Носій Свідомої Віри – Православному Фундаменталістові (7.08.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, шановний Православний Фундаменталісте!

Чесно кажучи, своїм листом Ви мене розвеселили. Особливо погрозою звернутися до суду. Ну, й що б це дало? Насамперед, Ви продемонстрували б повну відсутність почуття гумору (адже ж ніхто не стверджував прямим текстом, що Ви здатні піти проти Святого Письма – було лише жартівливе запитання: “Невже?”). Окрім того, вчинивши так, Ви б справді пішли… проти Біблії, “засвітившись” перед одновірцями як невіруючий, оскільки уповаєте не на Божий Суд, а на земний. Невже Вам це вигідно?

Щодо того, хто говорив вустами Тараса Шевченка, я гадаю, достеменно може знати тільки Той, Хто говорив. Ви що, себе врівень із Богом ставите, чи навпаки – з “іншим”?

Далі. По-Вашому, про внутрішній діалог у Святому Письмі – ні слова. Якщо йти лише за буквою, може здатися, що так і є. Але розкриймо Новий Заповіт на Посланні св. апостола Павла до Филип’ян. У четвертій главі читаємо:

“Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою.

І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі.

Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це! (Фил., 4: 6-8)

Хіба не про подолання пристрастей і помислів, які заважають молитовному спілкуванню з Господом, ідеться в цих віршах?

А численні євангельські оповіді про зцілення Ісусом Христом біснуватих, одержимих духами (тих, у кого внутрішній діалог сягнув рівня внутрішнього багатоголосся, себто, по суті, божевілля)! Є подібні згадки і у православній молитовній практиці – скажімо, в “Правилі про позбавлення від злих помислів”: “Спаси мя ради милости Твоея, яко к Тебе привержен есмь от юности моея: да посрамятся ищущий отринути от Тебе, деяньми нечистыми, помышленьми нелепыми, воспоминаньми неполезными” [60].

Буквальне розуміння заводить іноді в тупик – так можна дійти до того, що Ви “грішите” вже самим фактом мешкання в місті, якого нема в Біблії, як нібито нема й Інтернету, яким Ви вряди-годи користуєтесь. А насправді не так все просто: і місто, в якому Ви живете, й Інтернет, і інші дива науки й техніки у Святому Письмі… є, але не буквально. Суть цього всього передає, хоч як дивно, 27-й вірш 1-ї глави Книги Буття: “І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх”. Раз Господь – Творець і людей сотворив за своїм образом та подобою, отже сотворив Він їх теж творцями власного світу, заклавши в них і здатність до продовження роду, й могутній творчий, інтелектуальний потенціал, який згодом дав змогу будувати міста, винаходити нові технології, ліки, писати книги, музику, картини, знімати кіно, ставити вистави тощо.

Власне, страх гріха повинен бути в кожної віруючої людини, але лише на рівні обережності, обачності, уважності до своїх думок, почуттів, помислів, і в жодному разі не повинен переходити в боягузтво, коли гріх вбачається там, де його нема й близько, і людина, боячись згрішити якоюсь дією, чинить інший гріх – гріх бездіяльності, що суперечить місії людини, створеної Всевишнім для творчості. Не виконати цієї місії, не досягти поставленої мети – це й зветься по-давньогрецькому “амартія” (“промах”), себто, власне, “гріх”.

До речі, багато хто вважає, що прислів’я “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти” дуже мудре й правильне. Дозволю собі не погодитися: його вигадав, не інакше, якийсь боягуз і егоїст, котрий волів би радше покинути друга, котрий потрапив у біду, аби тільки ця біда не перейшла на нього, аби тільки хтось би щось не подумав, замість того, щоб прийти другові на допомогу. Здається мені, що ви зарано відштовхнули Вашого приятеля від себе.

