6. Дитинство Якима Лемішковського

Іван Нечуй-Левицький

Озирнемось тепер на Лемішковського рід, звідкіля він узявся. За панування царя Миколая 1-го на Західній Україні в одному повітовому місті жив міщанин Лемішка. Між бідними невеличкими міщанськими хатами високо виносилась покрівля його чималої хати з білими цегляними виводами. Чималі вікна й двері, віконниці, помальовані зеленою фарбою, ганок коло дверей – все те дуже одрізняло Леміщину хату од других. На ціле місто не було такого розкішного садка, таких високих верб на леваді, такої густої дерези на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі багатенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не було такої чистої просторної світлиці з кімнатою, великих нових образів, картин на папері, міцних дубових столів, добрящих лавок.

Уся оселя стояла, як звичайно стоять міщанські хати, далеко од жидівського базару, над річкою, на височенькім пригорку. З гори до берега простягся старий здоровий садок, а далі за ним зелена левада та зелені верби коло криниці на самім низу. З огорода видко було недалечко водяний млин Леміщин, з чотирма колесами, з густим наїздом возів, навантажених мішками, з гуртом людей, застоюючих черги. Лемішка в місті був з перших багатирів.

Заможність між міщанами, незвичайна на Західній Україні, в границях панування шляхетсько-жидівської Польщі, колись такої шкодливої для місцевого народу, – наводила людей на здогад, що Лемішка накладає з чортами, що він буцімто знайшов гроші. З важкою напругою якось спромігся Лемішка пропхатись між жидами і шляхтою до свого талану. Одначе він протисся не крамарством, а більше промислівством. Лемішка випасував на степах товар до різниць, а Леміщиха закуповувала садки, пильнувала там ціле літо і висилала хури з овощами в степові міста на продаж.

Одного ясного літнього вечора сидів Лемішка з жінкою в ганку. Сива смушева шапка з’їхала йому на потилицю і одслонила його високе й широке чоло, чорний, побілений сивиною, як сріблом, волос. Синій жупан розстебнувся, і через пазуху виглядали пасма чорного волосу на його мужніх міцних грудях. Його повне, колись гарне лице поверталося разом з поглядом карих очей, оглядуючих своє добро. Леміщиха, в шовковій юбці і шовковій хустці на голові, – стара, але кремезна бабуся, сиділа проти його і вела з ним розмову. Як той старозавітний Захарія з Ялисаветою, вони втішалися одним живим сином, єдиником Якимцьом, котрий бігав з чужими хлопцями коло млина.

– Добра в нас, хвалить бога, чимало й грошей доволі. А Якимцьо вже підростає, – промовив старий Лемішка. – Чи не оддати б нам його в школу? Візьму ще оце літо його з собою на степи, а, біг дасть, діждемо осені – одвезу в школу. Нехай вчиться! Може, з його якісь більші люди вийдуть, ніж ми, стара, з тобою. Хвалить бога, вчити є за віщо.

– То й оддаймо! – промовила стара. – Я б хотіла, щоб наш Якимцьо був священиком. Оддаймо його в духовну школу. Може, доживемо, побачимо його в ризах у церкві, коло божого престолу, на службі божій. Мати божа! здається, од радощів вмерла б, якби побачила його в ризах! А як помремо, хто ж лучче за нас, старих, молитиметься богу, як не син священик?

– І це гаразд! Але в мене думка така, щоб він вивчився та й зостався на господарстві. Ми ж і невчені, а маємо хліб-сіль. Нехай би він був добрим хазяїном, як ми з тобою; нехай би він йшов батьковою стежкою. А то як він одірветься од старої господи, то піде марно наша праця! В нашій оселі житимуть чужі люде; наше добро, певно, перейде тоді в чужі руки, – хтось чужий буде їсти ті овощі, що ми садили своїми руками. Оддаймо його лучче в світську школу, – от, приміром, в гімназію.

Тодішніми часами міщанських і селянських дітей не приймали в гімназії. Тоді на нашій Україні тільки одні дворяни, тобто одна католицька шляхта, мала право просвіти в школах і прямування до вищого уряду. Середній і нижчий стан не мав права вчитись далі скарбової міри. Одному тільки духовенству була трохи вольніша дорога. Український народ мусив на віки вічні зоставатись в матеріальній і розумовій неволі.

