2. Скарби країни Вінланд

Юліан Опільський

Солодкий егейський нектар перлився у чарках, і довгий час товариство насолоджувалося напоєм і теплом огнища, не обзиваючись ні словом. Боярин та його гості порозстібали каптани й нагортки і розправляли могутні плечі, аж різнобарвні туніки розходилися на косматих грудях. Із коротких рукавів висовувалися темною шкірою обтягнені дужі руки, оплетені вузлами м’язів, міцними жилами, а закінчені пальцями, схожими на кігті хижого звіра. Господар припивав до гостей, і вони майже забули про ворожнечу в товаристві. Ні словом не натякали вже купці на минуле, а Торвард звертався постійно до боярина, не до них.

На столі найшлися до вина ще й медяні коржі та сушені овочі, і довгий час усі були зайняті тільки їдою і питвом. Нарешті Торвард запив вином останню жменю слив і почав:

– Перед шістьома роками приїхали у Гренланд два кораблі: один, із високою палубою та кормою, належав до славного Торфінна, якого всі звали Карлзефні, бо походив із королівського роду й відзначався між усіма вікінгами відвагою та силою. Другий, звичайний «змій», був мій. Зі мною була моя молоденька жінка Інгріда та двадцять парубків із дворищ мойого батька в Норвегії. Поки жив мій батько, я перебував усю зиму дома, а тільки влітку виїздив на вікінг. Береги Ірланду та Валії довго пам’ятатимуть мої подвиги, але пам’ятав їх і я, бо з одної з цих виправ привіз я собі єдину справжню розвагу мого життя – Інгріду…

Тут Торвард потер чоло рукою, як той, що бажає відігнати прикру, настирливу згадку, а зубами пригриз нижню губу, аж побіліла. Щойно по хвилі опанував себе і розказував далі.

– Коли батько помер, ярлом став мій старший брат Ульфр, а я мусів навіки покинути рідні фієльди та тихий глибокий фіорд. Брат оженився з християнкою і сам прийняв Христову віру і владу конунга, а парубки-вікінги, які щорічно їздили зі мною, мали осісти під його рукою на новинах. Були се молодші сини кметів, і, за стародавнім звичаєм, мусіли вони творити мою дружину. От вони і змовилися, щоби не ламати звичаю, вночі ми всі покинули батьківщину і подалися шукати кращої долі у світі.

В Ісланді ми стрітили Торфінна Карлзефні і разом з ним прибули у Гренланд. Оттут прийняв нас рудого Еріха найстарший син Ляйфр Ерікзен, ярл на Браттаглід, у своїй просторій, з тесаного каменю збудованій домівці. Ми святкували з ним свято, тобто Купала, і Торфінн пізнав при сьому Гудріду, вдову по братові Ляйфра. Се знакомство довело до подружжя, й пізньої осені ми справили весілля. На весільному бенкеті розказала нам Гудріда про смерть її першого чоловіка Торштайна, а Ляйфр теж багато цікавого оповів про свою першу поїздку у Вінланд. Тоді-то рішилися і ми всі їхати сими слідами між зрадливих скрелінгів і заснувати там нову більшу оселю під рукою Торфінна.

Інгріда відраджувала мене, також другий Торштайн, званий Чорним, у домівці якого помер від ран чоловік Гудріди, потрясав старою головою і радив радше залишитися у Гренланді. «У Берефіорді, – казав, – ще досі не осів постійно ніхто, а там на весну збираються цілі череди китів та моржів, і тут можна без далеких виправ розжитися багачем…»

Одначе Торфінн і слухати того не хотів, бо не бажав стрічатися з духовниками з Гордару або збірщиками конунга. Ми рішили порадитися у рунів, а якщо ворожба вийде прихильною, їхати у Вінланд. На весну ми вилаштували три великі кораблі. Було нас сто шістдесят мужів, до сорок жінок, багато товару, корів, овець, кіз та домашньої птиці, усяке знаряддя, скляні коралики, барвисте сукно, ножики, дзвіночки, малі прикраси зі скла і металу та безліч дрантя, за яке можна у Вінланді дістати цінні шкіри. Було в нас також чимало бочок і німець Тіркір з Франкіяленду, тобто Франконії, що вмів робити вино. Він, раб Фрегдізи, сестри Ляйфра, живе ще у Браттагліді донині.