Може, Ви не зуміли його переконати в небезпеці сповідуваних ним практик, чи допускали грубість або ж насміх. То це вже мінус не тільки Вашому другові, а й Вам. Замість антихристиянського, антирелігійного за самою своєю суттю згаданого вище прислів’я віруюча людина мусить взяти в серце іншу програму – “Друг пізнається в біді”. Так само й жодна книга не зашкодить тому, хто є стійким у Вірі та пам’ятає настанову св. апостола Павла з Першого послання до солунян: “Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!” (1 Сол., 5: 21). Не гріх нагадати і давню східну мудрість: “Навіть у купі попелу можна знайти діамант”. А палити книги… Це вже було і в середні віки, і в Німеччині зразка 1933-го року.

Щодо РА і ВІДЬЯ. Так, РА – це ім’я давньоєгипетського бога, але виникло воно не випадково, а сягає своїми коренями прамови, де РА означало СВІТЛО. Звідси наші “РАй” (місце Світла), “РАйдуга” (дуга Світла), “РАдість” (Світло в серці), індійське “РАджа” (первісно носій Світла, згодом – князь). Так само й від ВІДЬЯ походить наше слово ВІДАТИ (знати), зрештою й ВІ-РА, й нікуди від цього не подінемось. До предків сучасних індійців воно теж прийшло з прамови.

Тепер про “мого кумира”. Я, до речі, теж міг би закинути Вам наклеп (хіба я казав, що Тарас Шевченко – мій кумир?), але не буду. Просто, бачу, Ви не відчуваєте різниці між улюбленим поетом і кумиром. Великий Кобзар – один із моїх улюблених Поетів. “Кумир” він здебільшого для тих, хто любить не Шевченка, а себе біля нього (дуже вигідно на цьому тлі уявляти себе патріотом). У оселях таких “любителів” – і портрети в рушниках, і “Кобзар” (рідко коли розкриваний) на видному місці поруч із Біблією, от тільки програми Тарасової (“учітесь, читайте”) в душі немає – все зведено до зовнішнього поклоніння (і то, буває, тільки тричі на рік – 9 й 10 березня та 22 травня).

З викладом праці протоієрея Іоанна Чернавіна (як бачите, в “Івани” його не записую, хоч він і уродженець Волині [107]) я знайомий з часу опублікування її в Мережі. Читав також названу Вами книгу луганських авторів М. Грекова, К. Дерев’янка та Г. Боброва про “хрещеного батька” всім відомого “ізму” (паперової версії, щоправда, не знайшов – тож довелося теж залізти в Інтернет), й роздуми петербуржця В. Бідолаха [8], і, зрозуміло, те, що опублікував свого часу О. Бузина, але це зовсім не привід “бити поклони” перед кожною друкованою продукцією і “творити кумира” з кожної висловленої там думки.

Людина доти людина, доки має власну думку. Книги, запропоновані Вами, на мій погляд, написані неспроста й розраховані насамперед на людей, які не в курсі справи, в яких не виробилося власне ставлення до поезії Великого Кобзаря. Бо той, хто глибоко сидить у матеріалі, одразу помітить і неточності, й “пересмикування”, і спробу залякати читача “гріхами” (релігійний шантаж, між іншим, теж гріх), і взагалі далеко не цивілізований тон розмови, що наштовхує на підозру в тенденційності, ба навіть замовності таких писань – хоч у ряді випадків може йтися й про дійсні переконання цих людей.

Принаймні І. Чернавін видається мені саме переконаною людиною, але не надто, скажемо так, “вчитаною” в критикований ним матеріал. Звідси й прикрі неточності у його викладі. Візьмімо хоча б тезу про раннього Шевченка – християнина, – і пізнього – атеїста. Як приклад християнської (себто “ранньої”, на думку протоієрея) творчості Кобзаря, отець Іоанн наводить молитовний уривок з поеми “Неофіти” (“Благословенная в женах…”), говорячи ж про “пізній” (нібито “атеїстичний”) період, цитує “А Ти, Всевидящеє Око…” з “Юродивого” [65]. А поміж тим обидва твори були написані… одного й того ж року і навіть місяця – у грудні 1857 року (Ви, як я бачу, теж не звернули уваги на дату, хоч і правильно процитували фрагмент із “Неофітів”). Далі йде критика вірша “Світе ясний! Світе тихий!..” (1860) із цитованими вже й ним, і Вами рядками:

