13. На митарствах

Клим Поліщук

Арештували Данила несподівано. Було Шевченківське свято і він, разом з іншими робітниками залишив роботу і пішов до Святої Софії. Однаково, молитися було заборонено і старенький протоєрей, який уже 20 літ підряд правив Шевченківську панахиду, зі сльозами на очах сказав, що після пояснення святійшого московського синоду, Шевченко являється єретиком, а тому всякі панахиди по ньому забороняються.

Як громом вразила ця звістка всіх, що зійшлися в цей день помолитися «за душу батька Тараса» і десь в кутку розпачливо забилось чиєсь тяжке ридання. Це ридання болюче відгукнулося в кожному серці й залунало глибоко зворушуюче і безмежно сумне: «Вічная пам’ять!»

Стали на коліна і схилили голови перед незримим духом того, хто все своє життя віддав боротьбі за визволення поневолених, як, раптом у церкву вперлися жандарми, дончаки й черкеси і засвистали нагаї.

Навколо церкви стояли відділи кінної поліції, які творили собою замкнуте коло. Зачалась «чистка». Кого били й пропускали, а кого били й затримували, заганяючи в куток церковного двору. Затримали й Данила. Майже до самого вечора тримали їх так, а потім списали всіх і послали до «Лукіянівки», яка його так жахала колись.

Чомусь його посадили окремо від інших, в такій маленькій, із загратованим вікном комірчині, яка знаходилась аж на третьому поверсі «лівого політичного крила» і де було так зимно, що хоч собак в’яжи. Стали дошукувати – хто він і звідки і знайшли настільки злочинним, що постановили без усякого суда вислати його «административним порядком» в Наримський край.

Якось приходила в тюрму його мати. Хотіла побачитись з ним. Не допустили…

На сірій стіні своєї комірки, яка була списана різного роду сумними написами й автографами його попередників, він намалював собі на півроку «табельного календаря» і кожного ранку закреслював кожний наступний день і перелічував решту днів, що зоставалося до кінця року. Для чого робив це? – Напевне для того, щоб хоч чим-небудь розважитися…

Просив книжок, але йому давали лише «життя святих», тих самих, про яких він читав ще в дитинстві… Декілька раз водили його до тюремної церкви, але вікна в ній були так густо загратовані, що темрява була ще більша, як в «одиночці», а туга від того ще збільшувалася. І так замкнувся в себе, викинув «життя», відмовився від церкви і став чекати того дня, коли його виведуть в «общую пересыльную» і поведуть етапами.

І от, уже напередодні висилки в Наримський край, вибухла війна. Було оголошено мобілізацію, а через те саме затримано висилку адміністративних засланців.

Ще через якийсь час, було оголошено амністію, під яку підійшов і Данило. Опинившись на волі, він думав повернутися назад на завод, але тут вже його не прийняли, яко «заміченого». Нічого не помогли й турботи Супоні, який з усіх сил намагався допомогти товаришеві. Блукаючи по місті і слухаючи безкінечний патріотичний галас міщанських юрб, він не знав кінця свому обуренню і стратив усяке бажання бути тут. Згадав Трипілля і засумував за вільними просторами, які так лагідно пестили колись його душу.

Нестримно потягало до грунту і вернувся до нього. Прийшов опівночі, як уже всі спали і тихо постукав у маленьке віконце рідної хати.

– Хто там? – почувся знайомий голос матері.

– Я…

– Сину мій! – скрикнула і, як молода дівчина, кинулася відчиняти двері.

Відчинила, схопила обома руками за шию.

– Сину мій! Ждала так!

Вибіг і Олекса. Заплакав:

– Братіку милий!

Разом увійшли в хату. Така радість стала. Маленький каганець привітно всміхнувся. Образи зраділи. Взяла Оксана сірнички й лампадку перед ними засвітила.

– Сьогодня в нас свято велике, – сказала.

До білого дня говорили про те як жилося і як з господарством велося.

– Корова та сама, але стара вже стала. Телиця тільна ходить. Четверо свиней за ті гроші придбала, що ти присилав. Одну продала на дорогу для тебе… сибірську, – плачучи, говорила Оксана.

