7. Чи всіх можна купити?

Юліан Опільський

Тоді, як у Ляйфрбудірі гридні Торварда й обох Снорразонів як могли обманювали наївних вінландців, судно Торварда й боярина плило на схід з легким подувом західного вітру. Судно було легке, мало низеньку щоглу та трикутне вітрило, а дно було плоске. Зате боки були обшиті грубими в’язками очерету, так, як звикли обшивати свої човни русичі. Тому воно сиділо на воді і плило швидко, мов водяна птиця, і навіть залите водою не тонуло. Було відкрите, тільки ніс і корма вкриті палубою, під які складено їжу, плащі, збрую та знаряддя. Біля керма сиділи Торвард, боярин і Влучко, гридні спали здебільшого біля дульок. Два тільки вартували: один на носі розглядав море й небо, інший пильнував вітрила.

Було вже близько полудня, коли вартовий повідомив, що бачить ріг Кяларнес. Довгим, на гак схожим півостровом викинулася тут земля у море, а судно саме давало дорогу від його насади до загненого кінця, наче по тятиві лука. У сьому місці вістря гака ділило хвилі океану, несені полярною течією на південь.

– Над рогом по тому боці – прибій! – показав рукою Влучко.

І справді: з-за рогу підіймалася хмарка з розбитої на пил води.

– Отже, за рогом повинен бути сильний північний вітер, – зрадів Торвард, – а як так, то завтра ввечір можемо бути на Стравмаї!

Та поки добилося судно до рога, вітер заснув, а хвиля припливу відкинула судно знову на захід. Треба було взятися за весла, щоби триматися хоч би на місці проти напору. Замість на схід судно повернулося на північний схід, у бік берегів Маркланду. Аж до відпливу, тобто півднини, змагалися моряки з хвилями, одначе вдержалися тільки на висоті рогу й не дали себе занести назад під Ляйфрбудір. Та як тільки настав відплив, почули моряки перші пориви вітру з півночі, водночас судно спливло на схід і минуло ріг. Потужним крилом ударив холодний вітер об вітрило, і довга хвиля океану кинула судном, мов лушпиною. Почався звичайний танець плоскодонного судна по бурхливих валах. Але Торвард велів повернути кермо праворуч і притягнути шкот вітрила до правого борта, і ось судно випрямилося та рівним ходом стрілою помчало на південь.

Рівненько тяглося зовнішнє узбережжя Кяларнесу, немов справді днище судна; від того й назвали його колись Ляйфр. Відплив відслонив водночас широку смугу білого піску, за якою безпосередньо починався ліс. Над білою стрічкою із криком та скиглінням підлітали хмари морських птахів. Вони визбирували на піску залишених відпливом тварин або відбирали здобичу одні від других. Також гридні боярина взялися ловити рибу, опісля обідали, нарешті посідали на кормі й завели пісню. Весело плилося їм під свіжим подихом півночі. На півдні стояв на небі блідий місяць у першій четвертині, а над лісами, ген далеко на заході, сідало сонце.

Течією і вітром гнані хвилі несли судно легко й безпечно, а коли настав вечір, приплив самочинно підганяв його до берега. Склавши руки на грудях, Торвард сидів із боярином на кормі. Була се одна з тих хвилин, коли моряк може довірити себе й судно волі Одіна. На кермі сідає тоді Егір, щораз то інший з виду, та завсіди молодший, гарний, чарівний, а дівчата-русалки, дивлячись захоплено на його божественне лице, несуть судно, як пушинку.

Стемніло зовсім, і тільки непевне світло місяця ледь сріблило вершки валів. Вітер повернув на північний схід, та водночас подужчав так, що треба було трохи спустити вітрило. Саме тоді просто перед судном на овиді вималювався плоский, ледь піднятий над рівнем моря клаптик суші.

– Стравмай! – показав рукою Торвард.

– Невже? – зрадів боярин.

– Як були ми тут востаннє, була весна, – розказував варяг. – Тепер не буде там уже ні пуху, ні яєць, зате багато молодої птиці. От ми і відправимо гриднів на неї, а самі підемо по скриню…

– Чому ж тільки ми оба?

– Чому, питаєш? Тому, що кожда людина ласа на наживу. Недурно кажуть, що кождий гріш проклятий! Біля кождого скарбу кружляють незримі прокльони всіх, що бажали його добути, та не добули. А таких завсігди є більше, власником може бути тільки один щасливець. Ти хіба не знаєш сагу про перстінь Ніфлюнгів?

– Знаю!