Їхав з нами ще й шурин Ляйфра Торбранд, гарний з вигляду вікінг, з волоссям чорним, як крило крука, а з ним і Фрегдіза, чудова русявка з личком Льосни та силою Веланда. Вона легко брала на руки чоловіка й колисала, мов дитину, як він їй у чомусь не догоджав. А Торбранд був завзятим борцем, відомим на весь Гренланд.

Вона-то зробила заклинання, а після ворожби спитала нас, чи ми так бажаємо їхати. Ми підтакнули. Тоді вона засміялася і кинула таблички в огонь. «Долі не обминеш, – сказала, – то й рунів вам не треба!»

Так-то відчалили ми, але я був певен, що вона одна знала, що нас чекає у прийдешньому. Тільки нам не казала нічого, щоби не відібрати нам відваги. Без ніякої пригоди ми заїхали до холодного скелястого Геллюланду. Дуже се непривітний і пустинний край, Гренланд куди кращий та погідніший. Ми бачили там чимало лисиць, одначе се не була пора на лови, і ми поїхали далі.

За два дні ми побачили Маркланд, а за чотири – Кіяларнес, ріг, що лежить напроти першої оселі Ляйфра У Вінланді. Буйні трави вкривали галявину, на якій стояли хати, і ми відразу пустили на пашу наш товар. Було тепло й любо, як у нас у червні, а у травах більше було цвіту, як зелені. Жінки прали одіж на березі моря, молодші гридні пішли вже першої днини на лови. Разом з ними вислав Торфінн двох шотландських рабів-скороходів, яких Ляйфр дістав був свого часу в дарунок від конунга Оляфа Трігвазона. Вони мали обстежити землі довкола Ляйфрбудіру. Через два дні вони вернули і принести повні оберемки дикої пшениці та винограду. Тіркір умить заметушився біля своїх бочок, та Торфінн не бажав нарушувати прав Ляйфра і велів усім знятися з якорів і глядіти інших, незайнятих земель.

Ми поплили здовж берега на південь, поки не побачили малий скелястий острівець, над яким літали хмари птахів. Спершу ми думали, що се кит або тюлень гниє десь під скелею, та скоро пізнали, що се безліч едредонових гусей, що заселюють цілу поверхню острова, крім того місця, де росли дерева. Годі було й крок ступити, не роздушивши яєць, а від крику та лопоту крил не можна було почути й слова. Усі кинулися ловити гусей, підбирати яйця та пух, і скоро ми набрали того і другого доволі. Торфінн назвав острів «Стравмай» і вислав відсіля для точнішого вибору дороги два судна. Одне поплило на північ, назад під Ляйфрбудір, під проводом дружинника Торгаля, іншим поїхав я на південь. Зі мною було досить вибраних товаришів.

Торгаль не мав щастя, бо біля Кіяларнесу захопив його дуже сильний західний вітер, що заніс судно аж до Ірланду, де продали його в неволю. Зате я стрітив уже тої самої днини на морі судно з білим вітрилом, трохи схоже на наші. Ми йшли на веслах без вітрила, тому залога судна не бачила нас. Ми засіли за малим острівцем чи скелею біля берега і ждали на судно, щоби до нього приглянутись зблизька. Воно було гарно помальоване, мало золоті прикраси на носі, залога була вдягнена в барвисті, сині, зелені, темно-червоні та жовті одяги.

Та се були скрелінги, і ми відразу наскочили на них. Вони ані не втікали, ані не перешкоджали нам перелізти на їх судно, тільки попадали навколішки й робили в повітрі знак хреста. Се роздратувало мене ще більше, і я перший ударив на них мечем. Та тоді всі вони позривалися і кинулися на нас з мечами. Сі мечі були якраз з такого дерева, як ось се на столі, а вістря з обох боків було саджене уламками якогось темного, склистого каменю. Ся зброя не була гірша від наших мечів і ранила куди болючіше.

