9. Між людьми

Клим Поліщук

Змінився Данило, що й мати не взнавала. Став веселим, жартівливим, цікавим, як ніхто в селі. Він на сільському сході, він на вечерницях, він між хлопцями на вулиці і скрізь і всюди. Помирився навіть з попом і знову став ходити до церкви, та ще й не сам. Зібрав коло себе гурт хлопців та дівчат, впорядкував хор і сам управляв ним. Завдяки цьому, щонеділі і що-свята церква була повнісінька народу, чого вже давно не було.

– Ой, будуть люди з того Данила! – говорили господарі про нього.

І полюбило його все село і для всіх він став своїм чоловіком, рідним наче. Вже перед самісіньким Різдвом він став намовляти декого, аби зійшлися та поговорили разом, як убити довгі зимові вечорі, щоб «було не скучно, а корисно». Знайшлося чимало охочих, що прийшли й поговорили. Говорили довго і всяково, а нарешті вирішили приступити до Данилової ради. А радив він заснувати споживче товариство, яке мало б свою власну крамницю, з потрібним для селян крамом, і щоб при тій крамниці була книгозбірня, або хоч читальня.

Звістка про те, що Данило задумав закласти таке товариство, дуже занепокоїла містечкових дрібних крамарів, але разом з тим, дуже потішила деяких господарів, які охоче пристали до нього. Як це не було дивно, але й піп не ставав цьому на перешкоді і, вже після Водохрещ, серед містечка можна було бачити над дверима одного звичайнісінького будиночка таку вивіску:

«Трипольское потребительное общество и библиотека-читальня».

Хотів Данило написати по-українському, але поліція не дозволила. Отже написав так, аби не було зайвого клопоту, що могло б перешкоджати роботі. А роботи було дуже багато і справлявся він з нею так добре, що про це навіть Онуфрієнко хвалився своїм міським товаришам.

В четвер на саму масницю в селі була велика радість, бо Данило «актьорщиком зробився» і «приставляв кіятри». Правда, піп цим був незадоволений, але що ж з того? Все село тільки й мови мало, що про «Бурлаку». Було тільки десь зайде до суперечки, як і чується: «Світ не без Бурлаки». Вечерами сходились у читальню і читали там свіжі «газети». Книжки додому брали.

Стали якісь цікавіші наче. Зникла нудота, а від того менше й горілки пили. Монопольщик аж чуприну рвав на собі, але нічого не міг зробити. Що не день, так меншала його торговля і щоб привабити до себе людей, став звідкись одержувати й дурно роздавати якісь газети та книжечки. В тих газетах здебільшого великими буквами писалося – «За веру, царя и отечество!» – а книжечки називалися: «Пий, та діло розумій!»

Але це все привело до того, що люди при якій-небудь оказії вже не купляли горівки великими «журавлями» по чверті відра в кожному, а брали декілька раз маленькими «кручечками», аби лише за кожним разом принести «паперу». Тим папером вистеляли в хатах не тільки столи й лавки, але часто всю долівку, щоби не «топталася».

На другу неділю Великого посту, невідомо звідки і як, хтось почув десь, що Данило «суцилист». Передовсім цю чутку донесли попові, потім матері, далі всім господарям і, аж, нарешті самому Данилові. Він тільки всміхнувся, коли йому монопольщик закинув про це.

– Дурному вічна пам’ять! – відповів місцевого промовкою.

– Тільки не дурному, а розумному! – сказав хитро монопольщик, показуючи з кишені якусь червоненьку брошурку.

– А що таке? – спитався Данило, намагаючись удати здивованого. Однаково це йому не вдалося вже тільки через те, що мав надто чисті і надто ясні очі. Тільки рукою махнув: – Пусте!

Решту того дня сам сидів у дома і тільки вже вечором вийшов на село. Йдучи дорогою, по якій вже пробивалися перші весняні струмочки, він думав про те, що його роботу викрито і що тепер годі всидіти тут далі. Коло церкви зупинився на хвилиночку і став дивитися на небо. Далекі зорі спокійно мерехтіли в невідомих просторах і лагідно всміхалися до нього. Згадав, що вже тиждень минуло, як не бачився з Марусею і в серці щось ніжно задрижало, заридало наче.

– Треба побачити! – промовив голосно і пішов у напрямку дяківського двору.

Одначе до хати не пішов, а став ходити перед вікнами, надіючись, що вона його побачить і сама вийде. Але в той час надійшли його хлопці.

– Кепські справи, товаришу! – сказав Петро Гонтаренко, син сільського старости.

Він був добрий і розумний парубок і більше всіх допомагав Данилові в його справах.

– Кепсько, кажеш? – байдуже спитався Данило.

– Дуже! – відповів той. – Там пристав усі книжки забрав з нашої читальні, а цеї ночі мають по хатах трусити. В тебе також будуть.

– Звідки ти знаєш?

– Стьопа казав.

Данило згадав урядникового сина Стьопу, як він не раз пробував пролізти в їх таємний гурточок і як він його завжди сміло й обережно викидав, і тепер усе зрозумів. Той довгоногий, з пташиним носом Стьопа, таки вивідав його і тепер почав свою роботу.

