10. Загибель Снорразонів
Юліан Опільський
Збудив його в сірий морозний ранок понурий посвист північної бурі й тиха розмова людей. Розплющив очі й побачив над собою Фрегдізу з глечиком у руці.
– Де я? – спитав тихим, ледве чутним голосом.
– Вдома, Вальдемаре! Ми не гадали, що ти ще запитаєш нас про се.
– Важка рука Морани видавила з мене всі сили; не варт я і череп’яного глека…
– Меч Кольгріма порушив, видко, твої глузди, бо ти лежав майже два місяці без тямки. Ось випий се!..
Ледве ковтав боярин смачну м’ясну юшку, і зараз після того поринув у мертвий сон. Коли збудився вдруге, захотів їсти і з того часу швидко почав одужувати. Рани гоїлись добре, тільки сили було ще мало. Водночас розумів, що довкола нього діється, і серце його з тривогою стиснулося. У хаті бачив уже тільки половину варягів і всього шістьох новгородців. Деякі з них щойно видужали від ран, а сам Торвард лежав недужий.
Була зима, і люті вітри видували з хат усе тепло. День і ніч горів огонь на двох ватрах, а окремо огрівали одрину Фрегдізи та Торварда. Всі варяги і новгородці зібралися до одній хати, другу зробили складом бочок; сю теж треба було огрівати, щоби не замерзло вино.
Із Снорразонами не було ніяких зв’язків. Вчасний прихід зими зберіг вікінгів від пімсти вінландців, а снігові кучугури відгородили їх від цілого світу. Проруб над озером лежав на сажень під снігом, і ніхто й не гадав прокопувати його. Торвард обчислив дотеперішні витрати Снорразонів на вісімнадцять чоловік воїнів, Гельге був тяжко поранений. Скільки вмерло від ран чи недуги, не знав ніхто.
Торвард був далеко не такий завзятий, як до недуги, і не згадував навіть про дальшу боротьбу. Через брак паші вигинула узимку ледь не вся худобина, а що врятувалося, те поїли вовки під час лютневих сніговіїв. Через те не можна було ніяк загосподарювати уже в сьому році; треба було вертати ще раз у Гренланд по людей і худобу, проміняти здобуті засоби на потрібні запаси, насіння та на крам, що мав би попит у Вінланді. Годі було думати про боротьбу, хіба тільки про повернення, і Торвард боявся, що нестане йому людей для обслуги судна.
Та не так думали гридні Торварда й боярина, варяги чи новгородці. Всі вони зовсім справедливо приписували брак різних вигод і припасів боротьбі зі Снорразонами, зокрема палали жаданням пімсти за смерть товаришів та за рани боярина. Про те, що дальша боротьба може їм узагалі відібрати можливість повернення та віддати їх у руки вінландців, не думав ніхто.
Свято Іуна, тобто Коляди, відсвяткувало тільки небагато з них, бо ще мало хто був здоровий і мав настільки сили, щоби відбувати чергову варту. Щойно під кінець зими, коли вже довше світило на небі сонце, а попід Ляйфрбудір стали вештатися громади голодних вовків, гридні оживилися і задумали зразу перекопатися через кучугури у прорубі. Та годі Торвард й боярин заборонили їм усілякі бійки, поки не потепліє і не настане час повернення. Гридні притихли, але Влучко засміявся і сказав:
– Я й не гадаю боротися, а просто хочу вистріляти поганих.
– Як-то? Із засідки, як тварину? – обурився Торвард.
– Звісно! – була відповідь. – Боярин дозволив собачому Гельге забрати свого солодкого братчика, а він йому за се що зробив? І ти, і боярин стримували наші мечі, а вони покусали нас, мов гадюки, втікли, як боягузи! Ні, славний Торварде! Тобі, може, не ялося робити те, чого ми бажали б, але на нас тяжить сей обов’язок без сумніву. Кров за кров, зрада за зраду!
– Влучко правду каже! – втрутилася до розмови Фрегдіза.
