Носій Свідомої Віри – Православному Фундаменталістові (14.07.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, шановний Православний Фундаменталісте!

На відміну від Вас, релігійні переконання не виключають для мене необхідності дотримувати листовного етикету. Тому Ви для мене залишаєтесь “з великої літери”.

Так само й зі звертанням “шановний”. Розходження у наших поглядах справді є (й чимале), але хіба це привід для неповаги до Вас? Та повага не виключає й можливості цивілізованої полеміки.

А щодо вітання, то Христове “мир вам” цілком вписується в значення “добрий день”. Хіба може бути добрим день не мирний? Отже, побажання “доброго дня” – це й побажання миру. Миру в світі й миру в душах наших.

Я, власне кажучи, очікував саме такої Вашої реакції на шевченкознавчі лекції нашого Автора, яку побачив у листі. Що ж, Ви маєте право на свою думку про Тараса Шевченка, але таке ж право на власний погляд маю і я…

Це, так би мовити, передмова. А мову розпочну, хоч як дивно, з… одеського анекдоту.

Розмовляють дві одеситки.

Перша: “Ти знаєш, до нас приїздить Паваротті [визначний італійський оперний тенор, нині покійний. – Н. С. В.]”.

Друга (скептично): “Ну й що? Ні слуху там, ні голосу…”

Перша: “Звідки ти знаєш?”

Друга: “А мені Ізя наспівав по телефону”.

Схоже, що Вам про мій виступ по Кримському теж “наспівав” якийсь “Ізя”, котрий або неуважно мене слухав, або ж теж говорив із чужого голосу. Інакше б знав, що про жодні компліменти на адресу астрології й інших окультних наук не мовилося навіть близько. Так само ніхто не говорив про жодну “Астравідью”. Астравідья – це вчення про зброю люті богів, згадану в “Махабхараті”. Йшлося про “Відью” – себто знання, відання і слово це я вважаю однокорінним зі словом “Віра”: “ВІдання РА” – себто Відання (Знання) Світла. Таким чином Віра виступає синонімом Богопізнання.

Тепер про “Гайдамаки”. Поема вивчається в українських школах іще з радянських часів, і якщо йти за Вашою логікою, то донині мали б сформуватися цілі покоління суцільних Чикатил. Не думаю, щоб Ви вели статистику, хто скількох убив після вивчення “Гайдамаків”. Та й не існує такої статистики. До речі, й “Злочин і кару” Федора Достоєвського можна подати як інструкцію до кримінальних діянь, але ж це абсурд! Що ж до “Гайдамаків” – то хіба ж тільки кривавими сценами обмежується Великий Кобзар у поемі? А кохання Яреми й Оксани? А блискучі картини природи, як-от:

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зострічають…

[115, І, 180]

Ми (та й, мабуть, Ви) вивчали цей уривок напам’ять ще десь у другому класі. Невже й тут “закодовано” заклик до вбивства? Може, я справді, як маніяк-сновида, ночами когось “валю”, а вранці прокидаюся у власному ліжку, нічого не пам’ятаючи?

Це, звичайно, жарт, але якщо говорити серйозно і саме про “Гайдамаків”, досить розкрити “Кобзаря”, а чи перший том Повного зібрання і у розділі “Гонта в Умані” прочитати продовження щойно наведеного фрагмента:

Рай, та й годі! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть – огудять.

Треба кров’ю домальовать,

Освітить пожаром:

Сонця мало, рясту мало

І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм –

Так було і в Трої.

Так і буде. Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проїдуть – земля горить,

Кров’ю підпливає.

[115, І, 180]

“Тяжко глянуть…” У цих словах немає ані ноти захоплення описуваними подіями, а тільки біль від усвідомлення того, що історія нічому не вчить людей: “Так було і в Трої. Так і буде”. Окремо стоїть питання про Гонтине дітовбивство, якого насправді не було, як не було й двох синів (тільки один і чотири доньки), і дружина не була католичкою (молодий Поет надто довірився Міхалу Чайковському). Але розкриймо знову “Гайдамаки” і ще раз вчитаймося в епізод, де Гонта (не історичний, звісно, а Шевченків), ховає вбитих ним дітей.

“Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не придбала

Нової постелі.

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! Я прощаю,

Що ви католики”.

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

“Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз,

Ще раз погуляю!..”

