1. План походу в Біармію

Юліан Опільський

– За отсей кусень дерева давали мені в Бергені купці півгривні золота!

Молодий іще, може, тридцятилітній варяг поклав на стіл валькуватий відрубок темного, червоно-бурого кольору, волокнистий і важкий, як залізо.

– Якби не сі волокна, то можна б думати, що се наше камінь-дерево! – докинув другий, високий, плечистий чоловік з довгою золотистою бородою. – Ти, Гельге, повинен був би його продати. Золото – завсігди золото. За нього продаються навіть боги, а дерево – ну, дерево! Його точить черв’як, воно зогниє або згорить і пропаде. Нерозумно ти вчинив та й годі! Завтра чи післязавтра привезе хто з Гренланду цілий корабельний вантаж такого дерева, і ти дістанеш за твою тріску два шеляги або зробиш з неї топорище.

– Не так скоро привезе хто-будь таке дерево! Воно не росте у Гренланді, тільки в далеких південних краях, що їх бачив тільки Ляйфр Ерікзен, його брат Торштайн та, може, ще кілька варягів. Далекий се шлях, а рід рудого Еріха нерадо зраджує таємницю своїх успіхів та баришів. Невтаємничені надибують на своєму шляху тільки лід, мряки, південні вітри або західні бурі, що заганяють їх на береги Ірланду й віддають у неволю тамошнім конунгам.

Третій при столі, молодий, чорнявий парубок у синьому, золотом нашиваному каптані, налив меду у срібні чарки і присунув їх обом варягам.

– Видко, є в їх роду жінки, що знають заклинання… – почав мову.

– А так, сестра Ляйфра, Фрегдіза! – докинув Гельге.

– Та я, – продовжав юнак, – клянуся усіми своїми, вашими християнськими та жидівськими богами, – не вірю ні в одно із них. Доїде туди кождий, у кого є відвага, сила та знання морської плавби!

– Ба, якби ж то! – вихопилося у Гельге. – Я перший би… – почав, та не скінчив.

– Дивно мені не раз, коли бачу, як ви, заможні, сімейні, домовиті люди, кидаєте батьківщину, немовби щось жене вас із хати проти вашої волі. Ніби хлопчаки, що бачать за плотом сусідські яблука, верзете про якісь казочні краї, показуєте собі невидане отеє дерево-камінь і летите туди, наче птахи у вирій. Усюди добре там, де нас нема! Чого ж се так?

Попили солодкого хмільного напою, і Фіннбоге, пригладивши золотисту бороду, пересунув меч перед себе й опер голову на руків’я.

– Добрий купець із тебе, Вальдемаре! – сказав повагом. – Недурно носиш те саме ймення, що й ваш великий конунг. Як скоро збагнув ти, що звідний Яірм манить нас у безвісті бурливого моря більше, ніж інших. Ми купці! Вікінги, правду кажучи, не наше діло, проте немає для нас миру, ні дозвілля навіть над дикими фіордами Ісланду. На Тора! Поганий і лукавий заповіт лишив своєму народові конунг Оляф, та й не одного хороброго вікінга прогнали з предківських фієльдів лабаті хрести. Між долю а людину всувався закривлений ціпок волхва й велить нам скавуліти, як рабам, де досі кидали ми виклик долі або питали ворожби. У кого немає рабської вдачі, той ніяк не погодиться з новим ладом.

– А чи саме такий заповіт лишає нам наш князь Володимир, або, як ви його називаєте, конунг Вальдемар? – усміхнувся господар. – Він відійшов був колись із нашого на південь поборотися за батьківський стіл у Києві. Ми гадали, що він двигне державу великого Святослава від Ільменю по Дунай, подасть руку конунгам Півночі й загорне всі волості ляхів, болгар, греків, а, може, і франків. Ми гадали, що він срібними ложками годувати буде свою дружину, а здобиччю наповнить усі комори городів та селищ. І повіз він зі собою добірну дружину, та замість добичі привіз собі царівну, а нам… хрест! Ха-ха! Владу, яку двигнув був мечами та списами русів і варягів, опер на грецькій вірі і велів тримати її усім, хто бажав стати його прибічником. Добру дружину продав кесарям за княжу шапку з престолу Святої Софії! І так досі ми були вільні перед богам і людьми: хто не бажав служити, лишався дома і тільки полюддям платив за безпеку й мир. А тепер усі ми слуги князя, бо так велить Бог, за яким стоїть княжа дружина. Ніхто не бачив і не знає того Бога, та кождий боїться його. А хто не боїться й не визнає його влади, той не має місця на Руській землі!