– Школу торік не скінчив. В учительську семинарію хочу. Готуюся зараз. Спасибі, що не забував нас і допомагав нам. Легше жилося, – каже Олекса.

– Любі мої! Таж я завжди з вами! – схвильовано говорить Данило.

І тільки тоді, як уже все болюче було сказане, Оксана ненароком промовила:

– А в нас молобизація. Завтра запасні їдуть.

– Так, так! Мобілізація, – сказав і Олекса. – Ти торік мав поправку?

– Ні! – відповів Данило. – Дали відпустку через необхідність на заводі. Директор клопотався…

– А тепер?

– Якось то буде! Може й не заберуть. Не хотів би я йти проти своїх.

– А так! В Австрії багато наших. Галичани там.

– Не тільки в Австрії і не тільки галичани, – гірко сказав Данило. – А хіба в Німеччині не такі самі робітники й селяни?

– Ой, Боженьку! – скрикнула Оксана. – Хіба ж то правда? Вчора батюшка коло волості казали, що вони не православні!

– Так, мамо! – сказав Данило. – Вони не православні, але вони також люди. Вони також мають своїх дітей, батьків, братів і так само працюють, як і ми. Правда, вони трохи різняться від нас тим, що в більшості освічені і не такі темні.

Оксана тільки головою похитала:

– Господь його відає й знає. Хай би, краще, тієї війни зовсім не було. Яка кому користь з того?

– Е, мамо! Ті, що сидять за нашими плечами, мають її.

– Хто знає, сину?!

У вікнах вже й добре посіріло, як вони нарешті стомилися й полягали спати.

Так, як у неділешній обід, виїздили мобілізовані. Довга валка возів, запряжена худенькими коненятами, ледви сунулася в хмарі рудої порожнечі, а за нею йшли пішком заплакані старці, жінки й діти, виряджаючи на смерть, на згубу, на біду своїх найдорожчих. Серед юрби був Данило. Старі товариші, а в тім і Петро Гонтаренко також були мобілізовані. Раділи, що хоч на одну годину побачилися.

– Ми їм повоюємо! – обурено говорив Петро.

– Ми їм повоюємо! – суворо повторяли інші і даремні були тут плаксиві заклики старого попа бути «настоящими защитниками веры, царя и отечества». Всі, як один чоловік, стиснувши зуби, ковтали сльози і душили в собі прокльони, яким ще не настав час вирватися на простір і впасти на голови тих, що творили це всенародне горе. Мовчав і Данило, провожаючи сумним поглядом довгу валку возів, бо знав і передчував початок грізного майбутнього, яке створить справедливий суд і кару гнобителям.

Вертаючи додому, стрінувся з Марусею, яка вже почула про його приїзд і вийшла на вулицю з надією побачити його. Завернули до церкви на цвинтар і сіли на якусь стару, оброслу зеленим мохом плиту, що лежала на могилі.

– Ну, як вам живеться? – спитався Данило Марусі.

– Як бачите! Збиралася на зиму до Києва їхати, а тепер не знаю.

– Чого ж так?

– Не знаю. Батько хоче, щоб я йшла заміж.

– За кого?

– Сватається тут один.

– Хто саме?

– Новий земський лікар. Ви все одно не знаєте його.

– Гм… цікаво…

– Молодий ще. Веселий, але зовсім нецікавий. Микола Кононенко називається.

– Білявий такий і з окулярами? – жваво спитався Данило.

Маруся здивовано подивилася на нього і в свою чергу спиталася:

– Ви звідки його знаєте?

Неохоче, уривчастими фразами розповів їй про свою першу зустріч з ним, згадав за його непевне поводження в партії, відношення до товаришів і нарешті випадок у Голосіївському лісі, після якого він цілком зник з партійного поля і про нього переказували багато сумних речей. Дехто упевнено казав про його зв’язки з охранкою, але це ще не було як слід з’ясовано, а тому й Данило про останнє промовчав. Маруся уважно слухала його, а коли він скінчив, вона промовила:

– Я ніколи не піду заміж!