Незабаром прибіг до ганку і Якимко, засапаний, гарячий, червоний, і притулив гарячу головку до матері.

Недавня розмова з чоловіком вже навела на Леміщиху сумну думку про розставання з своєю дитиною. Вона прибільшила свою ласку: вдвоє ласкавіше її рука гладила синову головку, вдвоє пильніше дивилась вона на його запалене, червоне личко.

– Чи хочеш, Якимцю, вчитись? – спитала мати сина.

– Не хочу, мамо!

– Чом же ти не хочеш?

– Бо досадно! Адже ж, мамо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені загадувать вчитись!

– А до школи поїдеш?

– Нехай їй біс! Мені й так остогид той часловець та псалтир!

– Хто видав таке говорити! – мати прикрила його гарячий ротик пальцями. – А ми тебе одвеземо в школу, – промовила мати потім.

– То я втоплюсь!

– А ми тебе витягнемо.

– То я заріжусь або повішусь, а в школу не піду. Добре чустрить нас дяк і в нашій школі.

– Цур дурного, навісного! Хто видав так говорити! – промовила мати.

А старий Лемішка засміявся стиха, не зводячи очей з сина. В карих очах його світилася любов до мазуна сина. Тихий вітер обвівав щасливу сім’ю, обсипав опадаючим листом рож і бузку головку дитини та одежу матері.

Невесела думка засмутила головку Якимову саме серед веселої гульні з хлопцями: то була думка про школу, за котру казала мати. Нічим так не допікали Якимцеві наймити і наймички, як ляканням тією школою.

– Тривай, Якимцю! пустуєш ти! Прийде на тебе школа! – було кричить наймичка, розсердившись на пустуна хлопця.

Ледве дитина спробувала науки, і вже вона не любила науки, ненавиділа школу. Вчіння граматки, часловця, псалтиря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, писаних незрозумілою мовою, – кому те вчіння не далося взнаки, не одбило змалку в дитини охоти до науки! Бідний Якимів розумок надаремно силкувався знайти хоч будлі-які зрозумілі мислі та образи в тих мертвих словах і не міг постерегти нічогісінько! Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі…

Сліпає було Якимко по часловці: «Вскую шаташася язици», а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики, ніби ті курчата коло проса, стрибають. «Сії на колесницях, а сії на конях» – читає він далі, а його напружена фантазія, шукаючи образів у словах, показує йому якихсь людей то верхом на конях, то верхом на одному колесі, сіючих жито та гречку. Ідумея здавалась йому якоюсь здоровенною макітрою, Амалик здавався мамалигою з кукурудзи, Коноб – казаном, а Моав – собакою Бровком.

Тільки було й тішить хлопець свою уяву та думку чудними, кучерявими малюнками з початку і на кінці кожної кафізми та першими здоровими червоно-розмальованими літерами.

Після такої твердої науки в школі у дяка, котрий надавав ще до того добрих стусанів Якимкові, його посадили за гражданську граматку, тобто за московську, як звичайно вчать дітей у нас на Україні. І знов удруге силкувався Якимко постерегти тяму тієї чудної для українця мови, і знов він постерегав тільки п’яте через десяте! Московські слова, схожі трохи з нашими українськими, знов підіймали в його головці – на другий лад – покручі думок, якусь каліч образів.

Московська овца здавалась йому таки вівцею, тільки якоюсь чудною – ніби з одрубаним хвостом, з одрубаною мордою і безухою; крысы (пацюки) здавались йому крисами коло горшка або коло миски, а не пацюками. І поки-то дитина освоїлась та оговталась з мовою чужою! І скільки-то воно перетерпить головної муки од фальшивої педагогії, накидаючої нам чужу мову! І як дитина покалічить мозок покрученими образами! А таку муку терплять діти нашого духовенства, селян, міщан, та й ще за свої злиденні гроші!

Минуло літо. Якимко прогуляв його на вольних степах. Повернуло вже на осінь.