Хоробрі й дужі були скрелінги. Середні на зріст, на головах мали шоломи зі звірячих черепів, а в лівих руках прегарно розмальовані щити, прикрашені коштовними різнобарвними перами та золотом. Боролися дуже завзято, і ми ні одного не взяли живцем. Треба було повбивати їх усіх, але й четверо наших згинуло тоді. Мало не всі ми мали більші та менші рани, що ще довго пізніше не хотіли гоїтися…

Спокійне оповідання Торварда, що досі мало цікавило слухачів, тепер захопило їх незвичайно. Золото, багато золота, за яке можна купити людей і богів, тихе, лагідне, тепле підсоння, за яким тужать холодні, вогкі у мряці, ледах та снігах загублені пущі, і вино – солодке, дороге вино, насолода для тіла, розвага для духа – щастя! Усе, за чим тужило від століть суворе плем’я Норланду, з’являлося в оповіданні варяга близьким і легким для розмаху та відваги героя, щоби тільки сягнути по нього сильною рукою моряка та грабіжника. Не дивно, що й сини Снорре забули в сей час про се, що ділило їх від Торварда, – й одно через друге посипалися питання:

– Що се були за люди? Відкіля у них був хрест? Чого й по що вони вийшли в море? Розказуй далі!

Торвард попив із чарки.

– Не стало б ночі, щоби розповісти все, що ми почули тоді, – відповів, – тому розказуватиму тільки найважніше. На судні ми найшли багато припасів м’яса, риби, різних невідомих нам плодів та великі глиняні збани з напоєм, що всіх хмелив. У низькій кліті на кормі ми найшли ще двох людей у чорному одязі, а одного високого, з білою до пояса бородою, у білій одіжі. Оба чорні були мертві. В їх серцях стреміли кам’яні ножі, що їх самі туди вбили. Зате білий привітав нас ламаною норвезькою мовою.

«Хто ти?» – ми спитали його. – «Тільки Бог і я знаємо, хто я, – відповів старший, – а людям до сього нема діла. Не знаю я вас, може бути, що ви ворогуєте з моїм родом, тому краще не казати, хто я і відки. Христа ради, даруйте мені ще решту моїх днів та візьміть зі собою у Норланд».

Велика злість ухопила мене за сі слова, та я злукавив і спитав: «Відкіля ж у тебе такий корабель і таке дивовижне товариство?»

Тоді він і став нам розказувати, як-то перед сорока роками північно-східна буря занесла його судно далеко на південь і розбила на березі великого, багатого острова. На щастя, залога і вантаж врятувалися. Ватажок вікінгів збудував друге судно й поплив з товаришами далі на захід, бо зачув від туземців, що там живуть люди, в яких є багато золота. Однак судно у темну бурливу ніч розбив прибій, і всі варяги потонули в морі або поторощили собі в’язи об скелі. Він один з усієї залоги вцілів, і мешканці краю, тольтеки, привітали його як божище.

Між ними прожив він увесь свій вік, навчив їх ходити в далекі походи, захищати тіло й голову шкіряними чи деревляними щитами та шоломами, ловити рибу сіткою та обробляти землю. Пізніше, коли тольтеки стали першим народом усього краю, він хотів навчити їх мореплавства. Та жреці спротивилися йому: казали, що їхні боги не люблять, коли хто виходить у море, бо дух суші завсіди ворогує з духом вод.

Отоді почав володар тольтеків учити їх своєї віри. Він сказав жрецям, що він тільки людина, як і вони, та виклав їм усе, що знав про Христову віру від матері й ченців з Ірланду. Дуже уважно слухали його жреці й відразу стали йому прихильниками. Вони скликали народи на збори й завели нову віру. На превелике диво, жоден зі жреців не обстоював свого обряду. Всі зрозуміли, що нова віра, яка походила від їх володаря, була для них запорукою влади на всі часи. Богам жертвують не плоди і не золото, тільки серце, бо се найцінніше на світі. Хто посвятився служити Богу, той мусить відректися від усіх вигод життя і всього себе віддати божеству, стати його орудником. Жреці перестали мити тіло водою й одягатися в яскраві шати, а служили Богу так, що живим людям вирізували серце з грудей і приносили в жертву. А тіло і кров споживали всі учасники богослужіння.

