9. Розв’язка наближається
Юліан Опільський
Отак-то впав у воду камінь, та збовтав чималу хвилю. Цілий тиждень лунали в лісах сигнали Снорразонів, які шукали втрачених товаришів. Приходив у Ляйфрбудір і Фіннбоге та прохав дозволу поглядіти за ними й по тому боці ріки. Торвард згодився, і гридні Снорразонів розбіглися по лісах. Двічі були вони й на галяві, де згинули їхні товариші, одначе не відкрили нічого. Закляті сізами Грімольфа духи побитих гриднів не промовили до живих, і стежі вечором вернули домів без ніякого успіху. Зате кілька днів пізніше посварилися два гуртки рибалок на ріці і мало що не дійшло до бійки. При сьому падали погрози, і з них вирозуміли гридні Снорразонів, що люди Торварда таки знають щось більше про смерть нещасних бортників.
Саме тоді люди боярина солили лососів на березі ріки, окремо від варягів. На них, власне, напав Гельге із своєю дружиною, озброєною, як на бій. Влучко та його товариші подалися, але тільки до місця, де була складена їхня збруя, рівночасно боярин з добутим мечем ослонював відворот у тісному прорубі.
– На всіх богів підземелля, зійди мені з дороги, боярине! – квапився осатанілий, запінений варяг. – Не до вас я маю діло, одначе хто стане на шляху моєї пімсти, то, на Геля і норни, посічу всіх, хоч би й тебе самого!
– Не підеш далі, Гельге, – відповів боярин спокійно, але рішуче. – Ще один крок – і ступиш на землю Торварда як ворог, не як союзник, а тоді і я не лишуся набоці, як досі.
– О, я знаю, що ти з Торвардом заодно! – скаженів варяг. – Та ось я одним махом вирівняю наші сили. Ставай!
– Хвилинку ще, Гельге, – спинив його боярин. – Ти поранений у якійсь бійці, правда?
– Я ж казав вам, що впав з дерева…
– Нехай буде з дерева! Я… бачив те дерево! Одна його гілляка зламалася при сьому, і я бачив теж її. Але я завсіди гадав, що й се дерево забудуть при скрині Торварда, як забували при відвідинах скрелінгів.
Піднята рука Гельге впала. Він важко перевів дух.
– Твоя правда, боярине, я завсіди забував про найважніше кільце, що нас лучить, і сподіваюся, що ти не зрадив нас Торвардові.
– Чи ж ви не були на тризні?
– На Тора, так! Та ось зараз меч обернувся, і наших людей влучив молот долі, і я боюся, що їм теж трапилася пригода…
– Очевидно, ще якась пригода мусіла бути, та чи я маю платити виру за не своє убійство?
– Ні! Але ти станеш між злочином а пімстою, яку наказують боги всіх народів і всі давні звичаї.
– Де ж ті злочинці, питаю?
– Ти знаєш їх!
– Було вже таке, що Торвард і Фрегдіза питали мене, хто вбив Азбранда…
– Ах, так, отже, пімста за нього!
– Ти се сказав, не я. Ба, що більше, ти сам признався до того, чого навіть люди Торварда не сміли нам в очі закинути.
– Я? Нехай боронять мене боги від такого безглуздя!
– Так? Навіщо ж тоді клацаєш зубами, як злючий пес, і викликуєш бійку? Або в тебе на руці кров, і тоді тобі не слід кликати пімсти за гриднів, що пропали, або ти не винен, а як так, то поки вдариш мечем, пошукай доказів вини Торварда. Якщо доказів у тебе нема, то саме твоє ворогування звинувачує тебе.
– Докази і певність маєш ти!
– Може, й те буде, та тільки я стою збоку. Якщо ви поб’єтеся, то мої гроші пропали, тому я не допущу до бійки, поки хоч раз не загляну в ту казочну скриню!
Дальшу розмову перепинив прихід Влучка з озброєними гриднями. Вони підняли луки, а вістря київських стріл лиховісно заблищали у променях сонця.
Вертаючи домів, боярин зрозумів, що розв’язка наближається швидким кроком. Ворожнеча назріла до того, що щохвилі треба було боятися вибуху. Боярин уявляв собі зовсім ясно поїздку Торварда із Снорразонами на Стравмай. Над видобутою скринею лягло б щонайменше яких вісім голів, а інші ледве чи зуміли б довести судно назад у Ляйфрбудір. Що ж було б, якщо б Снорразони дізналися, що скарбу вже нема? Скривавлені, знесилені залоги були б віддані на ласку вітрів та хвиль, і, певно, згинули б на мирі або потрапили б до рук вікінгів з Фрісланду, Ірланду, Шотланду чи Валії.
