Носій Свідомої Віри – Православному Фундаменталістові (10.10.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, шановний Православний Фундаменталісте!

Почну з бувальшини часів СРСР. Якось Сталін приймав у Кремлі Місцеблюстителя патріаршого престолу (згодом Патріарха Московського і Всієї Русі) Сергія (Страгородського) й помітивши, що той прийшов не в церковному, а в світському одязі, спитав: “Ты что, меня боишься, а Его – нет?”

Спитаєте, до чого ця історія? А до того, що цього разу Ви мене неабияк порадували, але водночас і трохи засмутили. По-перше (що є добре), ви почали позбуватися страху перед книгами й висловами, які не вписуються у фундаменталістську модель Православ’я, по-друге (що є дуже добре) – нарешті, зрозуміли важливість мати власний погляд на людей, предмети і явища, а не пережовувати чиїсь хай навіть авторитетні вислови.

Людина – доти людина, доки має власну думку. Але помітив, що робите Ви це ще з оглядкою на реакцію дружини, якої, як я бачу, більше боїтеся, аніж Господа Бога. До речі, я Вам уже писав, і зараз повторю, що поняття “страх Божий” нині має означати аж ніяк не паніку перед Незвіданим (такий страх якраз є гріховним, оскільки заважає виконанню людиною Місії, покладеної на неї Всевишнім), а глибоку любов і повагу, яка мусить бути до доброго, коли треба – суворого, а головне – завжди справедливого Батька. Згадаймо рядки з Послання св. апостола Павла до Галатів:

“А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!

Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа” (Гал., 4: 6-7).

Як люблячий син ніколи не стане дратувати батька, так і глибоко віруючий усе робитиме для того, щоб не зійти зі шляху, визначеного Господом. До речі, п’ята Заповідь – “Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” (Вих., 20: 12) – окрім буквального свого значення (необхідність поважати батьків, які дали людині життя, годують, виховують) має й символічні. Те, що батько згадується першим, свідчить про первинність Духу над матерією (теза матеріалістів про первинність останньої була якраз хулою на Святого Духа).

Інший смисловий пласт – люби Бога і Вітчизну, що ані трохи не суперечить думці св. апостола Павла з Послання до Колосян: “… нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!” (Кол., 3: 11), оскільки йдеться не про розрив із етнічними коренями, а про віротерпимість. На жаль, до цих слів не прислухались ні в середні віки, ані пізніше, ані, зрештою, нині. Звідси – Варфоломіївська ніч, Ольстер, сучасні міжконфесійні й міжрелігійні чвари…

Повертаючись же до теми “что станет говорить княгиня Марья Алексевна” (себто ваша дружина), скажу таке. Раз ви віруючі, воцерковлені люди, то, зрозуміло, вінчалися в церкві, а тому розлучення не повинно стояти на порядку денному – “… що Бог спарував, людина нехай не розлучує!” (Марк, 10: 9), – тим паче, якщо є діти. Ті, хто насправді кохають одне одного, в змозі й порозумітися. Страх же перед новою думкою (на який нещодавно страждали й Ви) може свідчити тільки про неглибоку віру. Мав рацію мудрий швейцарець Карл Густав Юнг, коли мовив 1935 року в одній зі своїх Тавістокських лекцій, що фанатизм є ознакою глибоко прихованого сумніву. При цьому він звернувся до історії Церкви, нагадавши, що секти фанатиків виникали саме тоді, коли її становище було хистким (себто коли виникали таємні сумніви). Якщо людина переконана у власній правоті, – дійшов висновку К. Г. Юнг, – вона здатна обговорювати навіть протилежну точку зору спокійно, “без тіні обурення” [124]. Чого, до речі, не скажеш про тріумвірат авторів книги про “хрещеного батька українського націоналізму”.