Боярин мовчав. Він ходив уже по хаті і від’їдався потрохи після недуги, однак не було ще в нього сили двигнути меч і щит. А він мовчав тому, що бачив, як даремне було б проповідувати людяність гридням, що орють і засівають щитом. Кров, що її можна розлити, не сміє лишитися у жилах ворога, хоч би і своя мала втікти при сьому. Оттут, у безлюдді, не було стриму для кровної пімсти, і боярин зрозумів, що ніколи в сій чужій землі не втримається осіла людність, якщо місця гриднів не займуть люди миру та праці. Весь сей грізний світ варязької слави засуджений на смерть! Світ належить до внуків Дажбога. Внуків Одіна в ньому не було! Чи ж не байдуже, як і коли прийде на них погибіль?
Ні боярин, ні Торвард не бачили, як старший дружинник Аре і Влучко довго нараджувалися з Фрегдізою біля казана, де варилася вечеря. Щойно після вечері помітив боярин хвилювання умів, і Торвард вмить придумав спосіб, як його заспокоїти. Він велів принести скриню тольтеків, і оба з боярином почали рахувати в ній гривні. Дві п’ятих лишалися для ватажків, а три п’ятих йшли для воїнів.
Торвард хотів пайку ватажків розділити між собою і боярином, але боярин не погодився. Він домагався рівного поділу і для Фрегдізи. Також домагався пайки для родин тих гриднів, що впали в боях. Ніхто з присутніх не противився, і всі брали участь у рахуванню. Пайки поскладали в шкіряні мішечки, і кождий назначив їх своїми руками. Весело було того вечора в Ляйфрбудірі. Торвард і боярин хотіли показати гридням, що вони після повернення з виправи стануть відразу багатими людьми; думали, що се може навчити їх уникати непотрібного пролиття крові. Та й у сьому помилилися.
Сніг гинув на очах, проруб розчистився сам від себе, та ні одного сліду черв’яка не було на розмоклій землі. З одного і з другого боку, немов на межі двох ворожих займанщин, стояли непорушно вартові і поглядали одні на одних вовком. Гридні наверчували клени й берези, з яких солодкий сік залюбки пили недужі й ослаблені, бо він заступав у дечому молоко, якого не було зовсім. Нарешті появилися на деревах жовто-зелені грудочки, і тоді оба ватажки веліли лаштувати корабель до плавби. Та коли почали його вантажити, виявилося, що судно замале на весь добутий припас.
– Придалося б нам судно Снорразонів! – зауважив Торвард. – Треба буде помінятися з ними. В них судно куди більше, та людей – обмаль. Підемо туди завтра!
– Я теж гадаю, що вони згодяться на заміну, – докинув боярин. – Вони хотяй вороги, та все ж купці!
– Накажемо спитати через вартового! – піддала Фрегдіза. – Зійдемося ще раз та, може, договоримося хоч на перемир’я! – Усміхнулася, але бояринові її білі зуби блиснули якось по-вовчому. Покрутив головою.
– Може, краще запитаймо відразу самі? – радив.
– Ні, вони можуть відповісти стрілою! – відповіла Фрегдіза, і всі живо підтакнули.
– Не давніше, як учора, приніс я одну з прорубу! – сказав Аре. – Я щодень ходжу вартувати вранці, ще до схід сонця, бо боюся нападу, то я й запитаю.
Та тут Фрегдіза насупилася.
– Облиште се! – сказала різко. – Оба ви, Торвард і Вальдемар, недужі, охлялі, слабі. Немає у вас справжнього геройського духу, що живе в нащадках рудого Еріха. Почати діло вмієте, та кінчати його буду я!
Ясно сходила зірниця другої днини. На сході червоніло море від перших променів раннього сонця, і голосно шумів прибій на прибережних скелях. Сильний південно-східний вітер сушив мокре гілля листяних дерев та вигравав величні симфонії у кронах кедрів і ялиць. На заході ще стіною стояла пітьма та мряки, зроджені зі залишків снігу в пралісі та з весняної повені.
