11. Завод Гретера
Клим Поліщук
В робітничій їдальні, яка знаходилася аж на передмісті, недалеко страшної «Лукіянівки», завжди було повним повно всякого народу. Ця їдальня була чимсь середнім між клубом і звичайною «пиварнею», куди сходилися всі лукіянівські робітники і де бували різного роду партійні інтелігенти, аж до звичайних «просвітян» включно.
Коли Онуфрієнко привів сюди Данила, то до них зараз же підійшло декілька робітників з завода Гретера і розпочали розмову. Данило їм сподобався відразу. Особливо припав до вподоби якомусь здоровому, грудастому, чорному, з великими руками й костистим голеним лицем робітникові, якого називали – Супонею. Цей Супоня присів коло їх столика і з цікавістю слухав Данила, як він оповідав про своє життя на селі і своє бажання вирватись з нього, щоб потім вернутися з досвідом праці й боротьби.
– О, тут ви всього научитесь! – говорив Супоня. – Особливо ховаться від жандармів…
– Ні, я хочу навчитися щось робити. В землі шпортатись мало, хоч я й люблю її! – відповідав Данило.
– А, ну, покажіть свою руку! – сказав Супоня.
Данило випростав долоню, а Супоня став уважно розглядати її.
– Гм… того… з мозолями, але того… рука селянська… Ось моя рука, го!
Вирівняв свою велику й непорушну, як з заліза, долоню і приставив її поруч його долоні. Обидва, робітник і селянин, нахилилися над своїми долонями й уважно розглядали їх, а Онуфрієнко сидів з боку і з лагідною ухмілкою стежив за їх лицями. Лице в Данила було сумне й замислене, а в Супоні суворе й похмуре, як придорожний камінь.
– Ех, щоб вдарив отак! – раптом сказав Супоня, складаючи в кулак свою міцну долоню. – Сліду не зосталося б!
Данило спокійно всміхнувся й опустив руку в кишеню.
– Знаєте, товаришу Супоня, мені тепер ще не до цього. – промовив Данило. – Мені нема де навіть голови прихилити.
– Як то так?! – здивувався Супоня.
– А так. Безпритульний я тепер.
– До мене йдіть на якийсь час і все буде добре!
– А й справді, товаришу Супоня, заопікувалися б ви нашим молодим товаришем, – сказав Онуфрієнко, – бо тепер на нашій «конспіративці» не дуже-то безпечно.
– Я вже сказав, так чого ще там балакати, – майже розсердився Супоня. – Ходім навіть в цей час!
– Ні! Чого так скоро? – став відмовлятися Онуфрієнко.
– Але ж ходім! – рішучо сказав Супоня, встаючи від столу. – Ви ж так давно були у мене!
Помешкання Супоні було з одної маленької кімнати й кухні. На кухні якась молода дівчина старанно мила підлогу, а в кімнаті сидів коло стола маленький, як білявий грибок, хлопчина і заклопотано порався коло якихось кубиків, будуючи з них хатку.
– То сестра, а це синок, – сказав до Данила Супоня. – Жінка моя торік від простуди померла.
В кімнаті було тепло й чистенько. Пахнуло не то свіжим хлібом, не то смаленим цукром. Крім стола, двох ліжок, великої замисленої шафи, пузатого комодика й декількох стільців, коло самого порога стояла чимала етажерка, тісно набита книжками й часописами.
Данило підійшов до етажерки і став переглядати книжки.
– Ви любите читати? – звернувся з питанням до Супоні.
– Люблю чи не люблю, але читаю, – сказав просто Супоня.
– Щасливий ви! – зітхнув Данило. – А мені колись мати всі книжки спалила.
Супоня й Онуфрієнко засміялися.
Данило здивовано підвів на них очі:
– Хіба це смішно? Я плакав тоді.
– Буває всякий сміх, товаришу! – сказав Онуфрієнко. – Як злочин робить ворог, то з ним можна й змагатися по-ворожому, а коли той злочин робить своя людина, то що ж тоді й зостається робити, як не сміятися?
Супоня встав і зачав ходити по кімнаті. Ходячи так, щось думав про себе й раз у раз позирав на Данила. І враз підійшов до нього близько-близько, взяв за плечі обома руками і, дивлячись в його очі, схвильовано заговорив:
– Життя, то вічна боротьба добра і зла. Як в добрі, так і в злі, перемагає сила, а силу зміцнює розум, або праця. Сильний розум і вперта праця! Хочеш жити – борись! Хочеш перемагати, – май силу! От, наприклад, у тебе сили до чорта, але вона без грунту! Шукай грунту! Працюй і розумій працю!
– Я розумію, – ніяково сказав Данило.
– Ага! Розумієш, кажеш! Ну так знай, що тобі прийдеться трохи тут де в чому змінитися. Ти мусиш стати твердим! Обов’язково твердим. Твердим настільки, що коли б тобі спалили не тільки книжки, але й усе запрацьоване твоє добро, – ти не повинен плакати!