Одного буденного дня в пекарні Лемішки ніби без жадної причини розпочали пекти й варити, ніби на якесь велике свято. Леміщиха готувала торбинки з салом, крупами, горщик з маслом, насипала в торбинки яблука, сливи, навіщось складала Якимові сорочки й одежу в скриньку. Наймит викотив новий візок насеред двора. Якимові ніхто не казав про те ні слова, для чого все те робиться. Але він постеріг, що то його мають виряджати з дому. Недовго думаючи, дав він драла через огороди до млина, а потім сховався в лози, що росли густо понад водою.

Вже сонце високо підбилося вгору. Вже все було наготовлено, а хлопця ке було! Наймити, наймички розійшлися шукати його по огородах, в дерезі по ровах і таки знайшли в лозах і принесли на руках додому. Мати хотіла одягти його в козачину, в нові крамні штанці; та ні прохання, ні гостинці нічого не помагали. Якимко кричав, дригав ногами, махав руками, зачіпаючи по виду матір і наймичок. Насилу-силу всі гуртом вбрали його, держачи за руки й за ноги. Сам Лемішка взяв його на руки і сів на віз. На перевозі через річку дитина силкувалась вирватись і кинутись в річку, так що Лемішка ледве його вдержав. Так-то завезли Якима в духовне училище, що стояло за кільки верстов, на другому боці того ж таки міста, – і покинули одного між чужими людьми.

Сумно було дитині в чужій хаті, а ще сумніше в училищі. Наука там була та ж сама, що і в дяка: той же таки псалтир з Ідумеєю і Амаликом, те ж вчіння напам’ять і без тями, без жадного розуміння церковнослов’янської і московської мови. Вчителі тільки назначували нігтем, доки було призначено лекції, школярі мусили вчити все те напам’ять, а того, хто не гаразд вивчив, катували різками, аж увесь клас рюмсав.

Раз якось старий Лемішка стояв коло одчиненого вікна і, згорнувши руки на грудях, молився богу. Лемішка любив молитись богу довго й голосно, кільки разів одривавсь од молитви, ходив по хазяйству, вертавсь і знов починав бубоніти, перевертаючи листки товстого акафісника. Вікно було одчинене. Осіннє раннє сонце піднялося над садом. Біла осіння роса лежала в сутінках на траві, на покрівлях загороди. В вікно потягало свіжим повітрям. Лемішка, молячись, поглядав у вікно і, не маючи на думці прогнівити бога, перемішував слова молитви з хазяйською клопотнею.

«Хліб наш насущний даждь нам днесь…» – промовив Лемішка і зараз додав, голосно кричачи на двір: – Параско! не чуєш? бодай оглухла! Одлучи теля од корови.

«І ізбави нас от лукавого. Яко твоє єсть царство, і сила, і слава…» – А, прокляті свині! Параско! свині в городі!

І Параска ставила дійницю в ганку і бігла виганяти свині.

«Господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй. Слава отцу й сину…» – А бодай чорти спину городили Шпаченкові, як він оце мені погородив тини!

Коли зирк у вікно! в воротях йшов Якимко. Лемішка вийшов на ганок, не перестаючи бубоніти: «О всепітая мати, родшая всіх святих святійшеє слово…»

– Чого це ти прийшов? – спитав батько сина сердито.

Син залився слізьми. Вийшла мати і почала питати сина.

– Не хочу я, тату, вчитись у школі! Візьміть мене додому, – говорив син крізь сльози.

– Чом же ти не хочеш? Може, тобі хазяйка їсти не дає? Може, тебе хто обіжає? – спитав батько хрипким голосом.

– Не видержу, тату, занидію я в тій школі. Така мене нудьга бере, що вмерти треба. Учителі б’ють та катують, кажуть вчитись, а я нічого не розберу, нічого не втямлю. Ніхто мені не показує нічого. Хто його зна, як і вчитись! Лучче, тату, я піду за пастуха, піду в степи, наймусь наймитом, а вчитись не буду…

Мати почала й собі плакати, а батько запріг конячку та й одвіз його того ж таки дня знов до школи.

Зломила дитину школа, як лиха година. І почав Якимко вчитись. Не раз тішив він батька і вчителів незвичайним поспіхом у науці. Було підійметься вище за всіх товаришів, то це одразу, дивись, і опаде нижче од усіх, опустить руки, похилить голову. Стала потім гімназія доступніша для простих, не шляхетських дітей, і Лемішка перевів сина в гімназію. І там було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко – незвичайній страті завзяття до роботи.

