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум’янець сорому на його лиці.

– І прийшла вам, мамо, охота на старості слідком бігати за мною, тертись попід вікнами, між погоничами!

Мати замовкла.

Старий Лемішка вже давненько встав і ходив коло хати, згорнувши руки і бубонячи молитву. Через одхилене вікно до його вуха долетіла розмова матері з сином.

Лемішка всунув голову в вікно знадвору:

– А що це, волоцюго! думаєш матір вчити на старість, чи що? Спи, коли даю тобі пристановище в моїй хаті, а то, про мене, на всі чотири!

Не озвавсь до його син, – він боявся батька, його крутого норову, твердого слова.

Довго не будила мати сина. Вже в церквах задзвонили на пізню службу, а Яким усе спав, – йому все снилась Зося то на високій скелі, то в тихій прозорій воді, вся біла, як перший сніг, то з’являлась вона йому з грушею в руці, то стояла вона перед ним вся прозора й рожева, мов огнева, в вінку з червоних зірок на голові, то з’являлась перед ним в блискучій короні, як-от малюють святих на образах.

Промінь пекучого сонця впав йому на лице і розбудив його. Він швиденько вмився, одягся і побіг до церкви, маючи надію побачити там Зосю, хоч не в церкві, то, може, десь на улиці. Вже кінчали одправу, як Лемішковський протовпився наперед до іконостаса і, на свою велику радість, побачив там Зосю.

При недостачі католицьких костелів на Західній Україні католики не цураються православних церков. Зося стояла навколішки перед образом богородиці, по польському звичаю, і, опустивши вії на щоки, схилила голову над молитовником. Густий чорний вуаль затуляв її білий лоб і прибільшував білину її лиця, трохи блідого після вчорашніх танців. Ні разу не підвела вона очей, ні разу не подивилась вона на людей.

Люде заворушились, зашамутіли, виходячи з церкви. Не дивлячись на Якима, пішла Зося за людьми. За густим гуртом не можна було протовпитись до неї. Вихопивсь він у бокові двері і обійшов кругом церкви, гадаючи, що наздожене її. Зосі нігде не було видко. Мов привиддя, зникла вона кудись у бокову улицю. Довго він зиркав сюди й туди по місту, – нігде не було Зосі. Коли – підняв він очі на взгір’я, що тяглося понад домами, – щось біле майнуло між кущами ліщини. То була Зося. В одну мить оббіг він поза дворами і наздогнав її на зеленому взгір’ї. Щоб одсапатись трохи, зайшов він за кущі і почав стиха ходити по горі, ніби оглядаючи чудову околицю, що розстелялася внизу з цілим містом, з домами, хатами, сіножатями, городами. Далі, мов несподівано, зустрівся з Зосею. Вона жахнулась, аж кинулась, вглядівши його перед собою, чи зробила такий вид, ніби жахнулась; а проте швидко оговталась і почала:

– Чи й ви любите гуляти по цих взгір’ях та милуватись виглядами на околиці? – спитала вона його і, не ждучи одповіді, додала, – ой, як я люблю природу! То найліпший час мого життя, як зайду я в тиху долину, в тихий гай, зостанусь сама з моїми думами, моїми мріями або з книжкою та з богом.

– Як мило слухати, що гарна панна та ще й любить те, що найкраще на світі! – сказав Лемішковський.

– Чи бачите той зелений гай на долині?Там є криниця, там є каміння, там повно квіток. Мій боже! – промовила Зося тоненьким голоском, згорнувши руки, як до молитви, і підіймаючи очі до неба: – Яке там чудове місце! Там птиці цілими хорами виспівують концерти, там травиця зеленіе…Ох! які солодісінькі години перебуваю я, сидячи там в самотині або гуляючи ранком, а часом ввечері!

– Тепер і я буду любити те місце, де ваша біла ніжка покинула слідочок.

Так розмовляючи, Лемішковський геть-геть провів Зосю, трохи не до господи її тата.

Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан, приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.

Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав примічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.

– Давай лиш, стара, по чарці! – промовив Лемішка, – вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!

Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок. Коли це двері одчинились, і на порозі з’явивсь Яким. Він окинув здивованим оком, усіх гостей, не здіймаючи картуза, стоячи на порозі і держачись за клямку.

– Просимо до хати! Не лякайся! – сказав Лемішка. – Не вовки! не з’їмо!

Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

– В наших краях давно час обідати, – промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату і довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

– Просимо, сину, обідати! – гукнув батько якось з досадою. – Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

– Як же вас, небоже, господь милує? як живете? – спитав його дядько Охрім.

