3. На лоні природи

Клим Поліщук

Такому загадково непомірному розвиткові хлопчини сприяла сама трипільська природа. Містечко стояло коло самого Дніпра, а навколо його розгорталися чудові краєвиди невеликих гір, порослих зеленими дубовими та липовими лісами і широкі поля з давніми могилами. В цих лісах були такі затишні закутки, куди, здавалося, ніхто й не заглядає ніколи і туди-то часами ходив малий Данило читати й марити на самоті. Забравшись в лісову гущавину і слухаючи врочистого гомону столітніх дубів, він забувався за те, що є звичайний собі селянський хлопчина і називається Данилом, а здавалося йому, що він невідомо звідки з’явився сюди і що він зовсім не людина, тільки частина того самого шуму, який наповняв собою ці ліси. І тоді, коли йому здавалося так, його душа випростовувалася й робилася великою, з чого чудувався й сам Данило і, щоб перевірити себе, що це йому не сниться, – кусав себе за великий палець на лівій руці, на якусь хвилину приходив до себе, а там знову марив, аж до самого заходу сонця.

Часами в свято, йдучи в цей ліс, Данило брав із собою свого меншого брата Олексу і тоді разом ходили на старі руїни якогось палацу, що стояв у лісі над самим Дніпром, і про якого трипільські люди говорили багато різних казок. Казали, що начебто тут ще до Хмельницького жив якийсь великий магнат і що сюди в 1648 році зимою приїздили польські комісари з Варшави на мирові переговори з Хмельницьким. Потім, як ці переговори не привели до миру, то козаки зайняли Трипілля й спалили цей палац, разом з тим магнатом. Хто був той магнат, – невідомо. Казали тільки, що він був «з нашого роду і з нашої віри», тільки запродався. Після того, кажуть, майже щомісяця, в самісіньке підповня, серед руїни блукала якась темна людська постать в магнатській киреї і гірко ридала чогось… Ця таємнича постать більше всього цікавила малого Данила і він раз у раз ходив туди, надіючись власними очима побачити її і переконатися в правдивості старої казки.

Блукаючи серед руїн старого палацу, Данило вилазив куди-небудь у гору, в той час, як малий Олекса злякано притискався де-небудь в низу і жалібно просив:

– Данильцю, пошукай там горобчиків!

Але Данило наче й не чув нічого. З вершини старої башти було видно безмежні поля за лісом і безконечну срібну бинду Дніпра, по якій рухалися якісь маленькі та чорненькі цяточки.

– Кораблі пливуть, – говорив замислено і зараз же згадував про Байду Вишневецького, про Гамалію і про багато інше, вичитане ним з добутих книжок.

– Поїхати б отак, – шептав зачаровано і не міг одірвати своїх очей від того широкого простору, що розгортався наоколо Трипілля.

– Данильцю, я боюся! – чувся в низу плаксивий голос Олекси. Данило насилу відривався своїми очами від краси неосяжної і злізав у низ.

Мати сердилася, як що вони довго не приходили і погрожувала не пустити їх на будучий ярмарок, чого діти найбільше боялися, бо цей ярмарок, який відбувався чотирі рази на рік, був єдиною трипільською радістю. Однаково сердилася вона не довго, бо й як було їй сердитися, коли не далі, як через годину, Данило вже справлявся коло хати: носив воду, рубав дрова, косив траву в саду і клав корові на ніч. Словом сказать, сам за трьох працював, дарма що всього 15 літ мав.

Оксана вже навіть знаходила час і спочити, а тоді й про красу своєї вбогої оселі стала дбати. Мазала хату в середині і знадвору, синькою вікна обводила, а над ліжком і коло стола дивних птахів та рослин різних намальовувала, щоб «веселіше було глянути». Купила ще пару нових образів у хату, а старі повиносила в комору й повішала їх над скринею, де вже було й полотна трохи приробленого за останній час. Завела й квітничок невеличкий: посадила перед вікнами рожу, півонію, посіяла пумяків та чорнобривців і тільки ще одної красольки не було, хоч усе збиралася завести.

Сусіди, бачачи, як вона живе з дітьми, навіть заздрили їй і казали, що вона відьма і чарівниця, але це її не дуже вражало, бо вона тішила себе надією, що через два-три роки оженить свого Данильця і тоді вже не буде ні в що втручатися і ні про що турбуватися. Про випадок з книжками вона вже встигла забутися й спокійна вдача Данила заспокоїла її настільки, що вже навіть перестала відчувати ту тривогу в серці, яку відчувала досі.