Боярин узагалі пересвідчився, що навіть при повній згоді між ватажками годі було будувати нову державу тільки мечем. Могли вікінги завойовувати осілі землі, підкоряти мирне населення, лякати й виганяти збабілих, слабих князів чи панів, але самі не мали змоги розселюватись на безлюдді так, щоби зі сього могли повстати селища-громади. Таке могли зробити чорнороби, рибалки, пастухи, а не гридні. Отже, куди має він звернутись, щоби своє гніздо, мов птах-ремез, привісити на недоступній гілці?
І ось наворотна хвиля спомину принесла йому картину безмежних холодних пущ північного сходу: Біармії. Чим же сі велетенські простори гірші від вінландського безлюддя? Чи його самого сили та засоби, його гридні та слуги не повинні послужити радше до поширення займанщин руського племені? Що його обходить князь, віра, тисяцькі, збірщики, волхви чи попи? Якщо ж принесе їх у безвісті Біармії, то завсіди матиме час і змогу прогнати їх або втікти від них у ще дальші краї сходу. В ніякому разі не піде надаремне його праця, не покористуються нею чужі…
Глибоко замислився Торвард, коли боярин розказав йому про стрічу із Гельге. Пізніше оба довго радилися з боярином, як повести справу зі Снорразонами: чи їхати з ними на Стравмай, чи таки тут дати їм вирішальний бій, чи, врешті, залишити їх тут, у Вінланді, власній долі й, підпаливши їхнє судно, поїхати у Гренланд. Боярин радив те останнє, але Торвард тільки хвилину слухав його, а потім жваво заперечив.
– Неможливо! Що ж буде з духом Інгріди? Він в одно прилітає ніччю в одрину Фрегдізи, сідає нам обоїм у головах, плаче й жаліється тихим, ніжним голосом, яким вона колись розмовляла зі мною. «Гляди, – каже, – уже стільки літ минає, відколи я протяла сумну нитку моїх днів, і ти, як бачу, найшов собі ще потіху. Не забороню тобі обіймів, яких не можу дати тобі сама, і я вдячна тобі, що покарав Гуннлавга, та ся пімста ще неповна; ще не всі ті, що розлучили нас, покарані належно, їх вина ще більша, ніж його, бо його звела була тільки Льосна, що зводить навіть богів, а вони йшли за власною гадючою злобою. З року на рік жду пімсти і немає для мене вступу в золоті ворота Одіна!» Ось так плаче вона і хлипає, поки не промине пора духів. Тому бачу, що треба мені буде звести з ворогом порахунок!..
Наглий прихід скрелінгів прискорив вибух. Вінландці привезли мід, шкури й міняли їх на вино та всякий варязький крам. Однак сим разом торг не пішов так гладко, як колись. П’яні тубільці, що належали до двох різних племен, побилися між собою. Бійка перервала торг, варяги взялися розганяти й замирювати противників. Та скрелінги наче ждали тільки на се і вмить кинулися звідусіль на варягів. З трудом і завдяки людям боярина вдалося відкинути розлючених п’янюг і загнати їх назад у човни. Все ж троє людей Снорразонів і два гридні Торварда згинули в бійці. Тубільців впало сорок два, зате між варягами й новгородцями було чимало поранених. Після бою Фіннбоге підійшов до Торварда й боярина:
– Поглянь, Торварде, до чого довело те, що ми гаяли з нашою поїздкою. Уже третина моїх гриднів упала в боях, і ви теж тратите людей без користі. Як так піде дальше, то будемо вертати за новими гриднями голіруч.
Торвард глянув з глумом у покрите маскою суму лице Снорразона, і злобні огники засвітили в його очах.
– То тобі ще завсіди сниться причет у скарбі тольтеків? – закпив. – Третина моїх гриднів лягла? А навіщо ж було мені брати вас зі собою, якби не було їх треба для боротьби із скрелінгами? Безглузді, мерзенні глитаї! Тоді, як ви торгували й ошукували п’янюг, я викопав скарб сам, і він уже там – у Ляйфрбудірі! Хіба такі богами покинені дурні, як ви, могли повірити, що восени можна плавати по океані й возити човнами скарби. Ха-ха!
Немов труп, зблід Фіннбоге, затрусився весь і ні слова не міг зразу добути з посинілих уст. Та нагло сталося щось, чого не сподівався ніхто. Хриплий, свистячий крик крайньої, нелюдської злоби потряс повітрям.