– Так, як бачите, – промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

– А наші синки дуже нудьгують за вами, – додала весела Охрімова жінка. – Все згадують про вас, а теперички, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, – їв мовчки, що йому мати присовувала.

– Мій Василько і сьогодні згадував за вас, – зацокотіла весела дядина. – Вже й виріс, а такий тобі пам’ятливий, що й господи! І досі все пам’ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам’ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп’янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!

Яким не знать чого почервонів.

– І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, – озвалась одна молодиця, – й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! Їй-богу, і тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

– Чом не одвідаєте коли нас, старих? – спитав дядько ласкаво. – Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

– Коли немає часу, – буркнув Яким. – Я на службі вже.

– Цураєтесь ви нас, як бачу! – одрізала попросту й щиро дядина. – А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.

– Господь гордим противиться, – промовив батько словами святого письма. – Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип’ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько тикнеться!

Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, «наздогад буряків» судити панича.

– Доки маленькі діти, доти й шанують батька-матір, – сказав дядько Охрім, – а повиростують, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?

– Воно, бач, не те! – промовив старий Лемішка. – Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі щоб не зчорніли.

– Їй-богу моєму, правда! – додав селянин. – Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині чи до тієї вчительки.

– Все то преться в пагін, аби закуштувало школи, – промовив Лемішка. – Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурно ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або – що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі є тих панів на світі!

– А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? – додав один сільський філософ. – Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладують за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться.

Знов пішла чарка навкруги стола.

– Пошли, боже, нам щастя й здоров’я! помершим чарка, а нам горілка, – приказував Охрім, – нехай нашим ворогам легенько тикнеться, як собака з тину ввірветься!

– Так-то так! – промовив Лемішка. – Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню – чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, – як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.

– Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, – обізвалась Леміщиха. – Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав’язуватимусь в чушку вже й до смерті.

– І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! – промовив Лемішка. – Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!

Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім’ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій Україні багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім’ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв’язати те, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.

Якимко, колись коханий син свого батька, своєї матері, втіха своєї родини, цурався свого роду, свого плем’я, тікав од матері, соромився мови свого народу, не любив батька. От до чого допровадила його наука без народності!

Почали їсти всяку страву, а після вареників Леміщиха винесла добрий глек варенухи, смачної, пахучої та солодкої. Пішла чарка з варенухою кругом стола!

– Та випийте ж, небоже, хоч раз до нас! – просив дядько Охрім Якима. – Сама ж паніматка варила, а я вас сам почастую. Коли ж не вип’єте з моїх рук, то я більше до вас і не приїду.

Яким хилив тоді горілку не згірше свого дядька Охріма. Але що скаже Зося, як довідається, що він п’янствує з мужиками? Ця думка не давала йому спокою. Піднесена близенько варенуха так гарно залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу. Гаряча варенуха трохи вдарила йому в голову.

– Ми думали, що ви нас втішите вченою розмовою, – говорив далі дядько. – Ми радніші й до вечора слухати розумного слова за чаркою доброї варенухи.

– Нехай бог спасеть і нашого батюшку, та й його синів, – промовив селянин. – Оце було як прийдуть на проводи на громадський обід, то так наслухаєшся всього, що й господи! Було розкажуть нам, як на тім світі буде людям: що буде грішним, а що праведним; розкажуть було і про Адама, і про пекло, і про рай. І малі ті паничі, а так тобі розказує, та все попросту, та все по-нашому, мов шовком гаптує! Що то пак письменний чоловік! У книжках все написано. Розкажіть, будьте ласкаві, дещо, а ми послухаємо! Адже ж, кажуть, і ви колись вчились на священика, та вже опісля повернули тобто на пана.

Якимові сподобалась річ селянина. Варенуха трохи розворушила його наукову пиху. Він почав розказувати про те, як наука допомогла всім народам вийти з темряви, а потім повернув на розмову про блискавку, про і;рім, про дощ. Спершу почав був таки говорити по-українській, але сам язик, привчений московською школою, зараз повернув на великоруську мову. І потекла його мова книжна, школярська, невтямлива народові.

– Молния (блискавиця) праисходит вследствие скапления електричества в воздухе. Это, видите, такая огненная сила, каторая скрываетса в земле, в воздухе, а потом разряжается, загорается, воспламеняется…

– Господи, як хороше! як гарно! – промовляли молодиці, киваючи одна до однієї головами.