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

[115, ІІ, 350],

– одначе ні словом не згадується про виданий цього ж таки року “Букварь южнорусский”, де молитві “Отче наш” передує таке вступне слово Тараса Григоровича:

“Ісус Христос, Син Божий, Святим Духом воплощенний од Пречистої і Пренепорочної Діви Марії, научав людей беззаконних слову правди і любові, єдиному Святому Закону. Люю?ди беззаконнії не йняли віри Його іскреннєму святому слову і розп’яли Його на хресті меже разбойниками, яко усобника і богохула. Апостоли, святії ученики Його, рознесли по всій землі слово правди і любові і Його святую молитву” [115, V, 247].

А це – передмова до Символу Віри:

“Ширилось і ширилось святеє слово Христове на опоганеній землі. Огнем і кровію людською очистилося, яко злато в горнилі, теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихим, ясним світом тойді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лжеучителі і лжепророки. Тойді, 325 року, по воплощенії Сина Божія, в городі Нікеї, зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, і одностаайне, однодушне написали християнам Символ віри” [115, V, 248].

І до молитви преподобного Єфрема Сиріна:

“Беззаконіє і неправда вкрались знову в душу людськую, і правдоучителі сховалися в дебрі і вертепи; побудовали собі скити, келії і святії монастирі; і в своєму святому пристанищі молилися Богу; і іноді подавали святеє правди слово беззаконним темним людям. Тойді, коло 372 року, в тихій своїй келії озвався за слово Христове едеський диякон Єфрем Сирін і, поучая людей і в церкві і на улиці, яко заповідь Христову, передав нам свою святую молитву” [115, V, 248].

То що це – слова атеїста й богозневажника?

“Але ж антирелігійні заклики у віршах усе-таки були, й те, що вони написані, по суті, ледь не водночас, змушує задуматися, а коли ж Тарас Шевченко був щирим?” – може виникнути у Вас думка. Відповім: по-перше, щирим Поет був в обох випадках, а по-друге, навіть страшні, здавалося б слова про “онучі з багряниць”, попри весь максималізм, не є в основі своїй антирелігійними, оскільки спрямовані не проти Віри Христової, а проти її деформацій, до яких належить і одержавлення релігії, перетворення її в “кишенькову” структуру, суть якої старанно приховується зовнішними пишними обрядами і атрибутами. Те ж і з зображенням “Всевидящого Ока” у “Юродивому”.

Вперше панівного й державного статусу християнство набуло в ІV ст. після Р. Х. – за часів правління римського імператора Костянтина І Великого (сам правитель на той час був іще язичником і охрестився лише на смертному одрі, хоч за сприяння утвердженню Християнства на підвладних йому землях був згодом канонізований і вшановується у православ’ї – але не в католицизмі, – як Святий Рівноапостольний цар Костянтин). Це був досить прогресивний крок, адже Християнство перестало бути Вченням, За Яке Розпинають.

Одначе, хоч як парадоксально, він був і… порушенням слів Спасителя: “Моє Царство не із світу цього” (Ів., 18: 36). Адже утвердившись, як державна, релігія ризикує втратити свою суть – адже зв’язок із Вищим (religare) поступово перетворюється в обслуговування інтересів земних правителів (яких нерідко оголошують “намісниками Божими”), – а отже, з Вчення, За Яке Розпинали, може стати вченням, яке розпинає, себто механізмом розправи з інакодумцями. На жаль, невдовзі так і сталося – згадаймо історію з Гіпатією Александрійською – знаною жінкою-філософом, математиком і астрономом, винахідницею, закатованою – ні, не християнами, а саме фанатиками від християнства, – за намовою тодішнього александрійського патріарха Кирила, згадаймо середньовічну інквізицію і т. д.

