Чорноморець
Тимко Падура
Ще жар кошів не потах.
Ще, як ангел, пісень глас
Будит ваших предків прах –
Коли ж, внуки, збудит вас?
Козак
Гей, де той час, як були в нас
Земля, слава, люде!
Мов як снились – покінчились…
А з нами що буде?
Пришилось нині на чужині
За ворога мерти.
Долі ждати, а шукати
Не слави, но смерті.
Чи ж то з гостей вади костей
Сипалось в неволі?
Вільним билось, слави хтілось,
А для внуків долі.
Іще ворон з чужих сторон
Подає нам в гості
З Перекопа, з Конотопа
Чиїсь вражі кості…
Двигнут пісні славу з плісні,
Ми ж воскреснем з чого?
Жжем нащо? б’ємось за що?
А чезнем за кого?
Ex, не тут нам, но треба там
Спасіння шукати,
Де наші мов і кість і кров,
Де була Січ-мати!
Вільних внуки злучім руки,
А сила все зможе:
І верне власть і славу дасть
Вільне Запороже!
Гадяч, 1829.
Примітки Т. Падури
Чорноморські козаки повстали з останків Нової Січи (положеної при ріці Підпольній) і суть виходцями з переддніпрянської і задніпрянської дружини.
Жиєм нащо? б’ємось за що? Звиджуючи чорноморські сторожі при Кубані в р. 1828, були-сьмо запрошені старшиною на хліб і сіль яко гість з давної вітчини їх предків. Коли ми слухали всіляких запитів і давали відповіді о давній формі правлення наших предків, найстарший віком, слухаючи уважно о палаті послів, коли сенаторів назвали ми «батьками радними», сказав нетериливо і гірко:
Томуж-то Польща пропала.
Що багато батьків мала.
А що ми були під отвертим небом при салаші, в котрім була лиха постіль, при ній хорт на мотузку, дальше кінь на припоні і осідланий. за ним кількадесять спис козацьких застромлених рядом, то за притинку відповіли-сьмо:
Ой, Польщі смерті причина
Була свавільна дитина.
За теє ж її Січ-мати
Не дала навіть і хати.
Слухачі мовчки але з виразом споглянули на себе: а що се було сказано до їх провідника, то він повстав з землі та взявши рогову чарку нальяв до неї вина і сказав: «за здоровє справедливого гостя»! Після обіду ми розсталися при заявах приязни «до побачення»… Тая розмова застрягла нам в гадці, і з неї зродилася українка «Чорноморець». За кілька днів вертаючи з прогульки від дальших куренів, ми знайшлися знов в тім самім товаристві, тілько було тепер більше і вітали нас сердечніше. На вояцькій охоті будучи свідком і слухачем щиродушних виявлень бенкетників, приєднаний їх сердечною правотою як почуваннями любви святої до вітчини, ми, підсичуючи ту шанобливу жадобу, виголосили українку «Чорноморець». Яке ж, не скажу, подивовання, але дур викликала у слухачів! Той поважний провідник, що нам давав прикметник «справедливого», узнав нас від Бога зісланим гостем і нючи до товаришів все повторяв з жалістю:
Жиєм нащо? б’ємось за що?
А чезнем для кого?
– а всі стискали наші руки або хватали нас в свої рамена…
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 406 – 407.