– Кагда електричество скапляетса и начинает разряжаться, тагда воздух с страшною силою устремляется в безвоздушное прастранство, прастранство, то єсть место пустое, примерно как ета комната. Патом гром!.. Трах-та-рарах!

Яким, бувши вже напідпитку, тарахнув кулаком по столі, аж пляшки задзвеніли. Варенуха почала його гарячити.

– Ой, господи! аж страх бере! – промовила молодиця з слізьми на очах. Їй здавалося, що Яким розказував про пекло.

– То грім битиме всіх грішних? – спитала вона в Якима.

Всі слухали, обернувши очі до Якима, ловили кожне його слово; усім здавалося навіть, що вони розуміють, хоч кожне слово Якимове було для них тайною, потайнішою од християнських тайн.

– Скажіть нам, коли ласка ваша, чи правда тому, що під землею є риба-кит, котра часом трясе землею? – спитав селянин.

– Не вірте! тому неправда, – одказав Яким. – Земля крутиться кругом сонця і вертиться на своїй осі.

– Осі? чи вже ж то? Хіба ж земля крутиться, як колесо?

Всі засміялись, зглядуючись.

– Авжеж так! – говорив далі Яким. – Движение бывает центростремительное, тобто…

Яким постерегав, що його й справді не розуміють слухачі, хотів говорити попросту, але якось не потрапляв. Піт виступив у його на лиці. Його розмова, мабуть, не дуже вдоволяла слухачів, бо один дядько покрутив, покрутив головою і сказав:

– Це все… бог з ним… А скажіть нам, паничу, коли-то добре буде людям? Бо вже лихого натерпілись ми доволі. Ви людина письменна, може, де вичитали в книжках!

– А якого ж добра ви ждете? – спитав Яким, не розуміючи, що йому одпрвідати на теє.

– А якого ж добра нам ждати? Чи не буде полегкості на податі, на хліб?

– Про це я не відаю, навіть у книжках нічого про те не начитував.

Яким утомився, силкуючись розмовляти з народом. Розмовляти з народом він не вмів, хоч і жив між простими людьми.

Вже звернуло з півдня, як гості почали прощатись. Старий Лемішка повеселішав тим, що таки його вчений син показав гостям хоч трохи свого розуму. Мати була рада і все щось говорила та говорила. Дядько Охрім з дядиною теж були раді, що небіж сподобив їх розмови і не гордує ними. Всі вийшли надвір, всі обнімались, цілувались, обнімали й міцно цілували Якима, потім посідали на вози і під гарячим промінням південного сонця рушили в дорогу. За ворітьми знов спинились. Стара Леміщиха з пляшкою в руках частувала гостей на дорогу, подаючи чарку на вози. Ще раз перецілувались і, розпрощавшись в останній раз, рушили на ярмарок. Старі вернулись до хати, а Яким пішов в садок, ліг в затінку в холодку під гіллястою яблунею і міркував про випадки того дня.

«А що буде, як Зося часом почує, що я п’янствую з мужиками та міщанами, веду з ними компанію? Чи знає вона, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи буде мене любити? Чи схоче вийти за мене заміж…»

Такі думки промайнули в його в голові, тоді як його очі дивились на той гай, де Зося любила гуляти ранком та вечором. Верхове гілля того гаю витикалося з-за зеленої гори. Над гіллям миготіло блискуче марево сонця, слалась тонесенька намітка сизого туману. Той гай здавався йому зачарованим, тягнув до себе всю його душу, принаджував його очі, його думи. Чи не під тим дубом вона тепер гуляє, що ондечки розіслав гілля, як ті руки? чи не та липа з зеленим листом дивиться на її красу?

Вже сонце наближалося до заходу, як Лемішковський встав і поволікся до того гаю.

Місце, де любила гуляти Зося, було найкраще на всю околицю міста. В свято або в неділю туди йшли на гулянку не одні панночки Пшепшинські, але й другі городяни, панки, міщанки і навіть міські наймички. Неширокою зеленок) долиною, між двома крутими зеленими боками гір крутився маленький поточок води, переливаючи воду з одного ставочка до другого. Подекуди попід горами росли густі гаї, розкидані ніби букетами. По долині росла осока понад водою, цвіли купами лісові квітки. З боків гори місцями виступало сіре каміння. В одному узірі яру блищав ставочок, обсмугований високими вербами, чорнів млин, а другий узір вганявся в зелену діброву. Узенька стежечка крутилася гадючкою по зеленій траві і доводила до криниці з погожою водою.

