6. Все продається за золото?
Юліан Опільський
Відмова участі у вечері була, властиво, важкою образою, і Торвард, а то й сам Володимир були б відповіли на таке мечем. Гельге, як купець, сього не вчинив, але боярин знав, що з того часу Снорразони бачитимуть у ньому ворога. А що воно добре знати, куди йде ворог, що робить та що задумує, тому після сотні кроків пустив гриднів самих, а сам зійшов з прорубу в ліс і заховався за стовбуром. Не минула хвилина, як від озера почувся тихий, повільний та важкий крок.
«Фіннбоге!» – погадав боярин.
Прорубом ступала звільна темна стать, похилена дещо вперед. Голова була кругла – у старшого Снорразона був шкіряний чіпець на голові, а не шолом…
– Стій! – гукнув боярин і поклав руку на плече нічного мандрівника, коли сей зрівнявся з його деревом.
– Геть! – закляв Фіннбоге і подався взад.
Він сопів і стиха побрязкував мечем, видко, бажав добути його з піхви.
– Ти Фіннбоге, правда? – питав боярин.
– Пробі, Вальдемаре, ти злякав мене! – прохрипів варяг.
– А ти чого вибрався в темну ніч, та ще й на сей бік? Тут немає ні добичі, ні ворогів. Навіщо ж нас слідити?
– Немає, кажеш? Ти або сам не знаєш, або брешеш свідомо.
– А ви то правдою живете?
– З тобою – так!
– Саме се неправда! Я ж не вашої крові, ха-ха-ха!
– Так ти волів би, щоби Гельге лукавив із тобою? Ми тебе шануємо, тому й не хочемо, щоби ти терпів не за свої вчинки. Гельге бажав тільки вилучити тебе із тяжби.
– А чому він лукавить із Торвардом?
– Як-то, ти не знаєш, що між ним а нами є кров?
– Справді? Так чому ви їхали з ним у безвісті, коли знали, що ніяка вира не злагодить його гніву, не окупить пімсти?
– Ха-ха-ха! – зареготався варяг. – А хто ж береться йому платити виру? Хіба не ми? А чому їдемо, питаєш? А за чим їде вікінг у чужину? За наживою, за золотом, за землею, а все те є тут. Кілька ударів мечем оплатить прибуток ущерть! А вважай, щоб який із тих ударів не дістався тобі та твоїм, якщо надто тісну спілку заведеш із Торвардом. Поки що ти нам друг…
– Я друг йому і вам, – відповів боярин, – і тому не дозволю, щоби ви одні одних підглядали. Так роблять тільки зрадники і боягузи, ромеї або скрелінги.
– Отже, ти бажаєш стати ворогом і Торвардові, і нам! Хто любить усіх, той не любить нікого. Се ясно!
– Я буду завсіди ворогом тому, хто стане ворогом мені!
Фіннбоге закляв удруге:
– На Тора! Я остерігаю тебе, а ти погрожуєш?
– Сам про те бажав я тебе поспитати, – засміявся боярин.
– Ага, то ти остерігаєш нас! Перед ким, перед чим?
– Саме перед мечем! Погадай, що було б, якби оттут на моєму місці стояв Торвард, Азбранд чи Грімольф? Кождий із них ударив би мечем, і ще сеї ночі сплили би кров’ю білі бруси вашої домівки.
– Так, на Одіна, так, се правда! Щойно тут бачу, що ти мені не ворог, бо нагадав мені се. Але кажи, чи Торвард не задумує напасти на нас або нас обманути? Я поділюся з тобою всією добичею Ульфразона, якщо ти держатимеш мою руку. Присягаю тобі се на…
– Мовчи, крамарю! То ти гадаєш купити мене на підлу зраду? Не стане в тебе на се золота, хоч би ти запродав у неволю себе і своїх.
На диво, купець і сим разом не спалахнув гнівом.
– Вибачай, достойний боярине, але я гадав, що коли ти остерігаєш мене, то ти зі мною проти тих там…
– Ні, Фіннбоге, ти помилився! Крамар убив у тобі вікінга, так як вікінг убив у мені купця. Тому й ми не порозуміємось. Та доволі! На мене ждуть! Іди до своїх, а в майбутньому не мишкуй оттут, бо, на Перуна, підійму на ноги всіх!
Кроки Фіннбоге затихли у віддалі. Боярин добув меча і пішов за ним, поки не побачив обрисів його постаті на тлі заграви від огню. Тоді завернув і на ходу витирав меч полою від нічної вологи. Та не пройшов і двісті кроків, як в темряві почувся шепіт:
– Се ти, боярине? Не бійся, се я – Фрегдіза!
Юнак почув, що кров вдарила йому до лиця.
– Так, се я! Ти чула розмову?
