Православний Фундаменталіст – Носієві Свідомої Віри (18.07.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, так званий носію свідомої віри!

Думав не відповідати на ваш лист (переконувати вас, очевидно, таки марна справа), але обставини склалися так, що змушений продовжити нашу полеміку.

Почну з того, що ви на мене зводите наклеп (за таке й до суду можна подати). Як ви могли подумати, що я здатен піти проти Біблії? Біблія – це Книга Книг і створена вона не Пророками (як помилково думає чимало хто), а самим Богом, Котрий говорив через них (яко Дух Святий, Господь Животворящий). Тож і вустами царя Давида промовляв Бог і з з жодного псалма не можна викинути ні слова, ані додати своє. Згадайте Апокаліпсис (22: 18-19):

“И я также свидетельствую всякому слышащему слова пророчества книги сей: если кто приложит что к ним, на того наложит Бог язвы, о которых написано в книге сей; и если кто отнимет что от слов книги пророчества сего, у того отнимет Бог участие в книге жизни и в святом граде и в том, что написано в книге сей” [7].

А хто промовляв вустами Шевченка? Ви ж так і не відповіли на мій аналіз вірша “Світе ясний! Світе тихий!..” – ні “так”, ні “ні”. Що, крити нічим? Правда очі коле? Натомість ви повисмикували з контексту біблійні цитати. Більше того, знову “сіли на свого коника”, змішуючи “горох з капустою” – ісихазм із суфізмом, “дзеном” та іншими з дозволу сказати, “вченнями” (ще Реріхів для повного комплекту бракує!). Знову якісь “внутрішні діалоги”, про які у Святому Письмі – ні слова…

Щодо вашого “тлумачення” слів Ісуса Христа про “непротивлення злу” (ну, нехай буде “злому” – в Євангелії справді так) і “любов до ворогів” узагалі мовчу – прочитавши про “розвідку” і подібне, потрібно, мабуть місяць постити й молитися, щоб Господь простив і вас нерозумного, і мене, котрий бачив на письмі цю єресь.

Щоправда, де в чому помилився і я (справді довірившись інформації “з чужого голосу” – я ж не добув до кінця лекцій), тож можу допустити, що пропаганди астрології не було, як не було й “астравідьї”. За це я готовий попросити у вас пробачення, але тільки не за ваше тлумачення Віри. Справді, “відья” – це знання, але по-індійському (а індуси, як відомо, язичники). Та й “Ра” – це ім'я давньоєгипетського (знову ж таки язичницького) бога. То який стосунок це все має до християнської (й зокрема православної) Віри?

Так, я з неофітів 1990-х, свого часу був членом КПРС, за плечима – роки роботи в атеїстичній спілці (комсомолі), алкогольна залежність, не завжди чисті стосунки з жіноцтвом. Церкву минав десятою дорогою – аж поки не зустрів жінку, яка перевернула мій світогляд докорінно, поставивши мене – ні, не з ніг на голову (“на голові” я якраз “стояв”), – навпаки, вона поставила мене на ноги, познайомивши мене зі своїм духівником (священиком канонічної православної конфесії) й прилучивши мене разом із ним до Віри Православної. Молодша за мене на десять років, вона вже тоді (щойно розпався Союз) сповідувала християнські цінності, що для молодої людини було досить дивним. Невдовзі вона стала вірним супутником мого життя.

Надто тяжко я йшов до Христа, до воцерковлення, щоб нині піддатися спокусам. Так, нині мені доводиться “пересівати” коло моїх друзів. Був у мене, наприклад, приятель, котрого лихий поплутав зайнятися спіритизмом (з ним я порвав остаточно – адже відомо: “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти”). Це ж стосується й моїх читацьких інтересів. Щойно бачу в книзі єресь чи спокусу незвичною думкою (іноді за однією лише назвою) – відкладаю її назавжди (деякі взагалі спалив). Єдине за чим шкодую – що стільки часу змарновано замолоду.

Розмову з вами вирішив продовжити, оскільки на час читання вашого листа зі спробами довести “глибоку релігійність” Шевченка в період “трьох літ”, я почав опрацьовувати видану 1941 року в Нью-Йорку брошуру російського білоемігранта, протоієрея Іоанна Чернавіна (ви його, мабуть уже “записали” б в Івани) “Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы”. Точніше, це не сама брошура, а її під назвою “Деградация безбожного кумира” за матеріалами “Руси Триединой” [65].

Справді, на початку свого творчого шляху Тарас був добропорядним християнином і це знайшло своє відображення у “Кобзарі” – отець Іоанн наводить як приклад такого світоглядного орієнтиру молитовне звернення до Пречистої Богородиці Діви Марії з поеми “Неофіти” (про перших християн). У брошурі цитата в перекладі, я ж наведу в оригіналі:

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

[118, 483]

І порівняйте ці трепетні рядки з богоборчими пароксизмами останніх літ – їх теж цитує отець Іоанн (я знову ж таки наводжу текст в оригіналі):

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?.. А Ти не знало?

І Ти дивилося на них

І не осліпло! Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Ти спиш в кіоті…

[118, 497]

І це називається “глибока релігійність”?

А “Марія”? Більшого блюзнірства стосовно Богоматері важко знайти навіть у творах войовничих атеїстів совдепівського зразка. Пресвятая Богородиця представлена як покритка, сам епізод Благовіщення – як зведення дівчини гостем, якого Шевченко величає апостолом, Ісус – не Боголюдиною, а дитям гріха. Успення “вкладається” у такі рядки:

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру і вінчали,

Як ту царицю. Розп’яли

Й Тебе, як Сина, наплювали

На Тебе, чистую, кати,

Розп’яли кроткую, а Ти,

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій малій,

В душі скорбящей і убогій.

[118, 525]

Раджу почитати вам колективну працю луганських авторів Миколи Грекова, Костянтина Дерев’янка і Гліба Боброва “Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма” [20] – особливо перший розділ “Обвиняется Господь Бог”. Гадаю, він (та й уся книга) остаточно протверезить вас щодо вашого кумира й змусить задуматися, чи може православний християнин (яким ви, мабуть, себе вважаєте) любити Шевченка, котрий писав в одному зі своїх “Снів”:

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

[118, 329],

– котрий, зневажаючи Господа Саваофа, протиставляв йому ще якогось “Бога”:

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог…!

[118, 538],

– попри те, що перша Заповідь Господня мовить:

“Я Господь, Бог твой, Который вывел тебя из земли Египетской, из дома рабства; да не будет у тебя других богов пред лицем Моим” (Исх., 20: 2-3).

То хто ж Шевченків “Бог”? На мій погляд, ясно хто (прости Господи!).

Св. апостол Іаков мовить (2: 10): “Кто соблюдает весь закон и согрешит в одном чем-нибудь, тот становится виновным во всем”. Шевченко ж згрішив далеко не в одному.

Книжку прочитайте обов’язково. Не все ж вам єретиків читати.

З Богом!

Православний фундаменталіст.

P. S. До речі, богозневажні віршотворіння й криваві заклики Шевченка свого часу засуджували представники не лише російського, а й галицького духівництва [8; 65]