Ось як зрозуміли жреці тольтеків нову віру, і виявилося, що се було добре, бо всі підкорені народи охопив сліпий жах перед богами тольтеків. Білий володар дізнався про те лише згодом і відразу заборонив жрецям кривавити жертви. Тоді сталося нечуване. Архієрей поставив біля його дверей двадцять жреців, що не пускали його з палати, а рівночасно проголосили його у краю богом, що прибув до них із Сонця, щоби зробити їх володарями світу.

Керування державою узяли у свої руки жреці, а «божок» дістав тільки приноси, їжу і напої. Він зрозумів, що архієрей не верне вже йому захопленого впливу. Тоді він сказав йому: «Відпусти мене до краю моїх батьків. Якщо люди бажають спокійно панувати на землі, то треба, щоби її покинули боги».

Архієрей зрадів, що не мусить його вбивати або боятися, що «бог» умре. Він проголосив, що «бог» вирішив вернути у країну, де сходить сонце, навантажив корабель «бога» його скарбами, додав йому двадцять найхоробріших тольтеків як дружину і з піснями та кадилом відправив у дорогу.

Ось таке розповідав старий вікінг і питав мене, що я замислив з ним робити. Я засміявся й відповів, що ми теж вікінги і, за давнім нашим законом, повинні його вбити, бо зустрілися у відкритому морі після боротьби. Але оскільки він уже старий, то завеземо його до нашого конунга Торфінна Карлзефні.

Вночі ми наставили вітрила на обох суднах; два мужі мали відбувати варту на зміну – один при кермі, другий при вітрилі. Разом зі старим було нас вісьмох, так що на обох суднах могли бути дві зміни. Після того ми перенесли одну із скринь старого на моє судно і поплили назад. Надвечір ми відчинили скриню і найшли в ній дуже багато золота в перстенях, ланцюжках, ковтках, запинках, а також у зеренцях та бляхах. Також, були там чудові цвітасті черепашки, різані самоцвіти, перли і багато крашеної одіжі та вироби із різноколірних пер.

Ми всі аж ахнули від захоплення, а мої товариші зажадали, щоби я ще другу скриню велів перенести на наше судно. Місяць світив ясно, і ми бачили біле вітрило другого судна зовсім виразно. Ми налягли на весла, щоби під’їхати до нього. Та як тільки ми опинилися за якихось сто сажнів від нього, враз почули ми крик, радше – рев розпуки й тривоги. Рівночасно корабель став швидко тонути.

Із криків потопаючих ми зрозуміли тільки, що старий вікінг повитягав уночі чопи з днища й затопив судно. З усіх сил ми веслували, але не переплили й половини відстані, коли все щезло в безодні. По хвилі виринуло ще двоє товаришів; старий і ще один із наших, що мав дуже болючу рану на шиї, потонули. Насилу врятували обох живих і почали радитись. Ми вирішили закопати золото на Стравмаю, а тільки частину віддати Торфіннові як оплату за смерть п’ятьох гриднів. Потім ми гадали приїхати сюди знову…

– І се золото ще там, на острові? – не втерпів Гельге.

– На Одіна, так! На ньому гніздяться едредонки і виводяться сотні жовтеньких, мокрих гусяток. Крім золота, є там ще самоцвіти і перли, бо шати, черепашки, вироби з пер і дещо з готових золотих прикрас віддали ми Торфіннові.

– На Тора! – захопився й Фіннбоге. – У наших руках наша доля. Складім тільки голову, присягнімо на мечі!..

– Спочатку вислухаймо оповідання! – закинув спокійно боярин, наливаючи чарки.

– Вальдемар має слушність! – усміхнувся Торвард. – Самі події – се мало. З них не пізнаєш нічого, крім прикмет чи хиб людей та їх успіхів чи промахів. В усякій країні головне – обстановка, серед якої розвивається буйне дерево побуту. Слухайте далі!