З більшої хати Ляйфрбудіру вийшла висока стать у довгополій варязькій, хутром обшитій киреї, у гостроверхому шоломі, зі щитом на лівому плечі. Вона прямувала просто в проруб. Назустріч їй вийшов дужий лучник з довгим мечем.
– Се ти, Влучку? Добре! Підеш за мною і гладко, без гомону позбудешся того дурня, що прийде зі мною! – сказав глибокий жіночий голос.
– А що робити, як сих дурнів прийде більше?
– Гадаю, не прийде! Та якби прийшли два, то ти бери заднього, а я вже із переднім дам собі раду сама. А як їх буде більше, то не чіпай. Зрозумів?
– Зрозумів!
– Тоді ходи!
Зняла шолом та спустилася у проруб. Ноги її застрягали в мокрій землі, та Фрегдіза, незважаючи на се, йшла далі, просто до домівки Снорразонів.
– Гель! Хто ти?
З-під крислатого клена на середину прорубу вийшов озброєний варяг.
– Се я, Фрегдіза, дочка Еріха, сестра Ляйфра Ерікзена.
– Чого тобі?
– Не твоє діло! Веди мене до синів Снорре, твоїх панів!
– Вони ще сплять!
– Гаразд! Я їх розбуджу!
– Не слід тобі будити їх. Гельге Снорразон недужий.
– Недужий, кажеш? Ох, ні! Він умирає – ось що! Як тільки перші птахи озвуться в лісі, він замовкне навіки! Я не бачила ще людини з простріленими легенями, щоби жила довше, як до весни.
– А щоб твої слова впали на твою голову! На норни, йди назад, а то вдарю мечем! – добув меча вартовий.
– У мене є теж меч, хлопче! А за мною… лучник! На його тятиві твоє життя вертиться, як жук на стеблині, і то вже від першої хвилі нашої розмови. Покинь сей щит та сей ножик при боці. Вони тебе не врятують, мені не пошкодять, зате можуть дуже зашкодити тобі! Ну, веди мене в хату!
– А якщо не поведу, то що тоді? – гороїжився варяг.
– То лишишся тут… живий або мертвий… Вибирай!
Насупився варяг, але відразу накинув щит на плечі й пішов попереду, щоби відгородити себе від лучника Фрегдізою. На ходу оглянувся ще раз, а коли побачив, що вона тільки сама йде за ним, набрав відваги і став її розпитувати. Та Фрегдіза не відповідала, а коли приставав, показала йому з-під киреї головицю меча.
– Веди далі! – кинула.
Нарешті дійшли. Зі скрипом відчинилися незмащені двері хати.
Всередині вона була в дечому схожа на осідок Торвардової гридні, тільки одрин було аж п’ять, бо було там п’ять подружжів, а не одно, як у Ляйфрбудірі. Зате у гридниці стояло всього сім лежанок, а восьма була порожня, хоча місця в хаті було на тридцять. Фрегдіза знала, що перед вибухом ворожнечі всі місця в хаті були зайняті, тому й засміялася глумливо.
– Гарно вітаєте посла! – крикнула дзвінко, коли всі варяги, наче побачивши вовкулаку, позривалися з лежанок і похапали мечі. На її голос з одної одрини вибіг Фіннбоге, за ним ще три дружинники, та з найближчої сусідньої вийшла тільки жінка. Ніхто не пізнав би був у сій страшній, мов земля, чорній, розхристаній фурії гарної колись Брунгільди.
– Се ти, кривава потворо, рудий накорінку душогуба? – зверещала, кидаючись до Фрегдізи. – Може, милосердя просити прийшла? Га, послухай, яку відповідь дасть тобі той, що його тут нема! Слухай, кажу, чуєш?
Серед гробової мовчанки, що на хвилю запанувала в хаті, виразно почулося уривчасте, передсмертне харчання людини.
– Се Гельге? – спитала Фрегдіза.
Ніхто не відповів.
– Отже, з вами не можна говорити навіть послові? – гострим тоном питала Фрегдіза.
Фіннбоге схаменувся і рушив наперед, та в сю мить Брунгільда обома руками вп’ялася в одяг Фрегдізи.
