4. Прибуття до Вінланду
Юліан Опільський
Другої днини після описаних подій з-поза розірваних хмар виглянуло сонце й освітило розбурхане Стрибогом море. Плавба по незнанім морі мимохіть захопила боярина, а невгамовна борня з вихрами та валами вливала в душу почуття великих, нерозтрачених сил, завзяття, геройства. Він залюбки брався за весло і в дружному труді пліч-о-пліч з варягами гнав судно до незнаної цілі, радіючи спільними зусиллями і небезпеками. Близькими стали йому ті помарнілі лиця, поорані бурями, задублені холодами, ті очі, запалі від Холоду і спраги, розпалені від гарячки або розсміяні від радощів побіди над сліпою ворожою стихією…
Буває, у пущі розгуляється не раз громовиця. Синім огнем горять вершки дерев, зі свистом і гуркотом падають стріли Перуна на ошалілий з переляку ліс. Немов скажений велетень, кидається на нього Стрибог, щоби з корінням вирвати дерева і жбурляти ними, як трісками. Тріщить, стогне ліс під напором, з дощем чи градом летить долі пообламуване гілля. А на землі, біля коріння небосяжних пнів, стривожено припадають і ховаються звірі і птахи; у кого є підземна нора чи дупло, той обертається до виходу, щоби хоч не бачити, не чути страхіття. І коли вже все тратить тямку від жаху, коли все повалиться від непереможної стихії, тоді над розгойданим верховіттям, мов чорна примара смерті, злітає Див. Він бачить смерть, загибіль, жах і тривогу, розпуку й шал усього живого і тоді… регочеться! Він радіє, бо ось усе побачило, що життя і смерть залежні від сил, що їх ніхто ще не опанував!
У таких-то хвилинах борня не ділить, а лучить людей. Вони горнуться одне до одного, помагаючи собі, оберігають себе взаїмно, й навіть вороги забувають про все, що їх роз’єднує, як наляже на них вага сил природи. Як же ж може людина після такої борні побачити ще в кому-небудь ворога?..
Раз у раз поглядав боярин через борт на друге судно, і важка праця його залоги зворушувала його. Куди легше було залозі його судна, що ним кермували Торвард і Фрегдіза! Вони обоє бували вже на сих водах і знали шляхи й небезпеки, знали, як оберігати себе серед гульні хвиль і вітрів, а ті… ті мусіли, мов сліпі, плисти за ними.
– Жаль мені синів Снорре та їх жінок! – сказав раз Фрегдізі.
– Жаль? Чому? – спитала живо.
– Жаль мені, що вони знемагають та сумують, і то на те тільки, щоби згинути в безвістях.
– Інакше годі! Щоби добути золото зі Стравмай, треба мати захист від скрелінгів, треба теж людей до праці, ловців, рибалок, рільників, а тридцять мужів на се замало.
– То чому ви не взяли зі собою більшої дружини?
– Ба, поділи одного зайця на двох їдців, то оба будуть голодними!
Тут Торвард поклав руку на плече Володимира.
– Не журися, брате, долею тих! Гельге й Фіннбоге зрілі люди. Вони знають, що між нами кров Інгріди і Гуннлавга, бо кров самого лиходія не оплатила життя розтоптаної ним квітки. Хто заплатить мені за щастя мойого та її життя, зломане злочинцем? Хто спокутує все те до краю? Крім того, пропало в її руках і все моє надбання. Тепер на сьому судні є усе, що маю на світі.
– Не гніви богів, Торварде! Біля тебе жінка, мов валькірія, на острові жде на тебе королівський скарб. Кривавий спомин потонув у безодні океану, сплив з ледяними горами, відлетів з бурями. Чи братерство зусиль і небезпеки – се ніщо?
Замислився варяг.
– Даруй їм вину їхнього брата! – наполягав боярин. – Їх піт і труди рівні вашому, навіщо ж тоді їх убивати, наче невільників під час голоду? А коли так уже бажаєш пімсти, то визови їх на бій і нехай доля розсудить вас по правді!
– Ха-ха-ха! – засміялася Фрегдіза. – Дивна ти людина, Вальдемаре! На око хоробрий ти, відважний, тугий, мов вікінг із Норланду, дебелий, несхитний, а тут… розкис, мов дитина над утопленим котеням. Чи подумав ти гаразд над тим, що сказав?
– Ні, я не думав, але почуваю те, що в борні, яку ведемо з морем, бурею, кригою і мрякою, і ми, і вони – брати!