Похвально, що Ви почали виявляти більший інтерес до творчості Тараса Шевченка – окрім “Кобзаря”, бачу, Ви вже цитуєте й “Журнал”, і повісті, але ще мабуть, не дійшли до факсимільних видань творів Поета. Інакше б, розкривши “Малу книжку”, в останньому рядку вірша “Мені тринадцятий минало…” Ви б не побачили жодної згадки про Всевишнього – тільки крапки [119, 93]. І це при цьому, що до тієї ж “Малої книжки” увійшов і цитований Вами “Сон” (“Гори мої високії…”) із сакраментальними, на Вашу думку, рядками про “Україну убогу”, де все названо “своїми іменами” [119, 99]. То чи можемо ми з певністю твердити, що в останньому рядку Поетового вірша про дитинство мало йтися саме про Господа? Що, як це були муки творчості, які так і не увінчалися успіхом (об’єкт інвектив так і не був придуманий) і зі згадкою тільки про “людей” увійшли до посмертного петербурзького видання “Кобзаря” (1867), а подальші варіанти (у празькому виданні 1876 року і т. д.) були редакторськими “відсебеньками”?

Зі “Сном” (“Гори мої високії…”) справа стоїть набагато дражливіше. Та все ж і тут деякі дослідники пішли не шляхом тотального заперечення й осуду, а шляхом розуміння й глибокого теологічного й психологічного аналізу. Так, Митрополит Іларіон (Іван Огієнко), відомий як перекладач Біблії українською мовою, у своїй книзі “Релігійність Тараса Шевченка” (Вінніпег, 1964) торкається, зокрема, й моментів розпачу в житті Кобзаря, під час яких і з’являлися контроверсійні думки. Але при цьому, – писав Митрополит, – “Шевченко свідомий, що за таку хулу погубить душу свою, цебто і в одчаї думка зостається релігійна” [53, 63]. То ж і приходить він до висновку:

“Шевченко був послідовним борцем за Божу Правду, та на кожному кроці бачив, як цю Правду нищать пани та могутні… Але помогти народові не міг, – і впадав у крайній одчай, а тоді в своїх писаннях і в поведінці стриму не знав…

Це треба глибоко зрозуміти, сприйняти серцем – тоді зрозуміємо й нарікання Шевченка на Вседержителя, і – простимо йому!..

Простимо, бо “немає людини, щоб пожила й не згрішила”, “бо тільки Ти Єдиний без гріха”… (Молитва “Боже духів” на Літургії) [53, 63, 64].

Інший релігійний діяч – уродженець Кубані, пресвітеріанський пастор Михайло Фесенко (у 70-ті роки він очолював Раду Українських протестантських Церков у Канаді) [99], – у статті, яка теж мала назву “Релігійність Тараса Шевченка” [98], у контексті “Сну” стверджував, що рядки:

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! –

є доказом не безбожності Поета, а його глибокої любові до свого народу, і як паралель наводив слова св. апостола Павла:

Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого,

що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого!

Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом;

вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці,

що їхні й отці, і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь” (Рим., 9: 3).

Від себе ж додам, що слова про прокляття вжиті Шевченком не в теперішньому, а в майбутньому часі, себто самого фатального акту не відбувається, та й буквально перед цим уривком, як спостеріг названий уже пастор, знаходимо рядок “я Богу помолюсь…”. А наприкінці вірша “Якби ви знали паничі…” перед останнім рядком (“Тебе вже люди прокляли”), який викликає зрозуміле неприйняття у церковників, маємо слова “мені здається”, тобто не факт, що відбулося саме так, і не ототожнює себе Поет зі згаданими ним людьми.

Далі – щоденникові записи, точніше два з них, що стосуються Апокаліпсису в перекладі Володимира Даля. Як дізнаємося зі статті Олександра Васильєва – богослова Нової Господньої Церкви, послідовника вчення видатного шведського теософа Емануеля Сведенборга, – “Апокалипсис. Даль. Шевченко (бывают странные сближенья)” [14], Володимир Іванович дав Поетові прочитати не просто переклад новозаповітної пророчої книги, а конспект праці Е. Сведенборга “Відкритий Апокаліпсис” – дав, очевидно в чорновому рукописі, забувши, а можливо з якихось містичних причин не назвавши автора, внаслідок чого Тарас Григорович “приписав” тлумачення Апокаліпсису тому ж таки Далю.