– Ти послом хочеш бути, зраднице? – зверещала. – Га, ти хіба шпигуном сюди прийшла, повіє!
Спаленіла жінка Торварда на сю образу й дужок рукою вхопила запінену Брунгільду, підняла її й кинула на найближчу лежанку.
– Беріть її від мене! – гукнула. – А ти, Фіннбоге, ходи зі мною!
– Де вартовий? – завагався варяг.
– Боїшся жінки? – закпила Фрегдіза. – Бійся, вікінгу, бійся, бо через жінку згинеш! Таке випряли тобі норни. Та за вартового не бійся! Він мене сюди привів.
– Уже йду!
Вийшли. Фрегдіза наклала на голову шолом, щоби вартовий одразу пізнав її, і поклала руку на плече Фіннбоге.
– Фіннбоге! Ми їдемо назад у Браттаглід!
– Я теж! – пробурмотів варяг. – Тут годі вдержатись.
– Нам теж годі! Чим гадаєте їхати?
– Звісно, чим, – кораблем!
– А рук то вам стане пхати таку велику скриню проти північно-західного вітру?
– Тепер віє південний!
– А завтра?
– Мало в мене людей, дуже мало, але й у вас небагато!
– Удвоє стільки, що у вас!
– Невже? А боярин живий?
– Живий і здоров.
– Так чому ти приходиш послом, а не хто інший?
– Бо я жінка й мене пустив вартовий, а Торварда й боярина не пустив би. Ви й самі любите побивати тих, що творять вам добро.
– Ага! Так чого ж ви хочете від нас?
– Хочемо заміняти судна. Наше дещо менше, і ми не могли би забрати в нього весь припас. Зате у вас людей і майна менше, то вам воно саме підходить.
– Справді, ваше судно краще для нас від нашого, але ваше менше, дешевше!
– Отже, ти бажаєш доплати?
– Ясно. Вам треба судна конче, нам вашого – ні. Двадцять гривень золотом!
– Нехай буде! Торгуватись я не буду! В нас золота доволі. Сам знаєш! Сьогодні після сніданку прийдемо до вас!
– А золото? – допитував Фіннбоге, не дивлячись на Фрегдізу. – Я жадаю доплати наперед!
Та недобре зробив варяг, що не бачив виразу лиця й очей жінки: у них малювалася просто диявольська злоба, глум і безмежна погорда до злиденного баришівника.
– Золото забере вартовий! – кинула.
– Як так, то гаразд! Якщо не принесе, то можете не приходити взагалі!
Швидким кроком ступала Фрегдіза по власних слідах до прорубу, а за нею вартовий. На сході виходило вже сонце, золотило обрій, і на схід по морських валах стелився сонячний шлях. З гілок стікали краплини води, а на прорубі показувалися перші зелені ниточки трав. Пахло свіжою, вогкою землею, пахло весною. Однак молода жінка не бачила величної панорами морського краєвиду. Грізно стягала брови, уста пригризала раз у раз, а голова її хилилася набік, наче надслухувала.
Та ось почулося тихеньке «дзень» і гострий свист. Лице Фрегдізи розгладилося вмить. Вихопила меча з піхов й відвернулася.
– Уже готовий? – спитала.
Вартовий варяг стояв з хвилину з широко відчиненими очима, в яких малювався смертельний жах, і обома руками держав себе за груди. Щойно згодом побачила Фрегдіза кінчик стріли, яка стирчала з-поміж пальців варяга. Та тільки мить простояв так гридень. Він нагло захарчав, з рота поплила кров, і він упав ниць на землю.
– Готовий! – почувся голос Влучка.
Мовчки помазала Фрегдіза меч кров’ю і вклала його в піхви.
– Здійми з нього шапку й ходи! – наказала.
Ідучи далі, добула ніж і стала шматувати на собі одіж в різних місцях, а закервавленою рукою помазала собі лице і груди. Виглядала страшно. Останніх двісті кроків перебігла чвалом і, задихана, спітніла, покервавлена, вбігла в гридницю Ляйфрбудіру…
– На Одіна, Фрегдізо, що тобі? – закричали в один голос гридні.