Поки Якимко був малим в нижчих класах, поти батько і мати не примічали в йому ніякої зміни. То був добрий, слухняний хлопець, не цурався гульні з простими хлопцями, не цурався простих родичів, навіть з охотою кидався до всякої простої роботи, звичайної в сім’ї простих міщан. Було оце прийде додому на святки, скине свій мундир, сховає його в скриню, вдягнеться в просту козачину і ганяє з батьком по степах за товаром, аж піт йому з лоба крапає. І не раз мати спиняла його, одривала од роботи.

– Одпочивай лучче, моя дитино! набирайсь здоров’я та моці! – говорила вона часто. – І в школі не гуляєш, – ще й дома будеш робити.

Швидко Якимко скінчив гімназію і вернувся додому вже здоровим паничем, чорнобривим та тонким, в новому суконному мундирі. Він почав говорити до батька, до матері, до наймичок і сусід по-московському, бо вже ніби соромився своєї української мови, і очевидячки пишався цим та чванивсь перед домашніми і перед сусідами.

Через кільки день по приїзді сім’я Лемішок сиділа ввечері в світлиці. На столі стояли недоїдки вечері, валялись качани кукурудзи, ложки, стояли полумиски.

– А що, синашу? – сказав батько, – чи вже спочив ти після школи? Час би нам і до роботи ставати. Наймит на степу. Я завтра раненько побіжу на місто, а ти повезеш борошно; та напій коня, вставши раненько, та випусти його на леваду, нехай трохи попасеться.

– Хто, тату, я? – спитав Яким – само по собі по-московській.

– Атож! а до кого ж я говорю?

– Як же я в сіртуку буду коня напувати та пасти?

– То скинь сіртука та одягнись у жупанок.

– Де ж ви, тату, бачили вчених людей у жупанах або в свитах, та ще коло коней?

– А хіба ж давно ти ганяв конем до води і вичищав станю, що було аж мати тобі забороняє? Чого ж тобі пиндючитись тут, сливе як на селі?

– Бо тоді я був малим і дурним, а тепер інша річ – теперечки треба пиндючитись хоч-не-хоч.

Батько подививсь на сина, неначе вперше бачив його. Перед ним сидів панич, як маківка, в сіртуці, з розкішним кучерявим волоссям, зачесаним набік. На білому панському виду грали рум’янці. Шия була зав’язана шовковою хусткою.

Довго й пильно дививсь на його батько, і в його брови насупились, насунулись на очі, а голова хилилася од нової невеселої думи. Одразу і вперше батько одгадав, що вигодував і вивчив сина не на поміч собі… Та дума блискавкою мигнула в його голові, збурила кров. Лемішка одначе рівним і міцним голосом промовив, глибоко ховаючи свій здогад:

– Коня тобі можна й не пасти і не поїти. Напоїть твоя мати. Так вези ж завтра борошно на продаж до Ямполя. Та торгуйся добре з жидами і не давай набор. Зараз бери гроші.

– Як же я поїду: сидячи на мішках?

– А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму карети?

– Я, тату, одвик од такої роботи. Де ж таки! Я скінчив гімназію – і везтиму… борошно на продаж! Якось ніяково…

– А що ж ти в мене робитимеш? Іншої роботи тобі тут немає.

Яким замовк. Мати сиділа нишком і мовчки поглядала то на чоловіка, то на сина, догадуючись, у чому тут річ.

– Я, тату, в школі одвик і одбивсь од роботи. З цього в нас у школі сміються. Мені соромно якось оте все зробити, хоч це й не велика труднація.

– А хліб їсти не сором? Га? не труднація? – спитав Лемішка, і голос його затремтів.

Яким осміхнувся. Мати сиділа ні в сих, ні в тих.

– А хіба ж люде їдять хліб тільки з волів, з хазяйства? – промовив Яким.

– Ми, хвалить бога, їмо хліб тільки з того, як бач, і хліб не черствий, неабиякий, як знаєш! А коли ти думаєш їсти хліб з чогось іншого, то немає тобі роботи в моїй господі. Чи хіба будеш цілий вік сидіти, згорнувши руки, та дивитись на батьківську працю?