– Ви ж, Марусю, мене кохали! – сказав Данило.

– Кохала?! – здивовано звела на нього очі. – Я ще й досі кохаю!

– Правда?! – скрикнув радісно.

– Правда, любий! – сказала тихо.

Взялися за руки і так замерли. Одне в одного чули, як б’ється серце. Небо на заході пурпурилося кривавими промінями сонця і в самому повітрі вчувалося щось грізне.

– На заході війна горить, – промовила Маруся. Він глянув на неї. Її лице було звернене до заходу і на ньому відбивалися червоні промені, які робили її невимовно гарною, святою наче. Чорні коси глибокими тінями сунулися на плечі, а в її блакитних очах спалахували й згасали якісь дивні огники.

Раптом скрутнула головою.

– Данильцю! Чому б тобі не тримати іспиту народного вчителя?

– Для чого? – спитався Данило.

– Тоді ми могли б разом учителювати і жити! – сказала.

– Гм… якось не приходило в голову, – промовив він, думаючи щось.

– А ти подумай! Тобі ж це зовсім не так важко зробити, а тоді і батько не буде так кривитися.

– А як же з лікарем?

– Не хочу я його!

Подумала хвилинку і сказала:

– Я буду тільки з вами!

– Кохана!

Осіннім хмурим днем посунулись знову вози. На цей раз їхали вже не запасні й не мобілізовані, а молоді, як цвіт, рекрути. На цей раз вже не було такого лементу, як тоді, тільки плач болючий сонні верби гнув додолу.

Тихо і придушено, як тяжко скривджена дитина, плакала Оксана, дивлячись у слід воза, на якому поїхав Данило. З німим розпачем в голосі зойкала за клунею Маруся, тільки що попрощавшись з ним. Сумний і мовчазний, як темна ніч осіння, сидів поруч Данила на возі Олекса, який в своїм мовчазнім болі ніяк не міг розпрощатись із ним і їхав за ним аж до тієї станції, де він мав сісти разом з іншими в приготовлений для них ешелон і виїхати на місце призначення… Їхали, а над возами лунав безмежно тужний мотив пісні прощальної:

Ой, гай мати! Ой, гай мати!

Ой, гай зелененький! –

Помандрував із Трипілля

Хлопець молоденький…

Співали й плакали за покинутою родиною. Співали й сміялися з несподіванки такої. Співали й марили блискучими медалями й хрестами. Були тут різні люди і різно розуміли своє становище. Один тільки Данило не плакав, не сміявся і не марив, бо він аж надто вже розумів сумну дійсність і його безмежне горе заніміло в душі в однім лише слові: «Війна!» Чого більше всього боявся і що більше всього ненавидів, те само прийшло до нього, як сувора неминучість, захопила його в свої обійми і повела туди, де нема волі, нема чину, нема нічого і все зливається в одну сіру руйнуючу масу.

І тільки вже на станції, коли запакували всіх до вагонів, Данило наче зі сну пробудився. Схопив Олексу за руки і гарячково став цілувати його в чоло, лице, уста й очі.

– Я йду, брате! Йду і прошу тебе берегти матір і не забувати того, що на нас чекає ще інша мати!

Олекса безмовно притискався до нього і так вони стояли, плакали й клялися служити тому, що ще від колиски покликало їх до себе.

– По вагонах! – почулася команда провідника ешелону, такого жвавого рижобородого москаля.

Данило ще раз поцілував Олексу і ще раз сказав:

– Не забувай за матір!

Потім швидко відвернувся і кинувся до першого вагону. Олекса побіг слідом за ним. Потяг уже рушив. Тоді Олекса востаннє схопив його за руку і крикнув:

– Брате! Як тебе там мають убити, то нехай краще мене вб’ють!

Сказав і зайшовся плачем.

Данило, як приголомшений, стояв у дверях вагона і дивився на пригноблену горем і тяжкою присягою знайому постать брата, заким вона не з’єдналася з такою ж пригнобленою юрбою і не зникла з очей.