– Ви балакали з ним?

– Я й не бачив його сьогодня, а от хлопці навіть чарку пили з ним, – сказав Гонтаренко, киваючи головою на хлопців.

– А як він дає, то чому не пити?! – озвався хтось з гурту.

– Таж він вас за язик тягнув!

– Ну, так що з того?

– Як то що?! Таж тепер все пропало!…

– Кому пропало, а кому й ні! – хитро засміявся той самий голос.

Данило тільки об поли вдарився.

– Таж це зрада чорна!

– Заспокійся, Данило! – сказав Гонтаренко. – Нічого не зробиш! Краще ходім собі та подумаймо, що робити далі.

Взялися під руки й пішли на діл. Парубки ще постояли трохи, щось поговорили між собою, а потім один з них затягнув:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,

Всі ми ненавидим пута й ярмо.

Решта підхопила і всі разом кудись подалися.

– А співають все ж таки моєї пісні! – сумно промовив Данило.

– І будуть співати! – упевнено сказав Гонтаренко. – Колись вони ще згадають тебе! Але зараз вони п’яні і пішли на вечерниці… Стьопа їх запевнив, що ніхто тепер ніяких вечорниць не буде розганяти…

– Що ж тепер робити? – сам до себе сказав Данило.

– Книжки, які маєш у себе, заховай куди-небудь, або мені дай, а сам вибирайся…

– Куди? До монастиря, чи що?

– Ні! В Київ, до Онуфрієнка!

– А й справді! – згадав Данило. – Він же не раз обіщав місце!

Подумав трохи:

– Тільки, якже його без пашпорта?!

Гонтаренко зітхнув і також замислився. Стояли собі серед дороги і думали, а коло них проходили люди і ніхто ними не цікавився і не говорив нічого. Небо на сході заяснілося; починав сходити місяць.

– Якось то воно буде, – сказав Данило, глибоко зітхнувши.

– Я вже видумав! – скрикнув Гонтаренко.

– Що саме?

– Знаєш, у мого батька є пашпорт того подорожнього, що помер у нас в Пилипівку.

– Ну?

– Так я викраду його для тебе.

– Та й що буде?

– І ти підеш з ним.

– Але ж той подорожний був старший за мене.

– А ти не голися, то й добре буде.

– Ну добре! Тільки, коли ж ти його даси мені?

– Хоч і зараз! Ти йди до дому й приготуйся, а я через годину прийду до тебе…

– Я хотів би ще бачитися з Марусею! Ти ж знаєш?

– Знаю! Я перекажу їй, щоб вона вийшла через години дві за село на київську дорогу, – сказав Гонтаренко і, майже підбігці подався до дому.

Треба було б йти й Данилові, але він стояв і не знав, що робити. Йому ніяк не хотілося йти додому, не будучи певним в тому, що вийде Маруся. Піти ж з села, не попрощавшись з нею, він не міг. І коли нарешті почув, як скрипнули двері і як почулися чиїсь дрібні й легкі кроки, він прожогом метнувся до воріт.

– Звичайно вона! – думав він. – Бо хто ж з дяківської хати може мати таку легку ходу?

Однаково він помилився. З воріт вийшла Гапка, дякова наймичка. Побачила його й засміялася:

– А пан казали, щоб ви вже не приходили до нас!

– Чому? – здивовано спитався Данило.

– Ви тепер суцилист і вас на Сибір зашлють.

– За що?

– А за те, що ви намовили людей панський двір спалити.

– Хто вам казав?

– Пан так сьогодня панночці Марусі казали. Ти, каже, про нього й не думай нічого. Хіба такий палій може коли-небудь бути дяком?

– І чорт з ними! – несподівано скрикнув Данило і швидко-швидко пішов від воріт.

Пройшов так кроків з сорок і зупинився. Щось болючо-велике підкотилося клубом до горла і стиснуло його. Крикнув не своїм голосом і гірко заплакав:

– Прости їм, Господи, вони не відають, що творять!

А коли виплакався й заспокоївся трохи, то відчув, що так легко розстатися з Марусею не зможе і що мусить її проте бачити. Мусить, коли б навіть його в той час могли б і справді забрати і попровадити на Сибір.

– Шкода, що все так несподівано сталося, – говорив сам до себе, підходячи до своєї хати.

В хаті було незвикло тихо. Оксана сиділа коло теплої грубки і пряла кужеля, а Олекса сидів коло стола і тихо плакав.

– Що сталося? – звернувся до нього Данило.

– Боже мій, Боже! – раптом заговорила Оксана. – Коли ж нарешті той спокій буде в нас?!

– Не плачте, мамо! – лагідним голосом промовив Данило. – Ось я зійду з очей і вам тут легше стане!

Оксана й за кужеля забула. Схопилася до Данила:

– Куди ж ти йдеш, сину?!

– Куди очі бачуть, мамо!

– Не йди, сину!

– Мушу йти, мамо!

– Де ж я тепер тебе шукатиму?

