Веслярі

Тимко Падура

На захід сонце в хмарі закрилось,

Ревнула буря і хвиль шум,

При чайках море від пін з’їжилось,

Гей, браття, до весел, до дум!

Нім осіяє вечірна зоря

Кип’ячу вирами тваню,

Видуй нас, вітре, з глубинів моря,

В Кізи-Кермена пристаню!

З країв далеких, тяжких пригодів

Несемо, діти бурлачі.

Кров на одежах, проклін народів,

Дорогі спадки козачі.

На степах вихор просушит бурки,

Ет, коли-б швидше вернутись!…

А чи нам гудят, чи кленут турки,

До нас їх лайки не чутись.

При огня решті, з кіньми в припоні?

Кошові браття охочі.

З плеча янчарки, шашки в долоні,

Засіли в тихій зубочі.

З сусідніх мирів многий рабунок

Згадав їм кроваві драки…

Запінив чарки горячий трунок

За наше щастя, бурлаки!

Смаглі їх лиця з бур, непогоди

Радості краски відзначат.

Як їм роскажем наші пригоди.

Як нашу користь зобачат.

До їх лупежи свеї прикинем.

Жир знайде шабля завсіди!

З нею на чайці з біди не. згинем –

Багаті наші сусіди!…

З їх-то причини життя лупеже

Сталось молодців душою:

В степах шукаєм для нас одежи,

По морях скарбів – в розбою.

Батьків то наших на все лихеє

Вони поволі підвели:

Тепер платіт нам гарач за теє –

Ви нас такими зробили!…

Платіт і поклон бовванам бийте

За дурних цяцьок подарки;

Купуйте життя, а з нуждів жийте

І дрожіт о свої карки…

А як на пухах розкіш погана

Решту сил ваших опустошит,

Нехай кнут з ласки ката чи пана

Сон милий з душ вам полошит!

Над шаблю інших богів не маєм,

То нам по предках зістало;

Своєго панства границь не знаєм,

Бо серце пана не знало.

Гордих душ наших нужда покори

Не гнула писі ніколи:

Плащини морів, високі гори

Наші вівтарі, престоли!

А чи по хвилях кип’ячих водів,

Чи в степах з вітром кочуєм,

Всюди розкішно, як Бог, народів

Над вільним світом пануєм!

Ег! від пелюхів скверна вигода

Не няньчит храбрій родині:

Намет наш – хмари, дім наш – природа,

Отчина – гроби в пустині…

До нас, хто хочеш добра нажитись:

Тут його однака спільність;

З нами як в небі будеш живитись,

Бо наша молитва вільність!

В ній ми зродились, з нею ми всюди

Не бачим кінця ні годі;

На цілім світі ми тільки люде.

А решта нечисть в природі.

Нам же молитись до скверних тварів?…

А кому ж несут поклони

З царств безконечних, з морів обшарів

Язики, віри, корони?

А ми, дич храбра, в боїв пожарі

Гартуєм по них булати

За гроби предків, предків вівтарі.

За тебе, мила Січ-мати!

О мати наша! ти їдна вільне

В цілій слов’янів родині

Чадо розкішне, горде, свавільне,

Водиш як ангел в пустині!

І ми ж про тебе безчесним мором

Не будем з життям прощатись,

Ні твоїй славі відкажем сором –

Дай-но з ким людським зарватись…

Честь поісущим! покій вам, прахи,

Котрих смерть з»їла кровава;

Співают чайкам родинні птахи,

Вам гуне в діях піснь – слава!

Пінітесь хвилі, греміт янчарки,

Сотонят Січи кінчини:

Гурраг! молодці, ударим в чарки…

Прощайте, моря глубини!

1828.

Примітки Т. Падури

З путі Чайльд-Гарольда по Слов’янщині піснь 2, зворотка 148.

Веслярі се низові козаки, що мешкали на островах Дніпра, понизше єго порогів. Недоступні гущі і багна давали безпечний притулок сим прихожим з Кавказу Косоям [-козакам] перед ворогами. Там в укриттю вироблювали свої чайки, оружжя, порох стрілецький, займалися ловлею риб, видиранням добичи у татарів, як ті переправлялися через Дніпро: звідтам ослонені ночію пускалися в чайках до Турції або побережа Азії на грабіж.

Кізи-Кермен – місто над долішним Дніпром (Берислав).

бурлачі – Бурлати значить кидати, метати, бурлака буде метник, борець, лицар, пройдисвіт, кидаючийся на непевні пригоди життя. В часах, коли слов’янські народи були одною великою, нероздільною родиною, мусів звичай бурлацтва бути спільний многим племенам, котрі обичаєм первісних народів мусіли вибирати з-помежи себе часть хоробрих для шукання добичи чи слави в далеких сторонах. Кинувши оком по величині землі, котру займають слов’янські народи, бачимо, що дружини їх, з мусу чи охоти рушені з родинних посад, мусіли довго дізнавати долі бурлаків, заким осіли на сталій садибі в чужині: інші, наблукавшися серед своїх братів, прилучилися до сильніших чи рідніших і сплелися з ними мовою і кров’ю.

З їх-то причини… – Пишучи се, ми мали на увазі не українця-запорожця, але низовця-Косоя; коли ж о першім говориться, не можна поминути другого, бо він втілився в дії тої землі.

Примітки Ю. Романчука

З путі Чайльд-Гарольда по Слов’янщині… – Падура уважав себе за Байрона, за Чайльд-Гарольда слов’янського і при многих своїх віршах поставив, що они суть якоюсь строфою з І або II пісні Чайльд-Гарольда по Слов’янщині, хотя англієць Байрон ніколи по Слов’янщині не мандрував: до інших віршів, як до Лісовчик й І. Сірко, доробив вступні строфи, також ніби «з путі Чайльд-Гарольда по Слов’янщині».

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 395 – 398.