Вернувшись додому, Зося до словечка розказала сестрам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, що Лемішковський повинен сьогодні стрінутись в долині. Зося була певна в тім, що Лемішковський любить її. Їй забажалось допекти старшим сестрам за важку опіку над нею, що вже їй остогидла.

– Мої сестриці кохані! – промовила найстарша сестра Люцина. – Давайте пожартуємо трохи з тим чудовим мужичком!

–Добре, моя дорога! – одказала середуща, Рузя. – Він такий гарненький хлопчик, хоч і мужичок!

Кожній хотілось причарувати серце молодого і гарного мужичка.

– Знаєте що? – промовила Люцина. – Уберімось так, щоб підійти під його міщанський смак. Понадіваймо сукні, які в нас є найясніші! щоб так і різали в вічі. Це йому, надісь, буде до вподоби.

Панни кинулись до гардероба. Та думка стала їм приводом і до забави, і до кокетства, без котрого полька ані тхне і не дихне!

Люцина знайшла не дуже модну сукню, ясно-червону, без жадних квіток. Червоний кольор дуже приставав їй до лиця! Вона знала теє. Поверх червоної сукні вона підперезалась ще червоною широкою стрічкою, на голову наділа якісь квітки з бархаток огневого цвіту схожі на червоний мак. Її чорні брови, карі очі, повне рум’яне лице з повною шиєю серед червоного цвіту покращали вдвоє. Вона взяла в руку пучок найчервоніших оргиній.

Рузя убралась так само в саме зелене. Темно-зелена сукня дуже пристала до її не дуже темних кіс. Свої розпущені кучері вона перевила зеленою оксамитовою стрічкою. Її повне біле лице з дуже ніжним рум’янцем, з червоними губами здавалося пишною квіткою серед зеленого листя.

Зося убралась в нову ясно-блакитну сукню, – блакитну, як небо. Без жадних квіток або стрічок на голові і на шиї, вона зливалася з синім небом, тоді як йшла по горі. Тільки її русява головка з кучерями та з білими, як сніг, одолоненими плечима, здавалось, літала по небі, як той двокрилий херувимчик.

Саме вбирання коло дзеркала було для сестер такою втіхою, таким проводом безробітного святкового часу, що панни безперестанку реготались з своєї вигадки, з своїх театральних суконь.

– А знаєте, мої сестриці, яка мені оце думка прийшла? – промовила Люцина, дивлячись на одну картину на стіні, де були намальовані три богословські доброчинки: віра, надежда й любов у постаті трьох панночок, що сиділи під пальмовим деревом. Одна панна була намальована з хрестом, друга з чашею, а третя з малою дитинкою. – Чи пам’ятаєте ви, сестриці, ту високу грушу, що схилилась над самою криницею? Ми посідаємо під грушею доконечне так, як оці панни, і будемо дожидати Лемішковського.

– А справді посідаймо! посідаймо! – гукнули в один голос сестри, припліскуючи в долоні.

– Тільки що ж оце ми позабираємо в руки, щоб достоту сповнити оцю картину! – промовила привідниця Люцина. – Тут одна панна держить хрест, друга чашу, третя дитинку. Не позабирати ж нам у руки таких речей. Ми й без того в цих патріархальних сукнях поставали схожі на якихсь святих преподобниць! І без того ціле місто чудує з нас. Дитину ще сяк-так… Хіба взяти того опецка нашої наймички.

– А хто ж його візьме? – спитала Зося.

– Зося! а хто ж більше? – одказала Люцина, і всі засміялись.

Той регіт долетів до ушей сонного батька, що спочивав по обіді в другій кімнаті, завертівши голову білою хустиною, щоб по лисині не лазили мухи. В довгому шлафроці, в патинках, з білою хустиною на голові, котра до того прехимерно стирчала якось ріжком, виглянув Пшепшинський з-за дверей, сліпаючи сонними очима.

– Що тут діється? – спитав він з гнівом.

Дівчата з реготом кинулись до його й почали цілувати з усіх боків, просячи пробачення.

– Смійтесь, діти, аби не плакали; та коли б ви собі йшли або гуляти, або заміж, абощо! Жених от трапляється…

Незабаром потім вийшли сестри з дому і пішли до гаю глухими переулками, щоб сховатись од цікавих очей городян. Люцина, вся червона, горіла, як огонь, і несла в руках великий букет з оргиній, червоних, як жар. Червоний убір на голові, що скинувсь на дівчачі квітки на кибалці, наддавав їй вид сільської дівчини в квітках. Рузя, вся в зеленому убранні, несла в руках розкішну гілку рай-дерева. А Зося, блакитна, як небо, держала в одній руці книжечку, а другою вела невеличкого сусідського хлопчика, гарного, як янголятко.