– Що там? – спитав і собі Торвард, який щойно збудився.
– Що сталося, питаєш? – кричала Фрегдіза, розмахуючи кривавим мечем. – Ось як герої прийняли жінку героя. Якби не меч і не стріли Влучка, були б убили мене ті боягузи! Ще й їх жінки назвали мене повією. Чуєте, герої? Їх усього десять злодіїв лишилося, а ви стерпите се?
– Я – ні! – крикнув Аре. – За мною, хлопці!
Дивним дивом усі гридні були вже озброєні, у кольчугах, шоломах, з мечами й сокирами, дехто з луком. Кождий ухопив тільки щит, і, поки Торвард та боярин змогли їх перепинити, уся юрба побігла у проруб. З поспіхом узяв Торвард шолом, та щита не міг найти відразу. Боярин побіг сам у шапці й киреї. Водночас переодягнений в одіж вартового Влучко обманув сторожу, і вся юрба захопила Снорразонів ще за сніданком. Поки боярин прибіг на місце, трагедія уже скінчилася…
Перед хатою Снорразонів лежало двадцять напіводягнених трупів, а п’ять пов’язаних жінок стояло біля воріт. Перед ними з мечем у руці стояла Фрегдіза. Голоси жінок, немов сопілки, лунали в повітрі, а їх пристрасній лайці відповідав альт Фрегдізи…
Та нагло боярин закричав нелюдським голосом і кинувся прожогом уперед. Кілька пронизливих, нелюдських криків потрясло повітря, а там ще п’ять глухих ударів – і тиша!..
Власною рукою повбивала Фрегдіза всіх п’ятьох жінок, бо ніхто з варягів не хотів зняти на них руки…
– Що робиш, божевільна? – кричав, надбігаючи, боярин.
– Я зробила те, що треба було зробити, щоби з сеї крові не встав месник! – відповіла холодно Фрегдіза помертвілому бояринові.
У просторій, з тесаного каменю побудованій оселі Ляйфра Ерікзена у Гренланді, у погідний, але ще морозяний травневий день сиділи два мужі за низьким столом. Перед ними в кубках іскрилося молоде вінландське вино, щойно привезене Торвардом. Один з них був старший, уже сивобородий варяг. Довге біле волосся притримувала на голові золота стрічка з червоним каменем на чолі. Довгий, прямий ніс нависав над стягненими устами старого, а глибокі зморшки надавали всій постаті грізного, злобного вигляду. Брунатну семирягу, обшиту пушистим хутром рисі, опоясував широкий ремінний пояс. На колінах лежав у шкіряних, срібними гудзами набиваних піхвах довгий і широкий варязький меч з великим зеленим яспісом у руків’ї. Другим за столом був боярин.
Виправа у Вінланд лишила на його лиці незгладні сліди. Воно поблідло, довкола уст застигла гримаса болю, а вся стать похилилася, як у старого. Не була ще се зломана людина, але людина, що мала вже за собою всі молодечі омари і не найшла в житті того, що цвіло колись у зелені роки захоплень.
– Ти кликав мене, Ляйфре? – говорив боярин до старого. – І я прийшов. Скажи, чого тобі треба від мене?
– Чого треба, питаєш? – відповів спроквола варяг. – Правди мені треба, Вальдемаре, правди, яку всі приховують від мене в сій хаті, правди про долю Снорразонів та їх дружини! Оба кораблі вернули, навантажені скарбами, яких не бачив ще Браттаглід, та ніхто не каже мені, відки вони. Що сталося з Гельге й Фіннбоге? Що з жінками й людьми?
– Навіщо ж тобі се знати, сину Еріха? Майно се добуте мечем і підступом. У вас, варягів, оба способи добрі, а скільки на них крові чи сліз, байдуже!
Гордий та суворий усміх промайнув по грізному обличчі варяга.