Ці прості слова такої, здавалось би, наївної присяги глибоко запали в його мозок і зворушили душу і щось фатальне відчував у цьому. Відчував тільки, бо ще не міг знати, яке велике значення мали ці слова брата для його майбутнього.

Він і сам не знав, як сталося, що перестав бути собою. Змішався з усіми, з’єднався з їх горем, влився в їх рух і, як у сні, проходив зелені карпатські полонини, ліз на багнети під Чорногорою, каменем лежав на вигоні в м. і крізь сон тяжкої знемоги бачив на Підліських горах високий «галицькому Кобзареві» Маркіянові Шашкевичові, як його для чогось намагалися знищити ті, що йшли з ним.

Рухався, як автомат бездушний. Переходив десятки й сотні верств, не помічаючи на ногах натертих ран. Кидався на певну згубу під Ломжею й Дінабургом, але виходило так, що його відзначували знаками хоробрості. І ті, що були разом з ним на однім становищу, вже починали заздрити йому, дивлячись на його дужі груди, на яких пишалися майже всі ознаки, які тільки існують у війську. Не любив він їх і був до них цілком байдужим, але начальство вимагало, щоб вивішував…

Через півтора року він командував сотнею, яка була зразком для всього N-ського полку 41-ої дивізії, на долю якої випало ряд найбільших боїв, з яких вона не раз виходила майже знищеною. Гинули одні – приходили другі, гинули другі, – приходили треті, а Данило Терпило незмінно стояв на свому місті і навіть ні разу не був хорий.

В кінці 1916 року дивізію було перекинуто аж на Північний фронт, так що в перший же день свого пробування на фронті, він мав нагоду налюбуватися мистецьким виглядом стародавньої гаріки [? sic!] Петро-Павлівського собору, який вважається найкращим на всю Остзею. Блукаючи в лісах та болотах старої Латвії, він ніяк не міг зрозуміти того гострого передчуття, що так нагло опанувало ним. Вже навіть інші звертали на це увагу і говорили між собою:

– Щось з нашим сотником Терпилом злецьке діється.

І в той час він несподівано одержав від брата листа, в якому той писав аж з Ростова, сповіщаючи, що він уже другий місяць знаходиться в запасовому батальйоні і що зараз уже зачислений у «маршову сотню», яка скоро піде на фронт. Разом з тим скаржився на довгу мовчанку; казав, що за два місяці свого пробування в Ростові послав не менше десяти листів.

І тут щось дивне почало діятися з Данилом. Скрізь і всюди, де лиш міг мати вільну хвилину, він сідав і зараз же писав листи. Писав їх по два-три на один день і часами, як днів два-три не могли відправити пошти, він складав їх в один конверт і посилав разом. В кожному листі до брата він благав його всіма силами затриматися в тилу, передчуваючи, що сказане колись ним слово, мусить здійснитися. І сталося так, як відчувала його душа. Не дивлячись на всі свої листи, які він посилав до брата, брат уперто мовчав і про нього не було ніякої звістки. Також чомусь не писала й мати, хоча він писав до неї не менше, як і до брата.

І от одної ночі він усе зрозумів. Зрозумів настільки ясно, що коли через дві неділі після того прийшов від матері лист з тяжкою звісткою про трагічну загибель брата, то він, не розриваючи навіть коперти, як тільки взяв того листа в руки, думкою незвиклою в одну мить прочитав весь страшний зміст його.

Була опівнічна година. Мело снігами і віяли гострі вітри. На фронті було тихо і в дивізійній резерві було цілком спокійно. Данило, разом зі своїми трьома підвладними, спочивав у землянці і в той час, як вони спали, йому не спалося чогось. Він лежав і дивився на темне віконце, на яке сипався білий сніг і майже нічого не думав. Якась незвикла утома обгорнула його мозок і тільки душа змагалася і ждала чогось. І так, несподівано цілком, він побачив дивне з’явище. Воно було одну лише коротку мить, але порушило його істоту до останнього, найменшого нерву. Перед його очами, за вікном, в сніговій хвилі промайнуло четверо людей в сірому, які несли на санітарних носилках трупа, в якому він узнав свого рідного брата Олексу. Він лежав у сірій шинелі, зі згорнутими на грудях руками, а на лівім виску чорніла страшна рана. З божевільним криком схопивсь з постелі і побіг на двір, але там нікого і нігде нічого. Стогнали одні північні вітри, котилися снігові хвилі і шуміли пелехаті сосни.