– Годі тобі, старий! – промовила мати, здержуючи чоловіка. – Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту – й до розуму дійде.

– Годі вже мені, мамо, до розуму доходити. Вченій, просвіченій людині не слід піклуватись худобою та борошном. Наука, бачте, провадить зовсім не до того, а деінде.

– А до чого ж? – спитав батько. – Не повинні ж таки науки допровадити до голоду! Бо це були б якісь навісні та скажені науки.

– Науки повинні допровадити до хліба тільки через чини, через скарбову службу. Що ж з того, що я матиму хазяйство, хліб! То пуста річ, коли я не матиму чинів! Мене ні один пан, ні один офіцер, ні поляк, навіть і жид не поважатиме, нехтуватиме мною, не схоче говорити зо мною.

– То дай їм усім дулю під ніс! На дідька вони тобі здались – ті пани, офіцери?

– Е, тату! на дідька!.. То було мене не оддавати до школи. Як я піду на скарбову службу, добуду чинів, обвішаюсь хоч маленькими орденами… о! тоді інша справа! Тоді ніхто мною не гордуватиме, тоді мені не сором буде по улиці пройти; скрізь мене прийматимуть і поважатимуть. А то що з того, що я вчений у школі? І дяк наш вчений. А чи дуже ж поважають дяка? Мені треба йти в урядники або в військо, добути еполетів, хрестів…

– Схаменись! опам’ятайсь, дурню, хоч ти й вчений! – крикнув Лемішка. – Чи ти хліб їстимеш із тих хрестів, чи Що?

– Та ви люде прості, не казавши лихого слова! ви того не розумієте, – промовив син, спахнувши і розсердившись.

– Та й ви стали щось дуже вже криві в тих школах! – промовив батько, – бо щось аж надто вже багато тямите! В вас ум за розум заходить. Дав я тебе в школу, та й жалкую. Між панськими дітьми і ти, бачу, нахапався панського духу.

– Ні, тату! Що правда, то не гріх! Вченому чоловікові сором сидіти коло господарства та пильнувати його.

– А я думав, сину, що ти розуму наберешся та ще придбаєш до того, що ми з матір’ю надбали. Пропащий той день, коли мені прийшла думка завезти тебе між паничів.

Вийшов з хати Лемішка. Син зостався з матір’ю.

– Сердиться на тебе батько, та й сам не знає чого. Ти б йому так не одказував круто, то йому б було й байдуже про те, що ти собі іншої дороги в світ шукатимеш.

Мати пригорнула його голову до себе і почала гладити рукою.

Обоє довгенько мовчали. Мати наче вгадувала, що в сина є щось на думці. Аж ось почав він їй стиха казати, не підіймаючи очей.

– Позавчора, мамо, сидів я надвечір над річкою, нижче нашого млина, коло верби, закинувши удки. Ви знаєте ту високу вербу, що стоїть над водою, під високою скелею і досягає зеленим верхом до самого верху скелі. Сиджу я, задумався. Сонце вже стояло на вечірньому прузі, вже спускалось низенько. Підняв я голову, зирнув на гору, а там… там, мамо, на горі, на вершечку каменя стояв ніби якийсь янгол. Увесь він був білий, і убір на йому білий, і личко біле, і волос ясний, кучерявий, та ніби аж вився по плечах. Перед моїми очима упав він на одно коліно проти сонця, склав на грудях руки до молитви і нахилив голову. Густі коси спали з шиї і звісились двома пасмами. Вітрець гойдав ними стиха, гойдав білою сукнею. Здавалась та постать духом прозорим, при рожевих проміннях сонця. Над самою водою стояв янгол на скелі. Коли ж зирну на воду, а там не стояла, а ніби плила на перекинутому небі та сама постать, як літаючий херувим. Я встав… Якась сила потягла мене на гору. Вибіг я, дивлюсь… нічого нема.

– Я вже догадуюсь, який то був янгол, – одповіла мати.

– А вчора, мамо, я знов сидів там цілий день сливе…

– І не прилітав вже до тебе янгол з неба? – спитала мати, осміхаючись.