На яру коло криниці було найкраще місце. Високий камінь трохи виступав з гори. З-під його лилася вода з холодного джерела і стікала в широку криницю з природним кам’яним дном. Чиста, як кришталь, та погожа вода стояла сливе вщерть з кам’яними цямринами криниці. В воді тихо плавала криничана червонобока жабка. Прихожі люди, припадаючи коліньми на камінь, нахилялись і пили воду. Густі кущі ліщини, бузини, чорноклену понависали зверху над криницею, а збоку росла стара широкогілляста та дуплиняста груша. Коло груші повитикане з землі каміння лежало, ніби природні лавки для спочинку. Те місце вибрали панночки Пшепшинські для своєї комедії.

В театральнім покладі сіла Люцина під самою грушею коло стовбура, широко розіславши червону сукню по траві. Трохи нижче, на кам’яних східцях, по обидва боки посідали сестри. Рузя обмахувала лице зеленою гілкою рай-дерева, а Зося посадила коло себе хлопчика в білій сорочині, підперезаній червоним пояском. Вона розгорнула книжку і почала нібито читати. Вигляд і справді дуже нагадував картину трьох доброчинків і тільки тим одрізнявся, що старші сестри, з гарними, але злими лицями, більше обтілювали ніби гріхи, ніж доброчинки.

Усі прохожі, навіть селяни, задивлялись на панночок, на убрання, на сукні, стрічки. Деякі міські штукарі назвали старших сестер гарними кольорованими гадюками, що вгніздились на зеленій траві. Але всі задивлялись на Зосю з малою дитинкою. Гарна й тиха, з малим хлопчиком коло себе, вона навспряжки здавалась янголом, котрий на образах проводить на небо праведну душу.

Панни не помилились. Лемішковський приблукав до гаю і тихо ступав стежкою, шукаючи очима Зосі. Червона постать Люцини, як та огнепальна купина серед зеленого листу, звернула на себе його очі. Наблизився він і остовпів. Картина дуже вдарила йому в очі. Зося здалась йому якимсь незвичайним духом, котрому б жити тільки на небі.

Не досягаючи до самого більшого доброчинку, він сів коло Зосі, поклонившись сестрам і привітавшись з ними. Зося ледве підвела на його очі і знов опустила їх несміливо додолу.

– Чи й пан любить самотину, як і ми? – спитала його згори Люцина.

– Я недавно полюбив цей гай. Він од нас далеченько, – одказав Яким.

– Що ви знайшли тут таке принадне? Чи положу воду в криниці, чи тутешнє чисте повітря? чи, може, тутешніх людей? – спитала Люцина.

– І вода добра, як видно, і повітря чисте, і яр зелений, але я тієї думки, що люде багато кращі од усієї краси натури!

Люцина двома руками загарбала собі той комплімент, аж очі в неї заблищали радісно, аж ніби заграли.

– То пан не любить краси цього місця? – спитала Рузя тоненьким, але підробленим, не своїм голоском. – О, який же сором! Не розуміти краси синього неба! Дивіться! – промовила романтична панна, – яке тут дерево розкішне, небо чисте! А той потічок, що тихо дзюркотить коло ніг наших по камінчиках, ніби мале дитя рюмсає! А ті квіточки, що он-оно на долині засіяла божа рука! а те зелене бадилля…

– Тим, певно, ви й сукню добрали до своєї вподоби… Вона зелена, як те бадилля…

Рузя прикусила язика, трохи зобідившись.

Яким простяг руки до дитини, не знаючи, як зачепити Зосю. Дитина сміливо обняла його шию рученятами, притулила до його лиця головку і своє біле, як лляні пачоси, волосся до його чорних, як воронове крило, кучерів.

– Ви, надісь, дуже любите дітей? – спитала Зося і зачервонілась.

– Дуже люблю дітей і всіх людей, добрих, як діти.

– Діти – то те саме, що й натура, – перебила Рузя. – Вони нікому не заподіяли лиха, як от ті квітки, що ростуть ондечки на долині. То земні янголи, послані богом на втіху людям.

– Я, здається, бачу вас тутечки в перший раз, – спитала Люцина згори. – Чом ви сюди не приходите гуляти?

– Бо не маю часу. Тепер нас закидали роботою.

