6. Початок змагань

Клим Поліщук

Тільки скінчилася возовиця, як і почалося. Невідомо звідки і як приходили до села дивні чутки про волю. Між людьми говорилося про те, як десь там на Полтавщині вже весь простий народ повстав проти панів і забрав собі всі панські землі. Говорили про це тихо й побожно, наче таємну молитву читали. І, от, заворушилися в Таращі, загомоніли в Сквирі, захвилювалися в Умані і запалало навколо Трипілля. Заметушилися скрізь і всюди червоні півні. Заграла червона заграва. Тільки заходило сонце і стелилася сутінь вечірня, як неприборканим полум’ям спалахували панські скирти на полях, горіли старі й затишні маєтки. Метушились і кидались на всі боки злякані пани й тяглися до Києва, наче на прощу, бо там було досить стражників, жандармів, козаків і так війська всякого.

З дня на день чекали чогось і в Трипіллі, але тут була Селянська спілка, яка чогось стримувалася. Ніхто з селян не знав, що таке та спілка і хто в ній порядкує, але всі знали, що там повинні були сидіти розумні люди, а через це саме і слухалися. Ніхто не знав також і того, що в Спілці був Данило і що він намовляв усіх товаришів не палити хліба, бо то «дар божий», а зійтися всім разом і поділити його нарівні, щоб «нікому не було ніякої кривди».

Нічого не знала про це й Оксана, бо не казав він їй. Знала тільки те, що Данило часто кудись виходив і приходив до дому аж опівночі. Раніш з ним цього не було, через що властиво й турбувалася. Часами тільки, як крізь сон догадувалася, що її Данило, коли не ходить до тієї самої Спілки, так напевне знається з «суцілистами», які останніми часто навідувалися до Трипілля. Один такий «суціліст» був навіть у їх хаті і подарував Данилові велику книжку, яку він тепер день і ніч читає. «І гарна та книжка, що Боже!» – думала Оксана, слухаючи, як Данило читав вголос:

Не стане знаку на землі!

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно,

Мій любий краю неповинний!

І плакала Оксана від цих болючих слів Кобзаря і вже не сердилась на Данила, що він з книжками «час марнує» і слухала вже інше:

Народ замучений мовчить…

– Ой, свята правда! – шептала сама до себе Оксана. – Свята правда, що кругом неправда, але що ж його подієш? Треба терпіти… Так і батюшка каже в церкві.

Одного разу так і Данилові сказала, а він тільки головою порухав:

– Ні, мамо, насильників треба бити!

– Бійся Бога, моя дитино! Що ти говориш?! – скрикнула вона.

– Правду, мамо! – відрізав Данило. – Всі, що не працюють, не мають права їсти. Це сказав сам апостол Павло, а не який-небудь піп.

– Так ти вже й Бога не шануєш?! – здивувалася.

– Чому ні? – озвався Данило. – Бога я шаную, але попам не йму віри.

Зітхнула Оксана і більше вже не казала нічого; боялася, щоб «до гріха не довів». Пішла до комори і досхочу виплакалась там, а коли вернулася в хату, то вже не застала його. Думала, що скоро не прийде, але він вернувся, як тільки зайшло сонце. Сів коло стола й замислився, а лице було таке бліде й стривожене. Олекса, який в той час робив на завдання вчителя якусь арифметичну задачу, підвів голову і спитався:

– Чого ти такий?

– Який? – незадоволено озвався Данило.

– Зляканий, чи що таке, – говорив Олекса.

Оксана покинула поратись коло печі і підійшла до стола.

– Ти, Данильцю, може не ходив би туди, – сказала.

– Куди? – здивувався Данило і в той же час чогось почервонів.

– Та я вже знаю, що ти до Спілки ходиш, – промовила, сама собі не ймучи віри, що каже правду.

– Ходив, а тепер не буду! Не хочуть слухати мене, так нехай собі! Колись згадають і прийдуть самі до мене! – сказав Данило, встаючи від столу.

В той час почувся голос вартового дзвону. Оксана глянула в вікно і скрикнула:

– Ой, Боженьку! Горить!

– Ну, тепер будуть мати чим тішитися! – сказав Данило, беручи в руки шапку.

– Куди ти? – спиталася Оксана.

– Хіба не знаєте? – відповів з усмішкою Данило. – На Трипільське свято йду.

Вийшов з хати, а вона й собі за ним. Стали за ворітьми й заніміли. Півнеба палало в червоному огні. Горіли одночасно не тільки всі стирти на полі, але й весь панський двір, що стояв на краю містечка. Вітер був від села і велетенські клубки диму котилися просто в поле. Там, де горіло, чувся якийсь крик і гомін, а на селі тільки одні собаки в’їдали.

– Суд страшний наближається… кінець світа йде… – шептала Оксана поблідлими губами, а Данило стояв поруч неї, дивився на море огню і щось думав.

– Ти не боїшся, Данильцю? – спиталася вона його.

Він тільки всміхнувся:

– Ті, що бояться, всі вже там, бо в гурті легше забувається те, що буде завтра.

– А що ж таке може бути?

– Прийдуть старшини, жандарми й козаки.

– А пани також повернуться?

– Пани, може тепер і не приїдуть, бо вони тендітні люди і власними очима не зможуть дивитись на розправу.

Як під ранок, пожежа трохи стала ущухати. Полум’я вже не здіймалося до неба, а тільки рижий дим котився в поле і неможливо смерділо згарищами. Гомін і крик перенісся в містечко, де скоро стали чутися якісь глухі удари, від чого крик ще збільшився.

Коло Данила і Оксани пробіг якийсь чоловік без шапки в розірваній сорочці, який крикнув:

– А ви чого так стоїте? Там монопольку розбили… горілку беруть.

Оксана затурбувалася:

– Може й справді піти? Тож усі люди там.

– Мамо! – промовив тільки одно слово Данило і Оксана враз заспокоїлася. Вразило її не саме слово, а те, як він сказав його. Щось залізне чулося в ньому.

– Підем може до хати вже? – спиталася через якусь хвилину.

– Підем! – сказав він зовсім іншим, лагідним голосом і, не чекаючи на неї, пішов до хати.

Йдучи слідом за сином, вона міцно засунула засувку коло дверей і сама, не знаючи для чого, підперла їх коромеслом, яке стояло в сінях, в хаті Данило ліг на ліжко поруч Олекси і заснув як убитий, а вона довго ще дивилася через вікно на заграву пожежі і промовляла тільки їй одній відому молитву.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 19 – 22.