– Сонце знов стало на заході. Вечір був тихий, чудовий. Сиджу я над удками, а на удки й не дивлюсь і не одриваю очей од того місця в ясній воді, де я позавчора бачив чудову мрію. Коли дивлюсь – разом, наче з неба, злинула і сіла її тінь… тінь того янгола, над зеленою вербою на одкиді скелі. Тихе гойдання води гойдало ту тінь, і вона виглядала до мене з води, наче літаючи на повітрі. Підіймаю я голову, дивлюсь, а на скелі знов стояла та ж сама неземна постать, тільки не в білій, а в рожевій сукні, з рожевими квітками на голові. Знов стояла вона проти сонця на колінах, згорнувши білі руки на грудях. Знов так само нахилила вона голову, наче кланяючись до сонця, котре обливало її всю рожевим промінням. Я не втерпів, сидячи над водою, – не знав, що почати, що діяти! Серце моє затремтіло, в душі похололо. Коли дивлюсь, вона одчіплює одну квітку і, піднявши руку, кидає вниз. Рожа впала передо мною. Я – за рожу. І знов якась сила поволокла мене на гору! Вибігаю, дивлюсь – нічого нема…

– То якась панна, певно, жартує з тобою, мій ясний красуню, – сказала мати, обнімаючи сина. – Куди ж тобі ставати коло простої роботи з цими білими панянськими руками!

– Не буду я, мамо, тут господарювати! Піду я лучче, мамо, в військо та буду офіцером. Буду конем вигравати! А на мені золоті еполети сяєвом блищатимуть! Всі панни подуріють, як забрязкаю підковами, як застукаю закаблуками! Ох, мамо!

І Яким знявся з місця, взявся в боки і пішов по хаті мазура. Мати водила очима слідком за ним, милувалась його легенькими скоками, сміялась з пустування молодого хлопця.

– Недурно, сину, купала я тебе в любистку…

– Ой, мамо! тісна мені буде ваша світлиця! Було мене не давати до школи. Страх мені хочеться розвернутись, розім’ятись, розгулятись! Коли б мені музики гриміли, бубни били, кругом мене літали панни, як метелики, що постав на долоню та дмух! а вони й полетіли вгору пухом.

Замість панни, Яким ухопив стільця і почав з ним крутитись по хаті, пустуючи без міри.

Двері рипнули. В хату заглянув Лемішка.

– Лягай, паничу, спати; годі крутитись. А ти, стара, не дуже лишень потурай своєму мазунові. Завтра треба вдосвіта вставати. – Лемішка гуркнув дверима і пішов спати.

На другий день Лемішка пішов до священика порадитись, що йому робити з сином. Священик порадив дати його в університет, щоб він вистарався на доктора або на урядника. Не пошкодував батько грошей, вирядив сина в Київ, в університет.

Яким видав екзамен в університеті дуже добре. З незвичайним палом та завзяттям кинувся він до наук. З ранку до пізньої ночі не виходила книжка з рук. І не раз пізньої доби, лягаючи на постіль, жалкував Якимко, чому день не довший, а ніч не коротша; чому не можна разом усе вивчити, усе збагнути розумом, все постерегти. Він почував у собі якийсь огонь у грудях, якийсь голод науки й науки! Кинувся він на науку, неначе голодний на хліб.

Веселе молоде товариство почало знайомитись з Якимом, котрому ще в гімназії змінили фамілію Лемішки на Лемішковського, щоб не здавалась геть-то вже мужицькою. Раз якось увечері затягла його до себе весела компанія. Випили по чарці, пробалакали цілий вечір. Яким вернувся пізно додому, ліг спати, спав довго, а прокинувшись вранці, почутив уперше лінощі і длявість в тілі. Він неначе розм’якинивсь. Взявся він до книжки, не пішовши на лекції, – книжка випала з рук; очі, неначе втомлені, дивились проз книжку, через вікно, у синю далеч. На другий, на третій день він і не брався вже за книжку. Охота до вчіння пропала так швидко, як і припала. Яким почав байдикувати й залежуватись.

