16. «Журо моя, журо...»

Клим Поліщук

Темніли обрії, ховалися в туманах негод намічені шляхи, зростала в душі тривога і хотілось ясного. Думки, як чорні гади, розширяли собою черепи й непокоїли мозок, а він пручався й напружував всю силу своєї волі, бажаючи прийти до чогось певного і одноцільного.

Найбільш болючою думкою було те, що буде тоді, коли селянство знов буде позбавлене своїх прав і попаде в залежність чужої, хоч і червоної влади. На його думку, єдиним засобом було – стати самим червоними і цим самим уже зробити ту владу своєю. Мучився від цього день і ніч, не їв і не спав майже. Одного разу пішов до матері і сказав:

– Мамо! Не сила моя бути так далі! Благословіть за селянську волю встати!

– Та ж уже вставав раз! Заспокійся і сиди тихо, ба як, не дай Боже, згинеш де, то що я тоді в світі Божому робитиму сама? – заголосила мати.

І затих він і замкнувся в себе. На самоті, як молитву святу, думав про себе: «Для свого народу все віддам! Віддам йому свій розум, душу, серце, молодість, силу і всі свої надії! Піду на згубу, піднесу руку навіть на тих, що говорять нашою мовою, а йдуть проти нашої волі! Зітру на порох все, що тільки поневолює нас, власною рукою душитиму гнобителів! Боже великий, коли це не гріх, так поможи мені!»

Так думав Данило, слухаючись голосу свого сумління, але не так думали ті, кому він допомагав стати у влади. Якось саме під час засідання повстанчого комітету прибув від Головної команди посланець і передав наказ, аби Данило негайно йшов на допомогу регулярній армії під Ніжин, або щоб розпустив своїх повстанців і передав зброю місцевому урядовому комендантові. Данило мовчки прочитав наказа і передав його Процеві. Той ще не встиг дочитати його до кінця, як Супоня схопився з місця, вирвав у Проця сірий аркушик і порвав його на дрібні шматочки.

– Що ви робите, товаришу?! – скрикнув Данило.

– Те, що слідує! – відповів Супоня. – Коли вони нищать себе, так нехай, а нас нічого за ніс водити!

– У вас, товаришу, бунт?! – насмішкувато звернувся посланець до Данила.

– Так! – суворо сказав Данило. – Бунт проти бунту! Можете собі йти!

– І що я маю сказати?

– Те, що бачили й чули! Здається, цього досить буде?

Посланець навіть не вклонився, всміхаючись чогось сам до себе, гордо вийшов.

– Бачили, як вони гордо задирають носи? – звернувся Петро Гонтаренко до товаришів.

Товариші тільки засміялися і, враз, очі всіх звернулися до Данила. Той стояв блідий, зі стиснутими кулаками, а з очей сипалися іскри.

– Чого смієтеся?! – крикнув до них. – Тут плакати треба! Кривавими сльозами треба оплакувати цю страшну сліпоту, яку вони називають свідомістю! Тож треба було тільки подивитися на лице цього інтелігента, щоб зрозуміти весь жах тієї сліпоти. Бунтовщики, мовляв, мужички темні. Руїнники.

– Я це давно знав і казав! – озвався Супоня. – Сучасні інтелігенти нагадують мені наспівану добрим співцем грамофонну пластинку. Завів її і вона співає.

– Так, то так, але нам тепер треба щось робити, – сказав Проць. – Тож так далі сидіти не можна!

– А, що робити?! – озвавсь Данило. – Будемо робити те, що наші діди й прадіди робили! Скличемо зараз велике віче і спільно обговоримо свої справи. Що віче скаже, так мусить бути, хоч я особисто тримаюся того погляду, що зараз ми мусимо йти разом з червоними.

– Згода! Згоди! – загукали товариші. – Ворона вороні ока не видовбе! Робітник селянина, а селянин робітника не окривдить! Адже ж робітники не дали ворогам набоїв, як ми наступали і селяни не забули робітників, як вони були голодні!

– А як же нам тепер зговоритися з червоними? – спитався Петро Гонтаренко.

– Не треба нам зговорюватися! – відповів Проць. – Ми самі виступимо, а вони нас відразу зрозуміють!

– Ні, товаришу! – сказав на те Данило. – Ми мусимо зговоритися й згодитися на певних умовах. Мені здається, що першим нашим домаганням мусить бути виборність рад і комісарів, а другим – забезпечення вільного розвитку української культури. Далі, ми собою повинні уявляти цілком самостійну повстанчу одиницю і в ряди червоних не зачислюватися. Добре я кажу?

– Цілком! – скрикнув Супоня. – Решту, дрібніших питань, можна буде потім обговорити.

– А хто поїде? – спитався Проць.

– Мені здається, що краще всього буде послати товариша Супоню, – сказав Данило. – Але раніш ми все ж таки скличемо віче.

На вічі було більше восьми тисяч повстанців з Трипілля й околиць і всі вони згодилися з Данилом, коли той перший раз сказав уголос свою, затаєну з давна, найболючішу думку про те, що «колись наш народ управляв собою вічами і так навіть князів собі обирав! Будемо й ми управляти самі собою так, як управляли наші предки і виберемо з-поміж себе одного, який буде нашим отаманом!»