Ще раз уважно вчитаймось в рядки Кобзаревого :

“Читая подлинник, т. е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это Откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целию скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов”.

Поет називає оригіналом церковнослов’янський переклад біблійної книги, в той час як написана вона давньогрецькою. Це, найрадше, свідчить, що мовою цією Тарас Шевченко не володів (або ж володів не в такому обсязі, який би дав можливість детально проаналізувати оригінал). Не володів він, мабуть, і латиною. То, можливо, якби Поет знав ці мови досконало і йому було б відоме прізвище Справжнього Тлумача, його відгук був би зовсім інший? О. Васильєв, розглядаючи постать Т. Шевченка в ключі матеріалістично-атеїстичних, як йому здається, устремлінь представників “ліберального кола”, таку можливість відкидає [14], хоча й не досить упевнено (“не думаю” все-таки інакше звучить, аніж “категорично заперечую”).

Окрім того, Тарасові Григоровичу міг не сподобатися сам переклад, та й якесь власне упередження до самого В. Даля, очевидно, було (це, до речі, простежується у стосовних до нього щоденникових записах). Можливо, у спілкуванні з Шевченком Володимир Іванович допустив надмірну категоричність у плані нав’язування власних поглядів, що Співцеві Свободи, котрий зовсім недавно вирвався на волю, це могло видатися спробою “вербування”, а відтак – уже нового, духовного поневолення. Взагалі слова Поета про те, що він “нічого не зрозумів” у Апокаліпсисі, входять у пряму суперечність із рядками з безсмертного послання “І мертвим, і живим…”:

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

[115, І, 349-350],

– де бачимо (це, зокрема помітили автори приміток до І тому Повного зібрання творів [114, І, ]) явні перегуки з рядками Книги Об’явлення:

“І коли шосту печатку розкрив [Агнець], я поглянув, і ось сталось велике трясіння землі, і сонце зчорніло, як міх волосяний, і ввесь місяць зробився, як кров…” (Об., 6: 12)

“І засурмив другий Ангол, і немов би велика гора, розпалена огнем, була вкинена в море. І третина моря зробилася кров'ю,

і померла третина морського створіння, що мають життя, і загинула третина кораблів…” (Об., 8: 8-9)

“Третій же Ангол вилив чашу свою на річки та на водні джерела, і сталася кров” (Об., 16: 4).

А згадаймо “Великий льох”, його образи:

Мітла простяглася,

І над Дніпром і Тясмином

Земля затряслася?

Чи чуєте? Застогнала

Гора над Чигрином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна!

То близнята народились,

А навісна мати

Регочеться, що Йванами

Обох буде звати!

[115, І, 323]

– і знову ж таки порівняймо з віршами Апокаліпсису:

“І зчинилися громи, і гуркотнява, і блискавиці та трясіння землі…” (Об., 8: 5)

“І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела.

А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…” (Об., 8: 11)

А хіба в славнозвісному:

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

[115, ІІ, 353]

не відлунює: “І бачив я небо нове й нову землю…” – із того ж таки Апокаліпсису (21: 1)?

То питається, чи могла людина, яка “нічого не зрозуміла” в заключній книзі Біблії, так упевнено послуговуватися її символікою? Звісно, ні.

Що ж сталося? О. Васильєв висловлює припущення, що Шевченко ці щоденникові рядки писав… не зовсім сам [14], що маємо справу зі спокусою з боку якогось лихого духа, який нашіптував Поетові зовсім не те, що він міг би думати в нормальному стані. А може, причина була й зовсім прозаїчною, без будь-якої містики: просто у Тараса Григоровича на той час могли банально “здати” нерви (десять років неволі – не жарт). Звернімо увагу й на такий момент: після грудневих записів 1857 року до теми Апокаліпсису Шевченко більш не звертається. То ж чи не міг він у ті дні подолати згаданого “духа” й повернутися до реального сприйняття пророцтв Івана Богослова? Звісно, про повторну “еволюцію” Поета в “Журналі” – ні слова, проте немає згадок і про те, що Кобзар залишився при своїх “грудневих” поглядах…

Повною несподіванкою для мене стало те, що Ви – фундаменталіст (чи, може, вже ні?) – намагаєтесь “захистити” від Шевченка… Григорія Сковороду, погляди якого чимало хто з церковників (як-от протоієрей УПЦ МП Андрій Ткачов) [дані стосуються 2013 року. З літа 2014-го о. Андрій мешкає й служить у Москві (прим. Н. С. В.).] вважає близькими до гностичних, а отже, й єретичних [63].