І тепер, під час ярмарку, йдучи з дітьми через містечко, вона сміливо дивилася кожному в вічі, бо була певна того, що її діти чесні настільки, наскільки чесна вона сама і що вони ніколи, нігде й нікому не зроблять найменшої прикрості, – не то шкоди, – як то робили інші, господарські навіть діти. Мало-помалу стали люди поважати й саму Оксану, дарма, що була бідна, і охоче допомагали їй – хто плугом і бороною, на полі, а хто й просто чим-небудь при господарстві, бо кожний знав, що за нею не пропаде і коли вона сама чим-небудь не відробить, так малий Данило читанням віддячить. Восени, як справлялися з сівбою і робили «поминальні обіди», Данило читав на них псалтиря. А читав він гарно, не гірше дяка якого і це неабияк подобалося людям.

Ходячи по ярмарку, Данило ніколи не ставав коло тих яток, де продавалися бублики та цукерки, а любив крутитися на кінській торговиці, де було багато всякого народу аж з других сіл і де так гостро пахнуло кінськими кізяками та сіном. Тут він бачив саме нутро мужицької душі і з цікавістю прислухався до того, як скаржилися на свої злидні, через які мусили вивести з двора останню «гриву» і як другі, задовільнені й ситі, жартуючи, торгували й за безцінок купляли цю «гриву», а потім разом пили могорича, цілувалися, лаялися, тягалися за чуби і проклинали друг друга.

Прислухався й придивився до цього всього Данило і порівнював його з тим, що вичитував з книжок і страшно йому робилося за себе, за своє власне життя, бо бачив тут добре все своє майбутнє і воно гнітило його. Бачив і знав, що й він такий самий мужик, та ще й злиденний, буде вік горювати лише для того, щоб чим-небудь набити свого живота, а потім сконати й зігнити на порох в якому-небудь запущеному закутку цвинтаря і не лишить після себе й сліду ніякого. І так, в його голові стали виникати нові думки про те, якби так всі повстали за одним разом і забрали до своїх рук всі ті землі, які знаходяться в панів, та розсілися б по ній вільними хуторами, а тоді, напевне, не було б таких злиднів.

І чим далі, тим більше непокоїли його такі думи. Не давали вони спокою навіть у церкві, куди він ходив щонеділі «на крилос». Помагаючи дякові співати величне «Тебе Бога хвалим», він думав:

– І за що його хвалити, як він такий несправедливий? Скільки тих святих, а всі вони з багачів, панів та архиреїв і ні однісінького такого святого, щоб був з мужиків!

Своїх думок боявся й не говорив про них навіть матері. Одним один раз не стримався і щось таке сказав, та й то тоді, як мати розповіла йому про свої колишні вжитки з батьком.

– В десять літ сиротою зосталася, – казала вона. – В наймах дівувала. Служила в панів і вони не злі були, – любили. Була б і довше там, так спокусилася й вийшла заміж. Ти в мене першенький. Не любив тебе батько і часто байстрюком називав. Мене також бив до півсмерті. Пив, гуляв, байдикував і ні про що не дбав. Думала, що не витримаю і була б померла, як би він сам не пішов на той світ через горілку. Як вмирав, то лаявся і погрожував: «Я до тебе з того світа прийду, а проте задушу!» Спершу боялася вечором на двір вийти, щоб часом не показався, а потім заспокоїлася коло тебе, сину!

– Мертві не встануть ніколи! – сказав на те Данило.

– Дитино, що ти говориш? – скрикнула мати. – А як же вони на Страшний Суд прийдуть?

– Страшний Суд – це наше життя, мамо! – почав було говорити Данило, але враз щось пригадав і затих.

– Боже, Боже! – говорила здивовано мати. – Невже це ти до цього з псалтиря дочитався?

Нічого не відповів їй тоді Данило, а тільки звів на неї свої чисті сірі очі і спокійно подивився їй в лице.

І в тім погляді вона взнала давнього малого Данильця, яким він був тоді… тоді… коли… «Ой, гай мати!»

Відвернулася і вийшла чогось в сіни.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 12 – 15.