– Чую, що не тільки ми, тобто я і Фіннбоге, а й ви, руси, жалієте за давніми, грізними богами, тужите за тупотом запінених коней валькірій. Ви й ми – вибранці, перед якими ще отвором стоять ворота Одіна. Чому ж би нам не ввійти в них? Чому не кинути той тісний світ, де конунги забрали в героїв волю та дозвілля і зв’язали їх зі собою вузлом віри у святість влади, даної богами? Невже справді князі та волхви взяли навіть долю під ноги?

Гельге аж почервонів із досади й захоплення, його очі світилися під густими бровами, а великий, міцний кулак лежав між чарками на столі, як вияв первісної, нев’ялої сили непоборного роду вікінгів. Грубі, зверху рідким волоссям вкриті пальці здригалися у затиску на ручці меча, а вкрите широкою мосяжною бляхою передрам’я лівої руки світилося, як золото. Зате права живими рухами значила вагу поодиноких слів, нарешті вдарила об стіл, аж чарки підскочили на ньому. Фіннбоге засміявся зневажливо.

– Правду кажеш, Гельге, – відповів, – тільки в конунгів закороткі руки, щоби зловити й придержати вікінга. Ми, купці, сьогодні тут, у Новгороді, завтра на Варязькому морі, післязавтра в Зеланді, за тиждень на Арконі, в Бергені, у фіордах Норвегії, Фрісланду, Ірланду чи у пристанях франків, маврів, латинів, греків… Хто нас зловить і примусить? Хто збагне, чи доля кермує нашими суднами, чи які боги? Воля – се добро, що його добувають силою, а хто зломить силу вікінга?

І окутим кінцем піхви довгого меча стукнув об долівку. Та ніхто не відповів йому, бо в сій хвилині відчинилися двері, й у світлицю ввійшло кількоро служби. Попереду ступала невеличка на зріст, дуже гарна молодичка в голубій митрі зі золотими нашивками та довгими русявими косами по боках голови. Вона вклонилася Володимирові та гостям і поклала на стіл високий срібний збанок із вузькою шийкою. За нею два парубки несли на берестовій таці зі срібним окуттям чвертку оленини, ще два інші поклали на стіл кіш із хлібом та чималу миску з медовими сотами.

– Ти, Доброславо, уже обід подаєш? – спитав господар.

– Так, боярине, уже час. Сусід Коснячко вже вернув з обідні, а роги у пристані проспівали вже давно. Ось послухайте, як стукають побивачі! Човни конопатять на полуводдя!

Налила зі збанка в чарку вина і, надпивши, подала бояринові.

– На здоровля господареві й гостенькам! – сказала з поклоном.

– Бачу, в тебе, Вальдемаре, сама Льосна при трапезі послугує! – пожартував Гельге. – Не дивно, що й мої слова, мабуть, утрачені для мене й для тебе.

Боярин Володимир засміявся коротко і налив чарки для обох братів.

– Ні, гості! Ні для вас, ні для нас не пролунали сі слова намарне. Якраз вчас сказали ви їх, а може бути, що й я якраз вчас почув їх. Та зараз обід, а воно недобре нехтувати дарами Дажбога. Вмерти встигнеш завсігди, та й краще вмивати ситим, як голодним.

Узялися за їжу. Кождий добув із-за пояса ніж, відрізував собі з печені та печива бажані пайки і попивав досхочу з чарки. Далі подали поросятину та дріб, нарешті пшоняну кашу, до якої поклали на стіл срібні ложки. Обід гості закусили медом, що його їли разом із вощиною. На знак господаря Доброслава сама принесла в мідній мийниці воду для рук та гарно шиті рушники, а на стіл поставила ще один збанок вина. Потім вийшла разом зі службою, що забрала посуд, і гості лишилися знову самі з господарем.

Довгий час сиділи з чарками, де переливалося темне грецьке вино. Був се небуденний напій, бо подавали його тільки в княжому теремі визначним гостям або в багатих купців-гречинів за найбільш святкових нагод. Тому з великою насолодою пили всі дрібними ковтками нектар Егейських островів у час березневих сніговіїв Ільменю. Зрідка тільки перекидалися словами й надслухували, як у недалекій пристані стукали побивачі. Всім ввижалися брудні, жовтаві води Волхова, повні пнів, гілля, торішнього хмизу, криг, і причувався суворий подих гострого весняного вітру, скрип весел у кульках та хрипкі покрики гребців…

Над головами та у прибережних очеретах аж гуде від усякої птиці. Гуси, качки, чирки, журавлі, чаплі, нурки, пірникози, слукви, деркачі та міліони-міліони найрізноріднішої пташні літають сюди-туди, гніздяться, шукають поживи, паруються, сваряться, б’ються – живуть!.. Там, далеко за плавцями, лишились усі змори гнету, наказів, заборон, драчок, а перед ними розвернулася воля: безкрай лісів, чагарників, вод, багон, моховищ, вересілю… У човнах всякий крам для виміни на дорогі хутра та риб’ячий зуб, а при боці меч – ключ до всіх країв, селищ, хат, скарбниць, до голів чи сердець… Горе тому, хто стане напівперек шляху! Аж по рукоять спливе кров’ю довгий, обосічний варязький меч. Гай-я!..