При цьому Ви посилаєтесь на повість “Близнецы”. Але зрозумійте, що це – не щоденник, а знову ж таки художній твір, у якому – навіть, якщо розповідь ведеться від першої особи, – зовсім необов’язково дошукуватися повної ідентичності ліричного героя з автором. Валентин Катаєв якось написав роман “Цвинтар у Скулянах”, який починається словами: “Я умер от холеры на берегу реки Прут, в Скулянах, месте историческом. Моя жена Марья Ивановна хлопотала возле меня вместе с несколькими девушками-цыганками, нашими крепостными.” [37].

Невже, прочитавши це, Ви подумали б, що письменник описав свою власну смерть (В. Катаєв насправді помер далеко не в часи кріпосного права, а 1986 року, й не в Скулянах, а у Москві, й аж ніяк не від холери, та й дружину його звали не Марією Іванівною, а Естер Давидівною)? Так і з “Близнецами”. Й для мене найбільше важить не те, що твори Сковороди у повісті герої називають “бестолковыми” (оповідач) чи “винегретными” (Никифор Федорович), а те, що останній з названих персонажів величає великого Мислителя “Діогеном нащих днів”, як також і той факт, що реальний Шевченко в дитинстві переписував пісні Григорія Савовича до своєї “маленької книжечки”, про що читаємо у вірші-присвяті А. Козачковському:

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

[115, ІІ, 58]

Як бачимо, Ваші аргументи викликають чимало сумнівів, а сумніви, як каже мій друг Юрист-Книголюб, трактуються на користь “обвинуваченого”, себто, – у нашому випадку, – Тараса Шевченка.

І ще один момент, який у наш час не надто афішується, оскільки фундаменталісти сприймають його як блюзнірство щодо святих подвижників, а ті, кого Ви звете націоналістами, вбачають у цьому наклеп на “батька Тараса”. Йдеться про таке неоднозначне духовне поняття, як… юродство.

Хто такі юродиві? Це подвижники, котрі добровільно, з любові до Бога й ближніх, зреклися земних благ, і навіть, щоб змирити власну гординю, приймають на себе вигляд безумних, накликаючи на себе обрaзи й насміхи, їхні вчинки можуть здатися, як на обивательське око, аморальними і навіть богозневажними. При цьому юродиві не бояться говорити правду у вічі можновладцям, викривають несправедливість і втішають доброчесних людей. Окрім того, ці подвижники нерідко наділені пророчим даром і здатні творити чудеса. Юродивих заборонялося кривдити, навіть якщо вони говорили неприємні для володарів речі. Згадаймо відому сцену з трагедії О. Пушкіна “Борис Годунов” (переклад Миколи Зерова):

Юродивий

Борисе, Борис! Миколку діти кривдять.

Цар

Подайте йому милостиню. Чого він плаче?

Юродивый

Миколку малі діти кривдять… Скажи їх зарізати, як зарізав ти маленького царевича.

Бояри

Геть пішов, дурню! Заберіть дурня!

Цар

Покиньте його. Молися за мене, бідний Миколко!

(Відходить).

Юродивий

(услід йому)

Ні, ні! Не можна молитися за царя Ирода – Мати Божа не велить.

[35, І, 557-558]

А тепер звернімося до житій візантійських святих і, гляньмо, як сприймали пересічні люди св. Симеона Емеського (оскільки благословення на власний переклад не маю, – та й грецькою не володію, – то цитую уривки в російськомовній інтерпретації відомого петербурзького візантолога – незабутньої Софії Полякової):

“…появление его в этом городе [Емесі – Н. С. В.] было таково: честной Симеон, увидев на гноище под стенами сдохшую собаку, снял с себя веревочный пояс и, привязав к ее лапе, побежал, волоча собаку за собой, и вошел в город через ворота, расположенные вблизи школы. Дети, заметив его, закричали: “Вот идет авва дурачок!” – и бросились за ним бежать, и били его.