Саме тоді підпав якийся студентський празник. На одній улиці Старого Києва, в низенькій, чималій кімнаті, де жили студенти, зібралося ввечері молоде товариство. На ліжках, на стільцях кругом стола сиділи студенти. Деякі грали в карти, деякі бренькали на гітарах. На столі серед хати стояли бутлі з горілкою, валялись шматки й скибки покраяних паляниць і житнього хліба, покришена ковбаса й сало; на папері лежала сіль, стояли пляшки з пивом.

Після перших чарок вся компанія загомоніла, почала змагатись про всякі наукові речі, про своїх професорів. Після других і третіх чарок всі заспівали бурлацької пісні: «Вниз да по матушке, да по Волге». Потім співали, хто що вмів. Були тут і романси, були й польські пісеньки, навіть і наші туди ж між гурт попали, тільки не ті, що будять спасенні думки про долю рідного краю, що підіймають угору занедбану народність українську, а сміхотворні й навіть сороміцькі, складені по міських шинках та по розпущених вечорницях.

Хто знає наш університет тих ще недавніх часів, той, певно, догадається, куди це затягнуто Лемішковського. Ніколи цей університет не стояв високо своїми професорами, опріч хіба німців, та й ті працювали більш для своєї ерудиції, ніж для підняття вгору духу молодіжі. Російські ж професори бували або затуплені перейнятою на віру од німців наукою, або псевдовчені болботи, або зовсім ледачі пройдисвіти, що втирились у професорство, мов у яку канцелярію, задля «жалування» та чину. От же дарма, що наука на кафедрах тоді кульгала або дрімала.

Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй щирим серцем і серед офіціального університету робили свій університет, живий, багатий надіями. Хто встрявав до такого братства, той на все життя набиравсь у йому пошани до просвіти і зневаги до безглуздого буяння вчених неуків. Та було таких дуже, дуже мало! Лемішковському судила доля опинитись між тими, що не дбали про високе, про велике, про святе, а бажали тільки молодого буяння, широкого якогось розгону слова, голосу, сили, – на що, про що, ніхто про це не думав!..

Хто не впізнав би тут потомків старого Запорожжя, старої козаччини, одягнутої в мундири з синіми комірами! Тут була та ж запорозька одвага, сила натури, та ж гульня до краю, та ж неповага розкоші, нечисть і грубіянство. Тільки не було тут запорозьких скарбовень серця: не було любові до свого народу, не було й сліду думки жити й помирати за свою Україну.

Хто з киян не пам’ятає часу перед Севастопольською війною? То був важкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі на панщині, мусив мовчати й терпіти, гірше як до Хмельницького. А за кожний стон його катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою дійти до страчених думок. На обох боках Дніпра усі опинились у чужих порядках, набирались чужої мови і нехтували своєю. Загинула наука, впала просвіта, зоставшись тільки в схоластичних духовних школах.

Університетська наука була тільки азбука європейської просвіти, обрізаної по скарбовій мірі. Та наука хотіла повиучувати собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів й інших шкіл повиходили ті халтурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили винним, а винного правим, – ті консерватори, вчителі і професори, що вертіли наукою по офіціальному загаду, – ті офіцери-москалі, що забивали свій же народ на екзекуціях. А народ робив панщину, а дідичі-поляки дерли останню шкуру з України, тимчасом як наші щиро українці за свою молоду українську ідею на далекій півночі сиділи вже в неволі. То був тяжкий час, бодай він не вертався!

Наша молодіж вчилась тоді в школах більш солдатського муштрування, ніж наук. Тим університетська молодіж і гуляла з козацьким запоєм. Хто з старих киян не пам’ятає її розгардіяшу?

На студентському вечорі був і Яким, вже не Лемішка, а зовсім Лемішковський. Лице його було бліде, з червоним рум’янцем, його очі посоловіли, волосся на голові було розтріпане. З чаркою в руках стояв він між студентами і з усієї сили пер: «Вниз да па матушке, да па Волге».