Зупинився на мить. Потер рукою лоба і несподівано спитався:
– Стріляв коли-небудь?
– Ні!
– Робітник також мусить уміти добре стріляти.
Висунув з комодика шухлядку і вийняв звідти блискучого маузера.
– Я давно вже стріляю, – сказав.
Данило з цікавістю взяв у руку револьвера і зачав його оглядати. Руки його чогось задрижали, а в лагідних сірих очах блиснули якісь дивні вогники. «От щоб так попа!» – блиснула в його голові страшна думка і він аж поблід.
– О, він буде перший на барикадах! – захоплено скрикнув Супоня, хватаючи Онуфрієнка за рукав. – Бачите, як у нього засяли очі! Такі тихі й лагідні завжди перші! Це не те, що тут розпущені й розбещені, а це справжня сила! Просто від грунту!
Онуфрієнко лагідно всміхався:
– Так, так! Це сила! Непочата сила.
– Наша сила! – кричав Супоня. – Тепер ми її не випустимо від себе!
– А як я захочу, то й сам піду від вас! – сказав Данило.
– Куди?! – визвірився Супоня. – До жандармів?! Ну, що ж, сила й там потрібна.
Онуфрієнко схопився на ноги:
– Я, властиво, не розумію, товаришу Супоня, чого ви хочете і що хочете сказати товаришові Данилові? Я, взагалі, не розумію для чого ви показуєте йому свого револьвера і говорите про боротьбу, як її ще немає і, напевне, не скоро буде. Товариш Данило з села і справді може подумати Бог зна що!
– Не турбуйтеся! – сказав Супоня. – Свій свого взнає відразу! Правду я кажу, товаришу Данило?
– Так! – відповів Данило. – Ви мені подобаєтеся.
В той час увійшла дівчина і, звертаючись до Супоні сказала:
– Я зараз чаю принесу!
– О, то дуже добре! – задоволено скрикнув той. – Давай його сюди!
Онуфрієнко глянув на годинника і схопився за шапку.
– Куди ви? – кинувся до нього Супоня.
– Маю дуже важну справу! Мушу йти і то зараз! Тут ви самі вже потурбуйтеся про товариша. – Показав очами на Данила.
– Але я ще з вами мав говорити про Трипілля, – заговорив Данило.
– То вже ви, товаришу, приготуйте нам доклад! Після завтрого збори.
– Я взагалі хотів… Там мій тлумак у «странній».
– За тим тлумаком поїдете вечором, а зараз підем до нашого директора просити для вас роботи! – сказав Супоня.
– Завтра в їдальні! – промовив Онуфрієнко, прощаючись з Данилом.
Коли Онуфрієнко пішов, Супоня якось гірко всміхнувся і промовив:
– Інтелігент!
– Що то значить?
– То значить така людина, яка щось хоче і нічого не може. Яка взагалі м’яка і того… Ну, така, знаєте, така…
Він стукнув кулаком по столу, скривив жалібно лице, приплющив очі.
– А я думав… – почав було Данило, але Супоня взяв його за руку:
– Нічого, нічого не треба думати! Онуфрієнка я дуже люблю, але тільки люблю… Знаєте, він зовсім не знає робітників і весь час до селян хилиться…
– Хіба ж то зле?
– Ні! То дуже добре, але аби він їх також знав…
Данило пригадав свою першу зустріч з Онуфрієнком, як він сказав оте – «коло хати? в ямі оцій?» – і лице його сховалося в тіні.
– Інтелігент, та й годі, – як у сурму сурмив Супоня. – Ні, ти дай мені справжню силу! Дай мені разом робітника й селянина, а тоді побачиш!
Нахилився аж до самого його лиця:
– От ви будете справжньою силою! Правду кажу вам! Згадаєте колись!
– Але ж я робітників зовсім не знаю!
– Нічого! Будете знати! Ви тепер сам робітник з машино-будівельного заводу Гретера.
– Великий він?
– От зараз самі побачите! Це не так далеко звідси. Зараз же коло міста, на Святошинській дорозі, – сказав він до Данила, беручись за пальто.
– Як будуть питатися, то скажете, що ви мій родич! – сказав Супоня Данилові, як тільки вийшли з хати.
На вулицях було сіро й мокро, але рух від того не був меншим від звиклого. Дзеленчання трамвайних дзвінків, гуркотіння автомобілів і торохтіння незлічених коліс приголомшили Данила і він йшов, як у сні. Ступаючи поруч Супоні по мокрому камінню широкої Святошинської дороги, він чув, що йде за тією силою, здолати якої ніхто не зможе.
Прокинувся із дум лише тоді, коли Супоня звернув на бік і перед ними в сірій мряці виринули червоні стіни й чорні димарі заводу Гретера.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 42 – 46.