8. Початок усобиці

Юліан Опільський

Поворот у Ляйфрбудір був куди тяжчий, як виїзд. Північний вітер; що так швидко заніс був судно на острів, утих зовсім, і тільки вранці подував холодний легіт від суші, та заслабкий, щоби допомогти морякам. Вони взялися за весла, коли відплив ніс судно на схід, а гребці водночас гнали судно на північ. Через те відбилися доволі далеко на північний схід, а щойно з припливом повернули на захід. Оттак їхали два дні здовж рівного берега Кяларнесу по ламаній лінії на північ, поки другої днини ввечір після великої спеки не подув несподівано східний вітер. Наставили вітрило і тієї самої ночі обігнули Кяларнес.

У затоці море було спокійне, а постійний вітер дозволив гребцям спочити. Третьої днини вже зі сходом сонця найшлося судно навпроти пристані, відки виїхало п’ять днів тому. Вполудне, прислонивши очі рукою, Торвард приглядався до берега, врешті повернувся до боярина, і той пізнав умить, що варяг сильно схвильований.

– Що з тобою? – спитав.

– П’ятої днини від нашого виїзду ввечері на пристані мав вартувати Азбранд, – відповів Торвард. – Його нема, отже, щось сталося!

– Ніщо не сталося, як нема в Ляйфрбудірі ні тебе, ні скарбу!

– Так, але не забувай про скрелінгів… а там хто може відгадати, що виплодять за той час крамарські голови Снорразонів у кривавому одурі…

Причалили щойно на заході сонця. Торвард ішов попереду, за ним несло чотирьох гриднів збрую й нагортки всієї залоги, далі несли чотири мужі скриню, а боярин Влучко і десятий гридень Шварно замикали похід. Шварно походив із дреговичів і вмів, як ніхто інший, стежити звірину в лісі. Хвилину йшли всі спокійною ходою, коли нагло Шварно показав рукою на землю.

– Бачиш, боярине? – сказав. – Отуди ще перед росою хтось приходив.

– Певно, Азбранд або висланий ним вартовий, – здогадувався боярин.

– Ні, боярине, глянь, ось тут ішли два, туди ще один, а от… Пробі! Се кров!

– Стій! – гукнув боярин.

Мигом прибіг Торвард, вислухав звіт Шварна й оглянув слід крові на широких листках клена. Розглянули докладно місце і помітили, що кров показується зрідка, але постійно.

– Туди йшов поранений! – рішив знавець. – Його рана була легка, але кривавила сильно…

– Ми надаремно тратимо час! – докинув боярин. – Тих, що тут були, уже нема. Ходімо далі, там побачимо, певно, місце, де його ранили.

– Ах! – стягнув брови Торвард. – Про наш поворот не знав ніхто, тільки Фрегдіза й Азбранд, і тільки один Азбранд мав прийти до пристані. Отже, туди йшли вороги. Гель! Якщо се вони…

Замовк нагло, заскреготавши зубами.

– Киньте плащі оттут під клен! – наказав по хвилині. – Беріть збрую й ходімо!

– Швидко, хлопці! – докинув боярин. – Там сталося якесь лукавство! Ти, Шварно, підеш уперед, з тобою Влучко і ще двох. За вами посередині йтиме Торвард ще з двома, а я з останніми понесемо скриню.

Жваво ступаючи, добилися до скель на вершку горбка, що купався уже в срібному сяєві повні. І тут із чотирьох грудей вирвався оклик переляку. У потолоченій траві, серед чималої плями від застиглої, почорнілої крові, лежав труп варяга зі зломаним мечем у руці. Із десять стріл стриміло в тілі. Доволі було одного погляду, щоби пізнати, що се стріли скрелінгів, а не варягів.

– Вінландці! – вирішив Влучко, а інші підтакнули йому. Підійшов Торвард і відразу пізнав Азбранда.

– Скрелінги! – повторив мимохіть. – За віщо? Невже вони запам’ятали його собі ще з часів Торфінна?..

Підняв трупа й обернув його спиною догори, а тоді на голові показалася довга січена рана. Уважно приглядався Шварно сій рані й уламкові меча.