Опівночі знялося з місця товариство, яке ще стояло на ногах, позабирало в руки товсті киї і потягло по улицях, лякаючи спокійних жильців своїм гамором та свистом. Усі люде по дорозі звертали далеко набік. Проти студентів йшла валка офіцерів. Слово по слову – і закипіла на улиці бійка. Офіцери дали драла і втекли в першу публічну хату, Студенти почали брати її приступом. Швидко застукотіли киї, забряжчали вікна. Крик, галас, регіт розлягався серед ночі понад Подолом і сполохав сусід. Набігла поліція. Студенти побили й поліцію. Одначе їх усіх позаписували. Дехто одбувся карцером. Якима разом з другими випровадили з університету.

Повернувся Лемішковський до Лемішки.

– А що, сину? довчився до якого чину? – питав старий батько, осміхаючись.

– Коли ж, тату, чогось зникла охота до науки, і хто його зна, де вона ділася! Але доволі з мене буде й цього. Поступлю я, тату, в суд або десь в урядники, таки в нашому місті. І од дому не одіб’юся, і до чину дослужуся.

– Хазяйнуй, сину, як і батько твій хазяйнував, так буде найдогідніше, – одказав йому Лемішка.

– Ні вже, годі! Було мене не давати до школи. Не приходиться мені братись до такої роботи; та й хист до цього десь дівся.

– То, про мене, й просовуйся в пани! Бог тобі на поміч.

Яким пішов на службу в урядники в канцелярію, таки в тому самому місті, де жив його батько. Невесела дорога лежала тоді перед людиною не дворянського роду. Трохи не піввіку треба було тягти службу, щоб дослужитись до першого чину. Не смачна була й служба писаря. І не раз було, сидячи за столом і гнучи трохи не цілий день спину над паперами, Яким поглядав в одчинене вікно на вольний світ божий, на зелені степи і пригадував ту важку науку в бурсі, як йому привиджувались у класі зелені степи, вольні пастухи, як завидував навіть вольній череді, що паслася на вольній сіножаті на луці понад берегами річки. Одначе Лемішковський працював, як віл у ярмі, з тим раптовим завзяттям, з яким працює українець, поки його охоти, снаги й волі. Якима надихувала надія чинів, надія вислужитись, вийти в люде, дойти до панства. А мати не раз, сидячи вечірньою добою коло сина, втішалась його надіями.

– Не довелось мені побачити тебе, сину, в золотих ризах. Коли б же, сину, я тебе побачила в золотому мундирі, в хрестах та стрічках, у великому чині! Тоді мені будеш слати шовкові хустки та оксамити.

Раз якось у начальника Якимового був бал. Він мав багато дочок, вже доходжалих і негарних, та затягував до себе на вечори молодих паничів. Лемішковський, як маючий дістати після батька чималу державу й млин, звернув на себе його увагу; запрохано й його на вечір. Цілий день не було йому спокою. Увесь день він чистився, чепуривсь, виглядався в дзеркало. Старий Лемішка дививсь, дививсь, та й годі сказав, вийшовши з хати. А мати сама наливала синові свіжої води, подавала білий рушник, служила йому, як наймичка.

– Дай лишень, синку, я розділю тобі проділь, зав’яжу тобі шию, приберу тебе, як ляльку! Як би я хотіла побачити тебе в гостях, як тамечки коло тебе будуть роєм витись панни, дивитись на твої чорні брови!

– Одчепіться, мамо! – одказав синок з досадою. – Чи зугарні ж ви проділити проділь по-панській!

– Не буду, не буду, тільки не сердься, – сказала мати, оступаючись назад з гребінцем.

Вона стала оддалеки і, згорнувши руки, дивилась на сина. З невимовною любов’ю водила вона очима слідком за сином по хаті, за його чорнобривим лицем у дзеркалі.

– Коли б мені глянути на тебе в гостях хоч через віконце! – сказала мати.

– От іще! наробіть сорому! покажіться там з хусткою на голові!

– Чи пішов панич? – спитав Лемішка, одчинивши двері.

– Ондечки пішов через двір! – одказала жінка, не одриваючи лиця од шибки.

А через двір пішов гордою ходою Яким, рівний та дужий, як явір. Чорні кучері блищали проти сонця, як шовк. Довго слідкувало за ним материне око поза тином, попід зеленим гіллям садків. Мати була горда красою й розумом свого сина, а батько все гомонів та бубонів, супивсь мовчки, хоч і його око не втерпіло, щоб не піти через вікно слідком за гордою ходою сина.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 188 – 203.