7. Отець духовний
Клим Поліщук
Все було так, як казав Данило і як мало бути. Приїздили жандарми, були й донці. Дві неділі пили й гуляли та «розправу» чинили. Жорстока була та «розправа». П’ять господарів на той світ пішли, а решта й так до віку пам’ятатиме. Спершу зганяли все село до волості і там били всіх нагаями доти, доки була охота, а потім стали по хатах роз’їздити. Заїде який-небудь донець на подвір’я, так просто з конем в хату суне. Поставить коня коло стола й зараз же каже дати йому вівса, а сам розляжеться на подушках і командує. Печи, вари, годуй, догоджай, а сам тремти й бійся навіть не так ступити, як він хоче.
Особливо довго шукали вони Селянської спілки, але ніяк не могли її знайти. Як не били, як не випитували, а проте ніхто нічого не міг сказати. Дехто казав, що Селянською спілкою були оті самі господарі, яких убито в перший день «розправи», бо не даремне ж вони в себе рушниці мали і все село до самооборони підіймали.
Дуже можливо, що про це найкраще міг би розповісти жандармам Данило і хтось навіть говорив їм щось про нього, але в справу вмішався піп і жандарми залишили його в спокою.
Проте Данило не дуже-то йняв цьому віри і доки в селі панували жандарми та дончаки, він весь час блукав по лісах і ночував серед тих руїн, з верху яких милувався колись мальовничими просторами. Додому вернувся лише тоді, як зникли жандарми і як в селі стало тихо, наче в домовині. Прийшов змучений, худий, блідий, але старіший наче. Раніш ніж щось з’їсти, він добув з горища свого «Кобзаря» і так занімів з ним коло стола.
Оксана поспішаючись. насипала в миску борщу і поставила перед ним.
– Їж, сину! Годі тобі сушити мозок отими книжками! Бач, яке лихо сталося, – промовила тихим голосом, в якому вчувалися сльози.
Данило помалу склав книжку і здивовано повернувся до матері.
– Що саме? – спитався.
Вона хотіла сказати йому щось таке гостре, щоб воно зачепило, вкололо його, але глянула на нього і замовкла. Помітила, що він зовсім не той став, як був перед тим і що він виглядає зовсім дорослим. Дивлячись на його струнку юнацьку постать, на смагляве лице з продовгастим, трошки горбатим носом і сірими замисленими очима, вона своєю думкою вираховувала його літа. І на її думку виходило так, що йому всього лише вісімнадцять літ скоро буде, але в виду він здавався старшим на 5 – 6 літ. Дивилася і не могла надивитися. Забула навіть за те, що хотіла йому розповісти докладно про те все, що діялося тут, коли не було його вдома. Але в той час він сам заговорив:
– Так, виходить, що він не гнівається на мене за се, що я перестав співати?
Оксана ще не зрозуміла, але догадувалася, що він говорить про попа і сама не знала, як відповісти йому. Їй не хотілося б говорити йому якраз про те все, що в цей час робив піп, бо знала наперед, як це його вразить, а через те відповіла коротенько:
– Він казав, що з тебе добрий дяк може бути, а через те й боронив тебе.
Данилові уста скривилися в легеньку усмішку. Він пригадав минулі роки свого дитинства, коли його єдиною радістю було ходити до церкви й помагати дякові співати та читати. Часом у Великий піст він ходив щодня і, як коли не приходив, то за ним присилали сторожа. Часто було, що він навіть заміняв дяка, за що той уділяв йому дещо зі своїх доходів, а піп тільки дякував і обіцяв зробити його справжнім дяком. Одначе, вже останніми часами, відколи в полукіпках стали знаходитись оті листочки з червоними печатками, Данило не тільки перестав співати, але й зовсім не ходив до церкви. І тепер, згадуючи це, йому було не то ніяково, не то чудно, що він міг таким бути в той час, як піп дер з мертвого й живого і ні про що інше не думав ніколи.