– А як мило після важкої роботи зостатись з своїми думами в такій чудовій околиці! – промовила Люцина. – Як це місце придатне для філософських дум!

– А ви тут часто філософствуєте? – спитав Яким. – ? Мене дуже бере цікавість довідатись, про що молода панна думає, та ще в лісі?

– Чи вже ж ви думаєте, що панна незугарна навіть думати про що путнє?

– А мені здається, що панни тільки вигадують модні сукні та всякі убори.

Люцина почервоніла. Другі сестри осміхнулись.

– А мені здається, що панна, коли вона хоч трохи путня, таки зугарна й погадати, подумати головою, і пожити серцем, помарити гулячою мрією і часом інколи й погадати про сукні та стрічки, як ви кажете, – сказала Люцина.

– Вважай, пане! дівочий розум зугарний і здатний постерегати навіть філософські тайни і складати отакі прехороші букети, як отсей, – додала Люцина, – і навіть жартувати з молодими паничами…

Щоб здаватись молоденькою, трохи легкодумною дівчиною і підійти під стать простих дівчат, вона одірвала найбільшу оргинію і кинула нею згори на Лемішковського. Якраз тоді йому трапилось підвести очі вгору! Оргинія потрапила йому в самісінький ніс, ляпнула листом по щоці, одскочила і тихо, впала в криницю, розстеливши червоний лист по воді і ніби сміючись жовтим осередком з незручної панни.

Всі засміялись. Дитина аж покотилась од сміху. Люцина почервоніла і почала просити пробачення, додаючи одначе, що панна, на який би спосіб не дарувала паничеві, квітку, не повинна просити вибачення.

– Добре даруєте! Мабуть, од щирого серця, бо в мене аж ніс заболів, – обізвавсь Яким по-простацькій.

Тимчасом як старші сестри пускали на його свої стріли, щоб вразити його серце, Зося розгорнула книжечку і почала читати. Лемішковський не зводив з неї очей. Яка вона здавалась йому гарна, добра, тихенька, ласкава поруч з кокетками сестрами. І вона не подивилась на його, не зайняла й словом… і тим ще більше сподобалась йому.

Незабаром потім всі встали. Яким зараз пристав до Зосі, взявши на руки хлопчика, в котрого боліли од ходні ноженята. Доріжка була вузенька. Старші сестри тулились до його, спихаючи одна одну, одначе мусили вдвох ступити вперед і зоставити позад себе Зосю з Якимом.

Вже починало смеркати, як Лемішковський проводив панночок до дому. На ганку сидів їх батько. Вернутись назад Якимові було незручно; він мусив підійти до самого Пшепшинського і привітатись до його.

Становий, не подавши йому руки на балу, теперечки трохи не обнімав його, побачивши коло своїх дочок, і просив зайти в гості. Яким тільки того й ждав.

В покоях у Пшепшинського було бідно, але з великою претензією на панську обставу. Над канапою висіло дуже велике дзеркало в золотих рамах, але позолота була вся витерта. На столах, на канапі лежали всякі штуки, повиплітувані й повишивані з гарусу. Глиняні і фарфорові кукли по кутках на столиках нагадували про статуї. Плетених з ниток завіс коло вікон, плетених скатертів на столах, – було так багато, що, здається, самі павуки не спромоглись би понаплітати їх стільки. Під столом був розстелений старий килим з полинялими квітками. Забігала, завешталась прислуга, задзвеніла посудою, забрязкала ключами.

Люцина сіла коло самовара на місці хазяйки, щоб наливати чай, хоч другим часом та повинність лежала на Зосі. З незвичайним кокетством наливала вона чай: згинаючи свою білу руку, держачи чайник трьома пальцями і підіймаючи його високо над стаканами, вона розтягувала золоту, пахучу цівку чаю, ніби гралася своєю роботою. За кожним поворушенням чайника, за кожним поданим стаканом вона вигинала стан, шию, повертала в’язи так мило й легенько, неначе вона вся була на пружинах.

Розмова пішла весела, жартовлива, займаюча молодого хлопця, – та розмова, яку вміють провадити веселі польки, та ще й тоді, як їм сподобається гарний хлопець. Навіть Зося розговорилася і показалася зовсім не такою тихою і немовою, яку вона удавала себе при старших сестрах.

Яким зоглядівся тільки тоді, як батько, трохи кректячи, піднявся з-за стола і тим дав знати, що гостеві час би й додому.

Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов додому. Сестри зостались балакати коло стола. Самовар погас. На столі стояв порозкиданий посуд. В кімнаті всі вікна були поодчинені настіж. На далекому небі червонів, ніби жеврів, вечір. Зелене гілля вишень і груш заглядало в хату. Через поодчинені вікна було видно темно-синє небо з ясними зорями. Через усі вікна небо здавалось чудовою завісою, затканою золотими й срібними зірками. Тихий вечір, свіже повітря, краса неба – все те навівало мрії трьом сестрам, з очей котрих недавно зник чорнобривець-хлопець.

– Пішов же наш гість… і, певно, жених, – промовила Люцина, – котра ж з нас, сестриці, вибере його собі за жениха?

Менші сестри мовчали.

– І що ж нам з такими женихами? – говорила вона далі. – Це вже не перший такий. Нам що не трапляється, то все півтора людського. Один був і дідич, та богзна-який; другий був і капітан, та голодранець. Цей і гарненький, і молодий, має сяку-таку маєтність, та зате міщанин, коли ще не сірий мужик.

Менші сестри слухали мовчки.

– Як подумаю, що ми такі безщасні, то мене аж жаль бере! – промовляла далі Люцина. – Здається, між нашими поляками і нема таких бідолашних, як ми! Всі наші поляки багатирі, мають багаті землі, ліси, фольварки, повні хліба. Мій боже! що там того добра в наших сусід Зайончковських! В їх економ живе багато краще, ніж ми. Що там на економії корів, гусей, молока, масла! Які там чудові городи, садки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас господь карає! Всі поляки живуть по-панській, мають повний двір слуг, челяді, їздять в каретах. Ой господи! за що ж ти нас так важко караєш!

Пан Пшепшинський сам виїхав на Україну з Польщі. Його дочки родились у Польщі, але зросли на Україні, і тут вони втягли з матернім молоком і благодатним повітрям нашої землі шляхетський погляд, що ніби кожний поляк повинен бути паном, багатим, значним, мати землі й ліси. Паннам, котрі зроду й не бачили польського мужика, і в голову не приходило, що на світі є поляки – не пани, а просто-таки мужики, в сіряках, в простих чоботях, котрі так само роблять і бідують, як і наші українські селяни. Дурненьким паннам здавалось, що сам бог споконвіку призначив полякам панство, держави, розкіш, просвіту, а українцям – мужицтво, нужду, сіру свиту, мазані дьогтем чоботи та неписьменність.

– Нам зосталась одна надія – вернути втрачену долю, – прикинула Люцина, – вийти заміж за багатих людей. Ох! розкіш, розкіш! як я тебе люблю! Ох! панство, панство! моя золота мрія! Рузю, як би ти себе обставила, бувши багатою панією? – спитала Люцина.

– Та вже б обставила себе не погано, – одказала Рузя. – В мене була б гарна велика зала з рожевою мебіллю, з дзеркалами. Свою опочивальню я б убрала, як квіточку! Над вікнами, над ліжком я повішала б тонесенькі рожеві завіси. До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світлицях я розіслала б килими, обвішала б стіни, обставила б столи й вікна всякими квітками і мармуровими статуями. Квітки й мармор, рожевий і білий кольор, то моя принада. Мій боже! якби моя воля, я з половини свого дому зробила б оранжерею або й зимовий садок, де б взимку до самої весни цвіли – не переставали всякі квітки… А в тій оранжереї на першому місці, в самім кінці найкращої алеї зеленого дерева, я б поставила вівтарик матки боскої, ввесь у марморі й золоті, обвішаний трояндами й леліями. По алеї я послала б квітчастий килим і приходила б туди кожнісінький ранок бесідувати з богом…

– А я не маю потягу до твоєї дуже вже поетичної обстави… – одказала Люцина. – Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збудувати принаймні три великі зали – довгу, квадратову й круглу. І як би я їх прибрала! Я туди впакувала б все багатство вподоби, розкоші. Одна зала в мене була б блакитна, як небо, з зорями-цятками на стелі, друга, як рай, біла з золотом, а третя червона, як пекло. В білій залі я поставила б мебіль з покриттям лиснючим, золотуватим, ніби до матерії поприставав промінь літнього сонця. Щоб мені вікна були довгі й широкі! Щоб мені дзеркала були на всю стіну, столи мармурові, канделябри срібні; щоб мені скрізь блищало й лисніло по світлицях і на слугах! Я люблю багато блиску, світу, багато простору.

Люцина аж ногою тупнула, ніби викликаючи якогось духа чарівничого, ладного їй служити в її мріях та вередах.