– Воно правда, що се стріли скрелінгів! – сказав нарешті Торвард. – Але Азбранда не вони вбили! Дивіться! Рани навіть не засиніли! Сими стрілами стріляли вже до трупа, і то холодного. Азбранда вбили таки свої – варяги. Ся рана на потилиці завдана сталевим мечем, а не кам’яним топором. Меч Азбранда зламався теж на сталі. На ньому є щерби, а на дереві сталь не щербиться! Притім… О! Що се? – Тут схилився й підняв із землі клаптик м’якої шкіри, широкий на чотири пальці.

– Перев’язка! – вдарився у чоло Торвард. – Се той ранений, бачите? Ну, як так…

Випростався на весь зріст і добув меча.

– Бігом, хлопці! Снорразони вбили Азбранда і були там, де ми будували судно. За се належиться їм кара!

– Стривай! Саме тому треба двічі змірити, поки втнемо! – відрадив боярин. – Вороги, може, приготували засідку на нас між пристанню а Ляйфрбудіром. Ми краще даймо Фрегдізі відсіля знак. Нас усіх десять, маємо важку скриню, збрую, а їх може бути й тридцять. Коли ж ударимо в роги, як вони на нас уже нападуть, то хто знає, чи се не буде запізно, і поки наспіє поміч, нас уже не буде…

Рада боярина була добра, Торвард послухав її. Виліз на скелю, затрубив у ріг так, як звичайно скликаються борці в небезпеці, водночас у заломі скелі розвели гридні огонь із кедрини. Високо вдарило полум’я і кинуло заграви на темний небозвід. Закричала пташня у гіллі дерев, зашелестіло в лісі довкола. У заломі сидів Торвард і ждав. І ось почулася відповідь. Ще двічі затрубив у ріг варяг, і знову відізвався Ляйфрбудір, а там з-над ріки показалася заграва.

– Уже йдуть сюди! Ждіть тут! Я йду їм настрічу.

Зіскочив зі скелі і заглибився у ліс. Боярин не стримував варяга, але вислав по хвилині Шварна, щоби на випадок засідки рятував Торварда або закликав їх. Коли оба щезли у прорубі, боярин ждав ще, поки не вигорить ватра. Весь час надслухував пильно, чи не почує поклику, нарешті звелів своїм людям забрати скриню і йти попереду. За ними йшов Влучко та інші гридні, які несли тіло Азбранда, а він сам замикав похід із мечем у руці. Не довго йшли, бо вже після тисячі кроків наскочили на людей Торварда.

Озлоблення варягів було страшенне. Вони вхопили тіло товариша й понесли його юрбою додому з лютими вигуками, і треба було аж наказу ватажка, щоби замовкли. На скриню ніхто й не звернув уваги, так що вона без ніякої перепони опинилася в родині Фрегдізи.

У великій залі засіли гридні до вечері разом із новгородцями, а ті розповідали їм про пташиний рай на Стравмаю та про пригоди на морі. Варяги розбирали на всі лади смерть Азбранда, і Шварно ще раз показував свій хист відчувати сліди. Та тоді Грімольф заявив іменем Торварда й боярина, що ні один із них не сміє ворогувати з людьми Снорразонів. Одначе сим разом гридні Торварда не прийняли наказу спокійно. Вони ремствували, поділилися на гуртки, не дуже жваво заговорили, якби змовилися. Нарешті Влучко повів своїх спати, а згодом погас огонь і в залі вікінгів.

Саме в той час в одрині Фрегдізи сиділи за столом Торвард та боярин і радилися, що робити далі. На сході вже сіріло, коли боярин пішов спати.

Вранці варяги ховали товариша на розі, що далеко випинався у море. З того місця видко було запінені хвилі океану. Гривасті вали прикочувалися аж у затоку між Кяларнесом і материком. Товариші завершили високе огнище і спалили тіло за давнім звичаєм, співаючи обрядових пісень. Оба Снорразони були теж при обряді з жінками та всіма гриднями і взяли участь у тризні, яку влаштував Торвард на свіжій могилі.

Після першої чарки за душу покійного «вибранця» учасники почали їсти. Гельге й Фіннбоге сиділи біля Торварда й боярина, жінки сиділи окремо. Гельге мав перев’язані рамено і праву руку, завішену на ремінцях, а лице бліде, мов від недуги. Та він не давав по собі пізнати, що терпить, і пив нарівні з усіма.

