Православний Фундаменталіст – Носієві Свідомої Віри (10.09.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, все-таки, мабуть, шановний носію того,

що Ви звете свідомою вірою!

Справді, доходжу висновку, що не поважати Вас таки важко – іноді я (Господи, прости мені!) навіть трохи заздрю Вашій переконаності, і вмінню, як нині дехто висловлюється, “підсадити” співрозмовника на тему. Інший, може б, відклав (чи й викинув) Ваші листи подалі від гріха, а я все ж зберігаю їх і вряди-годи перечитую, хоч отримую при цьому більше запитань, аніж відповідей.

До речі, потихеньку почав практикувати Ісусову молитву, чим викликав занепокоєння дружини (вона боїться, щоб я не потрапив, говорячи церковнослов’янською мовою, “в прелести” – мовляв, духівник її не радить цим займатися). Раз у раз повертаюся до Ваших слів про “Заповіт”, і приходжу до висновку, що в судженнях Ваших є-таки якесь раціональне зерно – просто треба його відділити від “полови” різних богопротивних “ізмів” (в усякому разі не треба плутати молитву з медитацією). Якщо справді уявити, що в “Заповіті” йдеться про подолання в собі смертних гріхів (хоч і в дуже своєрідних, не для всіх прийнятних образах), тоді все нібито стає на свої місця: отримавши довгоочікувану внутрішню, духовну свободу, люди зможуть, врешті, пом’янути вдячним “незлим тихим словом” того, хто підказав їм шлях до цієї свободи, розтлумачивши їм її суть, і “сім’я вольна, нова”, утворена людьми, які позбулися гріхів і згубних пристрастей, не може бути безбожною.

Книжку М. Грекова, К. Дерев’янка і Г. Боброва перечитав ще раз. Не думаю, що йдеться про якусь політичну тенденцію чи замовність. Гадаю все-таки, що автори висловили свої власні думки про Шевченка, щоправда, сповна давши волю емоціям (і “перехльости” є, й щодо роздратованого, не надто християнського тону ви також маєте рацію). Інша річ, що чимало хто цю інформацію вважає за істину в останній інстанції (як-от моя дружина, котра досить-таки насторожено сприймає мою спробу розібратися в складних питаннях, та зовсім недавно і я сам; до речі, зізнаюсь вам, з часу нашого листування в сім’ї почастішали конфлікти – боюсь, як би не дійшло до розлучення).

Чимало цікавого знайшов у книзі П. Кралюка й статті Д. Степовика, але все це треба ще певний час “перетравлювати”, осмислювати. Це література, яку не можна зопалу прийняти чи заперечити. Тезу розстріляного більшовиками В. Липківського справді сприйняв як приватну думку інтелектуала (богословською її не можу назвати, оскільки церква, яку очолював Липківський, не канонічна), думку цікаву, не позбавлену певної логіки й таку, що має, в принципі, право на існування, проте це ще не привід для того, щоб беззастережно з нею погоджуватись. Принаймні я до цього ще далеко не готовий…

Дякую Богу (та й вам не гріх подякувати), за те, що поступово зникає мій страх перед книгами – якщо навіть автор висловлює неприйнятні чи й страшні для читача точки зору, зовсім не обов’язково, як ви кажете, “бити” перед ними “поклони” чи навпаки, тікати від них геть. Страх – ознака слабкості. Можна просто, не погоджуючись, “прийняти” щось “до відома” (і так, мовляв, люди думають), або й аргументовано спростувати. А палити – це справді щось ніби “фюрером” пахне…

Маєте ви рацію й щодо мого колишнього товариша – таки варто знову “навести” з ним “мости”, й ще раз, не жахаючись і не впадаючи у гнів, спробувати його переконати на численних прикладах у хибності його шляху. Справді, друг пізнається в біді…

І все ж таки – є у Тараса рядки, проти яких і досі повстає моя душа. Розкриймо “Кобзаря” на сторінці з віршем “N. N.” (“Мені тринадцятий минало…”) і прочитаймо закінчення вірша (у шкільних хрестоматіях радянських часів цей заключний уривок був відсутній):

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

[118, 326]

А ще ж, як я вам писав, є і “Якби ви знали, паничі…”, й “Сон” (“Гори мої високії…”), де маємо такі ж богозневажні сплески… Та й з іншого “Сну” (“У всякого своя доля…”) та “Хоча лежачого й не б’ють…” теж не викинеш знущальних і образливих слів на адресу цариці (навіть мертвої). А ось іще нарікання на Всевишнього:

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

[118, 282]

Дістається й Біблії – розкриймо хоча б “Журнал” (запис від 16 грудня 1857 року):

“Ввечеру отправился я к В. И. Далю засвидетельствовать ему глубокое почтение от Ф. Лазаревского. (…) Заметив, что я неравнодушен к библейской поэзии, В[ладимир] И[ванович] спросил у меня, читал ли я Апокалипсис. Я сказал, что читал, но увы, ничего не понял; он принялся объяснять смысл и поэзию этой боговдохновенной галиматьи и в заключение предложил мне прочитать собственный перевод Откровения с толкованием и по прочтении просил сказать свое мнение. Последнее мне больно не по душе. Без этого условия можно бы, и не прочитав, поблагодарить его за одолжение, а теперь необходимо читать. Посмотрим, что это за зверь в переводе?” [113, ]

І далі (запис від 18 грудня того ж року):

“Читая подлинник, т. е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это Откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целию скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть, и [с] целию более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее.

С какою же целию такой умный человек, как В[ладимир] И[ванович], переводил и толковал эту аллегорическую чепуху? Не понимаю. И с каким намерением он предложил мне прочитать свое бедное творение? Не думает ли он открыть в Нижнем кафедру теологии и сделать меня своим неофитом? Едва ли. Какое же мнение я ему скажу на его безобразное творение? Приходится врать, и из-за чего? Так, просто из вежливости. Какая ложная вежливость” [113, ].

А це про Сковороду, якого ви так любите:

“Мне кажется, никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды, как к[нязь] Ш[аховской]. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода” [120, IV, ].

Що Ви можете тут сказати на виправдання поета? Чи не здається Вам, що тут ідеться вже не про подолання “внутрішнього ворога”, а про перемогу цього ворога над Шевченком?

Зрозумійте – я в жодному разі не намагаюся вас “підловити” чи нав'язати вам свою думку. Просто раджуся з вами…

Тож не поспішайте відписувати, добре подумайте. Це багато для мене важить – хочу нарешті визначитися, як ставитися до цього безперечно талановитого (може, й по-своєму геніального), але такого суперечливого поета, хочу сформувати власну думку про нього.

З Богом!

Православний фундаменталіст.

P. S. Щодо “суду” – вибачте. Вважайте, що я теж невдало пожартував.