– Я піду до Києва, мамо!

Хотів ще щось сказати, але глянув ненароком в її очі і побачив у них ту пісню, яку вона колись співала, коли він був ще малим хлоп’ям. Глухим стогоном відгукнулося в душі оте: «Ой гай мати!» – і він ледви стримався, щоб не заплакати тут разом з нею і щоб не виявити своєї кволості.

– Ти ж єдина надія моя! – почувся зойк матері.

Він тільки зуби стиснув:

– Ой, не плачте так! Я ж не вмираю.

Одвернувся і крадькома витер болючу сльозу. Поспішаючись, став збирати і складати на одну купу всі свої книжки.

– Зараз же закопай їх у клуні під сіном. Сьогодня мають прийти з трусом. Знадобляться колись. Шкода, – кидав окремими словами до Олекси.

Той з поблідлим лицем схопився і скоренько став складати в міх синенькі, зелененькі й червоненькі книжечки, а в самого сльози так і капали з очей.

– Чого ви плачете? – з біллю в голосі спитався Данило.

– Братіку, ти не підеш сам! – заплакав Олекса. – Я люблю тебе, брате.

Данило здивовано глянув на свого брата, наче перший раз побачив його.

– Дивно! – думав він. – Як же це я не помітив, що він уже такий великий?

Завжди тихий, мовчазний, слухняний і трохи ледаченький Олекса дійсно був якось осторонь від усього і начебто нічим не цікавився. Але зараз він стояв з очима повними сліз і казав:

– Ти завжди був сам і завжди своє думав. Ти ніколи й не поговорив зі мною як слід, але я все знаю і люблю тебе, брате!

– Діточки мої! Де мені діяти з вами? – плакала Оксана.

– Нічого, нічого! Все буде добре! Я поїду до Києва, буду заробляти й вам допомогати. А вам тут і з Олексою добре буде, – заспокоював її Данило.

Тільки що Данило скінчив свої збори в дорогу, як у хату ввійшов Петро. Привітавшись з Оксаною, він всміхнувся до Данила:

– Є!

Вийняв з кишені зелененьку пашпортову книжечку і подав Данилові. Той поспішно розгорнув її і став переглядати. Прочитавши кожний рядок, підійшов до маленького зеркальця, що було вліплене в стіну і став уважно розглядати своє бліде лице, темно-русяве волосся на голові, високе чоло, сумні сірі очі, невелички вуси й кучерявий пушок на бороді.

– Майже підходить! Тільки я трохи молодший. А то навіть і називається так само.

Розгорнув пашпорт і подивився:

– Гм… Данило Зелений… Зелений… Бог зна звідки… Жив і помер, а зараз знов буде жити. Хто він і що він? – замислено говорив Данило.

– Ти не думай довго! – перебив Петро. – Збирайся та підем! Я проведу тебе!

Тепер єдиною думкою Данила було – як найобережніше попрощатися з матір’ю, щоб не дуже засмутити її. Боявся й стримувався говорити, щоб не розплакатися самому й не порушити в собі тієї сили, яка була єдиною його опорою. Взяв на плечі тлумака з хлібом, поцілував Олексу й підійшов до матері.

– Благословіть, мамо!

– Куди ж ти, сину, вибираєшся?! – тільки й могла сказати. Залилася сльозами і стала його хрестити. Руки дрижали, а вона все хрестила і хрестила. Потім зняла зі стіни образка Матері Божої «Почаївської» і дала йому в руки.

– Хай хранить тебе Мати Божа! Не забувайся, сину, та за свою маму!

Поцілував її в обидві руки й вийшов з хати.

– Я проведу тебе, сину! – скрикнула вона.

– Не треба, мамо! – сказав Данило вже з-за дверей. – Я мушу сам іти.

Вискочила слідом за ним.

– Що ж я скажу, як прийдуть?

– В монастир послушником пішов. Вони ж усі знають, що я збирався колись.

Скрипнули ворота і Оксана зосталася сама. Стояла довго і прислухалася, як затихали на сонній вулиці поспішні кроки Данила й Петра. Коли ж стало зовсім тихо, Оксана сіла на поріг і так заніміла. Вийшов Олекса і взяв її за руку:

– Ходім до хати! Тож я з вами.

Наче зі сну пробудилася:

– Ти? Ти зо мною? Сину мій єдиний!

Вхопилася за нього обома руками.

– А того «Кобзаря» він забрав з собою? – спиталася несподівано.

– Ні! «Кобзаря» він зоставив.

– Треба його сховати! Добре сховати!

Схопилася і побігла до хати.

За коловоротом Данило попрощався з Петром і залишився сам. Навколо одні лише поля чорні, на яких де-не-де лежали білі клапті снігу. Повітря пахнуло якоюсь ніжною зеленню і свіжою землею. Озираючись навколо себе, він думав: «Грунт дихає, а я відриваюсь від нього!»

Звернув з дороги, припав чолом до вогкої землі і промовив:

– Прости мені, що йду від тебе, але я ніколи не зраджу тебе!

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 33 – 39.