– Чула. Ходи вечеряти! Ось і ти сам побачив, що сих людей годі міряти нашою мірою. Їх беруть для безпеки, як ловецького пса, але душу їм не продають. Але ти повинен був ударити, раз він тебе бажав купити. Сього вимагала від тебе честь героя…
– Може бути, що вимагала честь вікінга, та я не вікінг – не велів мені розум. Чи я мав зробити саме те, перед чим бажаю перестерегти вас? Поки Торвард не верне із Стравмаю, кожда сварка була б божевіллям. Адже побитися можна було вже на скелях Гуннберга.
– Твоя правда, вибач! Я жінка, в мене все просте, ясне, безсумнівне!.. Ходімо швидше, а то ще піде плітка, що жінка Торварда з чужим парубком уночі по лісі ходить.
– Ба, не знаю, чи вернув би той парубок домів після зустрічі з тобою, – зажартував боярин.
– Хто знає, може, вернув би ся з перемогою, а може, й ні!
– Якби щодо сього був сумнів, то не було би пліток!
Засміялися.
Кілька найближчих днів кипіла у Ляйфрбудірі праця на всі руки. Володимир велів слугам копати на морському березі пастки на живу рибу, якої чимало наносив кождий приплив. Після відпливу можна її було вибирати руками з мілкої води. Таких пасток викопали люди боярина десять, а там почали сушити і коптити улов. Зате Влучко і дев’ять варягів ходили щоднини вранці у посілля Снорразонів і помагали його будувати. Ввечері вертали домів, поки п’ятої днини не скінчили будови. Дві ночі було чути з-над озера п’яні крики гриднів Снорразонів, що бенкетували, співали, вигукували, реготали. Сьомої днини вернув Торвард і повідомив, що судно вже готове й лежить на валках, заховане від людських очей. Азбранд та його чотири помічники викінчували його, ставили снасті і заливали щілини смолою.
Другої днини оба Снорразони, Торвард і боярин зійшлися на березі ріки, де ще в часах Ляйфра варяги зарізали були в жертву Торові кізла. Ще й тепер висів його череп на дубі, що отінював се місце. Нарада була коротка, а ціллю її був розподіл праці. Люди Снорразонів мали збирати виноград та дику пшеницю на північ від озера й ріки, а Торвардові гридні – на південь, в околиці, де було колись посілля Торфінна Карлзефні. Новгородці мали за сей час наловити й насолити лососів, а старий Грімольф з кількома людьми обох партій мав іти в дальші ліси на захід.
Верем’я було змінне. Хвилинами пекло сонце дуже сильно, то знову зривалися вітри й бурі, по пущі гуляв Громовик. Накінець надійшов день побіди Бальдура над темрявою, день Купала. Загорілися огні біля хат, над затокою і озером, високі, яркі. На жаль чи на щастя, не було у варягів дівчат. Ні один меч не вискочив із піхви, а любовні пісні, що їх співали гридні при огні, були поважні, навіяні сумом і тугою… Розмови крутилися коло робіт, що їх уже виконали або мали виконати. Тільки молодші, зібравшись у гуртки, згадували родину, знайомих дівчат, гаразди й болі далекої Норвегії, Ісланду, Гренланду, Білого Озера, Новгорода і Пскова.
Боярині розказував Фрегдізі про обряд вінків, що їх парубки та дівчата пускають за водою у слов’янських землях на ворожбу долі. Умить виплели всі грубі вінки із зеленого чатиння, понакладали на них ріща й попідпалювали. Передом плив вінок боярина, за ним вінки Снорразонів, далі вінки Фрегдізи й Торварда. Перший розгорівся ярко й поплив швидко, скачучи по хвилях ріки, поки не щез за закрутом. Два другі плили поруч себе, але згодом один наїхав на другий, і далі попливли вже оба разом, аж зачепилися об якусь кореняку. За часочок наспів вінок Торварда і теж зачепився за них, та накінець наїхав на всі три вінок Фрегдізи. Він сильно вдарив об вінки Снорразонів, так, що оба погасли. Заколихався і третій, але не потонув, а там оба вінки, обігнувши кореняку, пропали за закрутом. Боярин засміявся, але не хотів сказати, що означають сі вінки на воді.
– Мій поплив швидко на схід, так як моє серце тікає в Купальну ніч на схід, над синій Ільмень! – сказав.
– А наші? – з острахом допитувався Гельге.
– Ваші лишилися тут, бо ваше серце, видко, зв’язане з Вінландом і не тужить за нічим, чого немає тут.
– Справді, ми й не гадаємо вертати настійно в Естфіорден! – відповів Гельге.
– І не вернеш! – дійшов до слуху боярина шепіт Фрегдізи.