– Молодий ти ще, боярине, і мало знаєш людей. Саме тому я й не дивуюсь тобі. Та ось подумай гаразд і уяви собі будуче. Прийми, що я повірив у слова Торварда, що сини Снорре згинули від рук скрелінгів Вінланду. Ось я живу спокійно за тесаним порогом Браттагліду, аж тут прибуває до мене якийсь заморський гість, їсть і п’є зі мною, слухає пісень, врешті встає і каже: «Погостив ти нас, Ляйфре, на славу, то я й заплачу тобі по заслузі!»
Добуває меч, розчереплює мою стару голову й кидає на поталу вовкам і лисам, бо він месник за синів Снорре, що впали у Вінланді. Чи ти зрозумів мене, Вальдемаре? Ось я велів двох слуг Фрегдізи взяти на тортури. Вони наляпали такого, що аж волосся ставало дибом, верзли про людоїдів, про крадіж, про втечу, та правди в сьому не було. Один сконав на лаві, другий збожеволів, бігає тепер понад береги та розказує, як мотав кишки із Снорразонів. Треба буде його теж убити, щоби не накоїв лиха. Ось і все, що дізнався про вашу виправу. Тому прошу тебе, скажи хоч ти мені, що було у Вінланді? Ти ж чужий і, як кажеш, не повернешся вже сюди, то тобі й байдуже.
– Чому ж ти, Ляйфре, просто не спитаєш сестру?
– Її? Гей, знаєш ти, боярине, насіння Еріха Равде. З її уст ніяка сила, ні хитрощі, ні тортури не вирвуть ні словечка, якщо вона сама не захоче. Рід наш не втіче перед ніякою небезпекою, нікого не пощадить, нічого не подарує. Ми вовки між людьми, Вальдемаре, і знаємо себе. Отже, зроби для мене те, чого не зробила і не зробить сестра, а я клянуся тобі на меч, на кістки Еріха й на власну голову, що ні словечка не скажу нікому про те, що почую, хоч би почув найжахливіше!
Ляйфр справді прохав, може, перший раз у житті… Боярин знав, що жоден із гриднів навіть під присягою не сказав би правди про події, які промовчує володар. Фрегдіза теж не сказала правди, щоби не довести до ворожнечі з єдиним братом, головою роду. Тому боярин вирішив вволити прохання Ляйфра.
– Правда ось яка, – сказав. – Снорразони згинули в боротьбі з людьми Торварда й Фрегдізи. Їх підступом заскочили неозброєних і побили всіх.
– А жінки? Там було п’ять жінок! Що з ними сталося? – з крайнім схвилюванням у голосі допитувався Ляйфр.
– Жінок побила мечем Фрегдіза, тому що вони образили її…
– Усіх?
– Так! Однак із крові забитих не може повстати месник, бо кров ту покрили праліси Вінланду та змили хвилі океану. Можеш спати спокійно, старий Ляйфре!
Настала мовчанка. Ляйфр повільно пив вино.
– Не можу повестися із сестрою так, як того заслужила, – мовив врешті старий варяг, – а, проте, гадаю, що за її вчинок упаде пімста на наших нащадків у прийдешньому! [Слова Ляйфра автентичні. – Авт.]
Кажучи сі слова, Ляйфр затрусився усім тілом, а з куточків прокушених уст скапували на білу бороду краплини крові.
– Без сумніву! – відповів, устаючи, боярин, а голос його звучав різко, як скрегіт сталі об сталь. – Гадав і я колись осісти біля вас у Вінланді, далеко від конунга Вальдемара та його хрестів. Одначе боюся, що проклін ваших вчинків вигубить усіх вас так, що й пам’ять загине про вас, як загинула про рідню та дружину Снорразонів. Боюся, що сей проклін упаде і на мене, невинного, що був серед такої огиди, та не перепинив її. Тому я вертаю до моєї Доброслави і разом з нею поїду шукати миру й дозвілля у Біармію! Боги ясні та добрі навчили мене, що недобре русичеві шукати гараздів на чужині, коли можна працювати між своїми та для своїх. Прощавай!
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 318 – 327.