Намагання Великого Кобзаря повернутися до первісного християнства підкреслює, зокрема, проректор Острозької академії, проф. Петро Кралюк у книзі “Своя мудрість. Тарас Шевченко як мислитель” [44, 56], та й відомий український мистецтвознавець, дослідник сакрального образотворчого мистецтва, проф. Дмитро Степовик упевнений:

“…віра Шевченка – надконфесійна. І цим вона найближча до літери й духу Євангелії. Він уже тоді бачив згубність міжконфесійних протистоянь, які постійно роздирають церковні організми й суспільства у багатьох країнах. Шевченко мав своє позитивне і своє критичне щодо кожної з них. Ця його позиція також глибинно євангельська. В останній книзі Біблії, в «Об’явленні св. Івана Богослова», Господь посилає до семи існуючих тоді Церков Малої Азії свого ангела – і в жодній з них не було стовідсоткового порядку і повної відповідності Божим настановам. Хоч кожна з них мала і свої переваги” [86].

Тож Шевченкові виступи – чи то радикальні (“Світе ясний! Світе тихий!..”), чи іронічні (“Кума моя і я…”) були спрямовані аж ніяк не на заперечення, а на очищення Христового Вчення (“нову хату вимітати”) від намулу державного “візантійства”. Так і в присвяті Ликері Полусмак – ім’я Саваофа вжито з означенням “візантійський”, себто йдеться про здеформований фундаменталістами і поставлений на службу земній владі образ. Натомість Поет протиставляє йому істинного Бога-Отця, Бога-Творця (“Не одурить Бог…”), а зовсім не того, про кого Ви, вслід за І. Чернавіним та авторами з Луганська, подумали.

Суперечить собі отець Іоанн і тоді, коли цитує “Гайдамаки” то як свідчення релігійного світогляду раннього Шевченка, то як приклад його “деградації”. Не обходиться й без прямих фальсифікацій. Скажімо, вхопившись за спогади в “Русской Старине” про крадіжку підлітком Тарасом лубочних картин на заїздах [91, 588], а також на згадку про це самого Шевченка, протоієрей-білоемігрант “ничтоже сумняшеся” переніс ці прикрі моменти на… зрілий вік Поета – мовляв, от до чого призводить горілка й відхід від Бога. Так, те що траплялося з Тарасом у юні роки, хочеш-не-хочещ, а мусиш визнати порушенням заповіді “не кради”, але ж хіба те, що зробив І. Чернавін, приписавши дитячі гріхи дорослій людині, не є порушенням заповіді “не свідкуй неправдиво”? І якщо це не дозволено мирянам, то невже це може бути дозволено священику, котрий навчає людей цим та іншим Заповідям?

Але якщо Іоанн Чернавін, повторюся, все-таки справляє враження переконаної людини (хоч я й не поділяю його поглядів), і поява брошури “Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы” видається явищем спонтанним, то проект авторів із Луганська наштовхує на думку про певну політичну тенденцію, яка набуває поширення на східних теренах України і, боюсь, може мати непередбачувані наслідки [події наступного року, на жаль, довели небезпідставність цих припущень (прим. Н. С. В. від 24.12.2014 р.)]. Хоч, може, причина тут і не така вже “конспірологічна” – просто “не ті” вчителі могли трапитись авторам у шкільні роки. В такому разі їм можна щиро поспівчувати…

Перше, що впадає у вічі – роздратований, розв’язний, визивний, образливий тон викладу. Читаючи оті численні характеристики на кшталт “извращенная логика”, “вирши”, “поэт-зомби”, “первый украинский приколист”, “первый украинский большевик”, “хам”, “великоватый Писака” і т. д. – мимоволі задумуєшся над жанром самої книжки. Автори її назвали науково-публіцистичною монографією. Але монографії пишуться науковою мовою. А що наукового у згаданій вище “термінології”?