Торфінн повів нас дальше на південь, здовж берегів Вінланду, доки ми не доплили до устя великої ріки, де лежало кілька чималих островів. Ми проплили між ними на веслах і швидко найшлися на самій ріці з чистою, прозорою водою. Величезні, височенні ліси стояли обабіч щетинкою, чорні, дрімучі, спокійні, а оподалік видко було бездеревні горбки, вкриті дикою пшеницею і виноградом. Ліси кишіли звіриною, притоки й сама ріка – великими товстими лососями, – словом, була се насолода для безрідних героїв.

Сокирами й ножами ми розчистили потрібний простір і вже на другий день поклали зруби під п’ять великих хат. Майстри будували їх, обклали мохом й обмазали глиною, покрили трощею, а решта поділилася на чотири відділи. Перший відшукував і вирубував у лісі кедри та інші цінніші дерева, другий пильнував товару і ловив рибу, третій ходив на лови, четвертий збирав пшеницю і виноград.

Кождий день кінчався бенкетом, співом, а в трюмах суден постійно зростала кількість міхів та бочок. Повні були й повітки на березі, тільки дорогих шкірок було мало, бо Торфінн заборонив ловцям далеко відходити від оселі, пам’ятаючи про смерть Торвальда Ерікзена. Так перевели ми літо, осінь і зиму, хотяй справжньої зими там наче й не було. Бувало дощовито, холодно, падав деколи і сніг. Одначе товар усю зиму пасся на галяві і множився без перепони.

Аж ось одної гарної весняної днини ми побачили на ріці цілу хмару човнів зі скрелінгами. Вони були схожі на тих, що їх ми бачили в Маркланді…

Приїхали, очевидно, тільки по крам, бо з ними були їхні жінки, малої чорнявої породи, зовсім не схожі на нашу жіноту. Вони обступили нас, і ми скоро порозумілися, бо вони й дехто з наших знали мову північних скрелінгів. Врешті наспів їхній конунг із перами на голові і з глиняним глечиком у руці. У глечику тліло якесь смердюче зілля. У дірку збоку глечика була застромлена очеретина, і ватажок пив з неї дим, проковтував, потім знову видував його нам у лице.

Торфінн вийшов до нього з білим щитом, бо бачив, як велика сила скрелінгів. Ми показали їм наш крам, і вмить почалася виміна. Скрелінги мали зі собою багато цінних шкурок, які бажали виміняти на Геллюланді за сушену рибу. Вони дуже захопилися червоним сукном і за малі його відтинки давали шкіри бобрів, пантер, рисів, медведів, турів або по цілій в’язці лисячих, вовчих чи кунячих.

Коли вже не стало червоного сукна, ватажок вінландців сів поруч із Торфінном, напхав свого зілля у глечик, запалив, потягнув, сказав кілька слів про дружбу й мир, а там і ткнув очеретину в рот Торфіннові. А сей як скочить, як закляне! Схопився і собі ватажок, ми всі збіглися, та рівночасно наш бугай Сляйпр як зареве! Як живу, не бачив я такої тривоги серед юрби народу. Всі скрелінги, як божевільні, побігли лавою до човнів, і не минуло хвилини, як усі вони відплили на яких сто сажнів від берега.

Ми посміялися з їх переполоху і порахували наші бариші. Добуті шкірки відразу доповнили наш вантаж, і ми рішили негайно вертати у Браттаглід. У сій порі року бувають там не раз південно-західні вітри, тоді можна часом за вісім днів доплисти до Ісланду. Перед виїздом ми пішли ще раз на лови на свіже м’ясо. Мало не всі мужі, а й деякі жінки вирушили рівною дорогою у ліси. Біля кораблів лишилася тільки Гудріда зі своїм синком, що вродився уже у Вінланді.

Так, так! Снорре, син Торфінна, – се єдиний вікінг родом із Вінланду [Автентичне. – Авт.] З Гудрідою була ще Фрегдіза, сестра Ляйфра, зі своїми дружинниками, а всі інші пішли далі. Та коли ми опинилися у вузькому проході між скелями а рікою, ліс наче ожив, а на ріці показалася безліч човнів. Десь із тисячу вінландців обскочило нас, а з човнів бігла дальша юрба, щоби перетяти нам повернення. Усі мали на головах пера або буйволячі гриви, а тіла були розмальовані яркими красками.