На следующий день – это было воскресенье – он запасся орехами и, войдя в церковь при начале службы, стал бросаться ими и гасить светильники. Когда подошли люди, чтобы его вывести, Симеон вскочил на амвон и начал оттуда кидать в женщин орехами. С большим трудом его вывели на улицу, и тут он опрокинул столы пирожников, которые до полусмерти избили его. Увидев, как сильно он побит, Симеон сказал себе: “Истинно, истинно, смиренный Симеон, в руках людей этих тебе не прожить и одной седмицы”.

По устроению Божию его видит один харчевник и, не зная, что Симеон показывал себя юродивым, говорит ему (он считал, что авва в трезвом рассудке): “Хочешь, почтенный авва, вместо того чтобы бродить с места на место, продавать у меня бобы?”. И тот сказал ему: “Хочу”. В первый же день, когда харчевник приставил его к делу, Симеон стал всем раздавать бобы и сам поедал их в большом количестве, ибо всю седмицу ничего не ел. И вот жена харчевника говорит мужу своему: “Откуда ты взял этого авву? Право, если он будет так прожорлив, мы не много продадим – ведь я заметила, что он съел по крайней мере целый горшок бобов”.

Они не знали, что содержимое остальных горшков – бобы, чечевицу, разные лакомства и все другое – он роздал своим собратьям и прочему люду, и думали, что это продано. Открыв денежную шкатулку и не найдя в ней ни единого фолия [дрібна мідна монета], они отколотили Симеона и, оттаскав за бороду, выгнали вон. Когда настал вечер, святой захотел (а Симеон не ушел от харчевника на ночь глядя и лег спать за дверьми) воскурить фимиам и, не найдя черепка, сунул руку свою в очаг, набрал углей и воскурил фимиам.

Так как Богу угодно было спасти харчевника (он был еретик из акефалов-севериан), жена его увидела, что Симеон воскуряет фимиам в руке, и, удивившись, говорит: “Боже единый! Авва Симеон, в ладони своей ты воскуряешь фимиам?”. Когда старец услышал это, он притворился, будто ожегся, и, стряхнув угли в старый плащ, который был на нем, сказал женщине: “Когда не хочешь, чтобы я воскурял в руке своей, гляди, я воскуряю в плаще”. Видит Бог, сохранивший от огня терновник и отроков, старца и одежду его пощадил огонь“ [15, 68, 69].

“Симеон все совершал под личиной глупости и шутовства. Но слово бессильно передать его поступки. То он представлялся хромым, то бежал вприпрыжку, то ползал на гузне своем, то подставлял спешащему подножку и валил его с ног, то в новолуние глядел на небо, и падал, и дрыгал ногами, то что-то выкрикивал, ибо, по словам его, тем, кто Христа ради показывает себя юродивым, как нельзя более подходит такое поведение. Подобным образом он часто изобличал прегрешения, и отвращал от них, и ради вразумления какого-нибудь человека гневался на него, и давал предсказания, и делал все, что ему было угодно, лишь изменяя свой голос и облик, и при этом люди принимали его за одного из тех, кто говорит и предвещает, одержимый демоном” [15, 74].

У Тараса Шевченка поняття “юродивий” зустрічається не те, щоб дуже часто, але з різною семантикою. Видатний український літературознавець Юрій Барабаш відзначав свого часу “багатовекторність” цього образу [5, 47] – якщо, скажімо, у сатиричному вірші “П. С.” він вживається у Поета як синонім епітета “нерозумний”:

На п’яного Петра кривого.

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

[115, ІІ, 97],

– то в сатиричній же таки поемі “Юродивий” (1857) підноситься до поняття “святий” – на означення персонажа, який не став терпіти владної наруги:

Святого лицаря.

[115, ІІ, 259]

Окремо варто сказати про поезії, де з юродивим порівнюється сам Поет. Це, передовсім, “Чигрине, Чигрине…”. Описавши занепад колишньої гетьманської резиденції:

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає,

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили –

Твоя слава… і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!