Данило досить мав роботи, а через те день до вечора пройшов скоро й непомітно. Пораючись коло господарства, він не переставав думати про те, що й справді було б добре помиритися з попом і попросити його, щоб він послав його на зиму до київського Печерського монастиря, звідки на весну вийшов би справжнім дяком, дістав би собі місце десь у маленькій парафії і сидів би собі тихо. Однаково, дивно було те, що як добре не складалися в нього ці думки, як всі вони плутались і мішалися, коли тільки приходили думки інші, вичитані ним з подарованого йому невідомим агітатором «Кобзаря». А приходили такі думки часто, цілком несподівано й негадано.
«А на апостольськім престолі чернець годований сидить», – починало ворушитися в мозку. Він кидав роботу, підводився і думав – звідки це. Через хвилину згадував, що це з подарованого «Кобзаря» і заспокоєно продовжував свою роботу. Але тільки починав думати про дяківство, як враз мозок пронизувало: «Людською кровію торгує і рай у найми віддає».
Знов підводився, знов думав і знов пригадував, що це було з того самого «Кобзаря».
– Треба буде в матері спитатися, що саме він говорив про мене, – думав Данило, йдучи вечором до хати.
Як погасили світло і лягли спати, Данило встав і сів на краєчку ліжка, де лежала мати.
– Мамо! – сказав він пошепки, щоб не розбудити Олексу. – Розкажіть мені про попа.
Оксана підвелася трохи і промовила:
– Що ж я тобі розкажу?
– Все, – сказав він.
І вона стала розповідати. Почала з того, як він відмовився поховати на цвинтарі забитих господарів і як їх вивезли на роздоріжжя, де ховають вішальників. Далі говорила про те, як і кого саме він радив жандармам скарати, а потім стала казати й про те, як жандарми приходили за Данилом і як вона встигла якось вискочити з хати і побігла до попа просити ради. Довго він не хотів навіть нічого слухати і все приказував: «Безбожний став твій Данило, так нехай краще загине!» Коли ж вона стала перед ним на коліна і, цілуючи його в руки, зі сльозами на очах стала благати заступитися, він зм’якшився і сказав: «З твого сина, Оксано, добрий дяк може бути! Я заступлюся за ним, але ти скажи йому, що коли він не буде робити того, що я йому скажу, то пам’ятай, що я тоді сам пришлю за ним жандармів!»
Данило слухав це все і часами тільки переривав її коротким запитанням, як наприклад «так і сказав?» – або – «і справді?»
Оксана мусила знову говорити те саме, що вже говорила раз і не примічала того, що Данило чогось тремтів усім своїм тілом, а його голос був хрипкий, наче простужений.
– Які ми бідні, мамо! – говорив він, – які бідні!
Вона слухала й не знала, що він цим хоче сказати і, засипаючи, була певна, що її Данило буде слухняним в доброго попа, який хоч і не охоче, а все ж таки заступився за них бідних.
– Які ми бідні… які бідні… – шептала вона вже крізь сон в той час, як Данило йшов сонною вулицею до церкви, де був попівський дім.
Він йшов з одною тільки думкою – поговорити з ним по щирості і сказати йому про все, що турбувало його мозок і непокоїло душу, йому здавалося, що піп, як освічений і старий чоловік, скорше всіх зрозуміє його і піде назустріч його бажанням.
Підійшовши до попівського дому, він тихенько переліз через паркан і зазирнув у вікно. Піп був сам один у кімнаті і, заклавши руки в кишені підрясника, розміреним кроком ходив з кутка в куток. Він дивився на його широку, лопатовидну, сиву бороду і величезну блискучу лисину, навколо якої стирчала на всі боки рештки давніх патлів. Його старе й зморщене, як печене яблуко, лице було похмуре і чогось сердите. На якусь хвилинку Данило завагався – «чи варто йти до такого?» – але зараз же махнув рукою і вирішив: «Сердиті люди завжди щиріше говорять».