Далі. Наукова робота передбачає глибокий, грунтовний аналіз матеріалу, точне цитування. Що ж ми бачимо на ділі?

Взяти хоча б вірш Тараса Шевченка “Не спалося, а ніч, як море”, що прилягає до циклу “В казематі”. Значна частина твору – це діалог двох в’язничних вартових (судячи з мови – українця і росіянина). Росіянин згадує про стосунки з розбещеною поміщицею, через які потрапив у солдати, українець (так би мовити, “доброволець” із горя) розповідає про трагедію свого кохання (лейтмотивна для Шевченка тема дівчини, зведеної паничем) і ніби між іншим говорить своєму “товаришеві по нещастю”:

Його [панича-звідника. – Н. С. В.] до нас перевели

Із армії чи що?

[115, ІІ, 22], –

На що солдат-росіянин, знаючи про наміри свого співрозмовника помститися кривдникові, радить йому:

Так что же,

Ну, вот теперь и приколи.

[115, ІІ, 23]

Ці слова автори “науково-публіцистичної монографії” наводять, як ще один приклад “кровожерливих настроїв” Поета. І той, хто з творчістю Великого Кобзаря знайомився б уперше за книгою М. Грекова, К. Дерев’янка та Г. Боброва (хоч я, чесно кажучи, не можу уявити собі такої ситуації), міг би подумати, шо на цьому “приколи” вірш і закінчується. Ба ні, далі солдат-українець мовить:

Нехай собі. А Бог поможе,

І так забудеться колись.

[115, ІІ, 23]

Про ці рядки у “монографії” – ні слова [21]. Чому? Мабуть, просто не вигідно – адже це “пахне” християнським всепрощенням, а надзавданням було показати Шевченка як жорстокого, кровожерливого богозневажника. Цікава, до речі, й реакція росіянина на розповідь хлопця з України – він і не думає ображатися на двічі вжите слово “москаль”, бо розуміє, що не про націю йдеться, а про спільну недолю. Про це автори теж мовчать. Бо, напевно, теж не вигідно – не стикується з їхньою концепцією. То на кого розраховані такі книги? Авжеж, на тих, хто звик “не читать, но считать”.

Есей? Але ж у творах цього жанру письменник просто ділиться з читачем своїми думками про ту чи іншу постать, подію, явище, анітрохи не видаючи їх за аксіому. Що ж ми бачимо у аналізованій книзі? Вже сама назва – “Тарас Шевченко – крeстный отец украинского национализма” є нав’язуванням читачеві авторської думки: жодного знаку питання, мовляв, усе тут ясно, а хто не згоден – той і є “клятий націоналіст”. Цікаво виглядає й спроба представлення Миколи Грекова, Костянтина Дерев’янка й Гліба Боброва (останній, до речі, досить відомий письменник). Попри те, що книга аж ніяк не стосується медицини, серед пріоритетів діяльності Костянтина Васильовича (“релігієзнавець, філософ, психолог) згадано й “психіатра”. Чому б не написати просто “лікар”? Чи немає й тут психологічного тиску на читача (з підтекстом: “хто думає про Шевченка не так, як ми – божевільний”)? Хотілося б помилитися…

Тепер про поему “Марія”, об яку постійно ламаються списи церковників (щоправда, не всіх). Пригадую, як, м’яко кажучи, неоднозначно сприйняли повість Річарда Баха “Ілюзії” фундаменталісти на його батьківщині. Причина в тому, що “Пригоди Месії мимоволі” (такий піднаголовок твору) непрямим текстом натякають читачеві, що якби Ісус Христос прийшов на Землю вдруге, Його теж розіп’яли б. А поміж тим у цій думці жодної богозневаги, навпаки, удар на сполох з приводу того, якими стали люди у ХХ столітті.