[115, І, 254]

– і констатувавши, що на полі національно-визвольних битв

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

[115, І, 254],

Т. Шевченко вводить у вірш згаданий уже образ:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

А надію…

Вітер по полю розвіяв,

Хвиля морем рознесла.

[115, І, 254, 255]

Одразу виникає асоціація зі старозаповітними Пророками, яких небезпідставно вважають попередниками Христа ради юродивих, зокрема Єзекіїля. Розкриймо Книгу цього Пророка і в 4-й главі прочитаймо, який наказ дав йому Бог:

“А ти, сину людський, візьми собі цеглину, і поклади її перед собою, і накреслиш на ній місто Єрусалим.

І постав проти нього облогу, і збудуй проти нього башту, і висип вала навколо нього, і постав проти нього табори війська, і постав проти нього муроломи.

І візьми собі залізну сковороду, і постав її ніби залізною стіною поміж собою та між тим містом, і зверни своє обличчя до нього, і буде воно в облозі, і ти обляжеш його. Це ознака для Ізраїлевого дому!

А ти лягай на лівий свій бік, і поклади на нього провину Ізраїлевого дому. За числом днів, що будеш лежати на ньому, ти будеш носити їхню провину.

І Я призначив тобі роки їхньої провини за числом днів, три сотні й дев'ятдесят днів, і ти будеш носити провину Ізраїлевого дому.

А коли ти це скінчиш, то ляжеш удруге, на правий свій бік, і будеш носити провину Юдиного дому сорок день, один день за один рік Я тобі призначив.

І на облогу Єрусалиму зверни своє обличчя та відкрите рамено своє, і будеш пророкувати на нього.

І ось Я накладу на тебе шнури, і ти не повернешся з боку одного на інший бік, аж поки ти не закінчиш днів своєї облоги.

А ти візьми собі пшениці та ячменю, і бобів та сочевиці, і проса та вики, і даси їх до одного посуду, і зробиш із них собі хліб, за кількістю днів, що лежатимеш на боці своєму, три сотні й дев'ятдесят день будеш те їсти.

А їжа твоя, яку будеш ти їсти, буде вагою двадцять шеклів на день, час від часу будеш це їсти.

І воду будеш пити мірою, шоста частина гіна, час від часу будеш пити.

І їстимеш це, як ячмінного калача, і будеш пекти це на кавалках людського калу, перед їхніми очима…

І сказав Господь: Так будуть їсти Ізраїлеві сини свій нечистий хліб серед тих народів, куди Я їх вижену…

А я відказав: О Господи, Боже, ось душа моя не занечищена, і падла та розшматованого звірями я не їв від молодости своєї й аж дотепер, і м'ясо нечисте не входило в мої уста.

І сказав Він до мене: Дивися, Я дав тобі товарячий гній замість людського калу, і ти зроби на ньому свій хліб!

І сказав Він до мене: Сину людський, ось Я поламаю підпору хліба в Єрусалимі, і будуть їсти хліб за вагою та в страху, а воду будуть пити за мірою та зо смутком,

щоб відчули вони брак хліба та води, і жахнулися один з одним, і вони знидіють за свій гріх!” (Єз., 4: 1-17)

А ось Господній наказ Ісаї:

“Того року, коли Тартан прийшов до Ашдоду, як його послав був Саргон, цар асирійський, і він воював був з Ашдодом і здобув його,

того часу казав був Господь через Ісаю, Амосового сина, говорячи: Іди, і розв'яжеш верету з-над стегон своїх, і здіймеш взуття зо своєї ноги! І він зробив так, ходив нагий та босий.

І Господь говорив: Як ходив Мій раб Ісая нагий та босий три роки, це ознака та чудо про Єгипет та про Етіопію,

так поведе цар асирійський полонених Єгипту й вигнанців Етіопії, юнаків та старих, нагих та босих, навіть з озадком відкритим. Сором Єгипту!

І будуть збентежені та засоромлені за Етіопію, куди звернений зір їхній, та за Єгипет, їхню пишноту.