[115, І, 186]

Як бачимо, Гонта чудово розуміє, що вчинив непростимий гріх, і готовий прийняти за нього (та, напевно, й не лише за нього) кару від Бога. Отже, не милується своїм персонажем Поет, не схвалює його вчинку, а сповна показує трагедію цієї людини, яку навіть поховати по-людськи нікому, окрім таких же, як він сам. Зрештою в поемі ватажок гайдамаків не зазнає навіть цього – попіл замордованого ляхами Гонти розвіює вітер, і “нема йому хреста, ні могили”.

І ще один просто-таки кінематографічний епізод згадаймо – той, яким власне завершується поема (далі йде епілог):

Пішов Гонта, похилившись;

Іде, спотикнеться,

Пожар світить; Гонта гляне,

Гляне – усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… Тілько мріє

В диму, та й сховався.

[115, І, 186, 187]

Звернімо увагу – “страшно усміхався” – не “сумно”, а саме “страшно”. Цим епітетом Поет передає не лише власне моторошне відчуття – він намагається викликати такі ж емоції і в читача. А це аж ніяк не можна трактувати як вияв однозначного захоплення діями героя твору.

Про “Заповіт”. Не від Вас першого я чую (і ще, мабуть, не один раз почую) подібні думки [Так і є – див., зокрема, публікацію недавнього протоієрея УПЦ-МП (а нині – РПЦ) Андрія Ткачова “Заповит” [64] і численні коментарі до неї – до речі, не всі в жанрі “одобрямсу” (прим. Н. С. В. від 16. 09. 2014 р.).]. Навіть люди, які з пієтетом ставляться до Великого Кобзаря, вважають його генієм, іноді губляться: як сприймати рядки про “вражу злу кров”? Як міг Поет заповідати нащадкам насильницькі дії?

Особливо багато таких запитань з боку православних неофітів – зокрема тих, хто прийшов до релігії після багатьох років атеїзму або й окультизму. На жаль, відповідають на них нерідко грубо, на підвищених тонах – мовляв, не чіпайте Кобзаря, він знав, про що писав, а якщо не розумієте суті цих слів, незгодні з ними – то, значить, ви запродались Москві. Тим, до речі, відштовхують багатьох розгублених і від Шевченка, і від української культури взагалі, замість того, щоб разом поміркувати над цим доволі загадковим (попри рекордну популярність) твором із Кобзаревої спадщини.

“Що ж тут загадкового?” – спитаєте Ви чи хтось інший. Є думка, що у Біблії закодовано щонайменше сім смислових шарів, більшість же сприймає лише один – буквальний (надмірна зацикленість на “букві” – ознака “книжництва”, сиріч фундаменталізму). Так само полісемантичною є й висока поезія (пояснення не потребує хіба що “Ялинка в лісі виросла”, й то не факт). Глянемо ж на “Заповіт” саме з точки зору смислового плюралізму.

Перший, буквальний смисловий шар не дає читачеві конкретного уявлення про чию “ворожу кров” ідеться у вірші. Царів? Поміщиків? “Москалів”? За радянських часів акцент робився на перших двох “адресатах” Поетового гніву. Нині багато хто схиляється до третього. Але бачення у вірші тільки закликів до збройної боротьби за волю, на мою думку, є виявом досить поверхового підходу до теми: за цими рядками криється значно глибша символіка.

Задумаймося, чому Тарас Григорович перемогу над ворогом вважає головною умовою для Богопізнання? Воєн та революцій Україна і світ зазнали чимало. Та чи наблизили вони людей до Бога? Навряд чи, бо навіть у разі фізичних і політичних перемог над супротивниками, неушкодженим лишався основний ворог – якого й розгледіти важко, бо він… у нас самих. Давні греки казали: “Часто у людини нема іншого ворога, окрім самої себе”.

Цей ворог – наші гріхи, пристрасті, суєтні думки. Великий український Мислитель Григорій Сковорода у своїй праці “Вступні двері до християнської добронравності” подає детальних перелік тих ворогів, без яких неможливе здобуття ані внутрішньої, ані зовнішньої свободи – це “ненависть, злопам’ятність, гордість, улещення, скука, розкаяння [лише зовнішнє, словесне каяття без реальної спокути – Н. С. В.], нудьга, смуток та інший черв, що не засинає у душі” [79, І, 150]. Про вісім лихих помислів [26, І, 567–569] – ненажерливість, прелюбодіяння (блуд), жадібність, печаль, гнів, розпач, марнославство, гординю, – ще за чотирнадцять віків до Сковороди писав візантійський богослов Євагрій Понтійський (346 – 399; згодом його доктрина лягла в основу вчення про сім смертних гріхів) [81].