– Так, бачиш, у ній є поза правдою ще й наука, рівнозначна з моєю. Я знав багато людей на моєму віку, бував і на теплих берегах синього південного моря, де цвітуть помаранчі, де родиться темне, солодке, смолисте вино й золота олива. Бував з людьми Ляйфра в білих морях Півночі, їздив не раз до Ірланду, Валії, Данії, Норвегії, Швеції, Біармії, на Русь, у Франконію, та ніде я не бачив, щоби хто радів щастям іншої людини. Дивлячись на чужі достатки, кождий заздрим оком поглядає на власника і думає тільки, як би то вкрасти, пограбувати чи виманити добро собі. Безіменний земляк, що дістав був гроші від тольтеків, відцурався усього, навіть престолу, і повіз скарби додому. А я намість радіти поверненням вигнанця ограбував його і повіз, як раба, далі. Далі я обманув Торфінна й рідню усіх учасників мойого обману, що згинули в бою із скрелінгами, і загарбав для себе весь скарб. А ось тепер Снорразони й ми оба вибралися за грошем, та не на те, щоби добро поділити, а щоби союзників побити зрадою, використавши їх поміч. Хто ж заручить, що між твоїми людьми не найдеться сміливця, що двома ударами ножа позбудеться нас і покладе руку на проклятий скарб? Ось чому волію, щоби тільки ти і я відкопали скриню і принесли її на судно.

Довго мовчав боярин, поки відповів.

– Мені здається, що ти правду кажеш, Торварде, та з сеї правди не кождому наука. Що люди ласі на скарб, се правда, але щоби у нас на Руси всі кланялися золотому ідолові, то ні! Ось і ти поїхав зі мною, а не зі своїми, бо знав, що я не за наживою сюди подався. Я й моя дружина шукаємо вольної країни, де ожила б сила та слава давніх богів і людей у нас та в наших нащадках. Про скарб усім нам байдуже.

Помовчав хвилину і так кінчив:

– На жаль, бачу, що, незважаючи на приязнь, яка лучить наші народи, наші мрії ледве чи сповняться у злуці з вами. Оттут, на чужині, виходить людська вдача власне такою, як кажеш ти, і вона противна мені. Щойно тепер бачу, що Вальгаллі – се не Дажбогова левада! Прибувай до нас, Торварде, у Новгород, Полоцьк, Київ! Поп’ємо, заспіваємо, згадаємо давнє, помріємо про майбутнє нашої землі, – та тут, у відлюдді, не жити нам разом укупі! Гельге правду каже: я не вашої крові і не між вами мені місце!

Уважно слухав варяг слів новгородця.

– Хвала Одінові, що не сотворив усіх людей на один лад, а то з’їли би один одного, мов вовки в пастці, – відповів. – У вас є теж сила, та немає у вас того, що в нас: завзяття супроти перепон чи ворога. Добрі у вас серця, м’які, щирі, яких немає ніде на світі. Вас поневолять волхви, князі чи чужі побідники, а ми з’їмо себе самі! А тим часом… подумай тільки: завдяки тобі зможемо відкопати скарб і покористуватися ним; без тебе се не вдалося б. Тільки твоя поява стримує Снорразонів від одвертого нападу, і тільки завдяки тобі кров моєї Інгріди впаде на їхні голови молотом пімсти. І саме тому я готов завсіди від дати тобі чи за тебе все майно, навіть і життя, начеб ти був моїм конунгом, а я твоїм гриднем.

Поклав руку на ручку меча, опісля на плече приятеля. В його словах звучала присяга, і в ту мить зрозумів боярин, що найшов собі друга на все життя та що під суворим виглядом грабіжника й воїна таїться глибока почуття вірності і вдячності. А Торвард говорив далі:

– Не гадай також, що я бажав коли-небудь тебе обдурити. Я сам хотів тільки оглянути нові землі і дати тобі змогу звидіти їх, а там гадаю добути гріш на той рік. Оттоді вилаштую виправу уже не з сорока гриднями, а зі сотнею родин, товаром та слугами, так, як задумав се колись Торфінн. На Гель і Норни! Обдурюю тільки Снорразонів! Ти є, був і будеш мені братом, а твоє добро і щастя ближчі моєму серцю, як мої власні!

– Марно виправдовуєш себе, Торварде, – усміхнувся боярин, – ніколи я і в голову не клав, щоби тобі не довіряти. Якщо бажав би я вже нині осісти тут, у Вінланді, то чи лишав би я був у Новгороді дружину і майно? Нізащо у світі! У нас, русів, рідня – свята річ! Життя вікінгів добре на рік-два, п’ять, але не назавжди. Я і мої земляки однаково мріємо про тепле, вигідне, безпечне гніздо і жити можемо тільки там, де його можна звити. Якщо зможу се, лишуся хоч би й сам-один, якщо ні, то не знадить мене сюди й десять скринь тольтеків, не то що частина одної…

Судно в’їхало в тінь, що її кидав берег острова. Місяць заходив уже і за хвилину щез за горбком, яким підіймався острів понад рівень моря. Потемніло, і вітер загубився десь у віддалі. Вітрило опустили, і судно рухалося на веслах за вказівками Торварда до берега.

