5. Матірне серце
Клим Поліщук
Коли душа в тривозі, то й серце спокою не знає. Марніє білий світ, стають марудні темні ночі і сни дивовижні непокоять серце. І чує серце щось незрозуміле та сказать не може. Всі денні смутки і тривоги скрадаються навшпиньки до постелі і обсядуть її звідусіль, як осінні мухи, закриють собою все радісне й світле і так виснажують сонне тіло…
Спить Оксана і сниться їй, що йде на стрімку гору слідом за Данилком. Важко їй крок зробити, а він летить наче і, навіть, не оглянеться. Стомилася, спітніла, дрижить і просить:
– Зачекай, Данильцю!
І раптом прокидається. Здивовано дивиться по хаті. Тихо. Спить Данильцьо. Спить і Олекса. За вікном дощ хлюпостить. Темно. До дня далеко ще. Глибоко зітхнувши, хреститься і починає шептати якусь молитву, а серце б’ється, а серце щось чує та не скаже тільки.
Заспівали перші півні. Якось веселіше стало. Заспокоїлася трохи і знов заснула і знов сниться їй сон.
Сниться, що до її воріт прийшло багато людей з чорною труною і всі кричать в один голос:
– Оксано! Давай-но сюди Данила!
– Нащо він вам? – злякано, не своїм голосом питає їх Оксана.
– А хіба ти не знаєш, що труна порожня? – гукають їй з-за воріт.
– Ні, не знаю і не хочу знати! – відповідає вона, вже пробудившись.
Встала з ліжка, підійшла до вікна і довго вдивлялася в передранкову млу.
– Чому ви не спите, мамо? – почувся сонний голос Данила.
– Вже ранок, Данильцю! Пора вставати! – відповіла Оксана.
– Добре, мамо! – сказав Данило. – А мені, мамо, снилося, що за мною приходили якійсь люди. Багато людей. Видимо й невидимо. Ціле Трипілля прийшло.
– Чого ж вони хотіли? – тихо спиталася вона.
– Щоб я йшов разом з ними.
– Куди?
– Не знаю. Здається на прощу.
Задрижало серце в грудях. Затремтіла вся. Хотіла розповісти свої сни, але стрималася якось і, щоб не думати про них, встала скоренько й засвітила каганця.
– Якось то воно буде! – думала вона сама про себе. – Тепер осінь і ніякі сни не справджуються.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 18 – 19.