Ці та й інші суєтні помисли і пристрасті зчиняють сум’яття в людському серці, і шлях до Богопізнання може бути відкритим лише після подолання цього сум’яття, після очищення серця від пристрастей та сумнівів. У деяких містичних практиках це називається “зупинкою внутрішнього діалогу” – й цей метод був відомий як адептам вчення Дзен, так і суфіям, і, ясна річ, ісихастам.

Власне, ісихазм – учення про єднання людини з Богом через очищення серця (засновниками його були єгипетські та синайські ченці ІV – VІІ ст. від Р.Х. – такі, наприклад, як Макарій Єгипетський, Євагрій, Іван Ліствичник та ін.), – означає в перекладі з давньогрецької “спокій”, “безгоміння”, “відреченість”. Одним зі складників цього вчення є практика внутрішньої молитви, суть якої чи не найкраще розкрита в Добротолюбії – зібранні спеціальних настанов Отців Церкви. Стислий виклад цих думок можна знайти у книзі “Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві”, яка просто-таки рясніє цитатами й ширшими витягами з Добротолюбія.

Так, зокрема, в додатку під назвою “Три ключі до внутрішнього молитовного діяння” (з духовних багатств святих Отців) наводяться слова св. Симеона Нового Богослова, які, власне, й привели героя “Щирих розповідей…” до практики Ісусової молитви (у першій із розповідей їх цитує старець, котрий став духовним Учителем Прочанина):

“Усамітнись у будь-якому відлюдному й тихому місці, зачини двері, сядь, відверни ум свій від усякої тимчасової і суєтної речі, схили голову свою на груди і зосередься всередині себе самого (не в голові, а в серці), звертаючи туди ум свій і чуттєві очі свої та затримуючи трохи подих. Усіляко намагайся занурити ум свій у серце, щоби він перебував там уже постійно. (…)

Ум, подвизаючись так, знайде місце у серці твоєму й тоді одразу побачить там, усередині, такі речі, яких ніколи раніше не бачив і не знав. Тоді, звідки б не з’явився б помисел, раніше, аніж увійде досередини і зронить думку або уявлення, ум прожене його звідти, знищивши Ісусовим іменем, молитвою до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Тоді ум запалає гнівом на демонів, виганятиме їх і нещадно знищуватиме. Інше ж, що звичайно настає за цим діянням, з Божою поміччю сам із досвіду спізнаєш, будучи уважним і тримаючись Ісуса та молитви до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене!” [123, 190]

Тільки той, хто очистив серце від “внутрішнього ворога” здобуває духовну свободу і відкритий шлях до єднання з Богом – вже не на зовнішьо-обрядовому, а на внутрішньому, духовному рівні. Цей істинний “зв’язок з Вищим” має латинську назву religare, себто і є Релігією в найповнішому своєму вияві й, зрештою, Православ’ям як станом душі, незалежно від того, до якої конфесії належить людина – адже Спаситель конфесій не створював.

Ось де розгадка таких страшних на перший погляд, а насправді цілком доречних слів Великого Кобзаря:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори –

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога

[бо ще не подолав “ворога в собі” – Н. С. В.].

Тарас Шевченко, отже, закликав стати на прю з “внутрішнім супротивником” не лише інших, а й себе самого, бо, ясна річ, розумів – шлях до духовної свободи кожен повинен починати з себе. “Щирі розповіді…” були написані у другій половині ХІХ ст. А чи міг знати Великий Кобзар про Ісусову молитву і практику “розумного роблення” в час написання “Як умру, то поховайте…”? Якщо врахувати те, що “Добротолюбіє” у здійсненому Паїсієм Величковським перекладі церковнослов’янською мовою, якою Тарас Григорович, як ми знаємо, володів досконало, в період з 1793 по 1857 рік витримало в тодішній Російській імперії не менше шести видань [27], то питання це виглядає ледь не як риторичне.

Що ж до нібито “жорстокості” й “зловісності” слів “Заповіту”, до якої апелює чимало хто (і Ви зокрема), наведу інший, не менш промовистий уривок – зі 136-го псалма, до речі, також інтерпретованого свого часу Тарасом Шевченком:

“Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, блажен, хто заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла!

Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!..” (Пс., 136/137: 8, 9).

Якщо ж переклад Митрополита Іларіона Вас не переконує (для Вас він, напевно, не більш, аніж “клятий націоналіст Огієнко”), дублюю в синодальному:

“Дочь Вавилона, опустошительница! блажен, кто воздаст тебе за то, что ты сделала нам! Блажен, кто возьмет и разобьет младенцев твоих о камень!” (Пс., 136: 8, 9) [7].