– А чи ви певні, що се скрелінги вбили Азбранда? – спитав Фіннбоге.

– Зовсім певні! – заявив Торвард. – Усе тіло було подірявлене стрілами, а хіба не знаєте, що наші стріли інші, як їхні? Та все ж справа дивна й неясна.

– Авжеж! – підтакнув Гельге. – Три дні були скрелінги в нас і весь час приятелювали з нами. Від’їжджаючи, обіцювали навіть прибути під зиму і привезти нам сушеного буйволячого м’яса, якого тут немає. За те ми обіцювали їм вина. Невже ж Азбранд образив когось із них?..

– Я знаю їхні звичаї! – відповів Торвард. – Хто курив із ними їх смердюче зілля, того не сміє ніхто з них убити або пограбувати. Торфінн побився з ними саме тому, що не хотів їх смердючої люльки. Я сам гадаю, що се мусів бути якийсь порахунок.

– Облишмо се! – вмішався Фіннбоге, який бачив, що розмова могла б зрадити якщо вже не правду, то хоч настрій. – Небіжчик увійшов між вибранців Одіна, і ми вшанували його як слід. Краще подумаймо, як би то нам поїхати на Стравмай по скарб Торварда!

– Судно збудував уже боярин! – відповів Торвард. – Не знаю, чи вам се відомо, чи ні. Саме вчора пробували ми його на затоці, а Азбранд мав весь час вартувати при скелях і на випадок якої небезпеки покликати нас: удень – димом, уночі – огнем. А тут маєш!..

– Гей! Хто його знає, чиї-то руки випустили сі кістяні й кам’яні стріли! – почувся нагло з-поміж жінок голос Фрегдізи. – Шкода, що ми не провели доказу крові. Право марів – давній се звичай, і правда при ньому завсігди виявиться.

– Право марів? Що се таке? – спитав боярин. Тут засміялася Брунгільда, жінка Гельге.

– Справді шкода, що ми не подумали про те раніше. Треба було тільки затримати тих двісті скрелінгів, то, може, тоді були б найшли і винуватця.

– О, так! А тоді б покарали їх напаром з тієї смердючої трави, що вони її смалять у люльках, щоби тріснув, проклятий, на наших очах! – докинула Ортруда, жінка Фіннбоге, висока, худа, зодягнена в гарну, краями нашивану одіж.

– Не жартуйте! – остерігала Фрегдіза, пильно дивлячись на перев’язане рамено Гельге. – Годі жартувати з духом небіжчика, по якому ще не відправили посмертної сізи. Його незаклятий дух може ще промовити до сердець месників, а тоді горе душогубові!

Після того звернулася до боярина з поясненням:

– Коли в нас найдуть убитого, а не викриють убійцю, виставляють трупа прилюдно в білій одежі, а всі присутні підходять за чергою до марів і заявляють, що не вони винуваті в його смерті. Якщо підійде до трупа винуватець, тоді з ран трупа попливе кров: се знак, що самі боги бажають покарати злочинця.

– Якщо се правда, – докинув боярин, що бажав звести розмову на щось інше, – то справді шкода, що ви не провели такої спроби. Був би доказ, що справді скрелінги вбили Азбранда, а так гіркі слова падуть на землю, і що з них виросте, боги знають! Краще не говорімо про се!

Жваво підтакнули всі, в очах Фрегдізи блиснула іскорка чи то глуму, чи то подиву. Всі сиділи й пили мід, поставлений боярином, та розмова раз у раз рвалася. Зразу запитав Торвард Гельге, що з його рукою. Гельге розказував, що впав з дерева, на яке ліз за пчолами, і вгородив собі в рамено ніж. На те засміявся боярин і повчив варяга, що треба було зрубати або підпиляти дерево, а не лізти на нього. Варяг озлобився, почервонів і схопився з місця, однак Фіннбоге спинив його, а сам знову повернув розмову на майбутню виправу.

– Поїдемо восени! – обіцював Торвард.

– Чи всі? – допитувався Фіннбоге.

– Ні! Ти, я, десяток гриднів – більше ніхто. Се недалеко й неважко туди дістатись нашим новим судном.

– Ба, я гадаю, що корабель, може, краще підходив би. Скарб – цінна річ!

– Невже для тебе гріш цінніший за життя?

– Як-то?