– Біармія, Біармія кличе нас! – сказав нагло молодий боярин. – Чуєте посвист південного вітру? Ось-ось упадуть окови Волхова, Ловать понесе кригу з Ільменю, отвором стане шлях з озера Півночі. Гей, чому ж би нам не забрати наших статків і челяді на судна й не осісти десь серед пралісів та озер Біармії? Там ніхто не поставить над нами хреста, ні княжого тивуна, не заправить із нас полюддя, а самі ми станемо володарями за допустом давніх богів, що одні тільки цінували завсігди відвагу й силу героя!

Сутеніло. У світлицю увійшла кімнатна дівчина й доклала дров до огню. Швидко спалахнула соснина, й жовті відблиски лягали на стіни і закутки. Раз у раз виринали з темряви то казочні потвори, то постави важко узброєних норманнів чи франків або валійців у міру того, як світло падало на грецькі чи на фландрійські поволоки. Ситі, таємничі полиски били від металевого посуду по мисниках та від срібних чи позолочених ідолів на біжнику в куті світлиці.

– Що ж ви, герої, на мій поклик? Як колись Рюрик та брати його, так і ми підемо між чудь на північний схід у Біармію! Таких, як ми, найдуться цілі сотні в Новгороді, Білому Озері, Ізборську, Полоцьку, а то й Києві. Ще стільки прибуде на перший поклик із Данії чи Норвегії: важкою, бач, для усіх стає рука Кнуда та його синів.

Боярин висловив свій поклик ясно й одверто. Обидва варяги знали, що в нього майно чимале: села, поля, луги, хати в Новгороді та інших городах, кільканадцять суден, до сотні вірників, биричів та орударів, що скуповували хутра й моржові зуби в Біармії від місцевих ловців. Було в нього і тридцять власних гриднів, над якими старшинував варяг Торвард. Глухі чатинні та березові ліси північного сходу були свідками не одної кривавої розправи зі збірщиками тисяцького чи з суперниками в торгівлі. Межа між купцем-грабіжником а угодником-варягом стиралася зовсім.

Фіннбоге та Гельге незвичайно захопилися задумом боярина. Як ділові люди, вони таки з місця стали перелічувати потрібних людей і припаси, куплю і зброю, обдумували шляхи й майбутні місця осель. Під час їхньої розмови тихо відчинилися двері, й у світлицю увійшов тихою ходою високий, плечистий вікінг у бобровій шапці, довгому кожусі, з топором у руці та мечем при боці.

– Добро з приходом! – весело привітав його боярин. – Саме впору приходиш до нас, Торварде. Ось тобі чарка і збанок, сядь і послухай.

Грізне лице сорокалітнього варяга роз’яснив усміх. Він сів, випив чарку, одну-другу, та при третій спинився й поставив її назад на стіл. Він швидко зрозумів, про що саме мова, й вона, видко, і зацікавила його, бо аж похилився вперед усім тілом, а жовте сяйво огню яскраво освітило його брижками пооране лице бувальця. Довго слухав міркування і плани трьох спільників, а далі підняв чарку, що її не випив був досі, і спорожнив одним духом.

– Що ж ти на все те, Торварде? – звернувся до нього Володимир. – Чи поїдеш з нами? Немає у тебе, правда, власних суден та людей, але є дужі руки, хоробре серце, розум, сила та досвід, а все то товар куди цінніший золота!

– Кому доля не дала засобів, тому дасть володаря, при якому зможе прожити вік і згинути свого часу славною смертю, – зауважив Гельге. – Отже, навіщо питаєш Торварда про гадку? Раз він є твоїм гриднем, Вальдемаре, так він і піде за тобою, хіба захоче зломити святу повинність вірності…

У словах Гельге звучав ворожий настрій, щось як заздрість або злість. Одначе Фіннбоге підняв руку догори, і його брат зрозумів рух.

– Не ти при слові, Гельге! – сказав Фіннбоге. – І його, а не твоїм дружинником є Торвард.

Боярин знав, що обидва Снорразони не любили чомусь його орударя, і часто приходило між ними до суперечок. Не раз падали між ними грізні, ворожі слова, лайка, прокльони; часто з наймарнішого приводу починалася сварка, і все те, певно, кінчилось би вбивством, якби не те, що між обома сторонами була надто велика прогалина. Обидва сини Снорре були багатими землевласниками в Естфіордені та Ісланді, поза тим займалися купецтвом ще в більшому розмірі, як боярин. Зате Торвард був тільки орударем останнього, а закони й накази княжих тивунів у Новгороді були придумані головно для охорони багатих і родовитих.