І це не єдине місце – особливо в Старому Заповіті!

Чому ж тоді Кобзареві слова для Вас жорстокі, а слова царя Давида й щедрих на прокляття старозаповітних Пророків – ні?

Невже Ви й проти Біблії підете?

До речі, саме в період “Трьох літ” – кодою його і є “Як умру, то поховайте…”, – помітний чи не найбільший інтерес Тараса Шевченка до Святого Письма. Біблійну епіграфіку знаходимо у “Тризні” (1 Петр., 1: 22-25), “Сні” (Ів., 14: 17), “Єретику” (Пс., 117: 22), “Великому льосі” (Пс., 43: 14-15), “Кавказі” (Єр., 9: 1; у католиків і протестантів – Єр., 8: 23), “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” (1 Ів., 4: 20). А ще ж блискучий переспів десяти Давидових Псалмів! То про ЯКУ богозневагу може йтися?

Щодо “непротивлення злу”: Святе Письмо Ви зумисно чи мимоволі цитуєте неточно (обмовка за Фройдом, чи що?). Навіть у синодальному перекладі Євангелії від св. апостола Матвія мовиться: “А Я говорю вам: не противься злому” (Матв., 5: 39) [7]. Наявність злих людей є не причиною, а наслідком панування світового зла. І отже, цей вірш цілком може тлумачитися, як “борися не з наслідком, а з причиною”.

Так само й з “любов’ю до ворогів”. Як би не прикро це було Вам чути, але мусимо визнати, що Християнство вперше постало на Сході. У східній символіці поняття “возлюбити” й “пізнати” нерідко є синонімами. Як слово “пізнати” може означати “возлюбити” (зокрема й на фізіологічному рівні – особливо часто це можна помітити у Старому Заповіті), так і навпаки. Тож “возлюбіть ворогів своїх” може мати значення “пізнайте ворогів своїх (зокрема й ворогів Віри), аби легше було потім із ними боротися”. Далебі, під цією формулою могла б підписатися будь-чия розвідка – пригадайте, як нас навчали ще за часів СРСР: “Щоб подолати ворога, треба знати його ідеологію”.

Виявом пихи, гордині Вам видається Поетове “не каюсь”, але так може вважати лише той, хто не зазнав і дещиці того, що випало на долю мужицького сина з Моринців. Для того, хто обрав Свідому Віру, каяття у сподіванні особистої волі й бажанні її для свого народу якраз було б зрадою Господніх Законів – адже раб Божий не має права бути рабом людським. І Тарас не корився земним гнобителям – навпаки, в одній зі своїх славнозвісних “Молитов” [на думку Автора (та й не лише його) чотири Тарасові поетичні молитви є єдиним твором-циклом] він просив у Всевишнього:

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постав Ти Ангели Свої,

Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

[115, ІІ, 338]

До речі, у Вашому “тим і пишаюсь” далеко більше гордині.

Щодо горезвісного “права вислуги” – невже ви настільки наївна людина, що вірите, ніби Тарасові Шевченку дали б дослужитися до офіцера й навіть до генерала? Чи, може, мене таким вважаєте? Змушений Вас розчарувати. Вже за самим настроєм творів Кобзаря влада розуміла, що опальний Поет і Художник не послухається “височайшого” повеління і тайкома – правдами й неправдами, – все ж віддаватиметься улюбленій справі. Тож підвищення по службі навіть до рівня унтер-офіцера (що давало право на відставку) Тарасові Григоровичу “не світило” (зрештою, так і сталося – всі клопотання про надання рядовому Шевченкові цього звання були відхилені).

Якщо врахувати, з яким станом здоров’я Поет повернувся після десяти літ перебування в різко континентальному кліматі казахських степів і скільки прожив після цього – неважко збагнути, що заслання було для цього модифікацією “повільної страти”, й можна лише здогадуватися, чим би скінчилося все для Шевченка, якби не настав момент звільнення. Та й навіть, коли б і відбулася його військова кар’єра і дослужився б він до офіцера – де гарантія, що не було б спровоковано бійку, або й збройну сутичку, яка скінчилася б для Поета летально (як у випадку з Лермонтовим – дуель) або ж підлаштовано ще якусь смертельну пастку? Тож вирок “із правом вислуги” був аж ніяк не виявом гуманності, а цинічною грою в нібито “гуманність”.

Подумайте над цим!

З Богом!

Носій Свідомої Віри.