Зося мовчала й слухала. Старші сестри мали її за недорослу дівчину, хоч вона лічила сама собі вже сливе дев’ятнадцять років. Невважаючи на теє, вона тільки рік передніше скинула дитячу одежу, куценьку сукню. Вона все слухала розмову старших сестер і, як та бджола, збирала з квіток мрій своїх сестер найсмачніший мед. Їй, сказати правду, заманулось і багатих покоїв, обмальованих палкою фантазією Люцини, і багатих оранжерей з образом матки боскої.

– Яких би ти суконь понашивала собі, Рузю? – спитала Люцина.

– Я б собі пошила білу атласову сукню, а стан обшила б золотою сіткою. По сукні я розкидала б рожеві банти, – одказала Рузя.

– То й була б схожа на ксьондза. А я люблю оксамит! Єзус, Марія! Яких би я собі суконь понашивала з оксамиту! А по гарній сукні я ладна розсипати ясні зорі. На голову я б наділа брильянтову діадему. Я люблю убір поважний, королівський. Яка б з мене королева вийшла, коли б мене доля була кинула в рід королівський! Коли б хоч в театрі трапилось хоч, раз на віку вийти в ролі цариці або будлі-якої коронованої княгині. Як би мені це убрання прияличало! А то… Ет! Не живемо тут, а тільки животіємо та чевріємо.

Люцина встала і поважно пройшлась по хаті.

– А ти, серце Зосю, мабуть, мариш про тирольські пастухівські спіднички та солом’яні брилики? – спитала в Зосі Люцина.

Зося засміялась. Не в пастухівському брилику вона бігала на скелі, щоб зачепити Якима. Всі мрії старших сестер передумала вона ще либонь років зо три передніше. Її фантазія й межі не знала!

– Як би я хотіла жити в великому розкішному місті, щоб можна було щодня по магазинах, по улицях нагодувати свої очі розкішними матеріями, сріблом та злотом, бровами, й очима, і вусами гарних молодців! – промовила Люцина.

– А на мене, – промовила Рузя, – то я б тільки взимку жила в місті, а літом доконче на селі, десь в густому лісі, в зеленому садку, над річкою.

– Ет! не люблю я лісової вовчої та лисичої компанії. Я б і влітку не виїжджала з міста. Бо в великому місті влітку ввечері приємно пройтись по улиці. А потім я поїхала б у театр, заняла б ложу, гордо-гордо обвела б очима ті місця, де сидять дами, ласкаво й прихильно подивилась і на партер, де сидять пани та паничі…

Люцина показувала, як би вона обвела театр гордовитими й ласкавими очима.

– Ой світе великий, панський, блискучий! Як до тебе лине вся моя душа! – промовила Люцина, важко зітхнувши.

Зося аж зачервонілась од палкої розмови сестри. їі груди хвилювалися бажанням достягти до того, про що марила сестра.

– А теперички ми марно тратим літа наші молоді, дівочі в цьому паскудному місті, – промовила Люцина. – Літа минають, час пливе, час дорогий, бо молодий, коли тільки й можна б пожити на світі! Занидіємо ми, зачевріємо тут в лушині.

– Так-то, Люцино! так! – додала Рузя. – Тепер тільки й мило нагулятись у зеленому садочку, наслухатись пташиного щебетання. Тепер тільки з милим і спів пташиний був би милішим, і сад здавався б зеленішим.

– Яка ти чудна, Рузю! – крикнула Люцина. – Їй-богу, ти чудна з твоїми садками та пташками! В цім паскуднім місті нема з ким й побалакати по-людській. Все простота, міщани та якісь писарці з московською мовою. Господи! як важко бути людині найрозумнішою од усіх! Як недобре, коли стоїш вище за всіх. От і цей міщанчук! Піди за його заміж! Яке життя він тобі дасть? Сам змоскалений писар; батько й мати прості міщани, балакають по-українській, по-хлопській. Ніхто й слова польського не тямить. Несамохіть і сама станеш такою, як і та сім’я. А поки ж то повернеш її на польський лад, вивчиш її говорити по-польській, трохи її обітреш! Чимало води втече для такої, хоч і високої, але не дуже веселої місії задля молодої панни, тієї місії, що більш з руки якомусь францишканові… Ет!

Люцина задумалась і позіхнула, за нею позіхнула Рузя, а потім і Зося.

– Час до постелі, – сказала Люцина. – Коли б хоч приснилося те, про що ми тільки що оце марили!

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 203 – 225.