Уже сіріло на сході, коли Фіннбоге й Гельге відійшли на озеро. Також люди Торварда пішли спати. Боярин устав.
– Кому Купальна ніч, кому – самота й туга! – сказав, прощаючись.
– Годі ж бо, – засміялася Фрегдіза, – один бере своє щастя зі собою, другий лишає його вдома. В обох випадках винуватець горя – сама людина.
– Так, справді! От хоч би я і Снорразони!
– Як-то?
– Вони оба згинуть ще в сьому році, я поїду сам-один домів, а ви лишитеся побідниками.
– Відкіля в тебе таке знаття?
– Таке виворожили вінки. Доля! – відповів боярин.
– Спи спокійно, друже, – став прощатися Торвард, а його сірі очі якось дивно лагідно спочили на гарному лиці юнака – спокійно і довго. – Завтра під вечір виїздимо на Стравмай: я, ти і твої люди.
– З твоїх ніхто?
– Ні! Вони всі мусять сторожити мого щастя тут!.. Дивуєшся, що я не боюся їхати з вами сам-один? Не дивуйся. Безпечніше мені з вами, ніж із моїми гриднями. У нас, бачиш, навіть боги продаються за золото, а у вас ні! Ось що!
– У вас – боги, у нас – тільки волхви! Та люд свище на одних і других. Старих богів виволочили в болоті, вибили палицями й вкинули в Дніпро, а нові нюхають ладан і бовваніють зовсім так, як давні. Нові волхви теж дуються не гірше давніх. Хто купить їх за гроші, того вони й боготворитимуть. Підліє світ та й годі! Але твоя правда, Торварде! Ти між нами безпечний, бо тебе боронить давній закон звичаю, установлений людьми, без богів та волхвів…
Уранці захмарилося небо, і при легкім південно-східнім вітрі впав рясний, теплий дощ. Пізно повставали зі сну варяги, тільки один боярин побудив своїх людей ще раніше й велів усім ладити збрую та морські нагортки з грубої повсті. Після обіду Торвард із Влучком та трьома теслями пішли до таємної пристані, за часок пішли туди Азбранд з трьома іншими новгородцями, накінець сам боярин з рештою. Ніхто з варягів не гадав, що сі прогулки мали незвичайну ціль, і кождий зайнявся власним ділом. Морських нагорток уживали також при ловецьких виправах та при нічній ловлі риб, так що ніхто і не спитав, куди ділися новгородці.
Під вечір вернув Азбранд і сказав, що оба ватажки пішли оглянути півострів, на якому у віддалі трьох днів дороги від Ляйфрбудіру гніздилися тисячі едредонок. Щойно тоді заворушилися варяги, бо думали, що самі новгородці загарбають усі користі сеї виправи. Одначе Азбранд заспокоїв їх, що русичі – їх товариші на рівному праві, а їх здобутки йдуть до рівного поділу. Та не встигли варяги як слід призадуматися над тим, яке відношення русів до них, коли нагло почули від озера звук рога на тривогу: чотири коротші удари і п’ятий довгий, протяжний.
– Скрелінги! – закричали всі в один голос.
– Га-я! Вікінги, до зброї! – звучно понісся поклик Фрегдізи.
Умить робітники стали воїнами. Островерхі шоломи сіли на головах, забряжчали кольчуги на грудях і плечах, червоні щити заблищали на лівих раменах. Азбранд узяв ще другий, білий, і двадцять мужів подалося прорубом над озеро. Фрегдіза остала з десятьма гриднями в Ляйфрбудірі, щоби приготуватися до оборони. Гридні поздіймали в’язки стріл та ратища, що висіли в димлі під покрівлею, понатягали тятиви на луки і ждали на поклик до бою. Фрегдіза теж накрила золотисті кучері блискучим шоломом, надягла перетиканий сталевими перснями повстяний каптан і прип’яла до боку меч. Її очі палали бойовим завзяттям, а уста всміхалися до божественної Гільди.
– Валькірія, валькірія з нами! – гукав молоденький Арне Грімольфзон і в бойовому захопленні вдарив мечем об щит.
Одначе намість бойового поклику прибіг від Азбранда післанець, що прохав краму на обмін. Приніс теж червоний щит назад на знак, що сим разом бійки не буде. Погас огонь в очах Фрегдізи, відклали збрую вікінги, і тільки слуги понесли крам над озеро. Фрегдіза з мечем при боці пішла за ними.
При пологому березі стояло яких двадцять чималих човнів з буйволячої шкіри, а оба їх кінці були загнені рогом угору. У кождому човні лежав посередині великий баль, завернений у шкіру оленя або буйвола. Біля човнів крутилося чимало малих на зріст, одягнених у крашені шкіри жінок та напів-, а то й зовсім голих, гарних чорнооких дітей. Біля них віночком лежало кільканадцять худих, на вовків схожих собак, та ні вони, ні жінки, ні навіть діти не робили звичайного гамору. Жінки розводили ватри, а діти їли ягоди, і водночас усі поглядали раз у раз на зборище мужів, що відбувалося за кільканадцять сажнів дальше, біля хати Снорразонів на горбі.
