12. Голосіївський ліс
Клим Поліщук
Коли Данилові сказали, щоб він обов’язково був на зборах у Голосіївському лісі, то він ще й сам не знав, що там мала відбутися таємна нарада з приводу свята першого травня. Як крізь сон, згадував він потім те, що сталось там і з німим жахом думав про нього. Тоді вперше прийшлося йому бути свідком того, як гине від злочинної руки повне надій та сили життя людини. І не міг він ніколи забути тих безмежно чистих карих очей, що так болізно дивилися з окровавленого лиця Онуфрієнка, того самого Онуфрієнка, який був для нього першим променем майбутнього, який обігрів його душу в сумну годину вигнання і дав йому змогу вчитися й розуміти, що є життя.
Сам сентиментально-болізний, сектантсько переконаний борець за «Волю і землю» під «єдиним червоним прапором», він проте ніколи не повертав гостро проти «національних» думок Данила і до останнього дня був його другом і братом у цьому великому місті, до якого Данило ніяк не міг призвичаїтися. Стративши Онуфрієнка, він зрозумів, що стратив багато, не менше як тоді, коли були спалені його книжки з наївними казочками, спадщиною від суворого батька. Зрозумів, що тепер мусить сам собі шукати своїх шляхів, бо опертися цілком на Супоню не міг уже тільки через те, що він сам шукав собі інтелігентних проводирів, не дивлячись на все своє презирливе до них відношення.
Як воно сталося? Тоді, здається, вже зайшло сонце і його червоні промені золотили гостряки старих сосен і верхи дубів. Саме скінчилася нарада і прийнялися за товариську вечерю. Було вирішено першого травня припинити всяку роботу і громадно вийти на вулиці міста з червоними прапорами. Крім того було вирішено впорядкувати такі свята в декількох повітових містах і обрано за для того спеціальну комісію, головою якої став Онуфрієнко.
Промовляло багато промовців, а в тім і Данило. Говорив він про темряву селянських мас, їх несвідомість і сліпу ненавість до «суцилистів», яку прищепило їм попівство та інтелігентні покручі. Закликав якнайскоріше піти в народ і розбудити його національну і соціальну чуйність і викликати почуття солідарності з міським робітником. Пригадав, що промова зробила на всіх велике враження, що його цілував Супоня, тиснув руку Онуфрієнко, прихильно всміхалися сотні щирих робітничих очей. Пригадав також і єхидно-скритну ухмілку білявого студента Конька, як він сидів собі з боку, безнастанно наспівуючи собі під ніс якусь дивовижну пісеньку, що зачиналася словами: «Сапоги из красной меди не боятся Н2О».
Потім, як тільки сіли гурточками коло принесених з міста кошиків, білявий студентик кудись зник і скоро після того звідусіль почулися якісь пронизливі свисти. Декілька таких кремезних, як Супоня, жандармів вистрибнуло з-за кущів і залунали вистріли. Всі скрикнули, заметушившися й розсипалися на всі боки. Побіг і він разом з іншими. Поруч його біг Онуфрієнко і шептав: «Не біжить з лісу! Не біжить! Там чекають!», і враз вистріл. Коло самої голови майже. Онуфрієнко захитався і горілиць повалився на землю. Хвилину одну, не більше, дивився на нього Данило і побачив одні лише очі на його скривавленім лиці, як почувся другий вистріл і куля просвистала коло його лівого вуха.
Схопився і побіг. Як це сталося, що він не зістався коло вбитого? – не пригадає ніяк. Можливо, що побіг з несподіванки такої, або просто від того, що згадалося оте – «не жалеть патронов». Так чи інакше, а він біг в гущавину ліса, блукав там аж до самого ранку, а вранці пробрався до міста і опинився на квартирі Супоні. Супоня лежав у ліжку і стогнав. Коли Данило підійшов до нього, то він усміхнувся і сказав:
– Перше бойове хрещення…
Данило нахилився над ним і побачив, що в нього забинтовані груди. Подумав про себе: «значиться, ранений»… – і не сказав нічого про Онуфрієнка. Навпаки, старався заспокоїти, що все гаразд і що засідка жандармам не вдалася. Кажучи це Супоні, він сам хотів плакати й товктися головою об стіну, почуваючи безмежну самотність і безнадійність.
На другий день газети містили в собі ряд хронікальних заміток про погром бандитів, які непокоїли місто і яких застали в Голосіївському лісі під час «беззаботной забавы». Читаючи рядочки цеї цинічної брехні, йому було соромно, що читає їх, де кожна буква налилась кров’ю поневолених. Деякий час зовсім не читав газет, не дивлячись на всі просьби хорого Супоні і, нарешті, коли таки переборов свою огиду до них і став переглядати «Місцеву думку», то його думи стали ще темніші, а серце забилося ще в більшій тривозі за тих, що терплять і не можуть встати.
Засипаючи, щоночі марив величним всенародним повстанням і снив страшними снами боротьби. Вранці прокидався з важкою головою і не пам’ятав з того всього нічого. Ходив на завод, як сонний, механічно робив свою роботу, нічого не розуміючи, почуваючи себе лише часткою машини.
І чим далі, тим менше спав Данило. Віддавшись враженням свавільного панування гнобителів, від чого наморочилася голова і тривожно боліли груди, лежав з розкритими очами і вдивлявся в чуйну пітьму ночі, яка промовляла до нього дивними голосами міського шуму. І ті голоси говорили йому про щось невідоме й обов’язкове, від чого він ніколи не зможе втікти. Плутались думки й виникали в уяві якійсь дивні образи, які своїм загадковим змістом непереможно вабили до себе. Знесилений, весь спітнілий, лежав він з широко розкритими очами і чув, як хтось, наче мати рідна, кликав його до себе:
– Данило! Данильцю, сину мій!
Часами серед ночі він тихо вставав і виходив на двір. Розхриставши на грудях сорочку, відкривав свої молоді й дужі груди і, дивлячись на далекі зорі, несвідомо шептав: «Стріляйте, тільки не в лице!» Зупинявся поглядом на Великім возі і сам до себе казав: «Там Трипілля і мама», – і перед ним, як з туману, виринала тонка й похила постать матері, худе лице якої було жалісно скривлене, наче тоді, як вона плакала: «Куди ж ти йдеш, сину мій?!»
В часі таких тривог і дум болізних, судилося йому діждатися світлої радості. Як густу й темну хмару звеселяє семибарвна веселка, так звеселила його самотність несподівана звістка від Марусі. Довідалась якось через когось з товаришів і дала знати про себе, що скоро приїде сюди на фельдшерські курси. Цей лист викликав у його серці нестримну радість кохання і декілька днів він захоплено тішився нею, заки знову не прийшли чорні думи і не викликали давньої тривоги. І знову серед ночі лежав він з широко відкритими очами і жадібно ловив незрозумілі образи і чув отой самий голос, який раніш кликав його:
– Данило! Данильцю, сину мій!
І був момент, коли він викрав у Супоні його револьвера і з насолодою взяв у зуби коротеньку й холодну люфу, на кінці якої так недоречно стриміла «мушка». Але в той час, коли його рука була вже готова зробити своє діло, в мозкові блиснула думка:
– А як же Онуфрієнко? Адже ж смерть його жадає помсти!
Вийняв з рота холодну люфу револьвера і відчув у собі щось таке чудне, як тоді, коли промовляв на зборах у Голосіївському лісі.
– Ах, той Голосіївський ліс! Голосіївський ліс! – гірко промовив він в голос, ховаючи револьвера в кишеню.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 46 – 49.