10. Онуфрієнко

Клим Поліщук

Через два дні був Данило у Київі. Спершу всього подався до Печерського монастиря і, замішавшись в гурті подільських прочан, забрався в «странну», де на довгих «нарах» спали в суміж чоловіки й жінки, москалі й білоруси, грузини й українці і взагалі ті всі, що вірили в «єдиного православного бога», або так собі прибилися до невільної української столиці. Притулившись в куточку на «нарах», Данило залишив там свого тлумака і подався шукати Онуфрієнка.

В редакції, де працював Онуфрієнко, не застав нікого, але якийсь низький і присадкуватий, з рябим від віспи лицем чоловік, що відчинив йому двері, сказав:

– Онуфрієнко, певне, сьогодня і не прийде. Вчора в редакції був трус і двох товаришів забрали й посадили в «Лукіянівку».

Данило перший раз чув про «Лукіянівку», але інстинктивно відчув, що це мусить бути щось надзвичайно страшне, а через те ніяково сказав:

– Тоді тут також не гірше, як у нас!

Сторож подивився на нього сонними очима і спитався;

– А ви звідки?

– Я з Трипілля. Там зараз труси і я втік.

– То ви, краще, в лісі заховалися б.

– Я говорив колись з Онуфрієнком, що як що до чого, то він мені тут місце дасть.

– Ага! – важно сказав чоловік з рябим лицем. – Тоді ви зайдіть і почекайте трохи. Може хто-небудь надійде.

Скоро прийшов якийсь білявий студентик в куценькій тужурочці, широкому картузі і з окулярами на носі. Ввійшовши до редакції, він зараз же звернувся до чоловіка з рябим лицем.

– Ну, що?

– Нічого! Все благополушно.

– А це хто? – кивнув головою на Данила.

– Я з Трипілля до Онуфрієнка, – відповів сам Данило.

– А що там такого сталося?

– Викрили організацію. Труси роблять.

Студентик сів на стілець, заложив ногу на ногу, став закурювати папіросу. Закуривши папіросу, повернувся до Данила і, пускаючи в його лице дим, важно заговорив:

– Чув я про Трипільську організацію. Слабенька вона і націоналістична. Той Онуфрієнко взагалі не вміє як слід керувати справою на місцях. Потім надто вже гарячий він та нетактовний. Якось пропонував зробити напад на «Лукіянівку» і випустити політичних арештантів.

– А хіба то зле? – спитався Данило.

Студент приплющив іронічно ліве око і всміхнувся:

– А ви думаєте, що добре?

– Мені здається, що так навіть і повинно бути.

– Ех, селюк ви, селюк! – сказав студентик, плещучи Данила по плечу. – І нічого ви не розумієте!

Данилові він рішучо не сподобався. Не сподобався не тільки характером своєї розмови, яка в свому тоні мала щось спільне з розмовою Онуфрієнка під час першої зустрічі з ним, але не сподобався він ще й тим, що з перших же слів став зменшувати значення свого товариша і так звисока дивився на його поступування. Своїм чулим селянським серцем він зрозумів відразу, що й у самій партії не без гріха, що й тут нема ладу і провадиться дріб’язкова боротьба одиниць. Слухаючи, як студентик «критикував» Онуфрієнка, називаючи його «партійним компрометатором», Данило думав: «І чим він ліпший від сина трипільського урядника Стьопи? Цікаво було б знати, щоб він робив, якби так Онуфрієнко не пустив його на партійні збори, як то було зі Стьопою. Чи не такі самі були б результати?» Як виявилося пізніше, то його думки були цілком правдиві, що він не раз згадував.

– Такі революціонери, як Онуфрієнко, нагадують мені зірваного з прив’язі коня, який, задерши хвоста, летить не знаючи куди, – говорив студент.

– Мені тепер хоч яке-небудь місце, – сказав Данило, скорше відповідаючи своїм думкам, ніж до студента.

– А! Он воно що! – протягнув студент, розглядаючи Данила. – Ну, да… Звичайно… Що ж…

Але в той час у двері хтось постукав і сторож побіг відчиняти. Студентик схопився і одійшов на бік. В кімнату жваво вскочив якийсь худий чоловік, в якому Данило відразу взнав Онуфрієнка.

– Товаришу! Земляче мій! – радісно скрикнув він, побачивши Данила.

Схопив його за обидві руки і став трясти.

– Що, викрили? – питався з сумом.

– Так! Викрили.

– Зовсім?

– Ні! Кінці заховав. Труси робляться.

– Ага! Так! А пашпорт маєте?

– Маю.

– Покажіть!

Данило вийняв з кишені пашпорта і подав Онуфрієнкові.

– Ага! Так! Зелений, значиться, з чим і поздоровляю.

– Поневолі позеленієш, – промовив Данило.

– Нічого! Нічого, товаришу! Якось то воно буде! Не турбуйтеся!

Білявий студентик ходив по хаті і винувато всміхався. Скориставши з моменту, що Онуфрієнко вибіг на хвилинку до другої кімнати, він підійшов до Данила і участливо сказав:

– Познайомимося! Я студент медик Микола Кононенко! По-партійному – Конько.

Данило простягнув руку.

– А я трипільський селянин Данило…

– Зелений! – підказав Онуфрієнко, підходячи до них. – Данило Зелений, товариш наш і земляк дорогий.

Данило зненацька почервонів і тихо-тихо промовив:

– Але ж я досі був Данило Терпило…

– Пусте! – сказав Онуфрієнко. – Скажіть, ви ще не обідали?

– Ні, не обідав. Я ще й ходити тут боюся.

Студентик раптово заметушився.

– Я, товариші, піду трохи пізніше! Якось воно незручно йти всім разом. Як дивитися з боку, то цілком підозрілим здається.

– Йдіть собі, йдіть! Страхопуде такий! – жартівливо промовив Онуфрієнко до студента.

Студент з солоденькою міною вклонився і, низенько зігнувшись, наче його давила стеля, швиденько вийшов з кімнати.

– Бестія! – всміхнувся Онуфрієнко до Данила. – На сластьони до «Тараса з Полтавщини» побіг. Знаю я його, смакуна такого. Ну й нехай собі йде куди хоче, а ми з вами в робітничу їдальню підем.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 39 – 42.