– А так, що кораблем часто не заїдеш туди, куди легко добитися плоским судном.

– Буває й навпаки, ще й на океані.

– Стравмай не на океані, а під берегом.

На сьому розмова скінчилася, і гості відійшли, однак видко було, що дотеперішнє недовір’я змінилося уже на приховане ворогування.

Кількома наворотами приїздили скрелінги за барвистим сукном та дзвіночками, і запаси шкурок збільшилися значно. Снорразони збирали дику пшеницю й заготовляли зерно.

Гридні Торварда зайнялися виготовленням вина. Довжелезний ряд бочок наповнено соком винограду, а німець Тіркір (Дітріх), що був тут уже колись із дружиною Торфінна, ходив коло них п’яний і співав пияцькі пісні. Новгородці заготовляли солону й копчену рибу, а хто тільки міг, ходив на лови або збирав мід.

Одної днини під кінець літа, коли вже всі гридні сіли вечеряти, надійшов із лісу Грімольф із двома гриднями. Вони несли на гілляці тіло третього товариша і поклали його перед хатою. Наче хто ціпок устромив у муравлище, збіглися варяги до трупа.

– Що сталося?

Грімольф не відповідав, поки не прийшли Торвард, боярин і Фрегдіза. Щойно тоді він розказав про свою пригоду.

– Ми найшли борть і вирубали з неї мало не цілий камінь меду. Годі було тягнути зі собою такий тягар, то ми й лишили його з Кнудзеном, щоби його пильнував, а самі пішли далі. Пчіл літало багато, і ми швидко добралися до другої борті, що була у величезній тополі. Годі було її зрубати, ми розвели під нею огонь і відлупували сокирами перегоріле дерево. Поволі хилилася тополя, і ми востаннє підклали ріща, щоб її повалити, а самі відійшли набік, щоби не зачепило нас гілля. І тут ми почули здалеку пронизливий крик людини, яку вбивають, і вмить догадалися, що се таке. – «Се Кнудзен! – крикнув Оляф. – Біжімо!»

Ми побігли, але не чули вже більше нічого. Коли добігли недалеко місця, де ми лишили мід, я спинив товаришів, і ми підкралися туди нишком. Прийшли ми запізно. Кнудзен уже не жив, а над трупом побачили ми чотирьох гриднів Снорразонів. Трьох із них сварило на старого Еріха Свензона, що він убив Кнудзена, не ждучи на нас.

«Їх було тут три або чотири, – казали, – і можна було за одним махом справитися з усіми!»

«Дурні ви, – відповів їм Еріх. – Легше буде се зробити тепер, коли їх менше! Зробимо засідку. Вони вернуть сюди по мід і по товариша, тоді ми й ударимо. Гельге виразно казав, щоби ми не шукали собі бійки, тільки вбивали підступом. У них десять мечів більше, ніж у нас, і треба цю різницю вирівняти!»

Сього було доволі. Ми розповзлися так, що кождий із нас мав перед собою одного противника, тільки я – двох, бо в мене був лук. Я вистрілив у Еріха й поцілив його в шию за ухом, а тоді всі ми кинулися на заскочених і зарубали їх топорами. Ось і все!

Варяги були захоплені вчинком Грімольфа, тільки боярин крутив головою.

– Видко, таки мій Шварно казав правду, а Фрегдіза недарма шкодувала, що при трупі Азбранда ми не перевели права марів. Бо що ж буде після сеї бійки? Ті, що вбили Кнудзена, не живуть, а вбивці Еріха та його товаришів живі й здорові! Отже, боротьба зачнеться уже зараз, не тоді, коли ми задумували.

– Се правда! – докинув Торвард. – Тепер усе піде шкереберть.

– Ні, Торварде, – засміявся злісно Грімольф. – Не гадаю я йти на тризну до Снорразонів, як вони ходили до нас. Вони купці-баришівники, що бували у франків та італійців… Трійла багацько росте в лісі, а жінок-відьом можна найти скрізь. У таборі Снорразонів аж п’ять опириць! Саме тому я не гадаю гуди йти. Ми закопали всіх чотирьох душогубів, розрівняли землю і випалили на ній велику ватру. Навіть собаки не донюхаються їх трупів, а ви тут саме так поховайте Кнудзена – і камінь у воду.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 307 – 313.