– Товариш Данило! Товариш Данило нашим отаманом! – залунали голоси.

Схопили Данила на руки і тричі піднесли його високо над своїми головами, щоб «усі могли бачити, який він із себе».

– А як же з комітетом? – спитався Проць. – Раз усі важні справи рішатиме віче, а його волю виконуватиме отаман, то тепер, здається, комітет зайвий!

– Правильно! Правильно! – загули навколо. – Буде тільки перешкоджати в роботі.

– З комітету хай штаб буде! – крикнув хтось з юрби.

– Штаб хай буде, штаб! – загули знов навколо, але Данило махнув рукою:

– Я отаман, я керую всіми справами, я й складаю собі штаб так, як знахожу потрібним!

– Правильно! Правильно! – загули всі, махаючи шапками. – Отаман сам знає, що робити!

В той час виступив наперед Супоня і заговорив:

– Товариші! Зараз ми боремся за своє право і одноголосно вибрали собі провідником найбільш значного між нами товариша Данила. Але треба нам не забувати того, що товариша Данила скрізь і всюди між робітниками знають як Зеленого. Таким він прийшов колись до нас на завод, таким працював у нас і таким мусить бути зараз! Зеленим назвем його не тільки через те, що він прийшов до нас, робітників, з таким прізвищем, але ще й через те, що він від вас усіх, що зросли й виросли на зеленім полі. Назва така буде мати пошану серед робітників і буде вабити до себе все трудове селянство в будучому, я передчуваю вже, що впереді буде в нас багато діла і його робитиме наш дорогий товариш і отаман Зелений! І так, хай жиє наш отаман Зелений!

– Слава! Слава!… Слава!… Хай жиє отаман Зелений! Хай жиє! – загриміло по всьому Трипіллю і тисячі шапок полетіли вгору, наче хмара знялася над морем селянських голов.

Данило стояв на якомусь високому столі і, кланяючись на всі боки, відчував у собі щось таке, що відчував колись на вершинах руїни старого палацу, коли оглядав звідти безконечні рідні простори, які лежали навколо Трипілля такою тихою, такою сонною і такою непорушною масою. І було дивно якось почувати себе над цим морем людських голов, що нагадували собою також простори, але якісь нові й невидані, живі й свавільно-бурхливі. «Тепер вони зі мною і я з ними!» – думав він про себе.

Вечором Супоня поїхав, яко посланець до червоних, а Данило з Процем сиділи в помешканні штабу. Проць сидів коло стола і щось писав, а Данило дивився на біло-жовтаве світло лампки і згадував далекий Північний фронт, де він стрінув оцього славного, доброго, трохи експансивного, жадаючого Проця, який тепер став для нього одним з перших помічників і порадників. Почував у собі якусь незвиклу ніжність і сказав:

– Процю! Покинь, серце, писати! Поговорим трохи. Ми ж так давно говорили між собою.

Проць підвів голову:

– А й справді! Давно говорили, давно чарку пили, – всміхнувся лагідно, по-дитячому якось.

– А тепер, давайте, одне й друге зробим! – сказав Данило, встаючи з місця.

– А воно й варто було б нам трохи розважитися. Ви ж тепер отаман!

– Ну й справді, вже отаман! – засміявся Данило. – Покличте, ліпше, кого-небудь з посильних і пошліть за чаркою.

– Гаразд! – сказав Проць. – Я зараз!

Встав і вийшов з хати, а Данило знову сів коло стола і знов замислився. І, враз його думки сполохано розлетіли і десь в саму глибину душі полилися з-за стіни звуки пісні. По голосу впізнав, що то співав Проць:

Журо ж моя, журо,

Тось мя зажурила,

Щось мя молодого

З білих ніг звалила…

А я тої жури

Тай не страхаюся,

Піду до корчмоньки,

Горілки нап’юся…

Горілонька п’ється,

Горілонька ллється,

Край мого серденька

Чорна жура в’ється…

Раптом пісня ввірвалася, почувся якийсь тривожний гомін, а потім швидкі кроки. Данило схопився і кинувся до дверей. Проць стояв на порозі блідий, як глина, і схвильованим голосом говорив:

– З наказу Головної команди на нас вислано експедицію. Частина вже тут і зайняла пристань на Дніпрі, а друга частина десь у полі.

– Ах, ось як! – скрикнув Данило. – Ну, Господи благослови!

Схопив у руки карабіна і вискочив на двір. Перед його очима, як камінна скеля, вже стояла сотня повстанців у кожухах, цілком готова до бою. Підбіг Петро і сказав:

– Частина їх на пристані, а друга частина підходить з поля.

– Кіннота в поле! – крикнув Данило. – Піхотинці за мною на пристань!

– Слава отаманові Зеленому! – гукнула сотня кожухів і їх голос прокотився громовою луною по всьому Трипіллі, яке, як один чоловік, повстало враз зі своїм отаманом за своє селянське право.

Кінець першої частини

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 71 – 75.