– Справді, не подумав ти, бачу! А ось подумай, то й зрозумієш. За почуванням іде людина, коли боронить своїх від ворога, віддає серце коханому другові або вмирає за свої діти. Одначе горе людині, якщо вона не скаже опору свому почуванню: «Стривай!.. Ми їхали у Вінланд, щоби добути майно, і добудемо його. Саме за тим їдуть і вони, та не добудуть бажаного. А чому? Тому, що ми їдемо по своє, а вони – по чуже!» Може, тепер ти зрозумів?.. Ми забуваємо за наживу для пімсти, вони забули за пімсту для поживи. Гей, і без двобою справедливо розсудить нас доля. Побачиш!
– Усе те правда, – згодився боярин, – погані се, негідні люди, і я далекий від того, щоби боронити їх від вини й кари. Та визнайте, що ви навмисне заманили їх сюди!
– У тому-то й річ! Бач, тільки можемо пімститися за всі кривди, без страху перед влізливим конунгом чи заздрісними сусідами. До того, я певна, що й вони радіють зі самоти й замислюють те ж, що й ми.
– Так знову питаю, чому ви не стукнете мечем об щити й не зведете порахунків уже тут, на морі, де свідком буде вам тільки довгогривий Егір? Я сам із мечем і дружиною стану пліч-о-пліч з вами.
– А за наш скарб ти забув? – втрутився Торвард. – Слухай, брате! Нам треба було людей, які боронили б нас і збирали для нас припаси. Ми взяли їх, бо їх є тридцять двох борців і робітників, з якими не треба буде ділитися прибутком. Попри се виконаємо і святий обов’язок та покараємо винуватців за злочин. Викликати їх до бою уже сьогодні було б божевіллям. Вони – вікінги, не піддадуться нізащо, й половина нас упаде в бійці, поки довершиться наша пімста. А що буде тоді з нашими задумами? Хто половить тобі лососів, назбирає винограду, пшениці, насушить риби і м’яса, надбає чи наміняє меду, воску, шкурок? Та й навіщо було тоді їхати у Вінланд, коли бракує мужів для обслуги вітрил, керма, весел? Подумай, брате, і взнаєш, що таку ціль, як наша, можна осягнути тільки таким способом.
Боярин не відповів. Варяги розуміли діло. Їх міркування розказували всі труднощі, їх ціль чи обов’язки були очевидні, засоби доцільні, шлях ясний! Йому лишалося тільки ждати прийдешнього. Чи віра й закон не йдуть скрізь за розумом, а розум за потребою? Як найшли собі конунги на допомогу Христову віру, так держиться Торвард давнього права моряків і войовників, а він?.. Він живе ще завсігди у світі засібного хлібороба, що, по правді, тільки для розваги займається купецтвом і багатіє без труду та небезпеки. Тим-то він тільки зверху судить людей і їхні діла, якщо вони не зачіпають його безпосередньо, і з вибачним усміхом дивиться на подвиги, пожертву, промахи, злочини, кажучи: «Моя хата скраю!..»
– Під вітром праворуч земля!
– Просто нас під вітром земля!
Оба вигуки з корми пролунали майже рівночасно.
Круто повернув корабель праворуч і поправцював до берега, який повільно став щораз вище виринати з моря. Темно-зелені ліси, густі, височенні, підшиті чагарником, а вгорі сплетені крислатим гіллям, стояли на ньому щетиною. Здовж берега бігла вузька смуга пісковини, де видніло безліч черепашок та роїлося від усякої птиці. Фрегдіза вийшла на корму і показувала рукою напрям керманичеві.
– Отуди… так… до сього дерева на горбку… Далі ліворуч є гирло…
– До гребок, хлопці! – гукав Торвард весело. – За нами вже холодне царство Егіра. Нехай Ран шаліє собі тепер досхочу, та згасне, коли будемо вертати домів.
Залога відповіла окликом, весла зарипіли, вітрило впало й лягло поперек судна. Розтинаючи хвилю носом, судно помчало до берега…
Та нелегко було дійти туди на веслах. Судна були важкі, а відбита берегом зворотня хвиля зносила їх назад у море. Вітер затих, і залоги обох суден облишили працю, ждучи на приплив та на східний вітер, що повинен був подути під вечір. Залога спочивала або ловила вудками рибу. Наловивши, моряки почали її смажити на транових лямках і лаштувати обід, опісля лягли спати. Вже добре зійшло сонце з полудня, коли голос боярина викликав з рубки Торварда й побудив усіх.
– Вітер зі сходу! – гукав. – Ставте вітрило!