– Зрада, вікінги! – ревів Гельге. – Смерть злочинцям! І з усього розмаху вдарив мечем гридня Зігварда, що стояв найближче…
Мов юрба голодних вовків, кинулися люди Снорразонів на дружинників Торварда. Засвистіли мечі, забряжчали щити, і в один момент обі ватаги борців перетворилися на якусь скажену, у смертних судорогах тварину. Хриплий рев і хекання здавлених грудей, у кривавому спорі виплилі очі, з небувалою швидкістю та скаженим розмахом завдавані удари мечами, їх брязкіт об металеві щити, стони поранених, харчання конаючих, а понад усім страшні прокльони – все те зливалося у жахливу картину смертельного бою. Задубілий, дивився боярин на борню і щойно тоді зрозумів, що саме робило варягів страхіттям усього світу. Для цих людей борня була якоюсь страшною, кривавою службою злим богам, зродженим з безсмертних, непереможних, стихійною силою обдарованих велетнів, на пагубу смертних людей. Тому горе всякому, хто стане на їх шляху!
Наглий напад Снорразонів дав їм зразу значну перевагу, бо ніхто не сподівався, що після одної боротьби прийде так швидко друга. Сам Торвард сподівався щонайбільше двобою, а щойно потім загальної бійки. Та ось Гельге випередив його, і кілька гриднів поплатилося життям за сей промах.
Дикий заколот і метушня виштовхнули Фіннбоге поза стовплений круг борців, і він мав час прочуняти. Замість заспокоєння прийшла лють, годі було, одначе, пропхатись крізь юрбу гриднів, перекинутися крізь лискавкові помахи мечів, сокир, списів. Щойно по хвилі побачив у юрбі брата, що увихався, як у кип’ятку, і саме зчепився з самим Торвардом. Вмить похилився Фіннбоге, побіг довкола, щоби ударити на ворога збоку. Рівночасно з’ясував собі боярин, що з сього безоглядного бою ледве чи вийде хоч один поранений, якщо вага побіди не перехилиться рішуче на один бік, і то, по змозі, негайно.
– Нумо, хлопці! – добув меча. – Розділім сих скажених варягів, а то витовчуть себе до останнього, а тоді й нас заклюють вінландці. З Перуном вперед!
Фіннбоге саме замахнувся на Торварда, коли щит боярина вдарив з усім розмахом в його праве плече. Водночас хтось головицею меча вдарив його по шоломі, а удар рогатиною під ребра повалив його під ноги новгородців, що наступали. З дружним окликом вони наперли збоку на гриднів Снорразонів, може, не так, скажімо, як варяги, але не менше сильно. В одну мить наступ перемінився в оборону, одначе вже від першого маху впали три дружинники Снорразонів у криваве болото боєвища.
– Назад! – гукнув Гельге і з Кольгрімом за Гудлайфом кинувся закривати відворот, бо бачив, що легкодушно почата бійка мусіла скінчитися загибеллю усіх. Він бажав тільки дійти до прорубу, що вів над озеро, бо тим у тісноті можна було легко ставити опір переважній силі ворога.
Передовсім Гельге поміг братові встати на ноги, і боярин не перешкодив йому в сьому. Щойно коли Фіннбоге побіг за іншими, боярин ударив на Гельге та його товаришів, щоби і їх прогнати. Рівночасно Торвард стримував своїх гриднів від погоні, бо і він зрозумів, що надто велика втрата може унеможливити поворот узагалі.
Однак Гельге не зрозумів зусиль Торварда та боярина і нагло, коли вже всі відкинули мечі, кинувся на боярина, наче рись на оленя. Кольгрім і Гудлайф побігли за ним. Торвард з місця прискочив на поміч і одним ударом меча повалив Гудлайфа. Миттю повернувся проти нього Гельге, водночас Кольгрім метнув ратищем у боярина. Вістря пробило кольчугу і застряло в лівому плечі – боярин упав на землю. Кольгрім закричав з радості й завдавав пораненому рану за раною. Був би його, певно, вбив, та нараз закрутився на місці, ніби у танці, і гепнув собою об землю. В його оці стриміла несхибна стріла Влучка…
Друга стріла поцілила Гельге в груди і звалила його теж. На се Фіннбоге вернув рятувати брата і, поки надбігли варяги й новгородці, виніс його у проруб. Ніхто не думав уже про дальшу боротьбу. Варяги Торварда заходилися коло боярина, а недобитки дружини Снорразонів щезли в прорубі, і ніхто за ними не йшов. Побідники були сумні й мовчазні, а боярин від втрати крові втратив притомність.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 313 – 318.