З другого боку, боярин вельми дорожив особою свого орударя, і обидва Снорразони не бажали через нього розсварюватись з новгородським багатієм. Усе те знав боярин і саме тому підняв руку й собі, бажаючи припинити сварку. Всі замовкли одразу, і тільки зеленаві огники блимали в очах Торварда, ніби купальні світлячки у вогкому гущавнику.

– Не дивуйтеся, достойні гості, – пояснив боярин, – що питаю про гадку Торварда. Ви вважаєте його моїм гриднем, биричем, слугою, одначе воно не так. Торвард помагає мені не з обов’язку і не з примусу, а тільки з доброї волі. Він не прирікав мені вірності, а я йому плати, тому він у мене такий самий гість, як і ви. Вислухав він наших задумів, то послухаймо його ради, а певно, почуємо не одно.

– Справді, Вальдемаре, – заговорив варяг рівним, спокійним голосом, – багато дечого сказав би я вам, та не знаю, чи достойні сини Снорре захочуть мене вислухати. Чую, що вибираєтеся у Біармланд, щоби там заснувати посілля на старому законі. Гадка се добра, та не нова. Відколи в нас розрослася влада конунгів, усе, що міцніше і краще, утікає від скіпетра і жезла. Оттак і ви!.. Проте сі задуми хоча й великі, та недоцільні, і ви самі, певно, знаєте се, бо якщо не знали б, то чи говорили б про само собою зрозуміле? На таку гадку впали б, певно, уже давно всі ті, що від століття заселюють Ісланд та Гренланд, де вічні льоди або полум’я Льокі сповивають життя невпинним жахом смерті… Правда, далеко тепер конунгам до пустирів і пущі Біармії. Людей там мало, постійних осель ще менше, нема над ким панувати, ні з кого брати полюддя. З займанщини конунга вмить вимандрували б чуді, ні з ким було б й поторгувати. Та ми заселимо країну й закріпимо її за собою, коли в коморах назбирається товар і люди поселяться біля наших городів, тоді недовго доведеться ждати вам на завойовника королівської крові. Згадайте тільки Аскольда й Олега. Далеко з Новгорода до Києва, правда? А таки найшов конунг шлях до осідку завойовника і… спалив його! Отаке жде й вас!

– Бачу, що Торвард противний нашим задумам, – зауважив Фіннбоге.

– Боїться конунгів, і справедливо, – докинув Гельге, – хоча се, може, не дуже по-геройськи вступатися з дороги долі!

Зеленаві огники знову засвітили з-під густих брів варяга.

– Підозріваєте, що я боягуз, – сказав з глумом, – бажаєте, щоб я покинув вашу спілку або сліпо пристав до вас на життя чи смерть? Та вже раз я дав доказ вашому братові, що не бракне мені ні сили, ні відваги, а кождої хвилини доведу се вам і тепер. Та ти, боярине, послухай мого плану. Їдьмо у Гренланд, у Браттаглід, посілля Ляйфра Ерікзена! Його сестра Фрегдіза і я знаємо шлях у далекий Вінланд, країну камінь-дерева, вина та пшениці. Там я закопав і скарб, який добув на далеких морях тому шість років. Якщо не було б більше сотні, то при рівному поділі кождий зможе осісти купцем чи рільником, де захоче. Зате наше посілля буде зав’язком нових займанщин, а ми станемо їх конунгами. Ніяка рука не сягне через океан по наші голови, а склади і судна Вінланду стануть скарбницею для усього Гренланду. З року на рік більшатиме дружина, а за десять років трясти будемо державою більшою від Франконії чи Русі великого Вальдемара!..

У спокійному голосі Торварда звучала правда та певність. Було очевидно, що він говорить діловито і що під його проводом можна б добути все обіцяне добро. На комині горіли соснові колоди ярким полум’ям, що підіймалося аж під окап. Об віконниці раз у раз ударяв весняний вихор, а з того боку сіней, з пекарні, почувався невиразний гамір челяді. Врешті знову заговорив Торвард.

– Бачу у вас нерішучість, достойні! Я розумію, відки вона. Землі, про які кажу, далекі, за океаном, а ніхто з вас там не був. Оба дідичі з Естфіорду були тільки у Гренланді, то се зовсім інший край, інша земля, інші плоди, ну й люди! Якщо боярин принесе ще один збаночок вина, то розповім вам докладно, що бачив я у тих землях. Тоді, може, краще оціните і мої наміри, бо добро, про яке казатиму, чекає тільки руки сміливця.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 258 – 265.