Далеко на сході море темніло, темний круг дрібної хвилі перехрещував спокійне чергування довгих валів припливу, а там і крило вітру майнуло злегенька по лицях моряків. На щоглу піднялася рея з вітрилом, що вмить надулося. Заскрипіли гужі, і судно, скероване досвідною рукою боярина, попливло до берега. Дещо пізніше підняли вітрило і Снорразони, але вчинили се не так швидко і справно, як перше судно. Ще й зірвався блок, а поки його причепили знову, перше судно було вже біля берега. Тут, на вискоку суші, ріс величезний старий кедр. Оттут був і в’їзд у глибоку затоку. Течія йшла сильно, наче на млинове колесо: Фрегдіза пояснила, що се гирло річки, в яке вливається хвиля приливу. Так-то вітер і течія несли судно швидше, як візантійський дромон, а коли на небо вийшов місяць, Фрегдіза вказала рукою наперед себе.
– Отам на горбику під лісом, бачите? – кликнула.
– Бачимо, бачимо! – загомоніли голоси. – Якісь хати!
– Там наша оселя, збудована ще моїм братом Ляйфром.
– Ляйфрбудір, Ляйфрбудір! – закричали моряки. – Беріться до гребок, бо приплив минає. Якщо прогавимо його, то будемо переборювати і відплив, і течію річки!
Останні хвилі припливу понесли корабель горі рікою, обабіч якої стояв праліс. Гілля нависло над самою водою так, що мусіли плисти в темряві. Мірово вдарили гребки о чорну поверхню води, і стрілою мчало судно здовж берега. Нагло річище повернуло ліворуч. У пралісі заясніло, показалася галява.
– Стривай! – наказала Фрегдіза. – Приставай!
Днище корабля діткнуло берега, і Торвард з линвою в руці одним скоком опинився на суші. Він обмотав линву довкола пня дерева, зрубаного у висоті чотирьох стіп від коріння. Гуж заскрипів, судно подалося за течією й тихо пристало до берега. Галява підіймалася від води горбком, якого схил поріс чагарником.
– Оттут, угорі праворуч, стежка! – казала Фрегдіза. – Ходімо.
Торвард і Володимир пішли за нею. Немов хлопчаки, що вперше на весну вирвуться з душної хати на цвітасті фієльди, вони п’ялися узгір’ям, поки не добилися до двох чималих, з грубих кедрових брусів збудованих хат. Покрівлі не були такі, як у Норвегії, стрімкі, двобічні, тільки нахилені в один бік, до переду. Будівлі були високі, одначе стіни до половини обсипано землею, а покрівлю вкрито дерниною. Фрегдіза показала всім товаришам руни свого брата на одвірках і, відчинивши двері, привітала всіх як гостей.
Темно й непривітно було в хатах. Торвард викресав огонь, і швидко на великому комині розгорілася ватра зі сухих дров, яких чимала в’язка лежала під стіною. Дим збирався під покрівлею й виходив крізь отвори в горішній часті стін. На наказ Фрегдізи гридні повідтикали в стінах численні отвори, що служили стрільницями і були тепер позакладані ставнями. Скоро протяг очистив затхле повітря. Слуги поробили нашвидку віники з березових гілок і чисто обмели домівку. За сей час гридні нарубали молодої кедрини на лежанки, що стояли здовж одної стіни будинку. Чатиння накривали тюленевою шкірою або кожухами, на яких спала мужва під час подорожі.
Житло було готове, і Торвард завісив на великому гаку над огнем казан з водою. Кухарі заходилися біля вечері, а те, що ніхто не був втомлений плавбою, гридні вирішили вивантажити ще тої самої днини корабель. До півночі ходило тридцять варягів і десять новгородців туди й назад. При місячному сяєві отроки знесли товар з корабля, викочували бочки й переносили мішки з поживою, збрую, приладдя. Накінець спустили щоглу й покрили судно шкіряним покривалом. При ранішньому припливі мали його витягнути на берег.
В обох хатах були поза великими залами ще й малі одрини, відділені деревляними стінами, призначені для ватажків. Туди перенесли все майно Торварда, Фрегдізи й Володимира.
Десь коло півночі працю покінчили. Торвард і боярин сиділи на колоді біля воріт хати і дивилися на відблиски місячного сяєва на темній воді ріки й далекої затоки. Було тихо й тепло, а легкий східний подув заводив у гіллі кедрів тужливі пісні.
– Снорразони, видко, не впиралися перед відпливом і приїдуть аж завтра! – сказав боярин.
– Вгорі над рікою, – докинув Торвард, – п’ятсот кроків відсіля, є ще друга, більша галява. Там була давніше шопа, в якій копчено рибу, але згоріла. Отам нехай Снорразони поставлять собі хату. Зрештою, се не наше діло. Ми будемо тут ловити рибу, поїдемо на Стравмай, а там і влаштуємо один корабель у Браттаглід. З весною переїде сюди, певне, ще дехто, то він і займе хату Снорразонів.
– А що ж вони на се скажуть? – зацікавився боярин.
– Ах, їх тоді вже не буде! – засміявся варяг.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 284 – 289.