17. Кохання Серединського і Зосі

Іван Нечуй-Левицький

Одного вечора звелів Ясь запрягати коні.

– Куди думаєш, Ясю, їхати? – спитала його Ганя.

– А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? – і спитав її Ясь.

Ганя на хвилинку задумалась. Їй з першого разу не полюбилась ні Зося, ні Теодозя.

– Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим часом.

– Та й мені не хочеться, але треба. Лемішковська – дама з великими забагами, хоч і з малим засобом, розуміє звичаї вищого світу. Мені не хочеться, щоб вона назвала нас простаками. Нігде дітись: доведеться бувати в їх, коли вже зачепили їх! Та ще коли б ти знала? Треба їй одвезти оте дзеркало…

– А то навіщо? – спитала його Ганя. Недомисл засвітився в її очах.

– Може, позичає нащо? на вечірок абощо? – говорила далі Ганя.

– Ой, де там тобі! треба подарувати! Я й сам і не радий, та нігде дітись, коли слово з язика зслизло. Бачиш, на балу почала мені Лемішковська розказувати, що не взяла своєї дочки на бал, бо ніби вона ще мала дитина…

– Гарна дитина! час на зміну матері! – обізвалась Ганя.

– Нібито вона по своєму погляду на виховання дітей мала за нечасне так рано возити її на бали. Потім вона мені розказувала, як її дочка плакала, як вона обіцялася привезти їй з балу гостинця, цукерків… І надало ж мені на той час глянути на те дзеркало! Я махнув рукою на дзеркало і… обіцяв прислати її дочці дзеркало, щоб вона тільки не плакала. Так тобі слово вислизло для комплімента! А тепер треба додержати свого слова, треба вже одвезти. Не дуже дорого коштує.

– Шкода трохи дзеркала… – промовила Ганя та й замовкла. – Одвези вже, коли обіцяв…

Дзеркало було туалетне, довго-кругле, з срібними рамами, на точених ніжках з чорного дерева. Ясь недавно привіз його з Одеси задля себе. Такого ж самого виробу, тільки трошки більше, він купив і для Гані.

Дзеркало зняли з стола, завинули в скатертину і винесли за Ясем до екіпажа.

Вже сонце заходило, як приїхав Ясь в Тхорівку. Якима не було дома. Ясь застав самих дам. І Зося, і Теодозя аж спахнули на виду, як він вступив у бідну гостинну. Вечірнє сонце через вікно освітило його розкішне, з чорним довгим вусом, вже спаніле лице, і зараз червоне проміння заблищало на срібних рамах, на блискучому склі гарного дзеркала, котре Ясь поставив на столі проти вікна і обтирав порох своєю тонкою хусточкою.

– Я додержав свого слова, привіз вашій дочці гостинця, привіз навіть конфетів, – промовив Ясь до дам і витяг з хустки зав’язаний в папері гостинець.

Швидко потім вийшла й дочка, убрана в найкоротшу сукню, щоб тільки здаватись маленькою. Вона дригнула ногою і присіла перед Ясем, зачервонівшись. Тоді Ясь подав їй конфети, взяв її за руку, привів до дзеркала, просив заглянути туди, подивитися, чи не заплакані в неї очі! Бідній дівчині очевидячки було дуже ніяково, що з нею граються, як з малою, тичуть їй у руки конфети, ніби дитинці. Але як гість сів коло неї і почав розмовляти з нею, сміливо заглядаючи їй в вічі, вона тоді зовсім інакше поставила себе до гостя, вертіла оченятами, крутила головкою не згірше своєї матінки й гувернантки. Їй здавалось, що Ясь привіз гостинці таки справді задля неї, а не для когось іншого.

Подали світло в бідненьких підсвічниках, подали і непоганий чай, та в поганому посуді. Мати вирядила дочку спати. Якима все не було; Зося й Теодозя балакали з гостем.

Зося сиділа поруч з Ясем на канапі. Вона була убрана по-буденному, але в тому недбайному убранні було знать добре виміркуване кокетство. Чорна шовкова мантиль зовсім спустилася на її стан і одслонила її шию і повні плечі. Трохи широка сукня з широкою вирізкою на шиї, яку вона надівала в спеку, пересовувалась то на одне плече, то на друге, і плечі, круглі, як великі яблука, виринали зовсім з-під сукні по черзі, неначе підіймались на терезах. При розмові Зося прихилилась трохи до Яся, і плече її виринало наверх, блищало при чорній сукні, ніби виточене з мармору. Теодозя сиділа в фотелі по другому боці Яся. Як польки, вони, звичайно, хвалили все і всіх, про кого тільки говорили, але не легенько гикалось тому, кого вони згадували й хвалили. Їх хвала жалила, як жалка кропива, вже тим, що була без міри велика. Щоб втямити їх мову, треба було приймати їх слова навпаки.