Його підвладні також повставали, розбуджені криком. Стривожено питалися:

– Що сталося?…

– Немає брата мого, немає! – стогнав він.

Коли заспокоївся трохи, то взяв свою «польову книжку» й записав час і годину того дивного з’явища. Записав і нетерпляче став чогось ждати. Ждав і діждався! Через днів десять прийшов від матері лист, який зачинався: «Бідні ми! Вже нема нашого Олекси!» Цього листа йому дав «денщик» по дорозі до штабу полка, який стояв у трьох кілометрах від його землянки. І коли він тільки прочитав перші слова, як з невимовним розпачем заломив руки і побіг просто снігами. Не плакав, не ридав, а як ранений звір кидався зі стогоном в найбільші кучугури снігу і хрипів:

– А ти дивилось і не осліпло! А ти дивилось, прокляте око! І не осліпло, га! Прокляте!

Коли вже не ставало сили бігти далі, він упав у сніг і лише тоді заплакав. Виплакавшись, піднявся і відчув себе зовсім іншим.

– Маю помститися за дві смерті! – шептав сам до себе. – Онуфрієнко і Олекса! Товариш любий і рідний брат! Так, так! Звичайно, що помщуся!

Змінився Данило і не той став. Прокинулась давня чуйність, озвалася давня біль і якось по-новому засвітилися його очі. Зняв з грудей усі свої ознаки і, не дивлячись на суворі уваги начальства, перебрався до загальної землянки, де було вогко й темно і замешкав там, разом з простими жовнірами.

– Щось той Данило не при своїм розумі! – говорив командир батальйону полковникові.

– А ви стежте за ним! – суворо відповідав йому полковник.

І стежили. Стежили пильно, але не встежили. Коли розпочався наступ, то не тільки його сотня, батальйон, чи полк, але вся дивізія відмовилася наступати, одноголосно виставивши домагання зміни уряду. Чи могли щось на це відповідати полковники й генерал, начальник дивізії, які боялися навіть згадки про яку б то не було «крамолу»? – Звичайна річ, що ні! Негайно було сповіщено штаб армії і з розпорядження командуючого армією було припинено наступ і два що «найпевніших» корпуси було кинуто на «усмирение» бунтарної дивізії.

Спершу всього було виставлено умову негайно вирушити на «передовые позиции», а коли дивізія відмовилася, то її стали обеззброювати. Були виставлені кулемети і навіть артилерія, та сама артилерія, яка ніколи не мала набоїв під час бою і яка для цього випадку привезла аж вісімдесят «зарядных ящиков» і, цілком зрозуміло, вся дивізія зараз же стала складати зброю, за винятком того батальйону, в якому була Данилова сотня. Тоді її звідусіль оточили і стали обстрілювати з кулеметів. Після тригодинного бою, з батальйона зосталося не більше двох сотень, які були обеззброєні й зачинені в порожні землянки.

Почалися допити й вишукування «зачинщиков бунта». Слідство надзвичайного військово-польового суду викрило революційну організацію, яка мала зв’язки з Петербургом і Ригою і на чолі якої стояв Данило. Дальші допити дали силу цікавого матеріалу, так, що слідча комісія вирішила відсунути самий суд і взялася розплутувати справу далі.

І тут сталося так, як було колись у Києві, коли він сидів у «Лукіянівці». Як тоді війна, так тепер революція врятували його від загибелі. Несподівано, як грім з неба, упала на голови безчинних самовладців довгожданна революція, і підвелися гордо пригноблені голови поневолених, і повстала приспана сила проти сили, і замаяли гордо визвольні прапори над широкими просторами вистражданої землі.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 49 – 57.