– Ну, хлопці! Жваво! – покрикував Влучко при кермі. – Скоро буде відплив, а тоді лисого чорта з’їмо, поки торкнеться берега перед ранком. Ну, раз, два! Раз, два!

За хатою бузина. Бузина!

Вийди, дівко, до човна! До човна!

Човен гридня колихає, раз і два! Раз і два!

Дівча хлопця обіймає, раз і два! Раз і два! –

завели новгородці пісню і гребли веслами під жвавий її розмір, аж шуміла хвиля під носом судна, а бризки летіли високо, коли піднімалися з води весла.

Нарешті зашурхотіло під днищем, і, мов на даний знак, гридні вискочили на пісок із гужами в руках. Витягнули судно вище на берег і міцно прив’язали до двох дерев, опісля нагнули щоглу, так що вода поклала судно на піску днищем до моря. Боярин велів розвести огонь, і по хвилині червоні блиски ватри заграли на вершинах чорних хвиль. На білому піску показалися темні цятки, що повзли з темряви до огню. Були се краби, яких надило світло ватри. Вмить половили їх гридні й покидали в багаття. Серед реготу й вигуків гридні заходилися біля вечері, але Торвард спинив їх.

– Облиште се поки що, – сказав, – візьміть дрючки і смолоскипи та ідіть ось туди! – Тут показав рукою на темну смугу чагарника та високих трав. – Там гніздиться безліч всякої пташні, от і можете здобути собі і нам вечерю, куди кращу від солоної риби чи оленини.

Радо послухали гридні, і незабаром боярин і Торвард почули страшенний гамір, крик, ляскіт ударів, лопотіння крил та радісні вигуки, – знак, що лови вдалися.

– Наша черга, ходім! – сказав варяг і, взявши заступ, пішов передом. Боярин мовчки взяв другий заступ і подався за ним.

Вони полишили ловців та ватру і поправцювали яких зо дві тисячі кроків праворуч, до велетенського, високого, бурями обламаного дерева. Воно стояло на горбі і видне було здалека. Одначе дорога, хоч недалека, була нелегка і, звичайно, клопітлива. Поза прибережною смугою починалися безпосередньо гніздища едредонок, качок і чайок. Деякі з них сиділи ще на яйцях і, не рухаючись з місця, частували ноги прохожих ударами дзьобів. Інші, що мали вже під крилами молодий виводок, настовбурчували пір’я й кидалися наосліп на напасників, інші врешті втікали, куди попало, наскакуючи на стривожених сусідів.

Гамір і вереск вибухали раз у раз, мов у городі, на який уночі нападе ватага вікінгів. На щастя, сам осередок острова вкривав ліс та гущавина, де не було місця на гнізда, і тут не було птиці. Оба мандрівники зітхнули вільніше. На темно-сірому тлі неба чорніло обламане гілля лісового велетня, наче руки мертв’яка. Торвард зупинився і став кресати огонь. Швидко зайнявся жмуток сухої трави, а від неї смолоскип. При його світлі побачили під деревом купу гнилих галузок та листя, що могилкою вершилося довкола пня.

– Се тут! – сказав Торвард і, встромивши смолоскип у дупло, став відгортати листя від пня дерева. Жваво помагав йому боярин, і по хвилі з-під листя показалася чорна, наче кабаном перерита, земля. Розкопали її й неглибоко, на які дві стопи нижче, натрапили на облізлу, вогку шкіру буйвола. Торвард нагнувся, розчистив яму й відкинув шкіру, під якою показалася чимала різьблена скриня.

– Бери мотуз, брате! – сказав і мовчки перетягнули мотуззя попід дно скрині. Ледве видобули її з ями та оглянули при світлі скіпки. Була ще ціла, а завдяки шкірі, що її прикривала, жовте дерево навіть не зогнило. Обв’язали її сильно і крок за кроком понесли до човна, погасивши смолоскип. Відблиск ватри не давав їм збитися з дороги, якою уже раз ішли сюди, а злякані птахи не встигли ще заспокоїтись і вернути на гнізда. Тим-то і не було сим разом тривоги та крику.

Коли Торвард і боярин вийшли на узбережжя, при ватрі йшла вже праця на всі руки. Одні скубали гусей та качок, другі чистили їх і перемивали солоною водою, треті стругали рожни або рубали сухе гілля, що його назбирали на узліссі. Розмови, дотепи, сміх та крик зовсім заглушили кроки носіїв.

– Воно краще буде, якщо ми самі занесемо скриню на судно! – спинився боярин на ходу. – Чим менше очей…

– Твоя правда! Ходім! – не дав йому докінчити Торвард.

Нишком підійшли до судна, що лежало на боці, відчинили сховок на кормі, упхали туди скриню і приложили припасом, що ще залишився.

– Уже можемо готувати припаси для зимівлі, а там подумаємо і про пімсту! – сказав поважно Торвард. – Ходімо вечеряти, брате! Завтра з відпливом назад!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 301 – 306.