– Яка мила рідня вашої жінки! – почала Теодозя. – Яка шановна її мати, спокійна, та поміркована, та добра; вже й немолода, а така гарна, така приємна, що й сказати трудно. Її дочки здаються меншими її таки сестрами.

– А сестри вашої жінки, – підхопила Зося, – що за гарні дівчатка, що за милі! як ті пташки, все горнулись до матері.

– Я дуже рада, що познайомилась з ними, – підхопила Теодозя, – так набалакалась з ними за цілий вечір, мов з рідними сестрами.

Ясь бачив, як Теодозя присіла була коло їх на хвилинку, але зараз одскочила, неначе її хто шпигнув шпилькою.

– Яка мила особа ваша жінка! – почала знов Зося. – В неї є щось дуже симпатичне, приємне, що чарує вас таки одразу! Яка вона гарна, з тією оригінальною красою українською, з тими примітними рисами лиця, з тими чорними бровами. Я одразу полюбила її, вподобала її. Яка вона смирна! Як вона любить помірність, навіть модою нехтує, уборами жертвує задля того, щоб тільки обминути той ефект, хоч безвинний, але все-таки ефект. Так просто і так до ладу була убрана.

Ясь добре тямив, що цю мову треба читати навпаки, як книжку, розгорнуту перед дзеркалом; що йому кажуть, ніби його жінка має сільську, мужичу красу, не вміє гаразд убратись по моді, хоч і має засоби.

– А яка вона господиня! – підхопила Теодозя. – Яке в неї хазяйство! Чого в неї тільки нема? Хіба одного птичого молока. Яка про неї пішла скрізь поголоска! репутація дуже й дуже приємна задля молодої хазяйки! Вона сама за всім догляне, не посоромиться піти і до пекарні, і на город, і до молочні, і до льоху. Слуги в вас не лінуються, добре роблять при доброму догляді.

– Кому вже, кому, а мені треба позавидувати їй, – обізвалася Зося, ніби гудячи й судячи себе, але то була тільки хвала собі. – З мене зовсім не хазяйка! Що піду до пекарні, зачую дух з комина, то зараз і вчадію! Пішла б і на город – собак страх як боюсь! А з тими наймичками треба все гарюкатись, сваритись, а я ніяк не вмію обійтись із ними. Я зовсім незугарна хазяйнувати.

– А як вона обходиться з слугами! – знов говорила Теодозя. – Їй-богу, любо дивитись! Так запросто, так по любові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люблю, як слуги сміливі в хаті, не забиті, не трусяться, як прислуговують тобі!

– Кому не подобається та патріархальність! але ж як трудно до неї вернутись в далекі віки! – перебила її Зося. – То треба великої просвіти! Я з цим тутешнім людом ніяк не поладжу! Чи це село таке, чи, може, в Кам’яному інші люде; тут треба все принукувати палицею, нагаєм, та й тим нічого не вдієш.

Ясь почервонів. Зося зрозуміла, що вже переборщила трохи й переступила міру в похвальбі й облесливості, бо було знать, як на долоні, що вони мають Ганю за просту, що Ганя братається з людом, сама ходить до пекарні, на город і собак не боїться.

– А як вона вміє гостей прийняти! – хвалила далі Зося, – як вона вміє не дати вам нудьгувати ні на хвилиночку. До кожного присяде, кожному скаже приємне, привітне слово. Ой, що то за людина! Що то за щастя вам послав бог! Жити з такою просвіченою дружиною і разом з тим – з такою хазяйкою, раз у раз мати в хаті таке розумне подружжя, мати з ким розумним словом перекинутись, поговорити не тільки про щоденний клопіт, та й про речі вищі, властиві чоловікові з розумом і просвітою. Ой, як я дякую богові, що він мені послав мою милу Теодозю з нашої милої Варшави. З нею я тільки душу одведу, поговорю, поживу розумом і навіть серцем…

Зося схопилася з місця, кинулась на шию Теодозі і почала з нею щільно цілуватись. Обоє плечі її дуже висунулись з-під чорної сукні. Потім Зося сіла, підперла голову, похнюпилась і ніби замерла. Всі мовчали, всі поважали ніби її смуток, хотіли дати їй час переболіти душею од чогось.

А в Яся плила думка про Ганю, думка про те, як на неї дивиться сусіднє товариство, як дивиться Зося. Він поглядав на біло-мармурове плече Зосі, на профіль її лиця і почував, що вона панує тепер в його серці, що вид Гані все далі й далі одсувався, туманів. Недурно ж Теодозя й Зося розсипали перед ним стільки хвальби. Вони закидали її квітками, як закидають яму мерця сирою землею.