Не варто, крім усього забувати, що “Ілюзії” – не богословський трактат, а художній твір, де все підпорядковано баченню письменника. Так і поема Тараса Шевченка була спробою осмислення євангельських образів у контексті тогочасних українських реалій. На мій погляд, найкраще про це сказав Митрополит УАПЦ Василь Липківський (розстріляний, до речі, тими, кого ви так не любите) у своїй проповіді “Мати Божа в уявленні Т. Шевченка (На Благовіщення)”. Ясна річ, УАПЦ для Вас – не канонічна церква, а отже, й митрополит не є авторитетом, але раджу прислухатись до нього бодай як до інтелектуала, котрий зумів розібратися в цьому складному питанні:

“Пречисту Діву Марію Шевченко уявляє собі в образі нашої ж таки сердешної селянської матері, святої у своїй убогості, чистої в своїй праці, непорочної в своїх мріях, і весь побут життя Йосифа і Марії з їх сином змальовує красками життя убогої бідолашної селянської сім’ї. Але що тут є грішного, чи кощунного? Що кощунного, коли наші предки на старовинному образі Благовіщення, який ви бачите в цім храмі, змалювали Пресвяту Діву Марію в мент Благовіщення і явлення архангела Гавриїла за кужелем з веретеном в руках? (в св. Софії Київській так іменно і змальовано старовинний мозаїчний образ Благовіщення, що на колюмнах вівтаря).

Що кощунного, коли наш нарід з любови і пошани до Пресвятої Діви вбірає її в віночок з польових квітів, в стрічки, в намисто, в сорочку вишивану і цим найбільше наближає її до свого серця, до свого рідного життя. Хіба ж це образа для Пресвятої Діви Марії, що дійсно в бідности, в нужді, в умовах трудового життя весь вік свій прожила? От це дійсно образа для Пресвятої Діви і її мученика-Сина, от де кощунство, коли багаті люди з самохвальства, чванства своїм багатством, вбірають чисту убогу Діву в золоту корону, дорогі шати, уявляють Її якоюсь неприступною царицею, якою вона в житті ніколи не була, дорогих шатів ніколи не носила, і далеко ближчий не тільки до нашого, а й до Її власного життя образ Її у віночку з квітів, в стрічках, у намисті рушником прибраний, а ніж образ у золоті та дорогих шатах. От де кощунство для Пресвятої Діви, коли, як пише Шевченко “перед образом Твоїм неутомленії поклони за кражу, за війну, за кров, щоб братню кров пролити просять, а потім в дар Тобі приносять з пожару крадений покров” [52].

Стомив я Вас, мабуть, – не лист вийшов, а цілий есей.

Тож із Богом!

Носій Свідомої Віри.

P. S. Ви пишете, що були свого часу членом КПРС. Знаєте, я чомусь так і подумав. Річ у тім, що “церковність” у багатьох випадках стала ніби замінником “партійності”. І як у Компартії було таке явище, як “комчванство”, коли певні члени партії згорда поглядали на позапартійних, так і нині існує ця небезпека (вже у вигляді “христо-”, “церкво-” чи “православночванства”), коли на “невоцерковлених” (на думку неофітів), або на тих, хто має власну, відмінну від клерикальної, думку, скажімо, про творчість того ж таки Шевченка, нерідко дивляться, як на людей “нижчого сорту”, якщо взагалі не “ворогів народу”.

Інший варіант – коли людина вважає, що мати власну думку – гріх, і як папуга, слово в слово повторює те, що вичитала у відповідній літературі або ж те, що почула від “батюшки” (ніби священик – не така ж людина й не може помилятися), від “воцерковленої” дружини, друзів і т. д., навіть не намагаючись осмислити й проаналізувати почуте (за принципом – “партия сказала «надо», комсомол ответил «есть»”). А поміж тим вони забули, що Всевишній нас створив не папугами, а за Образом і Подобою Своєю, й до всього ми повинні підходити творчо. Пам’ятайте про це!