Підійшов до дверей і став стукати. Через хвилину вибігла наймичка і сказала йому, що «батюшка вже сплять». Однаково він не звернув на це ніякої уваги і ввійшов у «прихожу», де пахнуло мокрими кожухами й калошами. За дверима чулися важкі кроки «батюшки», як він все ще не переставав ходити.
– Скажіть батюшці, що я дуже хочу бачити його, – сказав він до наймички.
Наймичка невдоволено щось забуркотіла собі під носом про те, що «вже сплять», але проте пішла і сказала.
– Пущай войдьоть! – почувся глухий, як з бочки, голос.
Данило ввійшов і вклонився.
– Ну?! – суворо промовив до нього піп.
– Хочу з вами порадитися, – сказав Данило.
– Ну?! – знову сказав піп і його борода сердито затанцювала.
– Я не знаю, що тут робилося і я хотів би… – почав було говорити Данило, але піп раптом перебив його.
– Ну?! – підійшов ще ближче і якось чудно махнув перед його лицем правою рукою. – Ну, а руку?
Данило, не розуміючи, простягнув до нього свою руку, але піп враз відскочив назад і закричав:
– Безбожник! Бунтовщик! Сволоч! Руку! Руку поцілувать!
– Вибачайте! – змішався Данило. – Я той… я до вас, як до чоловіка…
– Вон! – крикнув не своїм голосом піп. – Я тобі не чоловік, а отець духовний! Сволоч! На Сибір!
На його крик прибігла розпатлана попадя, а слідом за нею наймичка, наймит і ще якийсь підстаркуватий добродій в міському убранні, – випадковий гість, чи родич.
– Вижени його! – показав піп рукою наймитові.
Той, як стеклий пес, кинувся на Данила, але незнайомий добродій зупинив його.
– В чому річ? – спитався він.
Піп не сказав нічого. Одвернувся і схвильовано сів у крісло.
– Я хотів порадитись! – промовив Данило й скоренько вийшов з хати.
Йдучи коло церкви, він зупинився. Глянув на стародавні хрести на маківках і згадав з того ж таки «Кобзаря»: «А розп’ятієм добито».
Зітхнув і став думати:
«Дивно! Такий же чоловік, як і всі, а диви, що видумує! Руку, каже, руку цілуй!
Ну, гаразд! А що буде тоді, як і справді народ зрозуміє, що його дурили і стрепенеться і отрясе від себе дармоїдів? Що тоді робитиме цей отець духовний?
Подумати тільки, скільки він бере й дере з усього, а все то іменем Христа! Ні, не треба мені такого Христа! Не потрібні мені його люті слуги! Я можу й сам собі бути».
На дзвіниці задзвонив маленький дзвоник. Старий Семен, який уже тридцять літ з лишнім вартує церкву, давав знак, що він не спить і чесно виконує свої обов’язки. Цей дзвоник скерував його думки в другий бік.
«Ні, в Христа не можна не вірити! – подумав він. – Тільки треба вірити інакше якось, по-новому, по-свойому, щоб від щирого серця було».
Раптом здригнувся. Згадав собі давнього образа, на якому був намальований Христос у мужицькій свиті. Той образ був у цій церкві і піп наказав його спалити, як «непотребную пам’ять уніатських времен». Тепер він зрозумів, що той Христос був справжнім і що не даремне його знищив «отець духовний».
– Отець духовний!… – якось чудно засміявся він. – Бандит! жрець нечестивий!
«Молиться під фігурою, а чорт сидить за шкурою», – згадалася йому в той час місцева приказка.
– Звичайно, що чортові догоджають, а Христом тільки прикриваються, – говорив сам до себе. – Але коли Христос визволиться із ваших невиданих хитонів і з’явиться в мужицькій свиті, то хоч і схочете покаятися, так уже пізно буде!
З великою образою в душі і гострою біллю в серці йшов Данило додому і думав лише про те, щоб непомітно ввійти в хату, не розбудивши матері.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 22 – 26.