Бурлака

Тимко Падура

Тіням Івана Сірка, кошового Чортомлицької Січи

За дівичих літ природи

По вселенній Бог ходив;

Світ був райом, а народи

Якби ангел кождий жив.

О пліт люде посварились,

Бог одвернув твар;

Кров польялась, і топились…

Йно силив кат чи цар.

На остиглих з крові бродах

Віру предків мир стеряв,

А над ним біс по народах

В цілім світі власть обняв.

І бив єму мир поклони,

Потім царям віз;

Забаг власті – взяв закони

I в кайдани вліз.

Добув мира з вражой сили

Премудрості вільний глас:

Спілка з царйом суд зробили.

І на хресті завис Спас.

Хто спасіння хтів науки.

Зістав супостат:

Хто за вільність взніс би руки,

Шибениця, кат.

Взніс молитву за себе сам

До Бога плач і страх;

Царі крикнут: Ми боги вам!…

А мир чим же? – скот і прах.

І повели наших братів

В чортиній наров.

Мир загрузнув в нігтях катів.

А престоли в кров.

Поки ж будеш, земле, ждати

Воскресіння чи спасінь?

Повні гроби: де вже, мати,

Зложиш нужду поколінь?

Була-сь рай ом, збрид вік спілки,

А мильшая ж власть?

Будеш вільна, захоч тільки,

А сила все дасть!…

Гей, двигнися, мире божий,

З царів гною, з катів рук!

Жде на тебе постіль з рожи.

Ангел предків – вільність внук!

Ми ж до тебе дні і ночі

Несем Отче-наш:

Ex, отри нам з плачу очі,

Херувиме наш!

Гей, двигнися, мире божий.

З царів гною, з катів рук!

Жде на тебе постіль з рожи,

Ангел предків – вільність внук!

І ми несем в лихій долі

Про тебе сліз Отче-наш:

Ex, добудь нас з пут неволі!

Всемогущий Боже наш!

Варшава. 1829.

Примітки Т. Падури

В політичнім жило краянів бурлака означав республіканця а в товариськім чоловіка, котрий не хотів улягати жадній власті. За наших часів бурлака означав волоцюгу, котрий лиш тілько працює, щоби вижити, та хвалиться лише тим, що єсть «безпанський чоловік».

взяв закони – В одній маєтності народ утисканий став буритися і стягнув на себе увагу правительства; коли висланий урядник з військовою силою на усмирення (1823 р.) став селянам виясняти сумні наслідки такого поведення та заразом додав, що право царське вимагає від них послуху і відроблювання повинностей, оден з селян, сильно пересвідчений о правді того, що гадає, сказав до урядника: «Ти мені кажеш: право? коли-б не мій плуг а Грицька ціп», тут показав на одного, що обіч стояв, «не мав бись такого черева, а твій цар пішки носив би своє право.

повели… в чортиній наров – На копулі манастиря св. Михаїла в Києві уміщений єсть над крестом двоголовий орел. Коли запитано черця, що се єсть? він відповів: «зерцало нашего свтэтила» (царя). Чому ж не в вівтарі? додав той, що питав. «Должно такъ быть», відиовів чернець, «но єще нѣтъ указа».

двигнися з царів гною… – Яким Самченко [Сомко] з Березані, полковник переяславський, виведений на пляц смерті, вислухавши указу царя, сказав до присутних: «Слухайте та думайте! так будуть москалі і вам робити: поти ми були вільні, поки нам мерзенні не навезли того царського гною…» Ображений кн. Гагін приказав катові приспішити екзекуцію. Полковник, заким положив голову на пень, добув з кишені дві калитки (з дукатами катові, з міддю для кн. Гагіна), та перехрестившися сказав: «Тобі, Господи, душа, моїм катам (кидаючи калитки) торби!» (Літопись з XVII віка).

Херувиме наш – Звиджуючи задніпрянську Україну 1828 р., я мав розкіш бути видцем і свідком старих обичаїв і чеснот українця. Господар дому а радше патріярх в нім, де я був гостем, мав вже остатній в своїм роді історичні імена, але заховав в спадщині по дідах мову, стрій, обичаї і те знамя благородних душ, прив’язання до края, єго діїв, пам’яток.

Мешкав в хатині, з котрої виходив дід єго з хоругвою гетмана Мазепи і поляг на полях Полтави; він уродився в ній, прожив в ній звиш 80 літ і тілько, як мовив, зробив в ній відміни, що казав кришу кілька разів пошити соломою а зіпсований стовп при дверях викопати і вставши новий. На тім стовпі була міра росту гетмана Мазепи і єго діда: се були два значки, вирізані на одвірку, долішній означав ріст Мазепи а горішній єго діда.

Коли кн. Репнін, генерал-губернатор Задніпрянщини, єго відвідав і запитав, чому він, такий заможний чоловік, не поставить собі вигідного дому, запитаний взяв князя за руку, припровадив до дверей і сказав: «Такий ростом був мій дід а такий Мазепа: тут мірились, як ішли до Полтави: дивись, князю!..» З винятого стовпа спиловано дошки: «нема їх» казав до мене господар, «кому зіставити, буде мені домовина».

Я читав тут перший раз збірку пісень Цертелєва, для котрих той старець мав релігійну честь. Коли я співав єму яку думу з богатирських часів запорожців, чув-єм, як говорив зо слезами в очах: «Херувиме наш!» Хмельницького ненавидів, раз так сказав: «Жили наші предки розкішно та буйно з ляхами, нагрішили видно, бо дав нам Всемогущий ворога Хміля, а той дав покуту у москаля…»

В день мого виїзду до Полтави старець слухав Служби Божої на мого інтенцію, приніс з церкви проскуру, котру мені віддав, а в хвилі прощання здіймив з себе образ Пресв. Діви і сказав: «Казала мені моя мати, що се дала ляхівка Тетері, а я тобі даю, чесна ляцька дитино, нехай тебе щасливо веде до Польщі!» перехрестив мене образком: «во ім’я Господа, народа, його поколінь, їх спасіння. Амінь!» і завісив єго на моїй груди.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 411 – 413.