4. Життя вчить

Клим Поліщук

Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу ж від Нового року, почалися якісь тривоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися потроху. Молодші «салдатки» з хлопцями стали «лигатися», а трохи старіші просто за пиятику взялися… В сльозах і співах пройшла зима, а потім прийшла турботна весна, а за нею тривожне літо.

В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять.

Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.

– А ну-но прочитай, сину! – простягла їх Данилові.

Той тільки глянув і зараз же сказав:

– Це вже читали в нас!

Вона якось не звернула уваги на те «в нас», а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися – що з ним діється, але він раптом сказав:

– Книжки мої нащо спалили?

Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала:

– Як ти смієш так до матері казати? Ти… ти…

Опам’яталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.

– Коли то ще було, а він тепер випоминає, – сказала вголос сама до себе й тихо заплакала.

Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.

– Боже мій! Невже покійний говорив правду? Невже він байстрюк? – блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.

Аж на ноги встала.

– Ні, ні! – шептала до себе. – Він справжній. Та й яким же він може бути, як не справжнім. Тож я його породила і тільки я.

Коли він вечором вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.

Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.

Олекса здригнувся і промовив:

– От, щоб так у полі застукало!

– Ну, так що? – спитався Данило.

– Страшно, – сказав Олекса і підсунувся до Данила.

– Чого? – спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.

З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив:

– Данильцю! А для чого оті листочки хтось розкидає?

– Щоб революцію робили люди, – сказав поважно Данило.

– А що таке революція? – допитувався Олекса.

– Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство.

– Як то так? Нам вчитель у школі казав, що революцію жиди видумали для бунту…

– Ні, дитино! – поважно промовив Данило. – Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди.

– І ми також? – схопився Олекса.

– А тож як?! – майже крикнув Данило.

– Звідки ж ти про це все знаєш? – цікавився Олекса.

– Селянська спілка тут є. Я там чув.

– А мамі про це можна сказати?

– Ні, дитинко! – твердо промовив Данило. – Не кажи нічого мамі. Нікому не кажи. Треба мовчати. Це тайна справа.

– Для чого тайна?

– Для того, щоб пани про це не довідались.

Затихли. Кожний щось своє думав. І знову заговорив Олекса.

– Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.

Данило хитнув головою:

– Знаю! Він для нас і заповідь свою дав.

– Яку?

– Сказав: Борітеся – поборете!

– І це правда?

– Правда.

– А звідки ти знаєш? Також, може, з теї спілки?

– Ні! Просто з життя!

– Так тебе життя вчить? – цікаво зазирнув в очі Олекса.

– Еге ж, – лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.

Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.

– А наша мама дуже бідна? – спитався Олекса.

– Як і всі селяне! – сказав Данило.

– Але ж вона краща від усіх людей на селі.

– То тільки для нас вона така гарна. Є люди ще кращі від неї.

– Ні, немає! – рішучо заперечив Олекса. – Як я був у церкві, то бачив таку на образі.

– А й справді! – якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.

Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у «бабнику». «Щоб так очіпок, то була б зовсім схожа», – думав про себе Данило. Потім раптом схопився:

– Не знаєш, куди пішла мама? – спитався Олекси.

– Казали, що зайдуть до дячихи! – відповів той.

Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав:

– Ти сиди собі, а я піду стрінути її.

На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з тривогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад. Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.

І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:

– То ви, мамо?!

– Чого ж ти стоїш тут, дитино? – замість відповіді ніжно спиталася мати

– Вийшов вас стрічати! – вже спокійно сказав Данило.

– Боже! Який він добрий! – думала Оксана, йдучи з ним до хати.

В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленість чудна.

Лягаючи спати, вже в ліжку думала:

– Ой, непевна моя дитинонька, непевна!

Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася:

– Скарай тебе, Боже!

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 15 – 18.