І скаже того дня мешканець того побережжя: Оце таке місце, куди звернений зір наш, куди ми втікали за поміччю, щоб урятуватися перед асирійським царем. І як ми втечемо?” (Іс., 20: 1-6)

Звернувшись до Книг Малих Пророків, бачимо історію з Осією:

І сказав Господь мені ще: Іди, покохай жінку, кохану приятелем, але перелюбну, подібно, як любить Господь Ізраїлевих синів, а вони звертаються до інших богів, і кохаються у виноградних коржиках.

І я купив її собі за п'ятнадцять шеклів срібла й хомер ячменю та летех ячменю.

І сказав я до неї: Сиди довгі дні в мене, не будь блудлива, і не будь нічия, також і я буду такий до тебе.

Бо Ізраїлеві сини будуть сидіти довгі дні без царя та без князя, і без жертви та без камінного стовпа, і без ефода та без домашніх божків.

Потому Ізраїлеві сини навернуться, і будуть шукати Господа, Бога свого, та царя свого Давида, і за останніх днів з тремтінням обернуться до Господа та до Його добра” (Ос., 3: 5).

Даруйте, що так щедро цитую, але мені здається, Святого Письма ніколи не може бути забагато, й що найцікавіше – саме згадані вище Пророки надихали його на славнозвісні “подражанія”. Схоже, що ще в дитинстві, під час спільного слухання Четьїх Міней, а потім в отроцтві (уже сам їх читаючи) Поет пройнявся ідеєю юродства як духовного подвигу, і його найбільш суперечливі зі світоглядного та етичного боку вчинки, вислови та цілі поезії доцільно розглядати саме в такому контексті, тим паче, що такий подвиг давав плоди у вигляді видінь, про що каже і сам Шевченко у “Сні” (“У всякого своя доля…”):

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

[115, І, 278]

І карикатурне зображення царя Миколи І та його дружини (а потім і пізніші випади на її адресу) – це аж ніяк не зубоскальство, а нагадування людям, що надмірне “раболіпствування” перед земними царями є зрадою Царя Небесного, бо ж, як мовиться у Євангелії від Матвія:

“Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні” (Матв., 6: 24).

А фінальний момент перетворення “ведмедя” у “кошеня”, коли цар після “генерального мордобитія” і “славословія” залишається сам, без своїх клевретів – це ж блискуче нагадування сучасникам та й майбутнім поколінням, що культ земного правителя значною мірою твориться його оточенням, як би цей правитель не називався – імператором, фюрером, дуче, лідером партії, президентом чи ще якось. Без цього оточення він на якусь мить може стати звичайною собі людиною, беззахисною, не страшною, а навіть смішною, поки не згадає, що він – самодержець:

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне –

Я перелякався

Та й прокинувсь…

[*, І, 278]

Тож і нібито “нарікання” на Всевишнього в обох “Снах”, “Кавказі”, “Юродивому”, “Мені тринадцятий минало…” (у цьому вірші Шевченко теж говорить про себе як про “юродивого”, “Якби ви знали, паничі…” тощо – якщо глянути на них крізь призму юродства, виглядають як спроби пояснити людям… гріховність таких нарікань і необхідність, згідно з Книгою Буття, творити власну Долю.

Якщо ж розглядати саме в контексті юродства згадані вже записи в “Журналі” від 16 і 18 грудня 1857 року (про Апокаліпсис), теж багато що стає зрозумілим. Судячи з усього, Тарас Григорович свій щоденник теж сприймав як своєрідний художній твір і мріяв (а може, й бачив у своїх візіях), що колись він буде-таки опублікований, і ці рядки, так би мовити, “від зворотного” (за принципом “Все, що добре, у нас лають”), привернуть читацьку увагу до Книги Об’явлення, а там справа дійде й до Сведенборга, і до Сковороди (це вже я знову про повість “Близнецы”).

А щодо співвідношення молитви й медитації, скажу таке: молитва тільки тоді молитва, коли вона – медитація, й медитація тільки тоді медитація, коли вона – молитва.

Отже, з Богом!

Носій Свідомої Віри.