На поклик Торфінна ми стовпилися, і хто мав, добув меча. Одначе скрелінги не кинулися на нас одразу, лише здалеку засипали нас камінням і стрілами, а щойно пізніше наступали на нас не з мечами і не сокирами, а з довгими, в огні загостреними жердками. Годі було встояти. За хвилю не було між нами ні одного гридня без ран або синяків, а з двадцять загинуло таки від першого разу. От ми й подалися навтікача до скель на галяві, де стали вдруге. Наш погром бачила Фрегдіза і, як божевільна, вибігла нам назустріч.

«Сором вам, боягузи! – кричала. – Невже ви втікаєте перед сими злиденними скрелінгами, ви, герої?»

Як удар батога, вразили нас сі слова. Ми стали лавою, бо соромилися Фрегдізи, що, незважаючи на свою вагітність, з мечем у руці стояла між нами. Та нагло вінландці вдарили на нас новою зброєю. Се була велика, тверда, мов сталь, синя каменюка завбільшки з овечий шлунок. Вони прив’язали її до довгої жердки, і, кого влучила каменюка, той падав, поторощений на місці. Ні сила, ні відвага, ні хоробрість не могли нас врятувати, до того стріли й камені летіли на нас далі, як убійчий град. До стіп Фрегдізи впав саме її чоловік Торвальд: плоский камінь розторощив йому череп. Фрегдіза спалахнула, мов огонь. Вона вхопила його меч і, розірвавши на грудях одіж, повернула на себе криваве лезо.

«Нам, жінкам, подайте зброю! – закричала. – Ось дивіться, до чого довела вас утеча! Де ваша хоробрість, герої Норланду? Покажіть її!» – і кинулася на ворогів, а ми за нею, як вибранці за валькірією. Знову сліпий жах охопив скрелінгів, як побачили високу, білу, на Брунгільду схожу жінку. З криком подалися взад, і багатьох із них ми повбивали. Одначе до човнів вернула тільки половина з нас.

За кілька днів покинули ми негостинні береги, та плавба була важка й довга. Ми мусіли зимувати на Стравмаї і щойно з весною вернули у Гренланд. Але ніколи ще не привіз корабель стільки цінних предметів у Браттаглід, як судно Торфінна. Моя пайка була теж чимала. На жаль, усе майно я втратив у Бергені, у Норвегії, і блукаю, безрідний, по Біармії, хоча в далекому Вінланді жде на мене майно… Ні один з моїх товаришів, що бачили сей скарб, не дочекав до повернення, і я один їх спадкоємець. Що ж ви на се, достойні?

Довго вніч сиділи Фіннбоге й Гельге в домі боярина й обговорювали майбутню виправу. Коли вийшли, Торвард засміявся злісно.

– Вальдемаре! – сказав. – Тобі, певно, дивно, що я саме сих двох вибрав собі за товаришів виправи, хотяй міг би вдоволитися тобою. Правда?

– На Перуна, так! Ні словом ніколи ти не згадував мені про свою поїздку у Вінланд, а вже хто як хто, а я перший подав би тобі руку помочі!

– У тому-то й річ, що не помочі мені треба, а чогось, чого ти мені не можеш дати.

– Що ж се таке?

– Пімста й любов! Про майно не кажу. Ним я радо поділюся, та тільки з тобою і… з нею!

– Не розумію тебе!

– Згодом зрозумієш. Фіннбоге й Гельге мені вороги, вороги, які взяли в мене все, що я мав у житті, поки не стрітився… з нею, Фрегдізою. Тому бажаю узяти і в них усе, а за твоє добро добром тобі й віддячитися.

– Не баришів мені хочеться! – махнув рукою боярин. – Я поїду з вами, та перш усього тільки на оглядини. Якщо найду, чого шукаю, то верну ще раз, щоби забрати зі собою усе своє надбання, і не побачить мене вже Ільменське озеро. Якщо ні, так послухаю зову Біармії…

Примітки

Слід знати, що ніякої дикої пшениці в Америці не бувало, пшеницю тути завезли європейці уже в культурній формі. – М. Ж.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 265 – 274.