Отам чоловіки посідали в півколо, а посередині півкола по високо підв’язаному чубі можна було пізнати ватажка. Чуб сей прикрашували вірлині пера, а інші скрелінги мали у волоссі пера різних птиць, хвости різних тварин, ведмежі й вовчі уха, шкури гадюк та лискучі скельця. Усі були до пояса голі, на шиях усі мали малі мішечки та люльки. На грудях і лицях видніли татуйовані риски та коліщата, а за поясом стриміли кам’яні топірці і такі самі ножі в роговій оправі.
Біля кождого скрелінга лежав лук, сагайдак зі стрілами та тризубець на рибу. Напроти ватажка скрелінгів засіли оба Снорразони, а за ними розсілося теж півколом п’ятдесят гриднів зі скринями та звоями. Вони нишком балакали і посміхалися з поважних лиць скрелінгів. Найстарший між ними, ватажок, промовляв поволі, з надумою, причому вказував на небо і на море, на себе й варягів, накінець видув зі своєї люльки кілька клубів гризького диму і подав люльку Фіннбоге.
– Кури! Скажи щось і передай братові! – крикнула в сей мент Фрегдіза, підійшовши ближче.
Вона пізнала одразу, що се не ті самі скрелінги, яких вона бачила у Гренланді чи Гельмоланді, а інші, зовсім схожі на тих, що мало не побили Торфінна Карлзефні та його дружину. Тому веліла гридням відразу поважно поводитися, щоби не дратувати чужинців. Вона, бач, не бажала ворожнечі, ні бійки в час відсутності Торварда й боярина, бо знала, що Снорразони з усіма гриднями не встоять перед напором кількасот ворогів, хоч би вороги мали тільки дерев’яні дрючки.
Кілька старших гриднів Торварда, що добре пам’ятали бійку в лісі та кам’яні кулі на жердках, послухали її відразу та й замовкли. Вони не посміхалися, ні не розбалакували про дивовижний вигляд скрелінгів та про їх незрозумілу гортанну мову. Але і Фіннбоге слухняно взяв із рук ватажка трубку і потягнув із неї клуб терпкого диму. Вмить його очі зайшлися сльозами, горло стиснулося і йому стало моторошно та м лісно.
– Побий, Одіне, своєю силою поганців, проковтни їх, Фенріре-вовче, щоби вони у гноївці поздихали, щоби їх проказа зжерла з їх смородом – поганню! – Тут підняв заплакані очі на небо і віддав люльку братові.
Як тільки вся церемонія скінчилася, почався обмін. Варяги розгорнули сувої барвистого сукна, розклали коробки із металевими бляшками, різнобарвними скляними коралинами мосяжним дротом, дешевими залізними ножиками, дзвіночками та всіляким дрантям. Скрелінги аж ахнули від захоплення, але розглядали крам повагом, як личить зрілим людям. Оглянули, поклали все на свої місця і принесли свій товар: шкірки білок, куниць, соболів, росомах, скунсів, бобрів, видр, рисів, пантер, ягуарів, лисів, вовків, ведмедів, оленів, буйволів. Почався торг, помітний тим, що ні одна, ні друга сторона не говорила при сьому ні слова. Усе потрібне собі показували торговці на пальцях рук або на дерев’яних лічилах з нарізаними карбами.
З цілою безоглядністю використовували варяги недосвідність дикунів і за крам, що не варт був і сотні білок, зібрали цілу гору цінних шкурок і шкір. Коли Азбранд пізно ввечір обчислював бариші, дійшов висновку, що сей один день торгу окупив усі витрати на виправу. Зате гридні були невдоволені й казали, що люди Снорразонів зібрали більше добра від них та що кілька разів дуже вороже відзивалися до тих, наче до суперників у торзі. Видко, що ні одні, ні другі не думали вже навіть про спільноту та поділ баришів у майбутньому. Дехто з гриднів відгризався, і бойовий настрій згодом охопив молодших. Та тоді Фрегдіза, що вечеряла з Азбрандом і Грімольфом окремо, ударила рукою об стіл і сказала:
– Хто осмілиться сіяти ворожнечу між людьми Снорразонів а нами? Коли прийде час, Торвард, боярин Вальдемар або я – дамо знак! А поки що мовчіть усі і зберігайте міф і згоду!
Всі замовкли. Визначили чергу вартових, а там усі, хто не був між першою чергою, пішли спати.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 294 – 301.