– А як вона оригінально говорить по-польській, – кинула ще одну квітку в Ганину яму Теодозя. – Як мило воно в неї виходить! як вона чудово вимовляє слова! Ніхто б не сказав, що вона московка чи українка! їй же богу! іста полька! З вас, бачу, великий вчитель. Я не знала за це!

Ганя ледве вміла кілька слів по-польській і крутила ту польську мову, як і московську, звичайно, по-своєму, на свій український лад. Як дочка священика, вона чудово говорила тільки по-українській. Сам Ясь, бувши ще економом в Нестеринцях, розмовляв з жінкою і з челяддю по-українській. Тепер чогось йому стало сором, що Ганя не вміє говорити по-польській.

Всі сиділи мовчки. Зося й досі сиділа, похиливши голову. Коли це з другої кімнати ввійшов Яким, зовсім так, як-от виступають актьори на сцену з-за декорацій. На голові в його волосся було розкудлане, картуз зліз набік. Його очі блищали дико, як у вовка. Він приспівував і пританцьовував, узявшись у боки.

«Я на місці була,

я горілку пила!

Диб, диб на село!

кив, морг на його!»

– приспівував Яким, химерно присідаючи, як стара баба, і прямуючи через світлицю. Йому все здавалось, що він йде вулицею, бо на сидячих людей він і не дивився. Він почав розмовляти сам з собою, як звичайно буває з людьми в хмелю.

«А баба Параска приймає вечерю з стола; я до неї: «А потанцюй, стара бабо!» А вона: «Я на місці була, я горілку пила: диб, диб на село! кив, морг на його, бо то любка його».

І Яким знов, очевидячки, передражнював стару бабу Параску, як вона пританцьовувала. Він по-баб’ячій тупцяв по хаті і так смішно згорбився і одкидав ногами набік, що треба було од сміху за боки братись. Запримітивши людей, він став серед хати, втирив очі в Яся, потім зняв картуз і промовив чогось по-французькій тоненьким голоском: «Bonjour, madame!»

Разом з тим він одсунув далеко позад себе одну ногу, а другою трохи не став на коліно.

Дами полякались. Зося зблідла. Ясь тільки дивився на його.

«А! bonjour, mademoiselle Theodosie!» – пропищав він знов, очевидячки, передражнюючи Зосю і кланяючись до стіни. – «Bonjour, Zophie!» – пропищав він знов, перескочив напроти і знов кланявся. Він так добре передражнював у голосі і в постаті свою жінку і Теодозю, як найлуччий актьор.

«Bonjour, madame Парасковея!» – промовив він, обернувшись вже просто до Теодозі, і тут він заточився і трохи не наштрикнувся на її ніс. – Ану! диб, диб на село! пішла! марш!

Все це було сказано по-українській. Теодозя схопилася з місця. Ясь за нею.

– Що це ти робиш! – крикнула на його голосно Зося. – Ох, я безщасна! – заламала вона руки і забігала по хаті. – Пішов спати, ти, волоцюго! – крикнула вона на його.

Яким скорчився в три погибелі, химерно зібгав кулаки на грудях і подибав до другої кімнати, прехимерно ступаючи нога за ногою, ніби перескакуючи через низькі тинки та перетинки. Доскакавши до ліжка, він упав ниць на подушки і притаївся.

Ясь почав прощатись. Зося випроваджала його на ганок. Ніч була зовсім темна, аж чорна.

– Спаси мене! спаси мене! я загину! я запагублю або себе, або його! – промовила пошепки Зося, простягти до його руки.

– Спасу тебе, моя дорога, моя нещаслива, хоч маю сам загинуть!

Ясь узяв її руки, притулив до свого лиця і тихо цілував, а потім притяг її всю до себе. Ніч була темна, аж чорна. В ганку було поночі, як в льоху. Ніхто того не бачив, тільки Теодозя почула те довгим носом, охнула і одхилилась за двері…

Вже пізно, лягома Ясь вертався додому і все думав про те, як судили та гудили його жінку. Що ж то говорять про Ганю багатіші, кращі пани, дідичі-поляки, коли ці бідненькі панії так її перехвалюють, що аж пальці знать? Як же вони дивляться і на мене, оці осудниці, коли в мене така жінка?

Ганя не спала і дожидала його. Світло блимало в її кімнаті. Ясь приїхав, ледве поздоровкався з нею, сказав їй ні те ні се про своє спізніння, згадав про якесь негайне діло і пішов до свого кабінету спати. Ще таким він ніколи не вертавсь додому. Все те і вразило, і здивувало, й зачудувало Ганю.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 326 – 332.